Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Запровадження християнства та його вплив на розвиток культури Київської Русі




У сучасній вітчизняній історичній науці залишається дискусійним питання про час християнізації Русі. Деякі історики роблять спробу віднести цю акцію до часу Андрія Первозванного, дехто – до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, що християни віддавна існували на Русі, але до утвердження християнства як офіційної державної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не мали.

Реформа щодо запровадження християнства як державної релігії була проведена Володимиром Великим (літописна дата - 988 р.). Незважаючи на те, що «Повість минулих літ» акт охрещення висвітлює в оптимістичних тонах, опір християнству був достатньо великим. Певно, що за дуже короткий термін не можна було розв’язати питання, пов’язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Втім, утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, ідеологічно обґрунтувало право князя-імператора на верховну владу. Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн, долучається, через зв’язки з Візантією, до античної культурної спадщини. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам’яну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літературу, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація духовного та інтелектуального потенціалу суспільства.

Водночас не слід забувати й того, що християнська релігія прийшла на Русь у «готовому» вигляді з Візантії. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала стародавні слов’янські традиції. Звідси походила активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської традиції майже протягом усього її існування. Поступово складався світоглядний синкретизм (поєднання), відбулося своєрідне злиття народної релігії та церковного християнства. Так, наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно ввібрало в себе й передхристиянські обряди, які тісно пов’язувались із хліборобським господарством, з поминанням померлих, величанням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з язичницьким святом весняного воскресіння природи. Звідси й українські пісні зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися відповідні паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець – Христос.

Купала – в своїй основі хліборобське свято – відзначалося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя - Предтечі Христового, перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий та чудодійний час. Предки вірили, що в цей день «сонце у воді купається», отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь, й саме тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на ґрунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю.

Зміна акценту релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був «спасителем» лише людської душі, «рятує» весь світ і тим самим робить земне життя причетним до святості й небесного блаженства.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж деякі київські князі другої половини ХІІ ст.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвитку українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно ввійшовши в давню українську культуру, християнство визначило зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис національної ментальності.

3. Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга

На етапі завершення формування державності Київської Русі її духовна культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному запровадженню християнства на Русі. Археологічні дослідження дають можливість віднести час оволодіння невпорядкованим письмом до ІХ ст. Болгарський письменник початку Х ст. Чорноризець Храбр у своїй праці «Сказання про письмена» писав, що, коли слов’яни були ще язичниками, вони писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок. Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю і кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі, ченці Кирило та Мефодій (деякі дослідники, зокрема П.Толочко, вважають, що брати винайшли тільки глаголицю, кирилиця ж виникла на базі грецького статуту VІ-VІІ ст., доповненого слов’янськими літерами). Порівняно з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простою та доступною й тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) та на Русі (Х ст.).

Цієї доби починається бурхливий розвиток писемної літератури. Літературу Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Протягом всієї княжої доби переважала саме перекладна література. Потреба у ній визначалася передовсім тим, що язичницька Русь повинна була залучити раніше створені зразки церковної християнської літератури, без якої неможливо було ефективно пропагувати нове віровчення й новий світогляд. До основних видів перекладної літератури слід віднести такі:

біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблював тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішими були переклади Нового Заповіту, особливо «Четвероєвангелія» та «Апостола»;

агіографічна (житійна) література (від грецького «агіо» – святий, «графо» – пишу) є описом життя святих. У цих книгах оспівувались та звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія (Юрія) Змієборця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та інших. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за територіальним принципом, тобто присвячувалися подвигам пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту або ченців певної общини чи групи общин, скажімо, Афону (монастирі у Греції);

апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – це твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про негаразди стародавніх народів, про народження, життя і загибель «сина Божого», про діяльність його учнів (апостолів), про «кінець світу», «страшний суд» і долю людських душ у пеклі й на небесах;

гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:

- канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;

- кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;

- ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;

- акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Перекладна література світського характеру була представлена повістями, історичними та природничо-науковими творами.

Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася й розвивалася надалі на місцевому, національному ґрунті. Вона також представлена різними жанрами.

Літописи – записи історичних подій, створені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До щорічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну точку зору на ті чи інші події. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі у Києві, названий найдавнішим Київським зведенням. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. вчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Усі згадані літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість минулих літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. За змістом – це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив собі Нестор, – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює «норманську» теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було тому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави.

У ХІІ ст., у період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському та інших містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, які після смерті свого батька Романа Мстиславовича впродовж багатьох років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком єдине Галицько-Волинське князівство.

Ораторська література, або церковна проповідь, – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед його творів належить «Слову про закон і благодать» митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над похованням Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 і 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва та християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу у його здійсненні Іларіон покладає на Володимира (тобто відкидає візантійський вплив, що було важливо з огляду на те, що Іларіон був першим київським митрополитом, обраним з русичів, без згоди Константинополя; саме у цей час Русь активно намагалася звільнитися з-під візантійської опіки). Іларіон виходить із переконання, що «закон» і «благодать» (тобто Старий і Новий Заповіт) – протилежні, виключають одне одного. «Закон», на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча й, внаслідок цього, тотожна «благодаті». За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповіту Іларіон реабілітує язичництво, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Християнська віра проголошувалася неподільно пов’язаною з єдиновладдям, з монархічною державою. Іларіон сповідував євангельську доктрину, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію потужної централізованої держави. Крім того, він відстоював ідею самобутності Київської церкви.

У цей період розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, «рівноапостольних» княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна пам’ятка початку ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик». Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягти аскетичного ідеалу життя.

Повчальна, або педагогічна, література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру, безперечно, є «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, не дозволяти у військових походах дружиннникам розоряти села і житниці. Князь має знати іноземні мови, як знав їх батько Володимира Всеволод, який «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання» закінчується спогадами Мономаха, які стали фактично першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Серед мислителів цієї доби виділяється також Лука Жидята, автор «Повчання братії». Головне місце у цьому творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності та лихослів’я.

Паломницька література. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній». Слово «паломник» походить від грецького «paloma» – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали жителі Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.

Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є «Слово о полку Ігоревім». Про автора твору майже нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в ім’я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати вже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка «Слово про погибель Руської землі», написана приблизно у 40-і роки ХІІІ ст. у зв’язку з монголо-татарською навалою. Як і попередній твір, її характеризує високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після важких поразок.

Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв’язку з освітою й знанням. Письменство і школа була головним засобом поширення освіти. Піклування про цю культурну галузь із часу запровадження християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича у Києві вже існувала державна школа, у якій навчалися або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти найближчого оточення князя. «Учение книжное» – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д.Греков, дітей феодальної знаті брали до школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати належне спілкування з Візантією та іншими провідними країнами.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита князем Ярославом Володимировичем у Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше, у 1037 р. у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійських вищих школах. Вивчали у цьому навчальному закладі такі науки, як богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. З її стін вийшло багато діячів тодішньої культури, зокрема митрополит Іларіон, діти Ярослава Мудрого, кодифікатори «Руської правди» Коснячко й Никифор Киянин, а також із десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів.

Крім державних та церковних шкіл, існувало також і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерського монастиря, одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він навчався в «єдиного учителя».

Бурхливе палацове й храмове будівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому, крім загальноосвітніх шкіл, на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьб’ярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях та церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат, князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю.

Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Головними були книгописці. Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилась при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та інші міста.

Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ-ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-18; Просмотров: 908; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.