Тема 6. Українська культура епохи бароко та Просвітництва

Люблінська унія була укладена у

Перше видання Литовського Статуту в Україні з’явилося у

У друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові були надруковані кириличним шрифтом на замовлення православного кліру церковні книги – «Часослов» і «Октоїх» у

Костянтин Острозький заснував у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров

Київська митрополія була підпорядкована Московській патріархії

Школи, які склали конкуренцію єзуїтським колегіям в Україні наприкінці ХVІ - у першій половині ХVІІ століття

Українська культура зазнала найтяжчих утисків у ХVІ - першій половині ХVІІ століття з боку

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

a. Литовського князівства

b. Візантії

c. Московського царства

d. Речі Посполитої

2. Ідеологічною підвалиною розвитку української культури у литовсько-польську добу слугувало(в)

a. Католицизм

b. Православ’я

c. Українська мова

d. Латина

3. Тип середніх навчальних закладів, який відкривала польська королівська влада з метою покатоличення українського населення у ХVІ - на початку ХVІІ століття, це

a. Церковно-парафіяльні школи

b. Братські школи

c. Єзуїтські колегії

d. Протестантські школи

a. Кальвіністські школи

b. Лютеранські школи

c. Церковно-парафіяльні школи

d. Братські школи

a. 1654 року

b. 1569 року

c. 1686 року

d. 988 року

6. На українських землях виник перший університет

a. У Львові

b. У Києві

c. В Острозі

d. У Чернігові

a. 1578 року

b. 1581 року

c. 1575 року

d. 1587 року

a. 1483 – 1491рр.

b. 1476 – 1483 рр.

c. 1496 – 1498 рр.

d. 1483 –1498 рр.

a. 1567 р.

b. 1529 р.

c. 1576 р.

d. 1539 р.

a. 1567 р.

b. 1569 р.

c. 1576 р.

d. 1579 р.

(друга половина ХVІІ – ХVІІІ століття)

План

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

2. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія - перший вищий навчальний заклад України європейського типу.

3. Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.

4. Творчість Г.С.Сковороди - видатного українського мислителя та літератора.

5. Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування Української козацької держави в цілому сприяли розвитку української культури. Але тривалі й виснажливі військові дії протягом багатьох років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв та потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Певні вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування й амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду Українську державу надзвичайно вразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були умови на Лівобережжі, де протягом довгого часу зберігалася гетьманська автономія, а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно заселятися українськими переселенцями, переважно з Правобережжя. Гетьманську державу очолювали високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладали великих зусиль та коштів з метою розбудови культури та освіти. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом «поділяй та володарюй». Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, згодом було вжито низку заходів з метою недопущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну та Запорожжя. Крім того, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині, якій було нав’язано назву «Малоросія».

Під час Руїни (1657-1687 рр.) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній опорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього у протистоянні авторитарній стратегії Москви. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовнішніми силами розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московським урядом антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо важко сприймалося «запрошення» до українських міст московських воєвод гетьманом І.Брюховецьким (1665 р.), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686 р.), що суперечило нормам церковного права і було цілком ворожим щодо інтересів українського духівництва. У середині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату в українському суспільстві, призводило до дезорганізації та партикуляризації культурного руху.

Відносне поліпшення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І.Мазепи (1687-1709 рр.). Після 1709 р., попри те, що більшість українців не підтримала переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ і зробила величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного, цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству, згодом Російській імперії, українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих інтелектуальних сил України до державно-культурного будівництва в Росії. Внаслідок цього вони значно збагатили російську культуру, часто за рахунок зубожіння власної української культури.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо віддалився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Спустошені внаслідок тривалих воєнних дій, землі Поділля та Правобережжя, за Бахчисарайською угодою 1681 р., мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво, на підпорядкованих Речі Посполитій землях, то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважали за краще підпорядковуватися Папі Римському, ніж московському Патріарху, і вже з кінця ХVІІ ст. разом з усією паствою, один за одним, пристають до унії. Братства, після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов’язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині ХVІІІ ст. Українська культура все більше пригнічувалася, процеси полонізацї посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура явила світу низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, науки та освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

2. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу

Шкільна освіта зазначеного періоду на Лівобережжі охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 учнів. Усього у Гетьманщині на 1099 поселень було 866 шкіл. У новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа припадала на 746 учнів (у 1876 р. цей показник буде набагато гіршим, одна школа припадатиме аж на 6730 чол.). Як писав у 1655 р. араб-християнин Павло Алеппський, що мандрував Україною по дорозі до Москви, «навіть селяни в Україні вміли читати й писати, а сільські священники вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями як бродягам».

На Правобережжі польський уряд надавав перевагу католицьким та єзуїтським навчальним закладам. У 1661 р. було засновано Львівський університет, але й він став центром полонізації західноукраїнського населення. У деяких містах ще залишалися братські школи, проте вони поступово занепадають. Із другої половини ХVІІІ ст. з’являються нові навчальні заклади - гімназії у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Втім навчання і виховання у них мало пропольське ідеологічне спрямування.

На Буковині стан освіти був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька закладів, хоча викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. На Закарпатті, за активної політики мадяризації, працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою «руською». Лише наприкінці ХVІІІ ст. у Мукачеві було відкрито семінарію.

Основним центром культурного життя України в цей час залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (заснований 1632 р.), який з 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-х рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могилянсько-Мазепинською.

Ще на початку існування цього закладу П.Могила за свій рахунок придбав близько сотні коштовних фоліантів із творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку замислювався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атеней (від лат. athaeneum – «святиня»). У часи П.Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький, Іван Трофимович, поети і письменники С.Косів, Х.Євлевич, С.Почаський, Т.Баєвський, І.Гізель. У мазепинський період – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та інші.

В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). У стінах цього навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, утвердився звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії.

Академія була щедро забезпечена матеріально, як із боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував зв’язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.

Із середовища вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороди, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя.

Професорів і студентів академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають провідниками західноєвропейської освіти та культури. Випускники академії складали переважну більшість викладачів у заснованих, за указами Петра І та наступних правителів Російської імперії, вищих і середніх навчальних закладах. Весь російський єпископат 1700-1762 рр. складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як Єпіфаній Славинецький - автор слов’яно-греко-латинського лексикона (словника), Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), що створювалася за київським взірцем, Феофан Прокопович – митрополит, один з найближчих радників царя Петра І, зокрема у його масштабній реформаторській діяльності.

Таким чином, випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового. В цілому ж культурні сили і скарби української духовності, які постали в Україні під впливом західноєвропейської освіти в добу її піднесення в ХVІІ ст., були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави та загального розвитку російської культури.

Водночас в культурницькій діяльності академії у ХVІІІ ст. з’явилися й слабкі сторони, виражені у певній інерційності та консерватизмі навчального процесу. Наука в академії ставала дедалі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала, до певної міри, схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі захисту православної віри, академія і в нових умовах приділяла надто багато уваги теологічним (богословським) питанням.

У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, а й Білорусі, Росії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти всіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків та селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань, всіма європейськими мовами, якими вільно володіли студенти.

Останній період підйому в культурній діяльності Київської академії пов’язується з ім’ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Сильвестр Ляскоронський, Симон Тодорський та інші. У цей час було оновлено будівлі академії (яку називали Могиляно-Заборовською) і реформовано навчальний процес. У другій половині ХVІІІ ст. академія, заходами Катерини ІІ, поступово перетворюється на замкнений становий навчальний заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим закладу був Іван Фальківський, що займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких були вища математика, німецька мова, філософія. Тобто це була людина енциклопедичних знань, що у другій половині ХVІІІ ст. стає для Європи майже нормою та ідеалом. Він також заснував культурно-мистецький осередок «Вільне поетичне товариство».

Загалом за понад 150 років існування академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції, яка у ХVІІІ ст. обіймала різноманітні урядові посади, підготувала національне відродження ХІХ ст.

На Лівобережжі, близьку до вищої, освіту надавали колегії, які було засновано у трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу академії так і не добився. Крім вітчизняних мов, тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформовано в духовні семінарії.

Таким чином, асиміляційна та централізаторська політика Катерини ІІ поклала край вищій та середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців щодо дозволу на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українських студентів у вищих навчальних закладах Петербурга та Москви. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському, Катеринославі було відкрито «главныя народныя училища», що прирівнювалися до нижчих класів гімназій, і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та вкрай обмежену кількість учнів.

Дата добавления: 2014-11-18