Нові тенденції в розумінні механіки 2 страница

Представником так званого гуманістичного напрямку був Іоан Содберійський (1215—1280). Справжній інтерес становить його трак­тування поняття всесвітньої історії. У його розумінні це не хроно­логічний опис подій від різдва Христова. Точкою відліку він вважає папство. Автор розділяє сфери вічності і часу. Бог вічний і незмінний, а історія відбувається тільки в сфері людського. Останнім роз’язком проблем історії, за Іоаном, є не кінець світу, а можливість раціо­нальними методами впливати на хід історичних подій.

Разом із традицією августиніанства в історії середніх віків існу­вала історія світська, історія особистості. Такий історизм не доходив до кінцевих істин віри, а зосереджувався на історії недалекого мину­лого і обставинах, які зумовлювали її. Цей тип історизму був присут­нім у лицарських і міських оповідях. “Історія королів Британії”, написана між 1230—1238 рр., оповідає про життя і діяльність перших британських королів. Її автор — Джеффрі Манмауцький — описує події політичного життя: війни, завоювання, дипломатичну діяльність, зміну королів і династій, боротьбу за владу. Саме з щєї праці взято легенди про міфічного короля Аргура, оповідь про короля Ліра, яка потім лягла в основу драми Шекспіра. Майже вся історія Хрестових походів була написана французами. Багатою за змістом є хроніка Жана Фруассара. Автор мальовничо зобразив щ>идворне, лицарське, табірне життя, турніри і битви середніх віків.

До XI ст. історію писали латинською мовою і в основному духов­ні особи. Наприкінці XI — на початку XII ст. в історографії з’яв­ляються великі історичні компецціуми, історичні праці написані національними мовами. Але все-таки авторитетом в історіографії залишалася Біблія, за якою перевіряли факти минулого, складали історичні хронології. Свідчення біблії використовувались як засади обрахування дати божественного акту створення світу, дискусії щодо якої точилися ще кілька століть за участю навіть видатних природо­дослідників. Водночас з цією традицією поступово складалися засади нового опису подій світської історії: на основі причинних зв"язків.У такий спосіб було здійснено одну з перших сцроб опису історії арабс­ьким істориком XIV ст. Ібн Хальдуном - як неперервний процес піднесення та падіння держав, як постійну зміну побуту та звичаїв людей.

У середні віки поширювалися праці типу енциклопедій, де місти­лися історичні знання про розвиток країн Заходу і Сходу, історичні екскурси в їх минуле.

Дослідження в галузі мовознавства

Протягом усього Середньовіччя латинська мова була єдиною, яку вивчали в Європі (грецька мова до Відродження була забута). Нові граматики не опрацьовували, а компілювали старі (Доната, Присціа- на). Зрідка з’являлися іраматичні споті, наприклад ісландські (XII—— XIV ст.), як додаток до “Едди”, дві провансальські граматики XIII ст., одна кимрська (валійська) XIII ст. Доступнішими для мовознавства стали стародавні мови, закріплені на письмі: копгійська мова — нащадок староєгипетської (з III ст.), готська (Біблія Вульфілі з IV сг.), кельтська, староанглійська, сгаронімецька, старослов’янська (IX сг.). Проте в той час мовознавці ними не займалися.,

Латинська граматика була в середньовічній Європі єдиним і уні­версальним підручником мови. Характер цієї граматики був не стільки “описовим’’, скільки “приписовим”, тобто десятки і сотні правил і регул треба було вивчгаи напам’ять. Негативний вплив виключного панування латинської граматики позначився на інших мовах у таких трьох моментах:

1) мертву латинську мову використовували переважно для пись­мової комунікації. На Заході почали звергати увагу на літери, бо це потрібно було для листування, і забували про звуковий бік мови;

2) поняття латинської граматики збіглося з поняттям граматики взагалі, і при вивченні інших національних мов на останні механічно переносили норми латинської граматики. В результаті недобачали особливостей живих мов або просто нехтувати ними;

3) на вивчення латинської мови дивились як на логічну школу мислення. Це спричинило до того, що правильність граматичних явищ визначали логічними критеріями.

Розвиток національних суспільств в Європі спричинив зміни у статусі латинської і національних мов, мов народів різних країн. Прикладом однієї з перших спроб обгрунтування необхідності уваж­ного ставлення до народних мов, їх вивчення є праці Аліг’єрі Данте “Про народну мову” і “Про народне красномовство” (до 1305 р.). Він доводить шляхетність народних мов, первинність і необхідність. Мова є людським здобутком: вона не потрібна ані тваринам, ані ангелам. Людині мова вкрай потрібна для того, щоб ділитися думками з іншими людьми. Природа мови, за Данте, подвійна — мате­ріальна і раціональна. Усі мови він поділяє на дві групи: вульгарні, тобто народні, і “граматичні”, тобто книжно-літературні. Данте досліджує класифікацію романських мов та італійських діалектів, а також порушує питання про природу і походження мови як такої.

Не можна не згадати про історичний розвиток східносло­в’янського і давньоруського мовознаства, зокрема про давньоруську лексикографію. Історики східнослов’янської науки про мову, давньо­руської лінгвистики починають зі словників, що дійшли до нас у списках XIII ст. Проте лінгвістична думка Київської Русі є далеко давнішою, багатшою і різноманітнішою. Певні відомості про поход­ження людської мови взагалі, і давньоруської зокрема, збережені в давньоруській пам’ятці “Повість временних ліг”. У Київській Русі зароджуються початки давньоруської лексикографії у вигляді тлума­чення малозрозумілих або незрозумілих слів у старослов’янських текстах давньоруськими відповідниками — глосами. До епохи Відрод­ження східні слов’яни складали граматичні описи церковносло­в’янської мови.

Контрольні питання і завдання

1. Схарактеризуйте передумови становлення класичних форм культури середньовіччя.

2. Розкажіть про розвиток системи освіт в пізньому середньо­віччі.

3. У чому виявлявся вплив особливостей середньовічної культури на діяльність університетів?

4. Схарактеризуйте схоластично-теологічний контекст розвитку науки.

5. Які погляди на знання і його розуміння були поширені в цей період?

6. Якими є характерні риси науки цього періоду?

7. Проаналізуйте спроби дисциплінарної будови науки та ідеї генезису знань.

8. Розкажіть про напрямки розвитку математичного знання.

9. Схарактеризуйте нові тенденції розуміння механіки в цей період.

10. Які зміни були характерними для фізики пізнього середньо­віччя?

11. Поясність, які надбання в розвитку хімії зумовили її прогрес у пізньому середньовіччі?

12. Опишіть характерні риси пізнання живого в розглядуваний період.

13. Схарактеризуйте напрямки розвитку знання з географії.

14. Схарактеризуйте головні напрямки, що сформувалися в істо­ріографії.

15. Схарактеризуйте дослідження в галузі мовознавства.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО І ЧАСТИНИ

1. Ардентов Б. П. История лингвистики. Курс лекций. — Кшіш- нев: Кишинев. ун-т, 1970. — 190 с.

2. Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М.: Внсш. шк., 1984. — 319 с.

3. Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю. Історія медицини. — К.: Вьпца шк., 1964. — 430 с.

4. Виргинский В. С. История науки и техники. В 3-х т. — Т.1. — М.: МГПИ, 1973. — 288 с.

5. Виргинский В. С., Хотенков В. Ф. Очерки истории науки и техники с древнейших времен до середини XV века. — М.: Просве- щение, 1993. — 287 с.

6. Возникновение и развитие химии с древнейших времен до XVII в. — М.: Наука, 1980. — 399 с.

7. Гордеев Д. И. История геологических наук. 4.1. От древности до конца XIX в. — М.: МГУ, 1967. — 316 с.

8. Григорьян А.Т. Механика от античносте до наших дней. — М.: Наука, 1971. — 479 с.

9. Джеймс П., Мартин Дж. Все возможнне мирн. История геог- рафических идей. — М.: Проіресс, 1988. — 672 с.

10. Джуа М. История химии. — М.: Мир, 1966. •— 452 с.

11. Дорфман Я. Г. Всемирная история физики: С древнейших времен до конца ХУІП в. — М.: Наука, 1974. — 351 с.

12. Иванов Б. И., Чешев В. В. Становпение и развизие техничес- ких наук. — Л.: Наука, 1977. — 263 с.

13. Исачемко А. Г. Развитие географических идей. — М.: Мисль, 1971. — 416 с.

14. Историография античности: Учеб. пособие. — Казань: Казан.ун-т, 1974. — Вьш. 1. — 95 с.

15. Историография античной истории. — М.: Вьісш.игк, 1980. — 415 с.

16. История биолопш: С древнейших времен до начала XX в. — М.: Наука, 1972. — 563 с.

17. История геологии. Учеб. пособие. —■ М.: Наука, 1973. -— 388 с. '

18. История лингвистических учений: Древний мир. —Л.: Наука, 1980. — 258 с.

19. История лингвистических учений: Средневековая Европа. — Л.: Наука, 1985. — 288 с.

20. История математики с древнейших времен до начала XIX ст. В 3-х т. — Т.1. — М.: Наука, 1970. — 351 с.

21. История медицини. — М.: Медицина, 1981. — 352 с.

22. История механики. С древнейших времен до конца XVIII в. — М.: Наука, 1971. —298 с.

23. Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К.: Рад. шк., 1964. —153 с.

24. Кордун Г. Р. Історія фізики: Навч. посібник. — К.: Вьпца шк., 1980. — 336 с.

25. Кудрявцев П. С. Курс истории физики. — М.: Просвещение, 1982. — 447 с.

26. Молявко Г. И. и др. Геологи. Географн: Биограф. справоч- ник. — К.: Наук, думка, 1985.— 352 с.

27. Нейгебауєр О. Точньїе науки в древности. — М.: Наука, 1968. — 221 с.

28. Паннекук А. История астрономии. — М.: Наука, 1966. — 592 с.

29. Рожанский И. Д. История естествознания в зпоху зллинизма и Римской империи. —М.: Наука, 1988. — 448 с.

30. Роменець В. А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. — К.: Вьпца шк., 1983. — 415 с.

31. Соловьев Ю. И. История химии. — М,: Просвещение, 1983. — 368 с.

32. Спасский Б. И. История физики. 4.1. — М.: МГУ, 1963. — 330 с.

33. Старостин Б. А. Становление историоірафии науки (от возникновения до XVIII в.). — М.: Наука, 1990. — 214 с.

34. Техника в ее историческом развитии. От появлення орудий труда до становлення техники машино-фабричного пройзводства. —- М.: Наука, 1979. — 412 с.

35. Фигуровский Н. А. История химии. -— М.: Просвещение, 1979. — 311 с.

36. Храмов Ю. А. Биография физики: хронологический спрйвоч- ник. — К.: Тзхника, 1983.—- 344 с.

37. Шатро А. Л. Историография с древнейших времен по XVIII в.: Курс лекций. — Л.: ЛГУ, 1982. •—239 с.

38. Шухардт С. В. История науки и техники. 4.1. С древнейших времен и до конца XVIII в. — М.: Наука, 1974. — 152 с.

39. Щедрин А. Т. Наука Древнего Рима (конспект лекций). — Харьков: Харьков. ун-т, 1994. — 43 с.

40. Ярошевский М. Г. История психологии. — М.: Мнсль, 1976. — 463 с.

СПИСОК ДОДАТКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

41. Амирова Т. А. Очерки по истории лингвистики. М.: Наука, 1975. — 559 с.

42. Арзуметов Ю. С., Юлдашев К. Ю. Медицинские взглядьі Ибн- Синьї. — Ташкент: Медицина, 1988. — 211 с.

43. Баттимер А. Путь в географию. — М.: Прогресе, 1990. — 440 с.

44. Бородин А. И., Бугай А. С. Биографический словарь деятелей в области математики. — К.: Рад. шк., 1979. — 607 с.

45. Гайденко В. П., Смирнов Г. А. Западноевропейская наука в средние века. —■ М.: Наука, 1989! — 351 с.

46. Гайденко П. П. Зволюция понятия науки: становление и развитие первьіх научнмх програми. — М.: Наука, 1980. — 567 с.

47. Геродот. История в девяги книгах. — Л.: Наука, 1972. — 600 с.

48. Григорьян А. Т., Ромсанская М. М. Механика и астрономия на средневековом Востоке. — М.: Наука, 1980. — 200 с.

49- Дмитренко В. А. Введение в исгориографию и источникове- дение науки. — Томск: Томск. ун-т, 1988. — 191 с.

50. Из истории науки зпохи Улугбека. — Ташкент: Фан, 1979. — 372 с.

51. Кирилпин В. А. Страницн истории науки и техники. — М.: Наука, 1986. — 493 с.

52. Колмогоров А. Н. Математика в ее исгорическом развитии. — М.: Наука, 1991. — 221 с.

53. Кузнецова Т. И., Мііллер Т. А. Античная зпическая историо- графия. — М.: Наука, 1984. — 212 с.

54. Матвиевская Г. П., Розенфельд Б. А. Математики и астрономьі мусульманского средневековья и их труда (VIII—XVII вв.). — М.: Наука, 1983. — 479 с.

55. Немировский А. И. У исгоков исторической мнсли. — Воро­неж: Воронеж, ун-т, 1979. — 211 с.

56. Рабинович В. Л. Образ мира в зеркале алхимии: от стихии и атомов древних до злементов Бойля. — М.: Знергоиздат, 1981. — 152 с.

57. Ребрик Б. М. У колнбели геологам и горного дела. — М.: Недра, 1984. — 128 с.

58. Рожанский И. Д. Античная наука. — М.: Наука, 1980. — 199 с.

59. Розенфельд Б. А. и др. Абу-р-Райхан ал-Бируни. — М.: Наука, 1973. — 271 с.

60. Розенфельд Б. А. О влиянии математики стран ислама на науку Европн. —М.: Наука, 1971. — 21 с.

61. Розенфельд Б. А., Юшкевич А. П. Омар Хайям. — М.: Наука, 1965. — 191 с.

62. Саду Ж. Алхимики и золото. — София, 1995. — 319 с.

63. Сішонов Р. А. Математическая мьісль древней Руси. — М.: Наука, 1977. —— 121 с.

64. Сішонов Р. А. Кирик Новгородец — ученьш XII в. — М.: Наука, 1980. — 111 с.

65. Хайруллаев М. М., Бахадиров Р. М. Абу Абдаллах ал-Хорезми, X в. — М.: Наука, 1988. — 140 с.

66. Штрубе В. Пуги развития химии.-М.: Мир, 1984. — Т.1. — 239 с. '

Частина II

Розділ 6

НАУКА І ТЕХНІКА ВІДРОДЖЕННЯ (XV — середина XVI ст.)

§ 6.1

Загальна характеристика періоду: зміни в умонастрої суспільства. Світоглядне оновлення і зрушення в науковому пізнанні. Формування нових центрів культури. Зміни в засадах освіти. Гуманістична переорієнтація дисциплінарної будови знань.

§ 6.2

Новий етап в розвитку західноєвропейської математики.

Проблема нескінченності в працях Миколи Кузанського.

Створення геліоцентричної системи світу.

Механіка як поле діяльності техніків і митців.

“Фізика імпетусу”.

§ 6.3

Ятрохімічний напрямок досліджень.

Нова анатомія людини.

Епоха Великих географічних відкриттів — оновлення географічних знань.

Продовження пізнання Землі в практичній діяльності та теоретич­них узагальненнях.

§ 6.4

Гуманістична історіографія: її поширення в країнах Європи. Формування національних мов та ініціація їх наукового вивчення. Започаткування психології особистості в художньо-літературних і філософських працях.

§ 6.1. Загальна характеристика періоду: зміни в умонастрої суспільства

Спадкоємницею зрушень у науковому пізнанні, технології та техніці, досягнутих у пізнє середньовіччя, була епоха, пов’язана з розвитком культури Відродження (Ренесансу). Існує багато підходів до визначення меж цього культурного феномену. Дехго вважає XIII— XIV ст. проторенесансом, посилаючись на творчість Даніє Аліг’єрі. Його поема “Божественна комедія⁵* вважається водночас “енцикло­педією середніх віків” і провісницею гуманізму епохи Відродження.

У нашому розгляді перехід від розвинутого феодального суспіль­ства до нового, в якому створювались ранньокапіталістичні елементи, відтворюється дослідженням нових поглядів, підходів, досягнень у науці. Цікаві для нас результати дають змогу обмежити новий період XV—XVI ст.

Багате, процвітаюче італійське місто стало головною базою формування культури Відродження. Серед міського населення був дуже високий рівень писемності, що пояснюється поширенням початкової освіти в школах, які утримувались на кошт міської грома­ди. В італійських містах розвивалася світська культура, яка рішуче відходила від церковно-схоластичної традиції середньовіччя. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торговельно-промислового та фінансового підприємництва розходився з реальною життєвою практикою соціальних прошарків' суспільства та їх прагненням до мирських благ. Зростання світських настроїв, інтересу до земних діянь людини — ось ідейні фактори, які впливали на формування культури Відродження. Історичним завданням нової культури було послідовне відновлення зв’язку з високорозвинутою культурою антич­ності, який був втрачений у часи середньовіччя.

Термін “відродження”, як відомо, означає духовне оновлення, підйом культури. Відмітні риси епохи Відродження — гуманізм, світський характер суспільного життя, відродження інтересу до антич­ності та її цінностей, заперечення схоластики, віра в можливості людини, в людський розум. У цей період дуже швидко і плідно розвивалися живопис, архітектура, література. Епоха Відродження характеризується відсутністю гострих суперечностей у суспільстві. Старі суперечності середніх віків були зруйновані подальшим суспіль­ним розвитком, а нові ще тільки зароджувались.

Образотворче мистецтво епохи Відродження -— живопис, скульптура —■ відрізнялося від мистецтва середніх віків класичною завершеністю форми, реалістичним життєлюбством. Навіть полотна релігійного змісту набирають земного життєвого вигляду. В архітек-

турі більше уваги приділяють світським спорудам. В епоху Відрод­ження мистецтво виходить за межі ремесла, праця художника носить індивідуальний характер. Розквіту мистецтва сприяла також поява так званих негоціантів та інших прошарків суспільства, які мали змогу розвивати, змінювати світське життя.

Нові тевдетіії в розвитку живопису, архітектури з часом поши­рилися з Італії в інші країни Європи. На початку XV ст. у Голландії, Франції, Іспанії працювало багато видатних митців — Ван д’Ейк, Рубенс, Альбрехт Дюрер, Жан Гужон, Франсуа Клуе та ін.

Родоначальником гуманізму і ренесансної літератури вважається Ф. Петрарка. Поняття гуманізму було одним із головних у його етиці, розробка і обгрунтування якого дали початок розвитку нових тенден­цій в культурі Відродження. Послідовник Ф. Петрарки Дж. Боккаччо провадив ідею цінності людини, її індивідуальності, яка визначається не походженням, а моральною досконалістю. Програму розвитку ренесансної культури висунув К. Салютаті. Він вважав, що головну роль у формуванні високоморальної та освіченої людини відіграє комплекс гуманітарних дисциплін, до якого належать філологія, рито­рика, поетика, історія, педагогіка, етика. К. Салютаті дав теоретичне обгрунтування значення кожної з цих дисциплін.

У першій половині XV ст. гуманізм перетворюється на соціаль­но-культурний рух. Швидко поширюються рукописи античних авто­рів з коментарями гуманістів. Одним із провідних напрямків стає громадянський гуманізм, який розглядав соціально-політичну пробле­матику в тісному зв’язку з етикою, історією, педагогікою. Етика набу­ває значення провідної науки Відродження, на її підвалинах форму­валася цілісна гуманістична концепція людини. Гуманісти підійшли до проблеми нового наукового методу і дали творчий імпульс приро­дознавству.

Світоглядне оновлення і зрушення в науковому пізнанні

На думку багатьох істориків науки, XV ст. було дуже багатим на досягнення мистецтва та бідним у плані науки. Але з цим погодитись неможливо: в багатьох галузях були досягнуті відчутні зрушення. Наприклад, Леонардо да Вінчі (1452—1519) займався анатомією, психологією, медициною, оптикою, акустикою, астрономією, ботані­кою, геологією, фізикою, географією, картографією.

Епоха Відродження відзначена великими зрушеннями в галузі природознавства, безпосередньо орієнтованого в цей період на запити практичного життя (торгівля, мореплавство тощо). Не випадково серед галузей наукового знання, у яких було досягнуто відчутних

результатів, поруч з астрономією знаходиться географія. Епоха Відродження поклала початок сучасному дослідженню природи, бо внаслідок зміни соціально-економічних умов суттєво змінився умо­настрій суспільства.

Духовне життя, що об’єднувалось раніше церквою, завдяки секу­ляризації отримує свій власний фундамент. І справа полягала не в тому, що XV—XVI ет. були багатими на обдаровання, а в самій спрямованості суспільної свідомості на культ таланту. Індивід одержує самостійність і намагається всіх обійти, перемогти. Ось чому енцик­лопедисти Відродження суттєво відрізнялися від енциклопедистів середньовіччя, які й гадки не мали когось обійти. Ідеологія, згідно з якою для людини немає нічого неможливого, пов’язана з ідеологією середньовіччя: людина — володар природи, бере творчі функції від Бога. Проте це був уже новий крок до зняття межі між наукою та практично-технічною, ремісничою діяльністю. Оскільки в епоху Від­родження людина сприймає себе як творця, особиста творча діяль­ність набирає відтінку священного (сакрального): людина творить світ, красоту, саму себе.

Культурно-історичне зрушення в ставленні людини до природи, в трактуванні знання сприяло утворенню нового духу пошуків, інте­ресу до природознавства. На противагу консервативним цінностям середньовіччя виникає особлива цінність новини, прагнення новини, що доводилась до культу оригінальності. Матеріал із природничих наук займає все більше місця в навчальних посібниках. Поступово виникає невдоволення існуючою схемою дисциплінарного поділу науки і розпочинається створення різноманітних варіантів класифі­кацій дисциплін, які тією чи іншою мірою порушують традиції.

І ще одна з істотних особливостей культури епохи Відроджен­ня — культ діалогу, відродження тієї стилістики розмови, бесіди, яка була характерною для античності. Спілкування визнається справж­ньою цінністю. Ця особливість також вплигала на становлення нау­кового знання —- пошук істини в безпосередньому живому спілку­ванні. Відродження не просто запозичує цей тип наукової комуніка­ції, а суттєво його модифікує відповідно до нових культурних ціннос­тей та реалів наукової роботи.

Якщо попередні форми викладу наукових результатів (трактат, диспут) були орієнтовані на канонізацію досягнутого знання, на його подання в сірого кодифікованих структурах, то нова форма зобов’язана своєю появою духу дослідження, що не укладався в межі дисциплінарно-канонічного викладу та звертався до динамічних форм живої бесіди.

Офіційна наука, яку викладали в університетах і яка грунтувалася переважно на міркуваннях, себе вичерпала і почала гальмувати прогрес. Поділ науки на схоластичну науку теоретичних міркувань і практичну науку спостереження та дослідів поступово почав набирати організаційних форм.

Гуманісти переглянули схоластичну картину світу і схоластичні методи пізнаній природи і людини: найяскравішою рисою гуманіс­тичного світогляду стало нове осмислення людини, перехід від середньовічного (геоцентричного) до нового (антропоцентричного) бачення світу. Первісна фаза наукової революції, що розгортається в XVI ст., була більше фазою опису та критики. Боротьба нової науки зі старою мала форму боротьби зі схоластичною філософією Арісто- теля, яка в ньому персоніфікувалася. Але водночас вперше стають відомими природничо-історичні праці Арістотеля, невідомі в середні віки. Ось чому філософи та ті вчені-новатори, які співробітничали з математиками, негативно ставились до Арістотеля. Між тим натура­лісти (передусім, лікарі), які в цей час створювали нове описове природознавство і закладали основи нової ботаніки, зоології, міне­ралогії, були загалом прибічниками Арістотеля.

Двома видатними перемогами цієї епохи були зрозумілий виклад “системи небес”, у центрі якої розміщується Сонце (система М. Коперніка), та перша детальна анатомія людського тіла, наведена в працях А.Везалія. Обидві праці були опубліковані 1543 р. У них для тих, хто мав допитливий розум, щоб бачити самому, а не диви­тися крізь окуляри античного автортету, вперше показано, який вигляд має небесна сфера і як побудовано людське тіло. За цими важливими працями з’явилися ще й інші.

Дата добавления: 2014-11-18