Розвиток уявлень про будову Землі та її надра 7 страница

Приблизно з VII ст. ближньосхідні та елліністичні традиції були продовжені в країнах мусульманського арабського Сходу. Багато праць античних механіків, зокрема Арістотеля, Герона Олександрій­ського, Філона Візантійського та інших, було перекладено арабською мовою.

Більшість країн, що входили до складу Арабського халіфату, існу­вали в умовах поливного землеробства з використанням різних ма­шин і пристроїв, тому іригація була для них найважливішою справою. Деякі загати були досить великими за розміром. Наприклад, на річці Кур у Персії в X ст. було збудовано загату, фундамент якої залито свинцем. Уздовж берегів стояли 10 водяних млинів на 10 черпальних колес. За допомогою трубопроводу ця установка давала воду для зрошування 300 селищ. Водяні млини були настільки поширені в країнах халіфату, що ручний помел був майже забутий. На багатьох річках ставили плавучі млини, щоб найбільше використовувати енер­гію води. У VIII ст. у Персії та Ірані з’явилися вітряки. У IX ст. у Самарканді винайдено вироблення паперу з ганчір’я, а саме місто надовго стало центром паперових фабрик. Отже, в арабомовних краї­нах у період раннього середньовіччя прикладна механіка істотно збагатилася новими знаннями з галузі будівельної механіки, гідрав­ліки, будування млинів і військових машин.

Араби не тільки зберегли і творчо розвинули античні знання з механіки, а й ознайомили Західну Європу із результатами досліджень індійських і китайських механіків. Ще в давні часи індійцям була відома властивість запалювального скла і дзеркала. В одній із давніх книг згадується такий спосіб підпалювання сушеного гною. У Китаї властивість куска магнітного залізняка орієнтуватися в певному напрямі відносно сторін світу була використана для створення компа­су. Перший відомий компас складався з гладкополірованої мідної пластини з поділками, на якій розміщувався кусок магнітного заліз­няка, у формі ложки. Ложка могла обертатися і, отже, відігравати роль стрілки.

У X ст. у Південній Іспанії виникають школи перекладачів з арабської на латинську. Одним із перших ознайомив Західну Європу з арабською математикою і механікою монах Герберт Ориланський (згодом папа Сільвестр II). Йому приписують винахід першого меха­нічного годинника, проте водночас припускається, що цей винахід було' зроблено раніше в халіфаті Підставою для цього є свідчення про те, що Карл Великий свого часу одержав годинник у подарунок від халіфа Гаруна ар-Рапщда. Також відомо, що арабомовні вчені були добре знайомі з працями з автоматики елліністичного і візан­тійського періодів.

Типовим для раннього середньовіччя було викладення “вчень про машини” у порядку, близькому давній класифікації прикладних “механічних мистецтв”, а також спад інтересу до теоретичного обгрунтування практичних способів розв’язання технічних (механіч­них) задач.

Фізика раннього середньовіччя

Фізика раннього середньовіччя і на латинському заході, і на арабському сході почала розвиватися на основах античної науки. Освічені люди того часу починали, як правило, з коментарів до праць давньогрецьких вчених. Відомий перекладач і коментатор Арістотеля олександрійський неоплатонік Іоанн Філопон (кінець V — початок VI сг.) залишив коментарі до його трактатів “Фізика”, “Про душу”, “Метеорологіка” та ін. За характером коментарі Філопона відріз­няються вільним стилем викладення і навіть критикою на адресу Арістотеля. У коментарях до “Фізики” Арістотеля Філопон розкритикував його вчення про простір і виклав своє розуміння: простір є тривимірною протяжністю, яка існує незалежно від тіл, що його заповнюють, і є мірою об’єму цих тіл. Отже, за Філопоном, простір — це деяка абсолютна сутність. Мислитель заперечує аріс- тотелеву гіпотезу ефіру як елемента, принципово відмінного від чо­тирьох земних.

Ім’я Іоанна Філопона пов’язане з ідеєю рушійної сили в механіці, що пізніше дістала латинську назву ішреіш. Філопон дав розгорнуту критику механічного вчення Арістотеля (його теорії руху на підставі принципу близькодії) і протиставив йому вчення про рушійну “кіне­тичну силу”, яке пізніше стало вихідною точкою для розвитку дина­міки Галілея і Ньютона. У коментарі до арістотелевого трактату “Про виникнення і знищення” Філопон, на думку вчених, навів матема­тичну інтерпретацію ідеї функціональної залежності. Але незважаючи на оригінальність і прогресивність природничо-наукових поглядів Філопона його ідеї істотно не вплинули на розвиток наукової думки того часу.

Найвідомішим представником арабської фізики був Ібн аль- Хайсам, або Альхазен (близько 965—1039). На загальну думку, Альха­зен вважається найвидатнішим фізиком середньовіччя. Він також відомий своїми працями з астрономії, математики, коментарями до Арістотеля, Галена. Так, лікар Гален першим описав будову ока людини і функції зорового нерву. З одного боку, він вважав, що на око людини впливає зовнішній флюїд, який іде від Сонця. Але, з іншого боку, Гален писав про існування так званого світла очей, яке виробляється мозком і йде по оптичному нерву до сітчастої оболонки, розсіюється у склоподібному тілі ока, збирається на хрусталику, який і є органом сприйняття. Альхазен прийняв без змін анатомічний опис ока, даний Галеном, але за допомогою кількох добре поставлених фізико-фізіологічних дослідів довів неспроможність уявлень про світло очей. Альхазен вже знав про те, що на сітківці зображення має бути перевернутим. Він намагався дати досить закінчену теорію зору, але вона не набула поширення в середні віки, оскільки дослід­ний підхід Альхазена дуже відрізнявся від загальноприйнятого спогля­дального і здавався занадто складним.

Альхазен одним із перших описав камеру-обскуру, доповнив закон заломлення Птолемея вказівкою на те, що кут падіння і кут заломлення лежать в одній площині. Він увів поняття про кут зору, чим пояснив збільшення розмірів Сонця, Місяця при наближенні їх до обрію (на заході та сході). Цікавими є думки Альхазена про швидкість світла: він висунув гіпотезу про скінченність її величини.

Астрономічні знання в арабському світі

Занепад античного світу загальмував на цілі століття розвиток астрономії, особливо для західноєвропейського суспільства. Але поступово праці з астрономії давньогрецьких мислителів, були перек­ладені арабською мовою і пізніше поширилися в європейському світі. Заняття астрономією стали улюбленими заняттями арабів завдяки тому, що магометяни складали місячний календар, від якого залежало дотримування постів і свят, їх правильне обчислення, а також завдяки заняттям астрологією, що грунтувалися на вірі в можливість перед­бачення майбутнього за зірками. До кінця IX сг. майже всі головні грецькі пращ з астрономії було перекладено арабською мовою, насам­перед “Альмагест” Птолемея і праці Арістотеля.

У країнах Сходу і Середньої Азії під впливом практичних потреб (торгівлі, іригації, астрології та ін.) було продовжено насамперед спостережувальну традицію античної астрономії. У східних містах — світових центрах культури і торгівлі, таких як Дамаск, Багдад та ін., споруджували обсерваторії. Арабські астрономи узвичаїли проведення безперервних спостережень основних небесних світил, а також відмі­чання положення знайомих зірок на початку і наприкінці затемнен­ня, для того щоб з більшою точністю визначити його початок. Точності спостережень приділялося так багато уваги, що найвагоміші та найцікавіші відомості спеціально записували у формальні доку­менти, які потім скріплювалися присягою кількох астрономів і юрис­тів. Прискіпливо виконуючи спостереження, араби швидко знайшли недоліки грецьких астрономічних таблиць, тому час від часу укладали нові таблиці на таких самих принципах, як античні, але доповнені новими числовими даними (положенням апогеїв, нахилом орбіт та ін.).

Аль-Баттані (латинизоване ім’я —■ Альбатеній) у X ст. перевірив багато птолемеєвих результатів і доповнив їх новими спостережен­нями, одержав точніші цифри для нахилу екліптики і процесії. Він написав трактат з астрономії, де містилися кращі таблиці Сонця і Місяця. Альбатеній довів, що напрям сонячного апогею не збігається з напрямом, зазначеним грецьким астрономом. З цього випливало, що апогей рухається повільно. Альбатеній визначив тривалість року з помилкою лише на 2 хвилини 22 секунди, а для точнішої обробки астрономічних спостережень уперше застосував тригонометричні функції.

Відомий багдадський астроном Абу-аль-Вефа — автор великого трактату з астрономії, який містив багато нових ідей і написаний за планом, що відрізняється від книги Птолемея (хоча трактат вважали

перекладом цієї книги). Абу-аль-Вефа довів, що для Місяця існує нерівність місячного руху, яка не відчувається в період з’єднання, протистояння і квадратур, але помітна в проміжну стадію. Проте це відкриття не було розвинуте послідовниками.

У IX—X ст. було створено навчальнр-освітні центри в Кордові, Толедо, Севільї, Марокко, де багато уваги приділялося заняттям астрономією. Внесок Толедської школи в розвиток астрономії — це удосконалення інструментів і методів спостереження, а також скла- дання дуже точних так званих Толедських планетних таблиць.

§ 4.3. Розквіт арабської алхімії

Арабське середньовіччя було знайоме з перекладами алхімічних праць грецьких і латинських авторів (до VII сг.). Центрами пере­кладацької діяльності були Академія в Джунді, Шапурі, Едем у Месо­потамії (V ст.), Ємез у Сирії (IV—VII ст.). Стають відомими версії перекладів алхімічних вчень Зосима і псевдо-Демокріта.

У VIII—XI ст. з’являються арабські хіміки, які перейняли і розвинули знання античних вчених. За часів халіфів Омара, Гаруна ар-Радшда і аль-Мамуна працювали персидські, індійські, олексан­дрійські вчені. З IX ст. з’являються власне арабські твори (Сирія, Ірак). Замість грецько-латинської назви “хімія” араби ввели назву “алхімія”; У трактатах принца Халіда (VII ст.) уперше вжито саме слово '‘алхімія”. Халід виготовляє імітацію золота. З’являються алхі- мічні тексти під ім’ям монаха Маріана, учня Стефана Олександрій­ського. Листування Халіда і Маріана вважається першим арабським алхімічним текстом, що перекладений латинською мовою.

Звернення до алхімії арабів — це звернення не тільки до гео­графічно іншої системи поглядів (порівняно з європейськими), а й до суттєво іншої діяльності, насправді хімічної. Технологічні знання арабів в умовах ісламу (визнання суто людської природи Пророка) залишилися без впливу неоплатонізму.

Головне місце в алхімії приділяється вченню про метали, способи їх одержання й обчислення. Розквіт хімічних знань починається з 800 р., коли арабська медицина почала широко застосовувати фарма­цевтику.

Досить відомим вченим-хіміком був Джабір Ібн Хайян (Гебер, 721—815), який жив і працював у Багдаді. Джабір на основі вчення Арістотеля розробив сірчано-ртутну теорію походження металів і детально описав сірку й ртуть як елементи. Він стверджував, що від сухого випарювання в надрах землі утворюється сірка, а від волого­го — ртуть. Потім від поєднання сірки (батька металів) та ртуті (матері металів) можна здобути різні метали. У працях Джабіра аси­мільовано арабський хімічний Досвід: детальний опис властивостей металів і мінералів, теорія чотирьох “стихій-якостей” і сірчано-ртутна її модифікація, опис виготовлення скла тощо.

Вчення Джабіра-Гебера про сірку — начало горючості та ртуть — начало металевості, взаємодія яких породжує різні метали і руди, було запозичене багатьма арабомовними авторами алхімічних тракта­тів пізнішого часу. Зокрема, воно відтворюється в поясненнях утво­рення семи металів залежно від “батьківської пари”: якщо суміш швидко охолоджувати, то одержується золото; ця сама пара, взята в нечистому стані, дає залізо; якщо вони змішуються швидко, то утво­рюється олово. Таке саме визнання вчення Джабіра-Гебера мало й у середньовічній Європі.

Друга половина IX — перша половина X ст. проходить під знаком “хімічних” умінь Абу ар-Разі (865-925), автора “Книги таєм­ниці таємниць”. Його класифікація речовин свідчила про уважні спостереженню над речовиною, що змінюється. Класифікуючий розум ар-Разі привніс у хімію раціональність. Він відокремив три розділи: пізнання речовини; пізнання приладів; пізнання операцій. Хімічні прилади і посуд, яке використовував вчений, також були вражаюче багатими і різноманітними. Арабський лікар і філософ ар-Разі у своїх працях узагальнив не тільки досвід використання хімічних знань для розвитку фармації і релігії, а й засоби виробництва еліксиру (речо­вини для проведення трансмутації) і здійснення самих трансмутацій. В основу перетворення речовини ар-Разі поклав п’ять принципів: творець, душа, матерія, час, простір. Усі речовини, за поглядами ар- Разі, складаються з неподільних, одвічних і незмінних елементів- частинок (в деякому роді атомів) і порожнеч між ними. Частинки мають розмір. Ар-Разі першим сповіщає про можливу трансмутацію кварцу і скла в дорогоцінне каміння.

Арабський алхімічний світ, що існував до XI сг., був досить раціональним і лише термінологічно дещо спірітуалізованим. Про це свідчать природничо-наукові погляди Ібн Сіни і ал-Біруні.

Медицина і знання про живе

Знання про живе в середні віки розвивалося під впливом релі­гійно-філософського сприйняття світу. Дані про розвиток біології в цей період містять літературні джерела, такі як “Фізіолог”, “Бестіа­рій” та ін. У цих працях описуються тварини та фантастичні чудо­виська, що згадуються в Біблії, а також оповідається про житія тварин. Але подібні описи кали здебільшого характер релігійно-моральних повчань. “Фізіолог” у рукописному варіанті був дуже популярним у європейських і східних колах освічених людей. У X—* XI сг. його було перекладено слов’янською мовою в Болгарії, а звідти він дійшов і до Русі. Від праць такого типу майже не відрізнялися й так звані Шестидневи (про шість днів творіння Богом світу). В одному з них, поширеному на Русі в X—XI ст., міститься класифі­кація тварин, подібна до арістотелевої, але менш складна і дуже спрощена.

Знання з анатомії і фізіології в Західній Європі раннього серед­ньовіччя розвивалися під впливом спадщини Галена. Безсуперечна віра в його авторитет призвела до того, що протягом майже тринад­цяти століть у медицині Західної Європи панував культ Галена (гале- нізм). Навіть якщо дослідники знаходили розбіжності, наприклад, між анатомічною будовою частин тіла людини при розтині та твердженнями давніх авторів, правими визнавалися саме авторитети. Взагалі в середньовічній Європі погано знали будову тіла людини і функції організму. Розтин трупів і експерименти на тваринах були заборонені церквою, а відомості про будову та функції організму бралися переважно з праць Галена і Ібн Сіни.

Розвиток медичних знань Сходу, зокрема у Візантії й Малій Азії, значною мірою був спричинений створенням і роботою лікарень і аптек. Великі лікарні було засновано в Багдаді, Дамаску, Басрі, Кордові, містах Грузії і Арменії. При деяких було організовано школи для підготовки лікарів. На Заході перші лікарні створювалися при монастирях — “божі будинки” — у містах Англії, Франції, Німеч­чини. У лікарнях, особливо в монастирських, лікування обов’язково супроводжувалося виконанням релігійних обрядів, але застосовували­ся й традиційні лікарські засоби. Виготовляли ліки в перших аптеках, що виникли спочатку у Візантії і Арабських халіфатах (VIII ст.), а пізніше — у країнах Західної Європи (XII ст.).

У Тулузі Марцелл 410 р. написав книгу “Про ліки”, в якій уза­гальнив знання попередників у цій галузі й описав засоби місцевої народної медицини. У Салернській медичній школі 1100 р. було складено “Антидотарій” — працю, що містила вказівки про способи використання ліків і характер їх дії. Лікарі Сходу ввели в практику багато нових ліків завдяки розвитку хімії, вони знали і використо­вували в лікувальній практиці досягнення давньоіндійської та давньо­римської медицини. Багато медичних праць було прекладено араб­ською мовою, що сприяло поширенню знань з медицини серед євро­пейських лікарів.

До видатних лікарів Сходу цього періоду належать аль-Кінді, Абу ар-Разі, аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Туфайль, Ібн Рушд та ін. Головний лікар багдадської лікарні Абу ар-Разі був автором 226 медичних книг, серед яких найбільше відомі “Всеохоплююча книга з медици­ни” у 25 томах і “Медична книга” у 10 томах. Десята з книг останньої понад п’ять століть була керівництвом при підготовці лікарів, а в дев’ятій було дано оглод майже всіх відомих на той час хвороб.

Головними працями з медицини послідовника ар-Разі — Ібн Сіни є “Книга зцілення” (із 18 частин) і “Канон лікарської науки” (із 5 книг). Ці праці були відомі не лише на Сході, а й на Заході й перекладені майже всіма європейськими мовами. Добре відомою була ця праця і в Київській Русі Вона є справжньою медичною енцик­лопедією, де окремі розділи присвячені опису профілактичних захо­дів, спрямованих на попередження захворювань, діагностичних засо­бів лікування, описані анатомія, фізіологія, хірургія, фармація, викла­дені принципи лікування багатьох захворювань.

Вплив християнських догматів на розвиток географічних уявлень

Поповнення географічних знань у період раннього середньовіччя було не таким великим, як за античних часів. Дійовим стимулом до пізнання далеких країн були християнські ходіння на богомілля до “святих місць”, які почалися з перших років нашої ери. Виникла особлива література, пов’язана з описом ци£ мандрувань. Географічне значення її мізерне: богомольців цікавили лише місця, пов’язані з біблейськими легендами, і різні “чудеса”.

Літературні джерела раннього середньовіччя щодо географії неба­гаті. До них належать праці мандрівників, зауваження місіонерів і торговців, карти і деякі компіляції про “чудеса” із шзньоантичних творів та ін. Проте в середні віки були й люди, які насправді мандру­вали. Однією з перших мандрівниць була Олена, мати візантійського імператора Костянтина. Вона 326 р. здійснила одне з перших палом- ництв із Рима до “Святої землі”. Інша римлянка Сільвія Аквітанська, жінка-географ, мандрувала до Ієрусаліму, а потім до Єгипту, Аравії, Месопотамії. У цей період з’явилися також праці, що містили описи відомого світу, проте вони являли собою переважно компіляції з Плінія, Помпонія Мели і деяких інших латинських авторів. Однією із найкращих країнознавчих праць цього періоду була “Вірменська географія” (УіГст.), в якій описано весь відомий світ і особливо докладно — Велику Вірменію. -

Головне завдання тих вчених, хто в середньовіччя займався питаннями географії, зводилося до того, щоб якось узгодити геогра-

фічні уявлення, які містилися в документах і свідоцтвах, із канонами священного писання.

У середні віки прийшло в занепад картографічне мистецтво. Карти античності з докладним зображенням берегових ліній були втрачені, а набули поширення так звані Т — О карги. Заселений світ зображувався на них у вигляді кола, з усіх боків якого—океан. Таке креслення було зорієнтоване на схід. У середині землі у вигляді літери Т містилися водні масиви. Вертикальна лінія зображала Серед­земне море, горизонтальна — Егейське і Чорне моря. З одного боку — річку Нил, а з іншого — Червоне море. На цій карті незмін­но були присутніми три частини землі — Європа, Азія, Африка, (згідно з Біблією, де сказано, що Ной після потопу розподілив три частини світу поміж своїми синами).

Карти раннього середньовіччя мали основною метою ілюструвати біблейські вчення і найчастіше додавалися до богословських творів. Земля на цих картах мала форму або прямокутника, або частіше — овала чи кола, поділеного на три частини. Центром світу був Ієру- салим, а далеко на сході, за межами карти, зображувався рай, казкові країни Гога і Магога, фантастичні народи і чудовиська. Характерними були довгі тексти (легенди), що розміщувалися на самій карті. Обриси суходолу зображували досить схематично. Найдавніша карта світу цього періоду відома з монастиря Альби (близько 720'—730).

У арабів і народів, що відчували вплив арабської культури, істот­ного значного розвитку набув математичний напрямок у географії, чому сприяли успіхи в астрономії і математиці. У IX ст. арабські вчені вже знали, що Земля має форму кулі. Аль-Масуді вважав можливим навколосвітнє плавання, але гадав, що на нього потрібно 500 років. Близько 825—830 рр. під керівництвом аль-Хуваріша (помер 846 р.) було виконано градусні вимірювання в Месопотамії і Сирії, що дали для довжини кола Землі цифру близько 47325 км. Пізніше визначенням розмірів Землі займався ал-Біруні (972—1048). Він критикував геоцентричну систему Птолемея, проте його ідея про рух Землі навколо Сонця не була підтримана. Ал-Біруні належить трактат країнознавчого характеру про Індію.

Дослідження в галузі геології в ранньому середньовіччі мало суто практичний характер: розвивалася гірнича справа, а з нею і вивчення гірських порід, мінералів. На арабському Сході, у Середній Азії, Індії, Китаї з’являються таблиці мінералів, вивчаються скам’янілості, пояс­нюються походження бурштину, сутність останків риб, рослин у гірських породах. Авіценна писав про утворення гір унаслідок земле­трусів, розмивання водами, перетворення крихких порід на тверді під впливом властивостей природи. Ал-Біруні займався питанням походження порід із корисними мінералами і рудами.

§ 4.4. Перегляд античної історіографії з християнських традицій

Історики середніх віків були добре знайомі з досягненнями ан­тичної історіографії, особливо з працями Платона і Арістотеля. В усіх без винятку вагомих історичних компендіумах зустрічається їх інтер­претація. Історики і хроністи середньовіччя переробляли і пристосо­вували до нових умов поняття і категорії греко-римської історії.

Християнство радикально переглянуло античну історію, поклало кінець ототожненню історії і природи, історичного і фізичного часу, зробило глибокий переворот у світогляді людини і в результаті вперше конституювало історію як об’єктивний процес. Християнська ідея була важливим і одним із формуючих елементів європейської цивілізації аж до кінця XVII ст. Середньовічне бачення історії пов’язувало хід подій не з їх внутрішньою закономірністю, а з волею провидіння.

Головною ідеєю історії Середніх віків був догмат провіденціалізму про божественну зумовленість напрямку руху історії, її кінцевих цілей, основних етапів. Творіння — гріхопадіння — спокута — майбутнє друге пришестя Хрисга — це єдині вузли, які зв’язують ланцюг часу. На цьому фоні викладалися найвагоміші історичні події. Процес історичного розвитку було поділено на так звані чотири монархії, що приходили на зміну одна одній: Єгипетська, Ассіро- Вавілонська, Мідо-Перська і Греко-Римська. На відміну від локальної історії полісів античності особливістю історіографії середніх віків був інтерес до всесвітньої історії як єдиного процесу.

Характер історичної діяльності визначався як такий: писати неве­ликі літописи, які складалися з нотаток, що робилися в монастирях у вигляді хронологічних циклів без критики і оцінок. До таких праць належить Франкський літопис, написаний за часів Карла Великого.

Першою спробою християнської історіографії була “Церковна історія” Євсевія Кесарійського (260—340). Спираючись на догмат божественного промислу, він спробував створити універсальну хроно­логію історії різних народів. Євсевій заклав основи такої хронології історії, де події датуються або по низхідній (до різдва Христова), або по висхідній (після різдва Христова). Хронологічну систематизацію на основі історичного знання розробляв у VII ст. Ісидор Севільський.

Фундаментальне значення в становленні та розвитку історичного знання належить Аврелію Августину. У праці “Про град божий”

(413—426 рр.) він спробував відповісти на питання про сенс історії з християнської точки зору. Ця праця написана під впливом драма­тичних подій, пов’язаних із падінням Риму. Після цього в історіо­графії почалася гостра боротьба думок щодо оцінок минулого міста, його історії. Трактат Авгусшна протягом усього середньовіччя був канонічним викладом християнської ідеї історії.

Християнська догма набула в історії глибокого змісту. Історія поділялася на священну і світську. Таке протиставлення не означало, що йшлося про два паралельних напрямки історії. Священна історія розкривалася Августином як оповідь про діяння господні. Священна історія — це сукупність таких моментів, в яких провидінню було бажано показати божественний сенс історичної долі людини. Інакше кажучи, йшлося про єдину людську історію, яка, по-перше, розгор­тається в двох планах — змістовному (небесна сфера) і в плані подій (діянь), по-друге, складається з двох принципово різних “діянь” — людського і божого. Августин дав кілька різних періодизацій історії, одна з яких — за монархіями, інша — розподіл на періоди “до і після різдва Христова”.

Августин дав нове лінійне, або історичне, тлумачення часу на відміну від циклічного часу античності. Згідно з циклічною концеп­цією все існуюче є повторенням того, що вже було. Августин наго­лосив на принциповій можливості виникнення нового і поставив питання про час як історичний.

Початок літописання в Київській Русі

Дещо інакше, ніж у Західній Європі, складалися історіографічні уявлення в країнах Східної Європи, зокрема в середньовічній Русі. Фаза архаїчних уявлень тут тривала до середньовіччя включно, антич­ні уявлення істотного впливу не чинили. Потреба в узагальненні істо­ричного процесу стала відчутною в середині X ст. Відсутня письмова кодифікація міфів і легенд компенсувалася усним збиранням і розвитком жанру билин. Але “билинний історизм”, за свідченням дослідників, не розвинувся в цілісну систему оповідання про діяння культурних героїв, “золотий вік” тощо. Паралельно розвивалась офі­ційно-літературна, “візаєнтизована” лінія історіографії, в якій спосте­рігалися також погляди на походження і розвиток знань.

Наприкінці X — на початку XI ст. у Києві, а потім і в інших містах Київської. Русі з’являється літописання. Деякі дослідники вважають, що перший звід літописів було складено приблизно 997 р. при Десятинній церкві. Першими вітчизняними літописами вважаються Давній Початковий і Нижегородський. Особливе місце

посідає “Повість временних літ” Київського літописця Нестбра (друга половина XI — початок XII ст.). Це збірка переказів і легенд про історію Київської Русі з V до XI ст. У ній оповідається про князівство Ольги, Олега, Ігоря, Святослава. Історики і літературознавці вважають, що “Повість временних літ” є не просто зібранням фактів, а цілісною, літературно викладеною історією Київської Русі. Літопи­сець розглядав історію в контексті протиборства добра і зла, нама­гався довести необхідність об’єднання князів і проводив ідею бороть­би за єдність Київської держави. Але центром згуртування в літописі визнається не князівська влада, а церква. Така схема літописання Нестора висловлювала політичні орієнтації церкви в її протиборстві з князівською, світською владою. Давньоруські літописи було систе­матизовано за часів Ярослава Мудрого. -

Розвиток мовознавчих традицій Сходу

Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припа­дає на VII — XII ст. Першими осередками арабського мовознавства були Басра і Куфа. Причини виникнення і розвитку арабського мовознавства різні. Арабське письмо, що утворилося на грунті ара­мейського, відоме в написах з IV ст. н.е., а однією з визначних його пам’яток був Коран, укладений близько першої половини VII ст. Мухаммедом, або Магометом (близько 570— 632). Оскільки Коран не можна було ні перекласти іншими мовами, ні переписати іншим письмом (як сказано в його тексті), то підкорювані народи разом з ісламом і Кораном змушені були приймати і мову, і письмо своїх завойовників. У тих країнах, де вживалося інше письмо, як, наприк­лад, Єгипет, Персія або Сирія, останнє поступалося місцем араб­ському письму.

Поширенню арабської писемності сприяв той факт, що в халіфаті суворо дотримувалися позначення голосних (надрядковими і підряд­ковими знаками), а це забезпечувало стандартність, точність вимови кожної фрази. Отже, у той час як жива арабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів, мова Корану ніби застигла в своїй непо­рушності: вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманних усному мовленню, араби мали розуміти і вживати її такою, якою вона є у своїй величі і недоторканості. Такі обставини потребували від мислителів Арабського халіфату укладати все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця, досліджувати розмовну мову, народну поезію, упорядковувати довідники, посібники, словни­ки, граматики, словом, створювати науку про арабську мову.

Арабські мовознавці приділяли багато уваги укладанню словни­ків, і найвищі досягнення арабського мовознавства полягають в араб­ській лексикографії. Арабські мислителі зібрали величезний лексич­ний матеріал і згрупували його в словниках різноманітного типу (предметах, глосаріях, фразеологічних, іншомовних слів, перекладних та ін.). Вони всіляко підкреслювали дивовижне лексичне багатство арабської мови.

Давнє арабське мовознавство не можна розглядати як копію давньогрецького мовознавства чи як синтез давньогрецької і давньо­індійської граматичних традицій. Античні філологи не розрізняли літер і звуків, ототожнюючи їх. Арабські філологи чітко розмежували літеру і звук, графічний символ вимовлюваного звука і вимовлюваний звук, вказуючи на невідповідність між написанням і вимовою. Опис звуків у них грунтувався на фізіологічному принципі, хоча брався до уваги й принцип акустичний. Порівняно з грецькою і санскритською мовами арабська мова побудована надто своєрідно, щоб можна було механічно переносити граматичні поняття і категорії цих мов на мову арабську. Самобутність мовознавчої творчості арабських філологів полягала в старанному визначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови і лексичного складу арабської мови, у вияв­ленні таких мовних явищ, які невідомі ні давній індійській, ні антич­ній традиціям.

Дата добавления: 2014-11-18