Розвиток уявлень про будову Землі та її надра 4 страница

Наприкінці І ст. до н.е. римський архітектор та інженер Марк Вітрувій Полліон написав "Десять книг про архітектуру”. Цією працею користувались як посібником понад півтори тисячі років. Десята книга була присвячена машинам, і тут же наведено перше визначення машини: “Машина є з’єднанням складених разом де­рев’яних частин, що мають величезні сили для переміщення ванта­жів”. Розглядалися також усі передові на той час машини та меха­нізми, що використовувались як у будівництві, так і в аграрній справі.

Вивчення світла і зору

Практичні потреби ще з давнини привернули увагу до світла і зору, ініціювали спроби пояснення явищ відображення тощо. Загаль­ноприйнятою основою були піфагорійські уявлення про зорові промені, що йдуть прямолінійно з ока і начебто обмацують предмет, який бачать. Такі уявлення були достатніми, щоб довести головні положення геометричної оптики і теорії перспективи, які розробля­лися давніми греками. Те, чим займались олександрійські математи­ки, мало відношення до геометричної оптики, або катоптрики — науки про відображення променів від дзеркальної поверхні, і скеног- рафії — вчення про перспективу.

Автором перших грецьких праць з цих питань був Евклід. У трактаті з теорії перспективи (“Оптика”) Евклід посилається на закон відображення як вже відомі і доведений автором в іншій праці — “Катоптрика”, що не збереглася. Працю під такою самою назвою мав також Архімед. В ній наводився строгий виклад усіх досягнень грецької геометричної оптики. Сам Архімед був не тільки теоретиком, а й майстром оптичних спостережень.

Трактат Герона “Катоптрика” має деякі нові положення порів­няно з працями Евюгіда і Архімеда. Герон обгрунтовує прямоліній­ність променів світла нескінченно великою швидкістю їх поширення. Він приводить доведення закону відображення, яке грунтується на припущенні, що шлях, який проходить світло, має бути меншим від будь-якого можливого. Герон розглядає типи дзеркал і наводить приклади їх застосування. Трактат Герона “Про діоптру” цікавий з точки зору розвитку вимірювальної техніки. Діотпрою називали уні­версальний візирний інструмент, що поєднував функції теодоліту і секстанту. Наводилася діоптра шляхом обертання навколо двох осей — вертикальної і горизонтальної. Для точнішого встановлення використовували мікрометричний гвинт, що саме в цій праці було описано вперше.

Можна прішустиш, що окрім геометричної оптики нагромаджу­вались знання оптики атмосферної і діоптричної, оскільки останні були систематизовані і розвинуті Птолемеєм. У трактаті “Оптика” він описує дослід з вимірювання шляхів заломлення світла при пере­ході променів з одного прозорого середовища в інше і наводить здобуті ним досить точні для того часу значення.

Створення математичної моделі Всесвіту в астрономії

Теоретичні моделі Космосу будувалися в VI—V ст. до н.е. на підставі суто спекулятивних розмірковувань і дуже мало враховували дані астрономічних спостережень. Успішний розвиток астрономії наприкінці V на початку IV ст. до н.е. сприяв збиранню великої кількості фактів про нерегулярність у русі світил по небесному склепінню, які потребували нового теоретичного осмислення, нових моделей. Необхідною передумовою створення таких моделей були математика і новий математичний апарат.

Творцем першої в історії людства геліоцентричної системи світу був Арістарх Самосський (друга половина III ст. до н.е.). Головна праця вченого, в якій було викладено його систему світу, не зберег­лася* але зберігся текст іншого трактату “Про розміри та відстані Сонця і Місяця”. Він написаний на взірець математичних праць того часу і складається з ряду теорем, що виводяться одна з одної і яким передують шість фундаментальних гіпотез, взятих зі спостережень.

На основі цих даних Арістарх робить такі висновки: відстань від Землі до Сонця приблизно дорівнює 18—20 відстаням від Землі до Місяця; діаметри Сонця і Місяця відносяться один до одного так, як і їх відстані до Землі; об’єм Сонця має приблизно в 250 разів перевищувати об’єм Землі. Виведені астрономом значення досить сильно різняться від справжніх, але вони допомогли йому в розра­хунку геліоцентричної системи.

Але незважаючи на свою прогресивність система Арісгарха посту­палася геоцентричним системам світу в поясненні руху небесних тіл. З точки зору останніх будь-які нерегулярності в русі небесних світил можна пояснити за допомогою введення додаткових колових рухів. Система Арістарха таких переваг не мала, тому подальший розвиток астрономії пов’язаний з удосконаленням геоцентричних систем.

Гіппарх (близько 190—125 рр. до н е.) першим зробив спробу розкрити механізм рухів світил, що спостерігаються. З цією метою він уперше використав в астрономії запропонований Аплолонієм із Перги геометричний метод опису нерівномірних періодичних рухів як результату складання простіших — рівномірніших колових рухів.

Для опису нерівномірного періодичного руху відомо два способи: або ввести поняття ексцентрика — кола, по якому тіло рухається рівномірно, але центр якого зміщений відносно спостерігача, або розкласти спостережуваний рух йа два рівномірних колових із спосте­рігачем у центрі колового руху.- У щй моделі по уявному колу із спостерігачем всередині, рухається не саме тіло, а центр вторинного кола (епіциклу), по якому й рухається тіло. Перше коло називається деферентом (несучою). У подальшому в грецькій астрономії викорис­товувались обидві моделі.

Гіппарх застосував перший спосіб опису руху Сонця і Місяця. Для них він визначив положення центрів їх ексцентриків, уперше в астрономії розробив метод і склав таблиці для розрахунку моментів затемнень (із точністю до 1—2 год). Гіппарх помітив, що в яскравості світла зірок відбуваються зміни. Щоб краще помічати їх, він склав каталог положень на небесному склепінні 850 зірок, поділив усі зірки на шість класів і назвав найяскравіші зірками першої величини. При порівнянні своїх координат зірок із розрахунком попередніх астро­номів Гіппарх встановив, що довгота зірок змістилися стосовно точки весняного рівнодення. Астроном правильно і дуже просто пояснив цей факт: сама точка весняного рівнодення відступає в зворотному напрямі. У результаті Сонце в своєму річному русі із заходу на схід кожного разу зустрічає точку весняного рівнодення дещо раніше, ніж рік тому. Звідси пішла назва явища — процессія -— випередження рівнодення. Відкриття процесії дало змогу астроному зробити висно­вок, що сонячний і зірковий роки відрізняються на 15 хв (за сучас­ними даними — близько 20 хв).

Започаткований Гілпархом математичний опис астрономічних явищ досяг свого довершення в системі світу видатного олексан­дрійського астронома Клавдія Птолемея (близько 87—165 рр.). Сукупність астрономічних знань давнини Птолемей виклав у фунда­ментальній праці “Велика математична побудова астрономії в XIII книгах” (в арабському перекладі — “Альмагест”). У ній автор значною мірою вдосконалив математичний апарат сферичної астро­номії — тригонометрію. Обчислені ним таблиці синусів використо­вували протягом багатьох століть. Птолемей уточнив і доповнив тео­рію руху Місяця, удосконалив теорію затемнень. Саму астрономію вчений визначив як “математичне вивчення неба”.

Птолемей додержувався арістотелевого принципу нерухомості Землі та її центрального положення у Всесвіті і намагався обгрунту­вати це. Він використовував поняття про ексцентрики, епіцикли і деференти і вперше побудував математичну теорію складних видимих рухів планет. Разом з теорією руху Сонця і Місяця вона склала його

геоцентричну систему. Теорія ГІтолемея була грандіозним досягнен­ням наукової думки в математичному аналізі явищ природи. Заплу­таний нерівномірний видимий рух планет було подано в ній як результат складання простих елементів рівномірних колових рухів.

В схемі Птолемея рух кожної планети описувався в такий спосіб. Припускалася наявність деякого допоміжного кола (деферент), центром якого була Земля. По деференту рухався центр іншого допо­міжного кола (епіцикл), по якому й рухалась Земля. Її рух виглядає рівномірним з допоміжної точки (еквант), що розташована симет­рично центра деферента. Для опису нерівномірностей у русі Місяця і планет уводилися нові додаткові епіцикли — другі, треті і т.д.

Геометрична модель світу Птолемея в кількісному відношенні була досить складною. Вона розкладала складні елементи рухів на прості і давала змогу розрахувати з випередженням положення планет на небесному склепінні в будь-який момент часу. Для цього Птоле- мей склав перші в історії астрономії планетні таблиці, за якими можна було заздалегідь обчислити положення планет з високою точністю — до 10 хв. Теорія Птолемея мала великий вплив на подальший розвиток астрономії.

У “Натуральній історії” Гая Плінія Секунда Старшого викладено космологічні уявлення автора. Світ розглядається як єдине ціле, вічне, скінченне, що має кулеподібну форму й обертається навколо своєї осі з періодом 24 год. Світ складається з чотирьох елементів, розміщених так: у периферії — вогонь, нижче — повітря, у центрі — земля з водою. Земля нерухома, а Всесвіт обертається навколо неї із заходу на схід, планети ж рухаються незалежно одна від одної із сходу на захід. Особливістю концепції Плінія є антропоцентризм — у центрі різноманітного світу завжди людина, природа також існує для людини і перед останньою стоїть завдання практичного вико­ристання її багатств.

§ 3.3, Технохімічна практика та алхімія Олександрійського періоду

Реміснича хімія попередніх періодів і деякі узагальнення, які було зроблену в працях Арістотеля, слугували розвитку хімічних знань даного періоду в двох напрямках: технохімічної практики та алхіміч- них пошуків у контексті розвинених космогонічних уявлень.

У першому напрямку визначальна роль належала розвитку уяв­лень про перегонку, яка розглядалась як провідний хімічний процес, і вдосконаленню техніки видування скла, що пов’язано з потребою в перегонному апараті та підготовці чистих матеріалів.

Істотну роль відігравала також ідея Арістотеля про перетворення одного елемента на інший. Вона набувала все більшого значення, оскільки набагато підвищився попит на золото внаслідок розширення торговельного обміну, зростання населення та зниження продуктив­ності старих золотоносних родовищ. Очікування реалізації трансму­тації металів підкріплювалися не тільки теоретичною ідеєю і підви­щенням попиту, а й численними спостереженнями самих практиків. Золото знаходили в мідних рудах, унаслідок чого існувала думка, що воно виникає з міді. Але кількість золота в міді звичайно була малою, тому важливим заходом вважалося його “збільшення” за допомогою магії, алхімічних ритуалів.

До переліку відомих давнім грекам металів додається знання ртуїі (рідкого срібла). Феофраст вказує на її відокремлення з кіноварі шляхом відняття сірки міддю. Згадує ртуть також Діоскорід (І ст. н.е.); він підкреслює її отруйність й здатність створювати разом із золотом амальгаму. При перегонці ртугі одержували залишок у вигля­ді королька золота або срібла; це породжувало висновок про можли­вість перетворення ртуті на благородний метал, спроби перетворити її на тверду речовину.

Було відомо, що при додаванні різних мінералів до міді одер­жуються білі та жовті сплави, подібні золоту й сріблу. З огляду на це робили спроби “виростити” благородні метали. Відомі грекам перекази про процеси подвоєння і потроєння благородних металів засвідчені в працях перших століть нашої ери, зокрема в Лейден­ському папірусі.

Різноманітні спроби знайти нові шляхи одержання благородних металів дали, проте, істотні результати в технології виготовлення благородних і звичайних металів: покращився процес очищення золо­та шляхом купеляції, відокремлення срібла шляхом сплаву руди зі свинцем, ртуть широко використовувалася для діставання золота і срібла, та й сам процес діставання ртуті з кіноварі набагато вдоско­налився.

Отже, технохімічна практика розглядуваного періоду мала досить великий діапазон: від лжетрансмутації металів у золото і срібло та виготовлення фальсифікованих під золото і срібло сплавів до фарбу­вання і амальгамування, лакування тощо. Використовуються різні хімікалії; технохіміки знають властивості семи металів. Виготовлення штучного “золота” —■ головне досягнення імітуючого технохімічного ремесла Олександрійської епохи. Технічна хімія цієї пори насамперед представлена в Лейденському і,в Стокгольмському папірусах (імітації дорогоцінних металів і перлів, фарбування тканин тощо). В Олек­сандрії було вдосконалено численні прийоми хімічної технології,

особливо в металургії, обробці металів, фармації, фарбувального мистецтва; істотно розширюється перелік хімікатів, якими корис­туються ремісники.

З часом було нагромаджено великий досвід, що дав змогу зроби­ти також певні теоретичні узагальнення. Зокрема, була усвідомлена стійкість властивостей окремих речовин. Одна з них — густина речо­вин. Одним із перших це явище використав Архімед, який 240 р. до н.е. розв’язав задачу сіракузького царя Гієрона Молодшого щодо кількості срібла в царській короні, Порівняння густини золота і срібла з густиною речовини корони, яке виконав Архімед, було, мабуть, найпершим використанням фізико-хімічного аналізу ще необгрунтованого припущення про зміну числового значення фізич­ної властивості (густини) речовини при додаванні до неї іншої.

у 32—37 книгах єшціклопєдичної праці Гая Плінія Секунда Старшого “Натуральна історія” (друга половина І ст.). описуються властивості металів (золота, срібла, міді, заліза, олова, свинцю, ртуті) та їх сполук (свинцеві білила, сурик, сурма, реаль, гар, галун) і багато інших речовин. Він описує смоли, клей крохмалю, нафту, цукристі речовини, віск, а також деякі рослинні барвники — крап, індиго та ін., бальзами, масла, різні духмяні речовини. Поза всяким сумнівом, книга Плінія яскраво ілюструє високий рівень ремісничої хімічної техніки в Стародавньому Римі.

В олександрійський період відбуваєтеся становлення діяльності, що стверджувалась як посередник між технохімічним ремеслом і тео­ретизуванням у дусі пізньоеллінської вченості. Ця діяльність мала певну культурну основу в попередніх формах, зокрема, гностичного сектантства, зороастризму, ассірійсько-вавілонській символічній тра­диції, міфологеми еллінізованого Єгипту тощо. Але філософською основою олександрійської алхімії є неоплатонічне і неопіфагорійське кабалістичне вчення. Пізніше алхімічний міф зустрінеться з міфоло- гемою християнства. Перші препаративні священні дії олександрій­ської алхімії відбуваються між ремісницьким златоробством і неоп­латонічним умоглядним знанням.

Взаємодія, що існувала між алхімією і технохімією, посилювалася неоплатонічною теоретичною думкою (Прокл, Ямвліх) про еманацію Єдиного, ієрархію духовно-речовинних цінностей, що складають уні- версум. Але традиція, асимільована цими авторами, йде до більш ранніх часів — II або навіть VI ст. до н.е. (праця псевдо-Демокріта — Волосу з Мендеса “Фізика і містика”).

Неоплатонічна вченість Олександрійської академії спиралася на космогонічні погляди про зв’язок небесних тіл із металами (тілами) Землі: зодото пов’язувалося із Сонцем, срібло — з Луною, мідь — з Венерою, залізо — з Марсом, свинець — із Сатурном, олово — з Юпітером, ртуть— з Меркурієм. Вказаний зв’язок у подальшому був використаний для позначення металів символами згідно із симво­лічним позначенням планет. В майбутньому очікувалося об’єднання усіх речей — “горніх та дольних”, що обіцяє благородні та дивовижні “застосування... усіх речей цього світу” у руках алхіміка.

У нових умовах арістотелева теорія чотирьох стихій замінюється новим тлумаченням будови металів: ртуть, а в подальшому — сірка розглядаються як такі, що дають начало металам.

Розвиток анатомічних і фізіологічних досліджень у контексті медичних знань

Діяльність лікарського товариства в Олександрії мала переважно два аспекти — лікувально-практичний і науково-дослідний (розвиток анатомічних і фізіологічних знань). До Олександрії переселилося багато лікарів славетної медичної школи з о.Кос. Косських пересе- ленців-лікарів шанували дуже високо, особливо тих, хто займався науково-дослідною роботою. Вони мали можливість подовжити свою діяльність у Мусейоні разом із математиками і гуманітаріями. Кон­кретних свідчень про характер цієї діяльності не збереглося, але є підстави вважати, що в Мусейоні існували спеціальні приміщення, свого роду анатомічні лабораторії, в яких олександрійські лікарі вели дослідження. Щодо лікувальної практики, то в Олександрії вона була приватною справою лікарів і не мала відношення до Мусейону

Досягнення олександрійської медицини, а також пов’язаний із нею наук — анатомії та фізіології можна схарактеризувати, спираю­чись на свідчення про діяльність Герофіла та інших лікарів. Праці видатного лікаря III ст. до н.е. Герофіла (близько 330 р. до н.е.— дата смерті невідома) не збереглися, але збереглися посилання більш пізніх авторів на його праці “Анатомія”, “Про очі”, “Про пульс” та ін. Герофіл був одним із провідних співробітників Мусейону, мав великий авторитет у царя Птолемея Філадельфа, але не належав до привілейованої інтелектуальної еліти Олександрії.

Головні праці Герофіла в галузі анатомії були про будову і функціонування нервової системи. Він вивчив нервові центри і відда­лені нерви, встановив, що головний мозок несе відповідальність за розумові здібності людини. Герофіл відокремив із загальної маси нервів чуттєві, що йдуть від периферії тіла людини до головного і спинного мозку. Також лікар вивчав пульс, але з ним він пов’язував механізм дихання. Окрім того, видатний лікар і вчений залишив описи анатомії ока, печінки, статевих органів та інших частин тіла,

порівняння анатомічної будови тіла людини і тварини. У галузі практичної медицини Герофіл найбільше уваги приділяв дії лікар­ських препаратів із трав, дієтам і гімнастичним вправам. У своєму вченні Герофіл виходив зі спостережень і досвіду, завдяки чому його вважають прокладачем нових шляхів у науці.

Ще одним видатним лікарем Олександрії вважають Еразістрата (304 — близько 250 рр. до н.е.). Він продовжив анатомічні дослід­ження Герофіла, особливо нервової системи: поділив нерви на чуттєві та рухові, звернув увагу на звивини головного мозку у вищих тварин, а їх більшу складність пов’язав із вищим рівнем інтелекту. Головна праця Еразісірату “Про розсікання” присвячена анатомії, але, на жаль, вона не збереглася. На відміну від Герофіла Еразістрат стверджував, що кров рухається тільки по венах, а артерії вважав наповненими повітрям. Головним двигуном крові в тілі лікар вважав серце.

У лікувальній практиці Еразістрат додержувався інших принци­пів, ніж Герофіл. Він полемізував із гіппократиками і скептично відносився до терапевтичних методів, що припускали внутрішнє вживання лікарських препаратів. Лікар вважав, що причиною майже всіх хвороб є неправильне харчування, і тому при їх лікуванні найважливішою є правильно вибрана дієта.

Герофіл і Еразістрат мали багатьох учнів і послідовників. Один з учнів Герофіла — Філін Косський разом із групою своїх учнів створили нову медичну школу, яку було названо школою емпіриків. У 250—150 рр. до н.е. ця школа була визнана спочатку в Олександрії, а потім в інших частинах еллінсько-римського світу. Теоретичні заса­ди цієї школи склалися під впливом ідей філософії скептицизму. На відміну вщ Герофіла емпірики вважали, що заняття анатомією і фізіо­логією не приносять суттєвої користі для лікаря. Головне в його діяльності — це досвід, а тому й головна задача лікаря полягає в тому, щоб добре знати симптоми хвороб і суто емпірично визначити, що потрібно для лікування тієї чи іншої. У цій справі лікар повтген не обмежуватися лише своїм власним досвідом, а спиратися також на описи хвороб інших лікарів. У цьому зв’язку зрозуміла вимога емпіриків до лікарів вивчати медичну літературу, щоб використову­вати практичний досвід лікарів минулого й сучасного. Але разом з цим лікарі емпіричної школи принижували значення теоретичної медичної спадщини, вважаючи, що ісганність або хибність її спогля­дальних положень довести неможливо. Така настанова емпіриків не сприяла розвитку теоретичних засад медицини. Одним з найвідомі- ших емпіриків був Геракліт Тарентський (II ст. до н.е.). Його медичні праці були дуже відомими в перші столітш нашої ери.

Разом з емпіричною в Олександри виникла ще одна школа — догматиків. Головним завданням представники цієї школи вважали вивчення і написання коментарів до гіппократового зводу.

У І ст. н.е. цетром медичних шкіл стає Рим: емпіриків, догма­тиків, методистів, пневматиків, еклектиків, що відрізнялися теоре­тичними поглядами і методами практичного лікування. Незважаючи на полеміку між представниками різних шкіл і напрямків, усі вони визнавали Гіппократа класиком медицини і писали коментарі до його праць.

Продовжувачем традицій Герофіла і Еразісірата в римський період став найвідоміший лікар елліністичного світу Клавдій Гален (129—199). Його вважають завершувачем олександрійської медичної традиції взагалі Гален працював переважно в Пергамі та Римі У своїй медичній діяльності лікар переборов вузький прагматизм емпі­риків, схематизм пневматиків і обмеження, що ставили інші медичні школи того часу, і пішов шляхом неупередженого вивчення організму людини, його будови та функцій. Гален присвятив медицині близько 150 трактатів (збереглося близько 80).

Вважається,, що Гален був чудовим анатомом, вивчав анатомію не тільки людини, а й різних тварин — биків, свиней, баранів та ін. У Римі на той час розтин трупів було заборонено, що, з одного боку, складало труднощі в діяльності лікарів, а з іншого боку — сприяло розвитку порівняльної анатомії тварин. Гален помітив схожість у будові людини і мавпи; він проводив досліди з вивчення м’язів, кісток та інших органів тіла на мавпах, що водилися на південному заході Європи.

Фізіологічні погляди Галена грунтувалися переважно на теорії “соків” Гіппократа. Видатний лікар дуже добре знав праці свого вели­кого попередника і коментував їх не тільки з медичної, а й з мовної та текстологічної точок зору. На цій основі Гален створив вчення про “головні сили”, що властиві окремим органам і розподіляються по тілу згідно з мудрими установками природи. Лікар ретельно вивчав центральну і периферійну нервові системи: намагався встановити зв’язок між спинномозковими нервами, процесами дихання і серце­биттям. Гален спростував поширений на той час погляд про запов- неність артерій повітрям, а не кров’ю: він перетягнув ниткою і розрі­зав артерію в живого організму.

У терапевтичній практиці Гален надавав особливого значення лікарським препаратам, нерідко дуже складним, що мали кілька десятків компонентів, серед яких були навіть отрути та інші неспо­дівані речовини. Лікарі, що працювали пізніше, тривалий час пере­бували щц істотним впливом знань, майстерності, авторитетності Галена.

Нові знання, які були досягнуті в розвитку медицини цього періоду, розширювали уявлення про живе як особливе явище на прикладі людини, тварин і певною мірою рослин. Водночас знання про рослини також набагато розширилися не лише за рахунок вивчення їх корисного, зокрема лікарського, значення для людини. Науковий інтерес до рослин, реалізований Арістотелем, був властивий і його учню Феофрасту. Він зробив першу в історії науки спробу поділити рослини на дерева, чагарник, напівчагарник і трави. Серед останніх він розрізняв багато-, дво- та однолітні. У його працях дано чіткий опис будови квітки, зокрема положення зав’язі в ній, деякі особливості вінчиків різних квіток. У праці “Дослідження про росли­ни” Феофраст описав близько 480 рослин. У подальшому в дослід­женнях Плінія описано вже тисячі видів рослин.

Започаткувавші наукової географії

Східні походи Олександра Македонського більше, ніж будь-яка подія попередньої грецької історії, розширили географічний світогляд греків, істотно доповнили їх географічні знання про Азію, що, у свою чергу, сприяло прогресу географічної науки за часів еллінізму. Разом із тим наприкінці IV — у III ст. до н.е. у галузі географії було досягнуто великих успіхів, що дає змогу вважати саме цю епоху часом народження наукової географії. Цей процес пов’язаний з іменами Евдокса, Дікеарха, Ератосфена, Гіппарха та інших. Поступово геог­рафія із суто описової дисципліни, що діставала інформацію зі спостережень моряків, торговців, із місцевих легенд, міфів, а часто просто переказів, перетворилася на Науку, що використовувала мате­матичні методи і астрономічні дані.

Насамперед це відбилося на складанні географічних карт: завдяки Ератосфену і Гіппарху серед грецьких географів укріпилося переко­нання, що відстані між географічними об’єктами слід наносити не довільно, а за допомогою точного визначення їх широти і довготи.

Нове географічне знання, здобуте в результаті грецької експансії на Схід, потрібно було осмислити і нанести на карта. Одна з перших спроб належала Дікеарху із Мессени. До нашого часу дійшли уривки його праці “Опис Землі”. Додатком до неї була географічна карта, на якій істотно розширилися межі ойкумени. Уперше на цій карті було зображено Британію, Ірландію, дано абрис західного узбережжя Європи. При складанні карги Дікеарх застосував такий методичний захід: він провів дві прямі, що, перетиналися, одну — із заходу на схід, а другу — Із півночі на південь. Ці прямі начебто були фунда­ментальною широтою і фундаментальною довготою, відносно яких Дікеарх розташував усі деталі своєї карти. Центром ойкумени, де перетиналися прямі, був острів Родос. На карті Дікеарх спробував визначити протяжність ойкумени із заходу на схід. Кінцевий резуль­тат його обчислень невідомий, але довжина вийшла у півтора раза більшою від ширини. Дікеарх також визначав висоти гірських вершин у різних місцевостях Греції, спробував пояснити причини морських припливів.

Минуло понад століття після Арістотеля перш ніж знову постала потреба синтезувати пізнання і узагальнити фактичний матеріал на вищому рівні. Цей синтез здійснив грецький вчений Ератосфен (273—192 рр. до н.е.), якого справедливо називають істинним “батьком географії”. Ератосфен тривалий час очолював бібліотеку в Олександрії, мав у розпорядженні багатий фактичний матеріал, який узагальнив у знаменитій праці “Географічні нариси”, а також ряді інших маловідомих праць. За переказами, сучасники називали Ера- тосфена “п’ятиборцем”, маючи на увазі, що він у жодній з вузьких галузей науки не був першим, проте завоював першість в їх сукуп­ності, виявивши обізнаність в кожній з них.

Ератосфен поєднав у географії дані з математики, фізики, історії, природознавства. Він склав карту з градусною сіткою (паралелями і меридіанами), і від нього пішли далі як правильні уявлення, так і помилкові. Саме Ератосфен стверджував, що коли плисти від Піре­нейського півострова на захід, то можна досягти Індії. Як відомо, цією ідеєю керувався через 1700 років Христофор Колумб.

Можна вважати, що Ератосфен і Дікеарх започаткували галузь науки, яка набагато пізніше дістала назву “математична географія”. В її сферу входило визначення розмірів земної кулі, географічних координат і розробка методів зображення земної поверхні на площині (тобто теорія картографічних проекцій).-

Ератосфен не тільки встановив, що Земля має форму кулі (про це писали й до нього, грунтуючись на філософських міркуваннях про кулю як ідеальну форму і на деяких спостереженнях), а й прости­ми засобами виміряв довжину кола і радіус Землі. За Ератосфеном, вона дорівнює 252 тис. аттичних стадій (“коротка” аттична стадія дорівнювала 157,5 м), тобто 39690 км (за сучасними даними, 40077 км).

Відомий астроном Гіппарх виклав свої погляди в галузі географії в трактаті “Проти Ератосфена”. Він намагався сформулювати принципи строгої географічної науки і вважав, що астрономічні спостереження є єдиним науковим методом визначення місцеполо­ження географічного об’єкта, тобто його широти і довгота. Гіппарх погоджувався з ератосфеновим визначенням довжини кола земної

кулі. Він вважав, що це коло складається з 360 частин, або градусів, а довжина кожного градусу на земній поверхні дорівнює 700 стадіям; чверть земного кола від екватора до полюса дорівнює 90 градусам, або 63 тис. стадій. Поділ кола на градуси завдяки Гіппарху став новим надбанням елліністичної географії.

Фізична географія розвивалася в елліністичну епоху повільніше, ніж математична. Щоправда, досить розвинутими в перипатетиків були міркування щодо природи різноманітних атмосферних явищ, припливів і відпливів, повенів Нілу, землетрусів, явищ живої приро­ди. Зокрема, Феофрасту належить ряд праць із цих питань (наприк­лад, “Про прикмети погоди” -— зведення народних метеорологічних прикмет). Феофрасту були відомі розбіжності між морським і конти­нентальним кліматом, він розглядав і повільні зміни, що відбуваються із земною поверхнею, розрізняв за різними ознаками багато варіантів грунтів: за географічним положенням, потужністю, кольором, струк­турою та ін.

Римлян спочатку мало цікавило природознавство, найбільше уваги вони приділяли історії, до якої належала також географія. Праці римлян були набагато емпіричнішими, ніж праці греків, оскільки були позбавлені широких узагальнень, яскравості філософської думки. Країнознавчі описи періоду Римської імперії містять переваж­но номенклатурний матеріал і відомості про народи і племена, а даних про природу дуже мало.

Найперша з праць латинських авторів як за часом, так і за значенням належить Страбону (64 р. до н.е. — 20 р. н.е.). Він, як і Ератосфен, працював в Олександрійській бібліотеці і користувався її численними матеріалами, зокрема працями самого Ератосфена, які часто цитував. Страбон написав “Географію” у 17 книгах, що повніс­тю збереглися. З фактичного боку “Географія” Страбона мало ори­гінальна, але її теоретичні засади заслуговують на аналіз.

На відміну від багатьох своїх попередників Страбон вважав за потрібне правильно описати не тільки заселену частину землі, а й усю планету, для чого визначити також незаселену її частину, з’ясувати причини її незаселеності та співвідношення між освоєними і неосвоєними територіями. По суті, Страбон поставив таку важливу проблему географії, як процес освоєння території. Як історик, який багато бачив і багато чому навчився, Страбон дійшов висновку, що “більшість предметів географії належить до політичного життя”. Страбон одним із перших застосував історичний метод для геогра­фічного дослідження. Він уміло поєднував історичний метод із просторовим аналізом, надаючи йому великого значення. Головним завданням географії Страбон вважав встановлення і пояснення відмінностей різних місцевостей, опис материків і морів. Для досяг­нення цілісного географічного опису Страбон запропонував метод поділу материка (країни) на частини, близький до того, який набагато пізніше дістав назву “районування”.

Дата добавления: 2014-11-18