Розвиток уявлень про будову Землі та її надра 2 страница

3. Покажіть зв’язок розвитку пізнання природи з філософськими роздумами давніх греків.

4. Розкрийте роль елементного мислення в переході від міфоло­гічного до раціонального світосприйняття.

5. Схарактеризуйте перші природодослідницькі програми антич­ності (Демокріта, Платона, Арістотеля).

6. У чому полягають головні риси і завдання астрономії давніх іреків?

7. Які моделі Всесвіту розробляли астрономи для пояснення світобудови?

8. Схарактеризуйте геологічні уявлення про будову Землі,

9. Які напрямки склалися в розвитку географії?

10. Покажіть зв'язок географічних уявлень з природознавством у поясненні явищ природи.

11. Як розглядалася проблема походження живих істот у біології?

12. Схарактеризуйте біологічні погляди Арістотеля.

13. Розкрийте внесок Гіппократа в розвиток медицини.

14. Хто такі логографи? Відмінні риси їх історичної прози.

15. Які найвидатніші досягнення в галузі історії знаменують пере­хід від міфологічного до раціонально-логічного пізнання?

16. Схарактеризуйте соціально-політичні уявлення античних мис­лителів.

17. У чому полягають особливості формування мовознавства Давньої Греції?

18. Які істотні зрушення відбулися в характері психологічних знань?

Розділ З

НАУКОВЕ ЗНАННЯ І ТЕХНІЧНІ МИСТЕЦТВА ЗА ЧАСІВ ЕЛЛІНІЗМУ ТА ПАНУВАННЯ РИМУ (друга половина IV ст. до н.е. — 450 р, н.е.)

§ 3.1

Історичні особливості етапу.

Зміна філософської парадигми античності та переорієнтація ціннос­тей у духовному житті суспільства.

Культурне і наукове значення Олександрійської школи, діяльність Олександрійської бібліотеки та Мусейону.

Спроби створення оглядової історіографії наукових знань.

Загальний занепад наукового пізнання за часів панування Риму.

§ 3.2

Систематизація математичних знань і становлення теоретичної математики.

Розвиток інженерно-технічної діяльності та піднесення теоретич­ного рівня механічних знань.

Вивчення світла і зору.

Створення математичної моделі Всесвіту в астрономії.

§ 3.3

Технохімічна практика та алхімія Олександрійського періоду.

Розвиток анатомічних і фізіологічних досліджень у контексті медичних знань,

Започаткування наукової географії.

Розуміння завдань геологічної науки у вивченні явищ природи.

§ 3.4

Літописи як форма історіографічної творчості. Діяльність римських анналістів.

Розвиток мовознавчих питань у працях олександрійських та римських граматиків.

Звернення до психології вселюдського.

§ 3.1. Історичні особливості етапу

Вважається, що наприкінці IV і протягом III ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи: античне суспіль­ство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворень на масній основі і вступило в період істотних змін суспільного організму. Цей період означається поняттям “еллінізм”, який характеризується (за англійським істориком Ф. Уолбенком) єдністю соціально-економічних відносин, форм політичного і культурного розвитку, що склалися на території, завойованій Олек­сандром Македонським, у результаті грецької колонізації та взаємодії еллінських і східних елементів. Хронологічно цей етап визначається від часу походів Олександра (334—323 рр. до н.е.) до завоювання країн Середземномор’я Римом, що завершилось у 30-ті роки до н.е.

Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н.е.) і 40- річної боротьби за його спадщину утворилися три більш-менш стабільні монархії, що були провідними в політичному, економічному та культурному житті східного Середземномор’я та суміжних країн: царстю Лагідів, царство Селевкідів і царство Антагонідів. З точки зору історії науки найважливішим серед цих державних утворень було царство Лагідів (або Птолемеїв) з центром у Єгипті та прилеглими до- нього африканськими територіями.

Експансія греків на схід була характерною рисою епохи еллініз­му, що виявилася насамперед у заснуванні багатьох грецьких міст і поселень у цих країнах. Грецька колонізація країн Ближнього та Середнього Сходу (III—II ст. до н.е.) істотно вплинула на їх еконо­мічну, соціальну та культурну спадщину, саме грецький фрагмент в їх розвитку мав важливу, якщо не вирішальну роль. Еллінізація Сходу супроводжувалася поширенням грецьких культурних цінностей. Де б не селилися греки, у першу чергу вони будували гімнасії, палестру (гімнастична школа для хлопчиків), стадіон і театр — головні компо­ненти грецької культури міста.

Ще однією характерною рисою епохи еллінізму був синтез давніх і багатих культур (єгипетської, ассірійсько-вавілонської, перської та ін.) на грекомовній основі. Саме грецька спільна мова (койне) у формі узагальненого говору, що ввібрав у себе різні грецькі діалекти, стала нормою літературної мови елліністичної культури. Процес поширення спільногрецької мови давав можливість ознайомитися з багатою грецькою культурою: літературою, філософією, наукою. У свою чергу, будова і словниковий склад мови впливали на характер, зміст і стиль мислення того, хто нею користувався. Тому можна вважати, що грецька мова в східному середовищі виявилася свого роду творцем нової культури, нового стилю мислення.

Подальша історична доля Середземномор’я визначалася воєнною поразкою селевкідського царя Антіоха III у війні з римлянами (190 р. до н.е.), після якої жодна з елліністичних держав вже не спромож­на була панувати в східному Середземномор’ї. Така сама доля спітка­ла також спроби македонського царя Персея згуртувати сили полісів для спільної боротьби з Римом. Усі подальші воєнно-політичні нама­гання не дали бажаних результатів: елліністичний світ як політична система поступово поглинався римською імперією. Іншою була доля елліністичної культури, яка ще кілька століть нашої ери була визна­чальним чинником культурного розвитку і західного, і східного Середземномор’я.

Становлення Риму як панівної держави Середземномор’я — Римської імперії (30 р. до н.е. — 476 р. н.е.) — супроводжувалося складними соціокультурними перетвореннями. Давньоримська куль­тура асимілювала здобутки етруської культури, що передувала Риму, грецької (античної та елліністичної) культури і науки та перетворю­валася на їх підвалинах.

Зміна філософської парадигми античності та переорієнтація цінностей у духовному житті суспільства

Стабільність зовнішніх форм грецької культури за часів еллінізму поєднувалася з трансформацією її внутрішнього змісту, що відбулася в результаті переоцінки цінностей, якою супроводжувалася криза полісної форми суспільно-політичного устрою античності. Ще напри­кінці IV ст. до н.е. у філософії, літературі, мистецтві греків з’явилися нові та незвичні культури-феномени. Одним з таких феноменів була софістика. Софісти критично аналізували всю систему суспільних відносин, заснованих на традиції, авторитеті пращурів і загальноп­рийнятих релігійних уявленнях. Характерні риси софістики — суб’єктивизм, релятивізм і скептицизм — зробили її попередницею духовних течій епохи еллінізму. Софісти заперечували об’єктивну значущість висловлювань про Космос, суспільний устрій або пове­дінку людини. “Людина є мірою всіх речей”, — стверджував софіст Протагор. Вони показали значення суб’єктивності в людському досві­ді та пізнанні й поставили на перший план проблему критерію істи­ни.

Велику роль у підготовці елліністичного світосприйняття відіграв драматург V ст. до н.е. Евріпід. Він уперше в своїх працях на відміну від попередників почав приділяти увагу психології індивідуальної людської душі. Евріпід відкрив грекам внутрішній світ людської

особи. Якщо раніше гідність людини, її вища доброчинність визна­чалися полісом, то завдяки Евріпіду головні соціальні й етичні про­блеми розглядалися в співвіднесенні зі щастям людини як індивіда.

Після Арістотеля в розвитку філософії відбуваються глибокі змі­ни, пов’язані з іфизами демократичного суспільства, поширенням диктаторських режимів в усьому елліністичному світі. Під впливом трагедії теорії світової держави Арістотеля коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, відбувається замикання на питаннях приватного житія особи, правил приватної моралі; послаб­люється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки і філо­софії, постає прагнення звести наукові проблеми до практичних цравил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (яке розуміється як здатність до ‘‘незворушного” жиггя, як проста відсутність страждань).

У філософії така переорієнтація цінностей означала, що поряд зі звичним предметним світом речей немов би виростав новий духов­но-ідеальний внутрішній світ. Унаслідок цього натурфілософія попе­реднього періоду не мала подальшого розвитку, хоча деякі аспекти, зокрема атомістичні погляди, мають певне використання і відтворен­ня. Натомість виникає виключний інтерес до морально-етичної, суб’єктивної тематики. Такий поворот можна простежити на прикладі епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму і неоплатонізму — провідних напрямків елліністичної філософії.

Епікур заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта (вчителем Епікура був послі­довник Демокріта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що в Демокріта рух атомів здійснюється в порожнечі виключно за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура поряд із дією закону падіння з’являється ще один чинник — атом виявляє властивість “самочин­ного відхилення’’від ‘‘ліній необхідності

Ідея Епікура про самочинне відхилення є специфічним відбиттям факту появи в людей нових властивостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина —- “цей соціальний атом” — набуває в собі (а не в космічному світопорядку, який розчиняє індивіда, його неповторність) автономний, самодос­татній грунт волевиявлення. У цілому головну увагу Демокріт звернув на закони існування об’єктів (людина також лише об’єкт), Епікур — на суб’єкт. Епікура хвилює не саме собою вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків,

суб’єктивного БОЛІННЯ. Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про “перший двигун” Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадку, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються в земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, її суб’єктивних властивостей він розроблює вчення про пізнання: світ пізнається за допомогою чуттів і мислення, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атома.

Епікур створює житгєсгверджуючу етику: життя потребує дотри­мання міри в усьому, задоволення природних, а не надуманих ба­жань. Справедливість полягає в тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого.

Епікуреїзм досить істотно впливав на свідомість мислителів наступних епох, зокрема Риму. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, за яким найвищим благом і метою життя люди­ни є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою поши­рення його вчення. Першими школами епікуреїзму в Римі стала школа Сірона (згадувань про нього багато) і Філодена поблизу Неа­поля. Цілий ряд праць Філодена було знайдено при розкопках Герку- ланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувію в 79 р. н.е.

Дуже відомим послідовником епікурейства був Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). Повністю збереглася його поема “Про природу речей”, в якій він детально розроблює атомістичну концепцію. Вчення Лукре- ція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має лише двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмертя душі. Причина його лежить у незнанні. Тому філософія має звільнити людину духовно, освічуючи його. З іншим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися в життя людей. Обгрунтував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема й богів, які складаються з особливих, найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

При вирішенні питань про місце людини в суспільстві їх теорії різняться. Самоусунення від політичного життя в Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція на відміну від Епікура головним філософським вченням є не етика, а фізика, пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце в суспільстві.

Інша впливрва філософська школа епохи еллінізму — стої­цизм —: у філософських міркуваннях також виходила з відправної ідеї про автономію індивіда. Засновником стоїцизму вважається Зенон із Кітіона (близько 333—262 рр. до н.е.).

Багато в чому стоїцизм протилежний епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон, Клеанф, Хрісіпп —• близько III ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь ж первинну стихію. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежна від процесів, що відбуваються в зовнішньому світі, природі взагалі. Проте слід уважно вивчати природу та її процеси. Хоча вивчення природи не здатне завадити сліпій необхідності, воно дає змогу, знаючи причини подій, підкорятися їм так, щоб найменше страждати.

“Пневма”, “дух”, дихання, правогонь розливаються в світі, ство­рюючи все: тварин, людей, застигає в неорганічних тілах. Але право­гонь —не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь — це й провидіння, рок, доля. Космос, як у перших філософів, знову розуміється єдиним організмом, тілом. Воно живе, побудоване з різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Зовні Космос має форму кулі, в якій усе відбувається необ­хідно і целеспрямовано, інакше Космос розпадеться й буде мертвим. Для кожної частинки Космосу є своє місце. Якщо частинка не вико­нує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складається ця частинка, для побудови нової.

Згідно з вченням про Всесвіт стоїки розробили етику, яка також протилежна епікуреїзму насамперед у розумінні мети життя, свободи воді тощо. Для стоїків доля, рок — незаперечна істина, свобода розглядається як ухил від законів Космосу, а тому є неможливою. Дії людини різняться лише тим, як (добровільно чи примусово) відбу­вається невідворотня необхідність. Доля веде того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду противиться їй. Мудрець (філософ) — це той, хто любить свій рок і діє за необ­хідністю, і;гому він реально вільний. За стоїками, таке розсудливе

життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті) і дарує щастя.

Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося внаслідок його еллі- нізації, повернення до традицій Платона і Арістотеля. Провідну роль у цьому відіграв Панецій (близько 185—110 рр. до н.е.). Замість протиставлення душі й тіла Панецій підкреслює гармонійність люди­ни: навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а зливаючись із нею, “проростає в душі”. Визнаючи провідну роль долі (“фатуму”), він приділяє також увагу самостійності особи. Окрім верховенства обов’язку визнається роль насолоди в житті людини.

Діяльність Панеція дала відчутний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні сягнули значних висот у політичному житті, створили власні системи. Зокрема, Посійдоній (135—51 рр. до н.е.) продовжив розпочатий Панецієм процес еллінізації стоїцизму, допов­нив його ідеями Платона, що привело до трансформації у неопла­тонізм.

З точки зору Посійдонія, світ є вогневою “пнемою”, яка, у свою чергу, є видозміною єдиного бога і поділяється на світ ідей і світ чисел. Із пнеми виникають “сім’яні логоси” — зародки всіх речей. Душа людини є “вогневим диханням”, після смерті людини вона піднімається в надмісячний світ, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову поділяє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.

Відомим представником стоїцизму був Люцій Анней Сенека (близько 5 р. до н.е. — 65 р. н.е.). Його космогонічні погляди були близькі попередникам. Як один з учнів Посійдонія, він засвоїв його вчення про душу, посиливши тенденцію розподілу душі. Душа, яка має тілесність і духовність, постійно перебуває в стані боротьби протилежностей: прагне до боротьби і спокою, до добра і зла тощо. Аналогічний підхід здійснений ним також стосовно бога, який висту­пає і як вогонь (пнема), і як творча сила (батько). Бог не владний над матерією, але коли світ відходить від істинного бутгя, то він знищує його в світовій пожежі. Людська природа (у своєму виник­ненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в’язницею душі, тому вільна від тіла душа — істинна насолода.

Згодом, у пізній Стої (І—II ст.), основний наголос зміщується з вироблення мудрого ставлення до світу до вміння ставитися до непідвладних людині обставин зовнішнього світу, тобто до проблеми внутрішньої свободи індивіда.

Засновником скептицизму був Піррон з Еліди (близько 360— 270 рр. до н.е.). Виходячи з тези про недосконалість органів чуття, Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі

навколишнього світу. Тому єдино правильною позицією щодо цього світу є утримання від будь-яких категоричних тверджень про нього. Філософський скептицизм піддає сумніву саму можливість достовір­ного пізнання об'єктивного світу. Найдовершенішої форми скепти­цизм набуває у вченнях Енесідема, Агріпгіи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість розв'язати це завдання взагалі. Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. Але це приводить до. кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченного ланцюга запитань. Тому висновок, що встанов­лення причини неможливо довести, цілком слушний.

Найвідомішим римським скептиком був Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н.е.), славетний оратор і політичний діяч, який здобув філософську освіту. У Греції він відвідував диспути провідних філо­софів усіх напрямків. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, намагався створити популярний навчальний посібник для римських громадян, що вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латинню. ■

Отже, в епоху еллінізму можна говорити про істотні зміни в змісті традиційної філософської парадигми античого суспільства, а саме в переорієнтації дослідницького інтересу від предметного світу речей і натурфілософії до світу внутрішнього, індивідного, до суб'єктивної, морально-етичної проблематики.

Побудова Римської імперії супроводжувалась істотними змінами в свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релі­гійного засобу самоусвідомлення. Це відбилося також на філософії, яка все більше набирала рис теософського вчення. Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба систематизувати уявлення про Космос і людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови дійсності. Основою буття є божес­твенне (але безособове на відміну від християнства). Питання про походження всього в світі замінюється питанням про залежність одного буття від іншого, від буття Єдиного. Саме Єдине шляхом поступового ослаблення, у низхідному порядку, зумовлює “розум”, “душу”, “Космос", “матерію”. Чуттєвий світ є єдністю ідей розуму, душі та матерії. Душа людини неречовинна, безтілесна, пов’язана не лише з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — позбавити тілесності, чуттєвості шляхом удосконалення морального життя і наступного, після смерті, злиття з божеством. Саме в плато­нізмі вперше проводиться ідея тріадності, низхідного розвитку будь-

якого предмету, навіть Бога. Ідею перебування “в собі”— вихід “із себе” — повернення “в себе” найдетальніше опрацював Прокл, тому християнська церква визнала його святим. Ідеї неоплатонізму мали істотний вплив і розвиток у християнській теософії середньовіччя.

Культурне і наукове значення Олександрійської школи, діяльність Олександрійської бібліотеки та Мусейону

Розвиток елліністичної науки, що відбувався в межах згаданих філософських шкіл, пов’язаний насамперед із перипатетиками, послі­довниками Арістотеля. Ця школа дала кілька видатних вчених, кожний з яких працював у певній галузі науки. Серед них Феофрасг з Ересу, Бвдем Родосський, Арістоксен Тарентський, Дікеарх Мессенський, Стратон із Лампсаку та ін. Усі вони були самостійними вченими, які зберегли загальний дух Лікею і його засновника Аріс­тотеля, але в окремих питаннях не зупинялися перед істотними відхи­леннями від поглядів вчителя. У Лікеї вперше було диференцйовано наукові дисцшіліни, що раніше складали синкретичну єдність — науки “про природу”. Така спеціалізація була для греків новою і незвичною справою. Пізніше, в III ст. до н.е. вона була підтримана і продовжена в діяльності Олександрійського Мусейону.

Розвитку науки в III ст. до н.е. істогао сприяли зовнішні умови, зокрема державне заступництво, яке.виявлялося до вчених з боку елліністичних монархів, насамперед з боку правителів Єгипту — Птолемеїв. Історична заслуга Птолемеїв полягає в тому, що вони вперше в історії науки стимулювали наукову діяльність заради неї самої як шляхом безпосередньої підтримки вчених, так і шляхом утворення державних установ, що сприяли науковій роботі

Установами, що вели наукову роботу й утримувалися на царські кошти, в Олександрії були Бібліотека і Мусейон. їх засновником вважається Птолемей II Філадельф. Точні дані утворення цих установ невідомі, до нас дійшли тільки їх описи, що датуються другою поло­виною III ст. до н. е. Є підстави вважати, що в ті часи бібліотек (або зібрань рукописів) існувало небагато, і вони ще не були дуже великими за обсягом. Відомо, що Арістотеяь зібрав велику бібліотеку в Лікеї. Не виключено, що саме цей приклад ініціював Деметрія Фалерського до створення царської бібліотеки в Олександрії, що мала увібрати, всю відому на той час грецьку літературу як наукового, так і художнього змісту. Олексавдрійська бібліотека за масштабом і

значенням була унікальною бібліотекою своєї епохи, свого роду бібліотекою бібліотек.

Бібліотека складалася з двох частин — внутрішньої, або царської, і зовнішньої. Перша розміщувалася на території царських палат і в період свого розквіту налічувала понад 400 тис. свитків. Її організа­тори мали на меті зібрати разом не тільки всі твори грецьких авторів, а й усе, що на той час було перекладено грецькою з інших мов. Зовнішня бібліотека розташовувалася в Серапійоні на території храму Серапіса. Кількість свитків цієї бібліотеки не перевищувала 100 тис., але вона була Доступнішою, ніж царська, оскільки її фондами могли користуватись особи, які не мали права перебувати на території царських палат.

Очолював Бібліотеку головний бібліотекар, якого призначав цар. Ця посада часто поєднувалася з посадою вихователя царських дітей і вважалася дуже високою. Майже всі з відомих вчених того часу, які займали цю посаду, були гуманітаріями. Це, наприклад, Зенодот Ефесський, Алоллоній Родосський, Ератосфен Киренський, Арісто- фан Візантійський та ін. Такий підхід пояснювався тим, що посада головного бібліотекаря була пов’язана з текстологічними і філологіч­ними дослідженнями. При Бібліотеці існувало бюро переписувачів, що займалися копіюванням і розмноженням рукописів. Підкреслимо, що царі династії Птолемеїв самі виявляли велику зацікавленість у поповненні фондів Бібліотеки.

Другою установою, що визначила славу Олександрії в науковому світі, був Мусейон. Таким терміном ще в давні часи називалися культові центри або святилища, де почитали муз. На вигляд це був портик з алтарем, між колонами якого стояли статуї дев’яти муз. Вважається, що прототипом Олесандрімського Мусейону було святи­лище муз у Лікеї. За свідченням Страбона, в Олександрійському Мусейоні збереглися риси грецького святилища муз: як і в Лікеї, тут існувало так зване місце для прогулянок, що стало невід’ємною частиною будь-якої філософської або наукової установи. Характер­ною ознакою Олександрійського Мусейону був “великий дім”, де розміщувалися їдальня, робочі кабінети і, мабуть, царська бібліотека. Члени Мусейону жили в місті, але більшу частину денного часу проводили в Мусейоні. Гроші на своє утримання вони одержували з так званого загального фонду. На чолі Мусейону стояв жрець і завідувач —~ епістат.

Жодний відомий вчений III—II ст. до н.е. не згадується в першоджерелах у прямому зв’язку з Мусейоном. Природно припус­тити, що вчені, які в цю епоху жили або деякий час працювали в Олександрії, так чи інакше були пов’язані з Мусейоном. Насамперед це стосується керівників і співробітників царської бібліотеки, а також гуманітаріїв, які в літературній і філологічній роботі постійно корис­тувалися фондами бібліотеки. Щодо природничо-наукових дослід­жень, то вони розвивалися переважно в перипатетиків в епоху Аріс- тотеля і Феофраста, а в Олександрії не прищепилися.

Останні століття до нашої ери позначилися спадом олександрій­ської науки, за винятком, можливо, гуманітарних наук і медицини. Така ситуація спостерігалася також на початку римського панування наприкінці І ст. н е. Вчені, що стояли на чолі Мусейону в цей час, були в основному граматиками і риториками. І все-таки наприкінці І ст. в Олександрії з’явилися визначні вчені — Менелай Олексан­дрійський і Герон Олександрійський, а в II ст. — Клавдій Гален і Клавдій Птолемей.

Починаючи з кінця II ст. зовнішні обставини, пов’язані з полі­тичним розвалом Риму, були дуже несприятливими для наукової діяльності того часу і для майбутнього Олександрійської наукової школи. У 272 р. унаслідок придушення протиримського повстання в Олександрії було зруйновано і спалено царські палати, на території яких розміщувалися Бібліотека і Мусейон. Діяльність Мусейону на цьому, імовірно, остаточно завершилася.

Спроби створення оглядової історіографії наукових знань

Зрослий з IV—III ст. до н.е. рівень розвитку математики, астро­номії та інших галузей природознавства спричинив появу першої, недостатньо оформленої, потім тривалий час непоновлюваної спроби піднести оглядову історіографію знання, начатки якої спостерігалися в давньому світі, до ступеня історіографії різних галузей природо­знавства. У найпослідовнішому вигляді цю спробу було зроблено в школі Арістотеля, особливо його послідовниками, що працювали в олександрійському Мусейоні.

У працях Феофраста (або Теофраста, справжнє ім’я —Тіртам, близько 372—287' рр.), насамперед в трактаті “Про рослини”, містять­ся зауваження з окремих питань історії попереднього етапу станов­лення біології, елементи свідомої критики джерел; у деяких випадках він порівнює вказівки різних авторів з метою з’ясування вірогідності відомостей. Там, де Феофраст має справу зі сталими традиціями в розумінні того чи іншого кола питань, він дає нарис історії проблеми. У “Міркуваннях фізиків” Феофраст згрупував досягнення в теоре-

•гаяних галузях знань (що нині належали б до фізики та біології) за темами, започаткувавши “доксоїрафічну” історію фізики (натурфіло­софії). Цей жанр утримувався тривалий час — до І ст. н.е.

У післяфеофрастовому перипатетичному товаристві й взагалі серед перших істориків науки закріплюється намагання представити хід розвитку знання як розгалукений процес. Фоном цих спроб було подальше зростання інтересу до історико-наукової хронології. Її за­чатки після Феофраста представлені в Демеїрія Фалерського, а далі — в Ератосфена і Аполлодора. Якщо Стратон Лампсакський (помер близько 269 р. до н.е.), що замінив Феофраста як голову перийатетичної школи, обмежується розподілом історико-наукового матеріалу між логічно викладеними власними поглядами, то його старший сучасник Дікеарх Мессенський дає першу спробу змалювати процес розвитку знань і освіченості в зв’язку із загальним рухом еллінської цивілізації.

Ератосфен, і особливо Страбон, зробили перші досліди побудови історії географічних знань у перших двох книгах “Географія”. У більшості випадків у центрі уваги елліністичних і римських праць з питань історії географії і біології було походження назв рослин, насе­лених пунктів тощо. Найзмісговнішими були елліністичні історії гео­метрії та астрономії, особливо праці Евдема Родосського. Такі профе­сійні нариси історії науки були можливими лише за умов загального розвитку історіографії.

Елліністичну історіографію науки можна вважати порівняно із вченнями Гіппократа, Арістотеля та їх шкіл кроком у напрямку реа­білітації теорій кругооберту і регресу знань. Концептуальний апарат перипатетичної школи був покладений в основу спроб написання історії окремих галузей природознавства. У пізньоеллінісгичний і римський періоди ці спроби в основному зникають або до нас не дійшли.

Приблизно з III ст. до н.е. історіографія природознавства ввійшла в період відносного спаду інтересу до конкретної історії різних галу­зей природознавства. Водночас продовжували існувати і, навіть, отри­мують подальший розвиток і вдосконалення основні концепції та ідеї історіографії науки, що були висунуті в період “високої” античності. Інтерес до факторів генезису знань поглибився в зв’язку з появою великих узагальнюючих історичних праць Д зі зростанням розуміння практичної корисності науки, наприклад, для будівництва, споруд­ження військових машин і складання карт.

Дата добавления: 2014-11-18