Задунайський козак Козак у степу Кошовий Й.Гладкий 3 страница

8 квітня 1783 року була підписана Угода (рескрипт) про передачу Криму у склад Росії.

Поступово з Криму емігрувало близько 300 тисяч татар. Була створена можливість для кардинальних змін етнічного складу півострова. Росія отримала новий господарський регіон.

Таким чином, основний плацдарм багатовікової турецько-татарської агресії був ліквідований.

Перемога Росії у Російсько-турецькій війні 1768-1774 років завдала сильного удару по Кримському ханству. Степовики припинили напади на українські, російські і польські землі. Отже Січ, як бастіон проти татарсько-турецької експансії, стала непотрібною. Автономний устрій Січі, волелюбні ідеї козаків, не вписувалися у централізовану систему управління Російської імперії.

Багато поміщиків мріяло заволодіти землями Запоріжжя. Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі було збудовано декілька нових фортець, Ново-Дніпровську укріплену систему, засновано військові поселення Нову Сербію і Слов'яно-Сербію. Для реєстрації козаків ввели кумпоти(списки), паспорти.

Ліквідація Січі полегшувалася тим, що козацтво переживало соціальну кризу.

Часто відбувалися повстання «сіроми»(голоти) проти «дуків»(заможних козаків, багатої старшини). Кошовий отаман Січі Петро Калнишевський двічі рятувався втечею від повстанців і просив російське військо придушити виступ. За наказом Калнишевського голоту сікли на смерть батогами, засилали на каторгу до Сибіру. Отже, серед козаків не було єдності.

Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння російського уряду, була активна допомога запорожців повсталим козакам і селянам Уралу, під час повстання російського козака Омеляна Пугачова 1773-1775 років. Багато повсталих знаходили притулок на Січі. Катерина ІІ назвала Січ «гніздом бунтівників» і наказала Г.Потьомкіну розробити план знищення Нової Січі.

Облога Січі Нарада на Січі кошовий П.Калнишевський

На початку червня 1775 року царські війська, на чолі з генералом П.Текелієм, які поверталися з російсько - турецької війни, оточили Запорозьку Січ. Солдати змогли зняти вартових і захопити човни - «чайки». Трьохтисячний гарнізон козаків опинився у пастці.

Зрозумівши, що опиратися не варто, кошовий отаман Петро Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.

29 червня 1775 року вийшов Указ сенату Росії, в якому пояснювалися причини ліквідації Січі. Дозволялося надати лояльно налаштованим козакам і старшині грошову допомогу. Переважна частина козацької старшини зберегла свої землі і багатства, отримали офіцерські звання.

Отамана Петра Калнишевського, суддю Павла Головатого і писаря Івана Глобу відправили по монастирям. 85-річного Калнишевського було заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 році. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це призвело до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

Походив з української шляхти У січні 1765 року, всупереч царській волі, старшина знову обрала його кошовим.За доблесть у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта. Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах. Після арешту, П. Калнишевського утримували у казематі №15 на Соловках. Виділяли 1 карбованець на добу на його утримання (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей. Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я він залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя у жовтні 1803 року. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. 2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. (За даними Інтернету)

Поранення О.Суворова під Кінбурном Я.Суходольский Штурм Очакова Відпочинок козака між боями

4. Російсько-турецька війна 1787-1791 років і Україна

У другій половині XVIII століття найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземномор'я і Європи, постійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі.

Туреччина не могла змиритися з втратою Криму і посиленням впливу Росії у Причорномор’ї і на Закавказзі. З допомогою Великобританії, Пруссії і Франції вона намагалася повернути Крим і інші втрачені території.

У боях, Катеринославській армії фельдмаршала Г.Потьомкіна і Українській армії фельдмаршала П. Румянцева допомагала Чорноморська козача флотилія. Активно будувався Чорноморський флот Російської імперії.

Турки у вересні 1787 року штурмували фортецю Кінбурн, яку захищав полководець Олександр Суворов зі своїм корпусом. 6-ти тисячному десанту турецьких яничар повинні були, за вимогою султана, допомагати козаки Задунайської Січі. Бій за Кінбурнську фортецю був жорстокий, сам Суворов був поранений. Але задунайські козаки не захотіли воювати з братами-християнами, тим більше, що частина запорожців була на боці російської армії.

Суворову вдалося скинути яничар в лиман, та успішно завершити оборону Кінбурна.

Сидір Білий Антон Головатий Кораблі біля Очакова

Значна частина козаків воювала в російсько-турецькій війні «проти бусурман», тобто на боці російської армії. У грудні 1787 року українські козаки у Васильківському урочищі в гирлі Дніпра заклали Васильківську Січ. Кошовим отаманом було обрано Сидора Білого, суддею - Антона Головатого. З метою залучили якомога більше українців на свій бік під час військових дій, 22 січня 1788 року імператриця Катерина II, підписала указ про створення «Війська вірних козаків». Козаки були підпорядковані генерал-аншефу О.Суворову, командуючому імператорськими військами. Турецький флот підходив до Васильківського Коша, обстрілював його з гармат, але козаки С.Білого, на «чайках», відстояли свої позиції. У цьому бою турки втратили три лінійних кораблі і змушені були відступити до Очакова. Але під час морського бою у лимані біля Очакова, туркам вдалося нанести козакам сильного удару. Було смертельно поранено й кошового отамана Сидора Білого. Але козацьких перемог було більше, ніж невдач, що дало змогу радісному Г.Потьомкіну доповідати 19 червня 1788 року в Петербург цариці: «Флот капудан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 піддалися... 30 суден розбиті, у полон узято людей з 3000, побито не менше... Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами…. з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців…. Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їх отаманом Сидором Білим». Хвалив козацьку чорноморську флотилію і О.Суворов: «Проти бусурманських суден видається мені корисним направити до блокфорту мої запорозькі судна, які лише одні здатні до погоні». У 1788 році армія Г.Потьомкіна захопила Очаків за активної допомоги українських козаків, які брали участь у його штурмі на лівому фланзі армійських підрозділів та атаці з моря козацької флотилії. Взяття турецького міста Хаджибея здійснили шість полків козаків-чорноморців (три полки кавалерії та три піхоти загальною кількістю 3000 вояків) під командуванням отамана Захара Чепіги та загальним керівництвом І. де Рібаса (Дерібаса), з одночасним штурмом морського десантуфлотилії під командуванням Антона Головатого. Слідом за Хаджибеєм впала фортеця Акерман, а за нею козацька ескадра Антона Головатого із 50 чайок, при підтримці козацької кінноти Захарія Чепіги і російської піхоти Михайла Кутузова, нічним штурмом взяла фортецю Бендери на Дністрі. У 1790 році російські війська під командуванням О.Суворова і М.Кутузова захопили неприступну турецьку фортецю Ізмаїл. Турецький паша відмовлявся здати фортецю, вважаючи її неприступною: «Скоріше Дунай потече назад, ніж здасться Ізмаїл». Суворов довго тренував солдат. Допомагала штурмувати флотилія А.Головатого (100 тисяч козацьких суден). Під градом ворожих ядер і куль, козаки, разом з гренадерами Кутузова, першими увірвались в фортецю. За взяття Ізмаїла Антон Головатий був нагороджений хрестом Святого Георгія а козаки срібною медаллю. Суворов особисто відзначав у рапорті Потьомкін у «полковника і кавалера Головатого, який відмінною хоробрістю, працею і постійним старанням не тільки війську своєму подавав приклад, але й сам діяв безстрашно». (За даними інтернету)

У 1788 році армія Г.Потьомкіна захопила Очаків за активної допомоги українських козаків, які брали участь у його штурмі на лівому фланзі армійських підрозділів та атаці з моря козацької флотилії.

У 1789 році російська армія під командуванням О.Суворова розбила турецькі сили під Фокшанами та біля ріки Римник. Переконлива перемога під Римником дала можливість російським військам завоювати Хаджибей і оточити одну з наймогутніших турецьких фортець — Ізмаїл.

Олександр Суворов Михайло Кутузов Взяття Ізмаїла

У 1790 році російські війська під командуванням О.Суворова і М.Кутузова захопили неприступну турецьку фортецю Ізмаїл. Турецький паша відмовився здати фортецю, вважаючи її неприступною: «Скоріше Дунай потече назад, ніж здасться Ізмаїл». Фортецю допомагала штурмувати козацька флотилія Антона Головатого (100 тисяч козацьких суден).

Під градом ворожих ядер і куль, козаки, разом з гренадерами М. Кутузова, першими увірвались в фортецю. За взяття Ізмаїла А.Головатий був нагороджений хрестом Святого Георгія а козаки срібною медаллю. Після ряду боїв, султан запросив миру.

За Ясським мирним договором 1791 року Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром (з Очаковим), а також підтверджено приєднання Криму. Бесарабія і придунайські землі з Ізмаїлом залишилися поки що у Османської імперії.

Колонізація південних земель і Причорномор’я розпочалася ще до ліквідації Нової Січі і завоювання Криму. Першими поселенцями стали втеклі селяни з Гетьманщини, Правобережної України, Білорусії та Росії - близько 100 тисяч чоловік.

У 1764 році, за розпорядженням уряду, було утворено Новоросійську губернію (центр - місто Кременчук), яка складалася з двох провінцій: Єлизаветинської – на правому березі Дніпра, і Катеринославської – на лівому березі. Провінції поділялися на полки, що були одночасно і військовими, і адміністративно-територіальними одиницями. Усі козаки, які жили тут, і частина лівобережних козаків ставали солдатами й прирівнювались до селян – військових поселенців.

Катеринослав(палац Потьомкіна) Одеса(центр) Севастополь

Царизм також заохочував переселятися на вільні землі колоністів різних національностей: сербів, німців, росіян-старовірів, білорусів, молдаван, греків і вірмен. Але 80% було росіян і українців. Роздавалися землі російським і українським поміщикам. Територія отримала назву Новоросії.

На цій території значно менше було кріпацтва, більше вільного фермерства.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили багатопільну систему. Німці – колоністи створювали зразкові господарства, започаткували елітне вівчарство, сучасний плуг, нові технології у сільському господарстві.

Швидко росли міста. У 1776 році російська імператриця Катерина II вирішила збудувати «Південну Пальміру» - нову столицю Російської імперії – місто Катеринослав. Велику роль у заснуванні і розбудові міста зіграв Григорій Потьомкін. У 1782 році місто Катеринослав вже налічувало 2194 душі населення, мало чотири церкви — російську, грецьку, католицьку і вірменську, два училища для дітей дворян і різночинців. Для залучення у місто торгових людей запровадили чотири ярмарки. Планувалось побудувати вищий за папський собор Петра і Павла в Римі (Ватикан). Величезним планам не було дано збутися. Плани були забуті коли Катерина ІІ померла.

Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.). Розбудовувалося стародавнє поселення, назване у 1783 році Одесою. Також, у 1783 році в Криму, за указом цариці Катерини ІІ, було закладено Севастополь – крупний порт на Чорному морі, базу російського флоту.

Ці міста заселили люди різних національностей: росіяни, греки, українці, євреї, вірмени, татари, молдавани тощо.

6. Три поділи Польщі та доля українських земель

Наприкінці XVIII століття Річ Посполита зазнала великої політичної і економічної кризи. Політичні чвари привели країну на межу катастрофи. Скориставшись ослабленням Польщі, правлячі кола Пруссії, Австрії й Росії провели її поділи, переслідуючи свої корисливі цілі.

Ян Матейко Падіння Польщі Королева Марія Терезія імператор Франц Йосиф ІІ

Після першого розподілу Польщі у 1772 році до складу Австрійській імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля.

Після другого поділу Польщі у 1793 році до Російської імперії перейшла уся Правобережна Україна (Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина).

Після третього поділу у 1795 році – під владу Росії відійшла Західна Волинь. Польська держава перестала існувати. Незабаром на Правобережжі було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Тут доцільно відмітити, що об’єднання в межах однієї держави – Росії - більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації.

Наприкінці XVIII століття західноукраїнські землі також зазнали суттєвих змін. Австрійські Габсбурги (династія) стали володарями достатньо великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб, з яких близько 2 млн. – складали українці. В основному цією територією керували чиновники - переважно німці або німецькомовні чехи. Шляхта складалася з поляків.

Українці не мали доступу до політичної влади через відсутність дворянства. Українці лишалися також поза сфери торгівлі і промисловості.

Більшість західних українців складали селяни-кріпаки (панщина досягала 5-6 днів на тиждень). Виразну соціальну групу, яка наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.

Отже, наприкінці XYIII століття, Україна знову була поділена між іноземними державами – Російською та Австрійською імперіями, що поглибило особливості політичного, соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку її окремих регіонів. Більша частина українських земель знаходилася у складі Російської імперії.

Додаток. Характеристика становища на західноукраїнських землях

Галичина	Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії)» з центром у Львові. На чолі Галичини стояв губернатор, призначений Віднем. Представник освіченого абсолютизму, імператор Йосиф II, намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини провів ряд реформ. Були засновані школи з німецькою і українською мовою навчання (1-3 класи) У 1784 році у Львові створено університет з чотирма факультетами, а в 1787 році відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням українською мовою. Селяни отримали певну свободу: дістали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно. Були зменшені податки. На жаль, після смерті Йосифа II наступники його не дбали про долю селян. Кріпацтво повернулося! Все ж таки ці реформи багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на краще життя, розбудили енергію для боротьби за майбутнє.
Буковина	У 1774 році Австрія прилучила до себе північну частину Молдавії, куди входила і Буковина. З перших часів австрійської влади почалася інтенсивна імміграція до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Вона сприяла тому, що в австрійців склалося уявлення, ніби Буковина взагалі є румунською країною (тут було 69% українців), в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову. Все це мало негативні наслідки для українців.
Закарпаття	XVIII ст. для Закарпаття було добою відносного спокою. Правління Марії Терезії та Йосифа II позначилися пільгами для селян: у 1766 р. була обмежена панщина.Проте, після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд відновив кріпацтво. Посилення панщини викликало рух опришків, які громили поміщицькі садиби.

7. Доля запорожців після ліквідації Запорізької Січі

Після зруйнування Запорізької Січі у 1775 році частина козаків розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків. Виникли також Бузькі козацькі добровольчі полки. Під час Російсько-турецької війни 1787-1791 років вони ввійшли до складу нового козацького війська, яке організував князь Г. Потьомкін.

Але частина козаків переселилася на Дунай, у володіння турецького султана.

Кадри з кінофільму «Запорожець за Дунаєм»(за оперою С.Гулака-Артемовського)

У 1778 році султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець.

Задунайська Січ зберегла звичаї, устрій та управління своєї попередниці. Вищим керівним органом була козацька Рада, яка обирала старшину. Січ очолював кошовий отаман, його помічниками були суддя, писар, осавул. Тут, як і на Запорожжі, було 38 куренів. Щоб прогодуватись, козаки розводили худобу, овець, займалися рибальством. Усім заправляла заможна верхівка, яка брала в найми козацьку голоту. Однак тут, як і в Запорозькій, Олешківській і Новій Січі, не було кріпацтва.

Туреччина використовувала козацтво в своїх цілях. Козаки змушені були нести прикордонну службу, брати участь у турецьких каральних походах проти болгар, сербів, греків, які боролися за свою свободу, незалежність.

Їх примушували брати участь у війнах проти Росії, тобто проти православних християн, що особливо не подобалося козакам.

Частина козаків повернулася до Росії, отримала амністію, брала участь у російсько-турецьких війнах в складі Чорноморського козацького війська.

Під час «чергової» російсько-турецької війни 1828–1829 років понад 1500 козаків на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким теж перейшли на бік російської армії. Тоді турки зруйнували Задунайську Січ. Після війни уряд Росії поселив задунайців на Азовському узбережжі. Тут було організовано Азовське козацьке військо, яке проіснувало до 1865 року.

Й.Гладкий дослужився до генерал-майора, на старості літ жив у Олександрівську (Запоріжжі), де й помер.

Проекти Григорія Потьомкіна, щодо відродження козацтва

З 1783 року князь, фельдмаршал Григорій Потьомкін керував новоствореним Катеринославським намісництвом, до складу якого увійшла значна частина південноукраїнських земель. Потьомкін, будучи добрим адміністратором і володіючи фактично необмеженою владою, здійснював заходи по колонізації Півдня України і Криму. Було розпочато вивчення покладів руд і кам'яного вугілля на півдні України. Існував проект заснування університету у Катеринославі. Потьомкін, розуміючи постійну загрозу російсько-турецького воєнного конфлікту (особливо після захоплення Росією території Кримського ханства), та спостерігаючи перехід колишніх запорожців на підвладні Туреччині землі, вважав за потрібне відновити українське козацтво. З 1783 року Потьомкін вів переговори з представниками колишньої запорізької старшини (Сидором Білим, Г. Легкоступом, Захарієм Чепігою) про створення нового добровільного козацького формування. В 1788 році Потьомкін підтримав проект В. Капніста про необхідність відновлення козацьких полків і сприяв організації Катеринославського козацького війська та Війська Вірних козаків (згодом — Чорноморське козацьке військо). До складу козачого війська було зараховано 1-й і 2-й Бузькі козацькі полки, Катеринославський кінний козацький полк і мешканці Харківщини тощо. У 1790 році Потьомкіну було присвоєно титул великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацьких військ. (За даними Інтернету)

Князь, генерал-фельдмаршал Григорій Потьомкін, керівник Катеринославського намісництва, неодноразово виступав за відновлення козацтва, як військової одиниці. У 1787—1796 роках було сформоване Катеринославське козацьке військо. Отаманом було обрано донського козака Матвія Платова.

Зустріч козаків з Катериною ІІ і Г.Потьомкіним. Кадри з кінофільму «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (За М. Гоголем).

У 1781 – 1860 роках існувало також Чорноморське козацьке військо. Воно поділялося на піхоту, кінноту і флотилію. Його отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а флотилію очолив колишній суддя Війська Запорозького Антон Головатий. У 1790 році Потьомкіну було присвоєно титул великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацьких військ.

Козаки вдало брали участь у російсько-турецьких війнах, за що отримали нагороди, землі, офіцерські звання. За бойові подвиги у російсько-турецькій війні 1787—1791 років Г.Потьомкін виділив чорноморським козакам землі між Південним Бугом і Дністром аж до Чорного моря. Тоді ж козаки заснували 25 слобод. Частина козаків жили на берегах Азовського моря і називалися Азовське козацьке військо.