Рубрикація тексту

Рубрикація тексту наукової роботи — це поділ його на складові час тини, графічне відділення однієї частини від іншої, а також використан­ня заголовків і їх нумерації. Рубрикація в роботі віддзеркалює логіку на­укового дослідження і передбачає чіткий поділ рукопису на окремі ло­гічно співпідпорядковані частини.

Найпростішою рубрикою є абзац — відступ управо на початковому рядку кожної частини тексту. Абзац, як відомо, не має визначеної грама­тичної форми. Його найчастіше розглядають як композиційний прийом для об'єднання кількох речень, які викладають нову спільну думку в тексті. Абзаци роблять для увиразнення думки і надання їй довершено­го характеру. Логічна цілісність виразу, що притаманна абзацу, полег­шує сприйняття тексту. Тому правильне розбиття тексту наукової робо­ти на абзаци суттєво полегшує її читання та сприйняття.

Абзаци одного підрозділу, розділу або глави за змістом послідовно пов'язують один з одним. Кількість самостійних речень в абзаці може бути різною і змінюватися залежно від складності думки, яка передається.

Особливу увагу слід приділяти початку абзацу. Перше речення абза­цу ніби передає його тему, несе навантаження заголовка до решти ре­чень, не втрачаючи при цьому смислового зв'язку з попереднім текстом.

У кожному абзаці треба дотримуватися систематичності та послідов­ності викладу фактів, внутрішньої логіки їх висвітлення, яка значною мірою визначається характером тексту.

У розповідних текстах, в яких викладається низка послідовних подій, порядок викладу фактів найчастіше визначається хронологічною по­слідовністю фактів і їх смисловим зв'язком один з одним. У тексті наво­і лться тільки ключові події, при цьому враховується їх тривалість за ча­сом і смислова значущість для розкриття всієї теми.

В описових текстах, коли предмет або явище розкриваються через перерахування його ознак і властивостей, рекомендується спочатку да­вати загальну характеристику явища, що описується, і лише потім — ха­рактеристику його окремих частин.

Такими є загальні правила поділу тексту наукової роботи на абзаци. 111,о стосується поділу на більші частини, то цього не можна робити шля­хом механічного розчленування тексту. Структурні його частини буду­ються за логічними правилами розподілу поняття.

Заголовки розділів і підрозділів роботи повинні точно відбивати зміст викладеного в них тексту. Вони не можуть скорочувати або розширюва­ти обсяг закладеної смислової інформації.

Не рекомендується до заголовків включати слова на позначення за­гальних понять, вузькоспеціальних або місцевих термінів, скорочені слова й абревіатури, хімічні й математичні формули.

Кожен заголовок у науковому тексті має бути по можливості корот­ким. Але й надмірне його скорочення є небажаним. Чим стисліший заго­ловок, тим він ширший за своїм змістом. Особливо небезпечними є заго­ловки, що складаються з одного слова. Такі заголовки не дають змоги визначити тему розміщеного під ними тексту.

Трапляється й інша крайність, коли автор наукової роботи хоче гра­нично точно передати в заголовку зміст розділу. Тоді заголовок розтя­гується на кілька рядків, що суттєво ускладнює його смислове сприй­няття.

Рубрикація тексту часто поєднується з нумерацією — числовим, а та­кож літерним позначенням послідовності розміщення його складових частин.

Можливими системами нумерації є:

• використання знаків різних типів, римських і арабських цифр, ве­ликих і малих літер, які поєднуються з абзацними відступами. Така система цифрового і літерного позначення будується за низхідною:

А...Б... В... Г...

І... II... III... IV...

1...2...3...4...

1)...2)...3)...4)...

а)...б)...в)... г)...

Рекомендується порядкові номери частин вказувати словами (ча­стина перша), розділів — великими буквами вітчизняного алфаві­ту (розділ А), глав — римськими цифрами (глава І), параграфів -арабськими цифрами (§ 1).

• використання тільки арабських цифр, розміщених за системою, згідно з якою номери найбільшої частини наукового твору (перший ступінь розподілу) складаються з однієї цифри, номери складових частин (другий ступінь розподілу) — з двох цифр, третій ступінь розподілу -із трьох цифр, розділених крапкою. Використання цієї системи ну­мерації дозволяє не використовувати слова "частина", "глава", "розділ", "підрозділ" і т. ін. (або їх скорочене написання).

4.2 Подання текстового матеріалу

Загальні вимоги до тексту наукової роботи

Якісно виконане літературне оформлення наукової праці не тільки підводить підсумок психолого-педагогічному дослідженню, висвітлює весь шлях виконаної роботи, але й робить результати цього дослідження більш виразними, доступними для широкого кола науково-педагогічних працівників вищого фармацевтичного та медичного навчального закладу.

Основними вимогами до тексту наукової роботи є точність та зро­зумілість мови і стислість викладу матеріалу. У науковій праці мова ви­ступає засобом вираження понять і доказів висунутих положень. Тому найважливішими ознаками наукового викладу необхідно вважати гли­бокий взаємозв'язок і сувору логічну послідовність положень, що опи­суються. Разом з тим мова наукової праці повинна бути точною, зрозумі­лою, стислою і дохідливою.

Точність мови в наукових роботах дуже необхідна. Кожна фраза по­винна точно висловлювати думку автора, забезпечувати послідовність викладу і логічний розвиток змісту праці. Наслідком невдало побудова­ної фрази або невдало підібраних слів може бути подвійне тлумачення того чи іншого положення. Цьому запобігає точність мови.

Точність мови наукової праці — це правильний, без логічних супере­чок, виклад матеріалу дослідження і безпомилкове використання спеці­альної, прийнятої в науковій літературі, психолого-педагогічної термі­нології. Науковцю завжди треба пам'ятати, що науковий термін — це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Правильне використання наукової психолого-педагогічної термінології позбавляє твір від зай­мивих пояснень, робить його доступним читачеві.

Але слід мати на увазі, що термінологія не є постійною. З часом вона змінюється, уточнюється, з'являються нові терміни і поняття. Тому і наукових працях необхідно використовувати найбільш сучасну терміно­логію і витримувати єдність термінів при викладі всього матеріалу дослідження. Використовуючи сучасну термінологію, потрібно також враховувати, що деякі з нових термінів ще не закріпилися, не отримали загально-принятого тлумачення і в різних джерелах застосовуються в різному значенні. Використовувати такі терміни не рекомендується, а якщо цього не можна запобігти, то необхідно надавати їм пояснення. З цих пояснень повинно бути видно, яке поняття вкладає автор в той термін, що використовує.

Пропонувати в науковому дослідженні нові терміни раціонально лише в двох випадках:

• якщо в процесі дослідження пощастило встановити нове явище або поняття, які потребують відповідного термінологічного позначення;

• якщо запропонований термін точніше відтворює сутність поняття, що визначається, порівняно з тим, що було раніше.

Ясність мови — одна з основних вимог до літературного оформлення наукової праці. Автор повинен прагнути до найбільшої ясності викладу своїх думок і описання матеріалів виконаного дослідження, щоб зробити текст такого твору простим і зрозумілим читачеві.

Ясність мови наукової праці обумовлюється перш за все ступенем ерудиції автора з тих проблем або питань, що викладаються. Якщо він добре оволодів фактичним матеріалом, що складає основу наукового тво­ру, всебічно його осмислив і глибоко розуміє сутність питання, яке висвіт­лює, то, без сумніву, він здатний чітко і ясно сформулювати і свої думки, і систему наукових доказів. І, навпаки, важко чекати ясності викладу в ро­боті, автор якої не володіє глибокими пізнаннями з наукових проблем і питань, які висвітлює.

Неясність викладу іноді може залежати і від слабкої розробки про­блеми, коли запропоновані автором гіпотези і теоретичні розробки ще не мають під собою переконливих фактичних доказів. У цьому випадку не­ясність мови обумовлюється, головним чином, непереконливістю і необ­ґрунтованістю висунутих положень.

Але є й інша причина, від якої залежить ясність мови наукової праці — це літературний стиль викладу. Автор наукової роботи, безумовно, пови­нен добре володіти літературним стилем викладу матеріалу. Необхідною умовою цього є великий запас слів і вміле поєднання цього запасу зі спеці альною науковою і психолого-педагогічною термінологією. Практика показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення

визначеним або занадто узагальненим значенням. Так, чи може задо­вольнити читача наукової роботи, який сподівається побачити конкретні п точні дані, фраза: "Після проведення деяких коригувальних заходів успішність навчання студентів значно зросла".

Дуже часто автори наукових творів пишуть "і т. ін.", не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення "цілком очевидно", коли не можуть сформулювати інших аргументів. Звороти

відомим чином" або "спеціальною методикою" нерідко свідчать про те, що автор у першому випадку не знає, яким чином, а у другому - якою саме методикою. Причиною неясності висловлювання може стати непра­вильне розміщення слів у реченні.

На ясність мови і доступність її для широкого кола читачів нега­тивно впливає також надмірне використання іноземних слів. Багато з них увійшли в основний словниковий фонд нашої національної мови і в спеціальну наукову, у тому числі й психолого-педагогічну, терміно­логію. Не слід зловживати іншомовними словами, особливо тоді, коли можна обійтися без них або коли іноземне слово може невірно сприй­матися.

Завдання дослідника полягає в тому, щоб уміло використовувати все багатство мови та її словниковий запас, не засмічувати текст зайвими або непотрібними словами і неправильними зворотами мови. Щоб цього уникнути, автор повинен вміти знаходити синоніми потрібних слів.

Головне в мовно-стилістичному оформленні тексту наукової роботи полягає в тому, щоб її зміст за формою свого викладу був доступний для того кола вчених, на яких вона розрахована.

Стислість викладу теж відноситься до найважливіших переваг нау­кового твору. Дослідник повинен вміти висловлювати свої думки і ви­кладати матеріали дослідження не тільки точно і ясно, але й коротко. Для цього необхідно вдосконалювати стиль викладу тексту, вилучати з нього все зайве, що не поліпшує розуміння викладеного питання, а лише його затуманює. Рекомендується залишати в рукописі тільки найнеобхідніше, не перевантажувати текст даними, які не мають прямого відношення до питання, що викладається.

Багатослівності або мовній надмірності сприяють:

• вживання зайвих слів;

• накопичення словосполучень, які містять однозначні, зайві слова.

Вони свідчать не тільки про мовну недбалість його автора, а й часто вказують на нечіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного значення слів, узятих із чужої мови, наприклад "пізнавальна когнітивна діяльність особи";

• вживання без потреби іншомовних слів, які дублюють українські слова і тим самим дуже ускладнюють вислів. Неправильне або па­ралельне використання чужомовної лексики призводить, як пра­вило, до зайвих повторень;

• повторення одного і того ж іншими словами — тавтологія. Багато наукових творів переповнено повтореннями однакових або близь­ких за значеннями слів.

Слова і словосполучення, які не несуть жодного смислового наванта­ження, повинні повністю виключатися з тексту наукової роботи. Необхід­но слідкувати за тим, щоб у тексті рукопису не було різних повторень.

Запобігти збільшенню обсягу тексту наукової роботи допоможе ви­конання таких рекомендацій:

• не допускати будь-яких відхилень від теми, бо вони відволікають увагу читача і заважають сприйняттю основної ідеї;

• не включати в роботу дані, які висвітлені в підручниках, посібни­ках, енциклопедіях, відомих монографіях;

• уникати повторень, бо цінність кожної думки визначається її но­визною і кожне її повторення необхідно обґрунтувати;

• навіть в дрібницях потрібно обмірковувати необхідність їх для цієї роботи і можливість довести їх стисліше і простіше;

• пам'ятати, що інколи спрощення фрази не тільки веде до її скоро­чення, але й сприяє її виразності.

Але в прагненні до стислості викладу матеріалів дослідження потрібно дотримуватися почуття міри. Працюючи над удосконаленням стилю ви­кладу своєї роботи, автор повинен усунути його композиційне переванта­ження і багатослівність, але разом з тим зберегти послідовність розкрит­тя теми, повноту і переконливість системи доказів.

Дохідливість викладу наукового твору забезпечується логічним, по­слідовним розвитком теми дослідження, конкретністю його змісту, до­казовістю положень. Цьому сприяє і правильний вибір стилю викладу, простота мови. Довгі, складні речення, що мають дієприкметникові і дієприслівникові звороти, утруднюють читання. Але, з іншого боку, якщо в роботі використовуються дуже короткі фрази, то виклад втрачає свою образність і виразність. Речення треба формулювати так, щоб вони пра­вильно відтворювали думку автора і легко сприймалися читачем.

Науковий твір стає більш дохідливим, якщо автор пояснює свою дум­ку або будь-яке теоретичне положення, що важко сприймається, вміло підібраним прикладом. При цьому особливу цінність мають приклади, в основі яких лежать оригінальні дані, які зібрані самим автором. Таку ж задачу виконує й ілюстративний матеріал дослідження — фотографії, схеми, рисунки, діаграми, які в ряді випадків не тільки пояснюють, але й розвивають і доповнюють текст. Це сприяє більшій дохідливості змісту наукового твору.

Мова і стиль наукової роботи

Мова і сталь науково-дослідної роботи як частина писемної науко­вої мови склалися під впливом так званого академічного етикету. Сутністю його є інтерпретація власної і запозичених точок зору з метою обґрунту­вання наукової істини. Вже встановилися певні традиції в спілкуванні вчених між собою як в усній, так і писемній мові. Проте не слід думати, що існує збірка "писаних" правил наукової мови. Можна говорити лише про деякі усталені особливості.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з міркувань, метою яких є доведення істин, виявлених у резуль­таті дослідження фактів дійсності.

Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і зв'язність. Найважливішим засобом вираження логічних зв'язків тут є спеціальні функціонально-синтаксичні засоби зв'язку, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже і т. ін.), заперечення (проте, тимчасом, але, у той час як, тим не менше, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цьо­го, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до..., розглянемо, зупинимось на..., розглянув­ши..., перейдемо до..., необхідно зупинитися на..., потрібно розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначи­мо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, слід сказати...).

Засобами логічного зв'язку можуть виступати займенники, прикмет­ники і дієприкметники (даний, той, такий, названий, вказаний і т. ін.).

Мовні словосполучення, що виконують різні мовні функції і викори­стовуються в наукових творах як засоби зв'язку між реченнями, наве­дені в додатку 3.

На рівні цілого тексту для наукової мови, мабуть, основною прикме­тою є цілеспрямованість і прагматизм. Науковий текст характеризуєть­ся тим, що його складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів, відомості та факти. Це обумов­лює і точність їх словесного вираження, і, таким чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам стає можливим у короткій та еко­номічній формі давати розгорнуті визначення і характеристики науко­вих фактів, понять, процесів, явищ.

Фразеологія наукової прози також дуже специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (такі, наприклад, стійкі сполучення, як "навести результати", "як показав аналіз", "на підставі отриманих даних", "підсумовуючи сказане", "звідси випливає, що" і т. ін.), з іншого боку, позначати певні поняття.

Серед особливостей наукової мови, які суттєво впливають на мовно­стилістичне оформлення наукового дослідження, слід відзначити на­явність великої кількості іменників з абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення і т. ін.).

У науковій термінології широко представлені відносні прикметни­ки, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю вказувати достатні і необхідні ознаки понять.

Як відомо, не можна утворювати форми ступенів порівняння віднос­них прикметників. Тому в науковому тексті при використанні якісних прикметників переважають аналітичні форми вищого та найвищого сту­пенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова "найбільш", "найменш".

Для констатації ознак, притаманних слову, яке визначають, більшість прикметників виступає частинами термінологічних виразів. Так, правиль­ним буде прикметник "наступні" замінити займенником "такі", який всю­ди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.

Дієслово і дієслівні форми несуть у тексті науково-дослідних робіт особливе інформаційне навантаження. Автори наукових праць, як пра­вило, пишуть "проблема, яка розглядається", а не "проблема, яка розгля­нута". Ці дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки пред­мета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі устрою приладів і машин.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду ми­нулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання; рідше вживаються дієслова умовного і майже ніколи — наказового способу. Часто використовують­ся зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження.

Наприклад:

"У даній статті розглядаються...".

"Передбачено конкретизувати структуру навчальної діяльності...".

У науковій мові дуже поширені вказівні займенники "цей", "той", "та­кий". Вони не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні зв'язки між частинами висловлювання.

Наприклад:

"Ці дані служать достатньою підставою для висновку...".

Займенники "щось", "дещо", "що-небудь" через неконкретність їх зна­чення в тексті наукових робіт не використовуються.

Зупинимося тепер на синтаксисі наукової мови. Оскільки вона ха­рактеризується логічною послідовністю, тут окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов'язані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді або міркуваннях. Тому для тексту наукової роботи, який потребує складної аргументації і вияв­лення причинно-наслідкових відносин, властиві складні речення різних видів з чіткими синтаксичними зв'язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності: "завдяки тому, що", "між тим як", "тому що", "замість того, щоб", "з огляду на те, що", "зважаючи на те, що", "внаслідок того, що", "після того, що", "в той час як" та ін.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж склад­носурядні речення. Це пояснюється тим, що підрядні конструкції відби­вають причинні, часові, наслідкові, умовні і тому подібні відношення, а також тим, що окремі частини у складносурядному реченні тісно пов'я­зані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби нанизу­ються одна на іншу, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення в тексті наукових робіт вжи­ваються при описі фактів, явищ та процесів. Називні речення викорис­товуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисун­ками, діаграмами, ілюстраціями.

Писемна наукова мова має й стилістичні особливості. Об'єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті науко­вих праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня досто­вірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи той факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (тре­ба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

Обов'язковою вимогою об'єктивності викладу матеріалу є також по­силання на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень ("за повідомленням", "за відомостями", "на думку", "за даними", "на нашу думку" і т. ін.).

Діловий і конкретний характер опису явищ, які вивчаються, фактів і процесів майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигу­ки. У науковій мові вже досить чітко сформувалися певні стандарти ви­кладу матеріалу. Так, експерименти описуються звичайно за допомогою дієприкметників пасивного стану.

Наприклад:

"Було проаналізовано вісім запропонованих напрямів".

Стиль писемної наукової мови — це безособовий монолог. Тому ви­клад, звичайно, ведеться від третьої особи, бо увага зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб'єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої особи однини і зовсім не використову­ються — другої особи займенників однини. Авторське "я" ніби відступає на другий план.

У наукових роботах неписаним правилом стало замість "я" викорис­товувати "ми", з огляду на те, що вираз суб'єкта авторства як формального колективу надає більшого об'єктивізму викладу. Справді, вираз авторства через "ми" дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи лю­дей, наукової школи чи наукового напряму. І це цілком зрозуміло, оскіль­ки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колек­тивність творчості, комплексний підхід до вирішення проблем. Займен­ник "ми" та його похідні якомога краще передає й відтінює ці тенденції.

Ставши фактом наукової мови, займенник "ми" обумовив цілу низку нових похідних словосполучень, наприклад такий: "на нашу думку". Про­те нагромадження в тексті займенника "ми" справляє малоприємне вра­ження. Тому автори наукових праць повинні намагатися використову­вати звороти, що включають наявність цього займенника. Допоможуть у цьому конструкції з невизначено-особовими реченнями ("Спочатку про­водять відбір зразків для аналізу, а потім встановлюють їх відповідність за розмірами шаблонів..."). Використовується також форма викладу від третьої особи ("Автор вважає..."). Аналогічну функцію виконує речення з пасивними дієприкметниками ("Розроблений комплексний підхід до вивчення..."), в якому відпадає потреба у фіксації суб'єкта дії, що тим са­мим дає змогу уникати в тексті дисертації особових займенників.

Дата добавления: 2014-11-08