Витоки української державності

Розділ II

ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (VI — початок XIII ст.)

· Витоки української державності.

· Про назву “Русь”.

· Про норманську теорію.

· Загальний історичний огляд подій та особистостей.

· Розповсюдження християнства в українських землях.

· Суспільний лад.

· Державний лад.

· Суд і процес.

· Правова система.

· Загальні висновки.

Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніколи не була незаселеною. Один з найвидатніших археологів України — П. Курінний — говорить, що тут “покоління людей виростали одне по одному. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде, ніколи”. Сучасний стан археології дає право стверджувати, що український народ є автохтоном своєї батьківщини і жив на цій території, починаючи за неоліту. Правда, наука ще не може з певністю відповісти на питання, від якого неолітичного племені походять українці. Дані археологічних та історичних досліджень говорять про те, що першими достовірними предками українців є анти. Питання про походження антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем “анти” називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.

До нас дійшло багато відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов’янами та антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам’ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців — демократичність вдачі, яка пізніше виразилась у народоправстві.

В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 р. створив союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія донесла до нас імена інших антських вождів - Межамира, Ардагаста Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об’єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об’єднання антів важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об’єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IVдо початку VII ст. і впала під натиском аварів.

Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатаху VI ст можна поставити на початку історії східного слов’янства.

Назва “слов’яни” виникає майже одночасно з назвою “анти” Останній раз термін “анти” зустрічається в 602 р., а в X ст. зникає ім’я слов’ян Його заміняють назви окремих племен. До українських племен належали- поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значення набувають поляни Інтенсивний розвиток торгівлі приводить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.

“Повість временних літ” підкреслює, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об’єднала б різні племена. Формування елементів державності відбувається в рамках окремих князівств. • Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком та Хоривом - “Повість временних літ”. Пам’ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір - Щекавищ та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі по-луняМполян). Зберіг літопис згадку і про те, що “Кий княжаше в роде своєм, їздив до Царграда і “якоже сказають... велику честь приял от царя” Археологічні дослідження підтвердили існування в Києві трьох окремих міст, які були об’єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов янського народу “Повість временних літ” виділяє плем’я полян піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді похід Кия на Дунай, де він заснував “градок мал” - Києвець (подібну версію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис). До нашого часу не збереглось документів, які б вказали точну дату походу першого полянського князя та перетворення Києва в політичний центр слов’янських племен. Проте історик Нестор правильно підійшов до розв’язання цієї проблеми: розмістив оповідь про діяльність Кия перед такими історичними подіями у Східній Європі, як похід волзьких булгар на Дунай, поява білих угрів у Європі, слов’яно-аварські війни. Мова тут про події другої половини VI ст.

Активність князя Кия академік Б. А. Рибаков відніс до часів правління візантійського імператора Юстиніана (527 —565 рр.), з яким, цілком ймовірно, Кий мав дипломатичні відносини. Отже, Нестор переконливо визначає хронологічні межі діяльності легендарного полянського князя Кия і перетворення міста в політичний і культурний центр східного слов’янства.

Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осередком суспільного життя і торгівлі. На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.

Об’єктивні умови розвитку і перш за все місцевість проживання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка передувала появі Київської держави, — у VII — УШст. — Придніпров’я переживало економічне піднесення у зв’язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими державами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров’ї виробляють високохудожні речі — посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впливи. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури.

Отже, напрошується висновок, що руси створили ряд державних об’єднань ще до виникнення Київського кня-зівства. Це були політичні утворення — варварські, дофеодальні. На початку IX ст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об’єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу — Київську Русь.

Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: “До тих пір, коли не буде доведено, шов Києві і його околицях в IX —XII ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простоїлогіч-ної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX —ХІІст. були її безпосередніми предками”.

ПРО НАЗВУ “РУСЬ”

У VIII ст. візантійські і арабські джерел а для позначення населення, яке проживало на українських землях, починають використовувати назву “русь”.

Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов’ян і русів. Так, у “Книзі видів землі”, написаній Абу-Зайда Ахмедом в середині X ст., читаємо: “Руси є народ, сусідний з болгарами, між цими останніми і слов’янами”, “землі слов’ян і їх сусідів, як-то русів”. Абу-Ісхак аль-Істахрі в “Книзі кліматів” писав: “Руси є народ по сусідству з Булгаром, між цим останнім і Славонією”. Майже всі історичні джерела говорять про історичну спільність русів з слов’янами. Абуль-Касим Убайдалах у “Книзі шляхів і царств”, написаній в IX ст., підкреслює, що руси “суть плем’я із слов’ян”.

Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов’янські племена та обкласти їх даниною. Показовим, для розуміння різниці між русами та іншими слов’янами, є оповідь візантійського імператора Костянтина Баг-рянородного. Він повідомляє, що руси кожну осінь і зиму збирають данину з слов’янських племен. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію, то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на слов’янських — прості (кропив’яні). Це говорило про особливе становище русів серед слов’ян.

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів “руси”, “роси”, “Русь”. Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах. Один із сучасних дослідників Г. Василенко наводить численні факти, що були відомі ще вХІУст., проте, що слова “роси”, “руси”, “рутени” чи “рутини” — кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем’я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем’я рутинів розділилося на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов’янами, передає їм свою назву.

Можливо, що перша назва Галичина пішла від цього народу, бо в пізніші часи в офіційних європейських документах вона іменувалась Рутенією. Інша частина рутенів пішла на Подунав’я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов’янськими землями.

З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва “рутини”, а замість неї з’являються інші — роксолани, росомани, роси, руси. В IVст. з ними б’ються готи, воюють араби. Оскільки через причорноморські степи в IV — VI ст. прокочувалися всі хвилі великого переселення народів, роси-росомани піднімаються по Дніпру в більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам — назви Росава, Росавиця. В цьому регіоні з давніх часів проживали поляни, і таким чином руси і поляни опинилися поряд. З часом, все населення, що проживало на Подніпров’ї, отримує назву “руси”. Літописець через це й сказав “поляне, іже зовомаярусь”.

Таким чином, назва “Русь” витворилася в результаті процесу формування українського етносу на грунті етногенезу кількох великих і давніх народів, що жили в епоху скіфів, в епоху трипільської культури, в добу розселення слов’янських племен.

Приблизно з VI ст. термін “Русь” застосувався переважно до Київського князівства. Він деякою мірою був синонімом Київщини. У XI — XIII ст. літописи відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. “Поїхати на Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “Йде архиєпископ Новгородський Нифонт в Русь” (в Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: “Ходи игумен Юрьєвський... в Русь, в Києвград”.

Таке було розуміння слова “Русь” і в Сузлальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: “Йде князь Святослав... с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью”. Року 1155 пише Іпатіївський літопис: “Юрій Володимирович... йде из Суздалья в Русь й приде Києву”. Ще більш переконливо цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі — Володимира приходили купці “из Царгорода, й от иньїх стран, из Русской земли й аче латинан”. Отже, Руська земля поставлена між Царгра-дом і латинським заходом.

Термін “Русь” не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об’єднала їх в єдиній державі. Значно пізніше, в другій половині XIVст., даний термін як стосовно назви народності, так і державності було присвоєно Московською державою.

Дуже довгий час цей термін вживався в Західній Україні. В топоніміці Прикарпаття та Закарпаття є 24 назви, пов’язані з терміном “Русь”. Населення Закарпатської України по цей час носить назву “русини”.

Історичні джерела не дають відомостей про дальший по смерті Кия розвиток Київського князівства. Нові відомості про Українську державу з’являються в чужоземних джерелах в першій половині IX ст. На її існування в Бертинській хроніці 839 року вказує запис про київського князя. Але в повний голос молода українська держава заявила про себе на весь світ походом на Царград. “Повість временних літ” розповідає, як у 866 році князі Ос-кольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кюмон, подається точна дату нападу Русі — 18 червня 860 року.

Безперечно, що такий похід могла організувати тільки могутня держава.

Багато роздумів викликає Оскольдова постать. За літописом Оскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Таубе вважає, що Оскольд був шведом, який прибув до Києва з дружиною через Західну Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. О. Шахматов виводить слов’янське походження Оскольда, навіть вважає його за Києвого сина. Б. Рибаков виводить ім’я Оскольда від річки Оскол.

Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю (Оскольдом) — 873—874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльома (880 р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентується мито з товарів, що прибули до Баварії з Русі.

Отже, саме за Оскольда Київська Русь вийшла на міжнародний простір. Вдалі походи на Візантію принесли Києву визнання, що й було зафіксовано в договорах Русі з Візантією. На жаль, тексти перших договорів до нас не дійшли. Важливим наслідком походів було хрещення Оскольда та його найближчого оточення. Одні історики вважають, що це трапилось у 860 році, інші —в 874 році. Таким чином, ми можемо говорити про те, що доба Оскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був час її найбільшого піднесення.

Усі ці факти свідчать про існування на території сучасної України уже в першій половині IX ст. розвиненої державної організації. З окремих, розірваних у часі, відомостей вимальовується образ України-Русі, держави, що підкорювала сусідів, воювала з Візантією, укладала з нею та іншими країнами мирні угоди та динамічно йшла вперед шляхом соціально-економіч-ного і політичного розвитку.

Дата добавления: 2014-11-20