Загальний історичний огляд. · загальний історичний огляд

Розділ III

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО -ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЇ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (перша пол. XIII - друга пол. XIV ст.)

· Загальний історичний огляд.

· Монголо-татарська навала та її наслідки.

· Суспільний лад.

· Державний лад.

· Церква. Спроби Риму запровадити унію.

· Правова система.

· Загальні висновки.

Розпад Київської Русі був закономірним результатом її економічного і політичного розвитку. Його причини корінилися у тогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їхньої політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві економічні інтереси продовжували прагнення до виходу з-під влади Великого князя. Роль політичного центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Його піднесення породжувало певну агресивність по відношенню до сусідів. Втрата державної єдності об’єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожний з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя.

У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Ці князівства-землі у свою чергу поділялися на менші князівства або волості. На удільні князівства була перенесена система сюзеренітету-васалітету.

Кожне князівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку. У Новгороді та Пскові утворилися феодальні республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Во-линській землі великий вплив на владу традиційно мала боярська аристократія.

Повернемося до тих часів, коли і Волинв, і Галицька земля не були залежними від Києва. Слід відзначити, що волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання українських племен. Це була багата земля, розташована на торговельних шляхах до Західної Європи. До Київської держави її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей же час до Києва було приєднано і Галицьку землю.

Волинська та Галицька землі мали величезне значення для розвитку економіки Київської Русі. Після того, як кочові племена перекрили шлях до Криму, Прикарпаття стало єдиним джерелом постачання солі. Крім цього, через Волинську та Галицьку землі пролягали головні торговельні шляхи на захід, шо робило їх однією з головних ланок європейської торгівлі тих часів.

В епоху розпаду Київської Русі в XII — XIII ст. завершуються процеси виділення окремих земель. Київ перетворився із столиці Русі на “стольне” місто Київської землі.

Окрім Київського князівства, на території Південно-Західної Русі в XII ст. з’являються незалежні Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

Галицька земля відокремилася від Києва в 1097 р. Тут утворилася династія правнуків Ярослава Мудрого, князів Ростиславичів. Збирання галицьких земель здійснив видатний державний діяч Володимирко (1124— 1152 рр.). Столицею князівства в 1141 р. став Галич. Але найвищої могутності Галицьке князівство досягло за часів князювання сина Володимира — Ярослава Осмомисла(1 152—1187 рр.).

Автор “Слова о полку Ігоревім” так характеризував галицького князя: “Сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота”. Ярослав мав союзницькі договори з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. З метою зміцнення союзу з Юрієм Довгоруким він одружився з його дочкою Ольгою.

Його наступник— Володимирко 11 не поладив з боярами і звернувся за допомогою до угорського короля Бели III. У 1188р. Бела проголосив себе королем Галичини, а Володимирка II посадив у в’язницю. Це була перша іноземна окупація Галичини, яка стала прецедентом на багато років.

З часом Володимирку II з допомогою німців та поляків вдалося повернути владу. Але після його смерті в 1199 р. Галицьке князівство було приєднане до Волині і втратило свою незалежність.

Волинське князівство утворилося в часи правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича.

Між Галицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв’язках. Ці фактори, а також необхідність спільного протистояння агресії з боку Угоршини та Польщі створили передумови для об’єднання сусідніх земель в єдине князівство.

Як наслідок, на заході України з’явилася сильна політична організація — Галицьке-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності.

Вершини могутності Галицьке-Волинське князівство досягло під час князювання Романа Мстиславича (1170— 1205 рр.). Своєю опорою він зробив середнє і дрібне боярство та міське населення. Завдяки новій політиці йому вдалося приборкати боярську верхівку, провести ряд заходів по піднесенню міжнародного авторитету держави. Роман здійснив декілька вдалих походів на Литву, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів.

У 1202 р. він заволодів Києвом, але, на відміну від батька та діда, туди не перейшов, а залишився на Волині. Великої слави набув Роман у війнах проти половців, які в той час постійно нападали на Русь. Він двічі — у 1202 і 1203 рр. очолював об’єднані походи українських князів на половецькі кочовища. Матеріал однієї з польських хронік свідчить, що Роман “за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі”. Загинув Роман Мстиславович під час походу на Польщу 19 червня 1205 р.

Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинськоїземлі, скориставшись із малолітства його синів Данила і Василька, намагається зміцнити свою владу. Однак середовище боярства не було однорідним, і це привело до протистояння бояр — великих землевласників, з одного боку, і бояр — середньо-заможних та дрібних — з іншого. Боярська верхівка, яка зосередила в своїх руках величезні земельні багатства, намагалася встановити необмежену владу аристократії. Середньозаможні і дрібні бояри та міське населення були прихильниками об’єднання земель під владою великого князя, виступали за зміцнення цієї влади. Розпочалися усобиці, в яких приймали участь чер-нігово-сіверські князі. В ці усобиці втручались Польща та Угорщина.

Особливо сильною була опозиція князівській владі в Галичині. Однак боярська опозиція тут не була єдиною. Частина бояр підтримувала князів Ігоревичів (синів Ігоря, героя “Слова о полку Ігоревім”), а частина була прихильна до Угорщини. Спочатку владу захопили Ігоревичі, потім Галичина була окупована Угорщиною. В 1211 р. брати, скориставшись невдоволенням населення угорською окупацією, повернулися до Галичини, стративши при цьому “за зраду” понад 500 бояр. Ця акція, в свою чергу, відвернула галицьке боярство від Ігоревичів. При допомозі угорських військ та волинських бояр на князівський стіл було посаджено малолітнього Данила. Проте його князювання не було тривалим. Після ряду змін князівський стіл посів боярин Владислав Кормильчич — факт єдиний в історії України, коли до влади прийшов представник не князівського роду.

У 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про розчленування Галицьке-Волинського князівства: Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. Останній підтримав синів Романа, і в 1215р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батьківську вотчину — Володимир.

Доба 1205—1245 рр. надзвичайно цікава й важлива для розуміння загальних у мов розквіту русько-української державності. Треба назвати тих, хто в тяжкий для України час був вірний князівському столу і зберіг спадщину Романа для його синів.

Перш за все це дружина Романа, княгиня Ганна, яка протягом 14 років дбала за синівські права, вела напружену боротьбу з галицьким боярством. Вона стала другою після княгині Ольги жінкою, яка залишила глибокий слід в історії України.

Ще одна дуже важлива риса цієї доби — це відданість князівській владі волинського боярства, завдяки чому вдалося зберегти для синів Романа Волинь. Протягом 40 років Волинська земля залишалась надійною опорою Романовичів: там перебував під доглядом бояр Василько, і рятувався Данило після невдач у Галичі. Волинські воїни не раз віддавали життя, визволяючи Галич від угорців.

У 1219 р. галичани самі виступили проти угорської окупації. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного — новгородського князя, який князював у Галичі до 1228 р.

Тим часом Данило і Василько об’єднали всі землі Волинського князівства. З 1230 р. починається боротьба Данила за Галичину.

У цих війнах брали участь також Литва, Польща, Австрія, Пруський орден хрестоносців. Результат боротьби залежав від позиції самих галичан і, перш за все, міського населення. Нарешті, в 1238 р. “мужі градські”, всупереч волі боярства, відкрили браму Галича перед Данилом. Але його домагання на цьому не закінчилися. В 1239 р. Данило заволодів Києвом. Після цього ще п’ять років минуло в боротьбі Данила з Угорщиною за Галичину. І лише рішуча перемога Данила влітку 1245 р. під Ярославом, де було розбито війська угорців та прихильних до них галицьких бояр, поклала кінець 40-літній війні за звільнення Волині та Галичини від іноземної окупації. Єдність Галицько-Волинського князівства було відновлено.

Дата добавления: 2014-11-20