Суспільний лад

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

Виьні. До них належала пануюча соціальна група: боярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Найбільш важливу роль у суспільному житті князівства грало боярство. Особливістю Галицько-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформувалася велика група боярської аристократії. Вона володіла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу — “до волі господарської” (до волі великого князя), “до живота” (до смерті власника), “в отчину” (з правом передачі землі в спадщину).

До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов’язків перед державою.

Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. На користь великого князя селяни сплачували “татарщину” (раніше її збирали баскаки), “серебщину”, відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром,воском, зерном.

До вільних належала також більша частина міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали “мужі градські” і “містичі”. Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв.

Існували купецькі об’єднання — гречники, чудинці та ін. Ремісники також об’єднувались у “вулиці”, “ряди”, “сотні”, “братчини”. Ці корпоративні об’єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках ремісницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи — підмайстри, робітні люди та інші “люди менші”.

Галицьке-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху “з варяг в греки”, рано зав’язала економічні та торговельні зв’язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності міст і міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільні. До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника.

Із зростанням крупного боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

Невільні. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві існувало холопство. Але великого розповсюдження тут воно не отримало. Більшість холопів було посаджено на землю, і вони злилися з селянством.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль в житті держави була іншою, ніж в Київській Русі.

Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військову організацію, через уповноважених ним осіб збиралися податки, чеканилась монета, здійснювалося керівництво зовнішньо-політичними відносинами з іншими країнами.

Галицько-Волинській землі відома і така форма управління як дуумвірат. Так, з 1245 р. і до смерті Данила Галицького він правив разом з братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.

В кінці XIII ст. з’явилась можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили це реалізувати. Сини князя Юрія — Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях. У грамоті 1316р. вони називають себе “князі всієї Русі, Галичини і Володимири”. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

Проте зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям так і не вдалося. В цьому їм чинило перепони заможне боярство, особливо галицьке. Великий князь вимушений був допускати бояр до управління державою. І хоча великий князь в окремі періоди був необмеженим правителем, фактично він залежав від боярської аристократії, яка всіляко намагалась обмежити його владу.

Деякі князі вели рішучу боротьбу проти крамольного боярства. Так, Данило Галицький застосовував проти таких бояр навіть каральні дії: багатьох стратив, у багатьох конфіскував землі, які роздавав новому, служивому боярству.

Проте боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником її соціальних інтересів, захисником її земельних володінь. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки знижувалось, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з боярством. Все це дозволяє зробити висновок, що в Галицько-Волинській землі існувала така форма правління, як монархія, обмежена впливом аристократичного боярства.

Боярська рада як постійний державний інститут діяла в Галицько-Во-линському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чином, представники боярської аристократії, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Боле-слава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, в Галичині під час князювання малого Данила Галицького “вокняжився” боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 р. по 1349 р. державою правив Дмитро Детько, також представник боярської аристократії.

Віче. Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так, Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі й запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в тих випадках, коли Галицько-Волинській землі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів.

Розвинене центральне та місцеве управління в Галицько-Волинській землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління. Тут швидше проходить процес формування двірце-вих чинів. Літописи зберегли відомості про чини двірського канцлера і стольника.

Центральною фігурою серед цих чинів був двірський. Він управляв князівським двором і стояв на чолі апарату управління, перш за все, господарством князівського домену. Від імені князя двірський часто здійснював судочинство, був “суддею князівського двору” і в цій якості входив до Боярської ради. В його обов’язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.

Серед інших чинів в літописах згадується канцлер (печатник). Він відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами за їхнім складанням, засвідчував князівські документи. Він також зберігав князівські грамоти й інші державні документи великого значення, відповідав

за їх доставку на місця. Деякі джерела свідчать, що канцлер керував князівською канцелярією.

Серед чинів Галицько-Волинського князівства літописи називають стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Літописи згадують також оружника, який відповідав за князівське військо, отроків, які супроводжувати князя у військових походах, та деякі інші чини.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розвинена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі і посадники, яких призначав князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.

Територія Галицько-Волинського князівства поділялась на воєводства з воєводами на чолі, а ті, в свою чергу, — на волості, управління якими здійснювали волостелі. І воєвод, і волостелей призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались при виконанні обов’язків з управління підвладною територією. Місцеве управління будувалося за системою “кормління”. В сільських общинах управління здійснювали виборні старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.

Отже, в Галицьке-Волинському князівстві існувала розвинена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції.

Суд та процес. Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

Процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, шо і в Київській Русі.

Важливою частиною державної системи Галицько-Волинського князівства було військо. Перш за все, воно використовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава мусила вести постійні війни з близькими сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з’являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів іноземних найманців.

Підчас війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення. Намагаючись послабити залежність від боярства при формуванні війська, Данило Галицький в середині 40-х років XIII ст. створив регулярну піхоту (“пішці”) та переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а, мабуть, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили середні та дрібні бояри, які мали умовні земельні володіння, та селяни, що сиділи на цих землях. До складу “пішців” могли входити і міщани. Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підлеглий. Під час військових дій князь міг збирати військову раду. Важко навіть приблизно встановити кількість князівських воїнів. Так, печатник Курило привів Данилові в 1241 р. 3000чол. піхоти та 300 одиниць кінноти.

Дата добавления: 2014-11-20