Теоретико-методологічні засади дослідження постсоціалістичних трансформацій 2 страница

Таблиця 1

ТИПИ ВЗАЄМОДІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ	РІЗНОВИД ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
Реформатори об’єднуються з консерваторами	Авторитарний режим старого зразка
Помірковані об’єднуються з радикалами
Реформатори об’єднуються з поміркованими	Демократичний режим з політичними гарантіями для опозиції
Помірковані об’єднуються з реформаторами
Помірковані об’єднуються з радикалами	Демократичний режим без політичних гарантій для опозиції
Реформатори об’єднуються з поміркованими
Реформатори об’єднуються з консерваторами	Лібералізований авторитарний режим
Помірковані об’єднуються з реформаторами

Отже, перша та найбільш важлива на думку А. Пшеворського стадія демократизації – звільнення від авторитаризму, може відбутися успішно та без суттєвих потрясінь для держави, тільки в результаті політичного компромісу між реформаторами і поміркованими (всередині опозиції). При чому реформатори мають володіти значними владними ресурсами всередині авторитарного блоку, а помірковані – всередині опозиції. Після завершення успішного відходу від авторитаризму, а тому також і першої стадії демократизації – лібералізації, розпочинається друга стадія демократичного транзиту – конституювання демократії. За умов успішного інституювання демократії, можна стверджувати, що перехід до демократії у поставторитарній країні пройшов успішно. А. Пшеворський наголошує, що кінцеві результати демократичного транзиту залежать від співвідношення сил між різними фракціями еліти.

Отже, А. Пшеворський вважав головною умовою демократичного транзиту пакт (домовленість)між різними групами політичної еліти.

Теорія З. Бзежинського. 3. Бжезінський, виділяючи три фази демократизації посткомуністичних країн, наголошував на тому, що в залежності від локальних демократичних успіхів у політичній, правовій, економічній сферах, процес переходу від комунізму до демократії триває від 9 до 30 років. Важливим фактором успішної демократизації вчений вважає певну послідовність демократичних змін у країні та конкретні способи підтримки цих змін західними країнами. Демократичні зміни мають відбутись по трьом основним напрямкам всередині посткомуністичної країни – у політичній, економічній та правовій сферах. Бжезинський доводить, що на сучасному етапі досягти рівня консолідованої демократії колишній країні соціалістичного табору неможливо без так званого “зовнішнього фактору”, тобто політичної та фінансової допомоги західноєвропейських країн.

Відповідно до трьох фаз переходу до демократії, на першій стадії, яка охоплює від одного року до п’яти років, відбувається трансформація політичної системи та стабілізація економічної сфери. Для першого етапу характерним є встановлення основних демократичних інститутів – звільнення преси від партійного контролю, припинення діяльності системи поліцейської держави, виникнення політико-партійної коаліції, яка відстоює демократичні принципи і прагне демократичних змін.

На другому етапі (триває 3-10 років) процес демократичної трансформації визначає економічна система. На політичному рівні ставляться завдання досягнення стабілізації, прийняття нової конституції та закону про вибори, проведення демократичних виборів, здійснення децентралізації системи державного управління й передачі більшої влади регіонам, зміцнення стабільності сформованої раніше демократичної політичної коаліції.

На третій фазі переходу до демократії (5-15 років) політична система має консолідуватися на основі певного демократичного інтересу. Як результат, політичне становище у перехідній країні буде стабільним. Економіка починає розвиватися на міцній основі постійного зростання, яке саморегулюється, без втручання з боку держави.

Отже, головним фактором переходу до демократії З. Бзежинський вважав зовнішню допомогу країн з розвинутою демократією.

Теорія Ф. Шміттера і Г. Одоннела. Лібералізація за своїм змістом є інституціоналізацією громадянських свобод без трансформації владного апарату, який залишається спроможним контролювати ситуацію. Лібералізація розпочинається внаслідок політичної кризи, вона є результатом „взаємодії розбіжностей, що виникають всередині авторитарного режиму, та незалежної організації громадянського суспільства». Внаслідок лібералізації постає режим, який Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер назвали „опікунською демократією” – режим з формально демократичними, обмеженоконкурентними інститутами, які перебувають під опікою владного апарату.

Демократизація – етап інституціоналізації демократичного механізму влади. Демократична трансформація механізму влади може здійснюватися за дотримання двох умов: 1) демонтажу попереднього владного апарату; 2) свідомого вибору політичними силами суспільства демократичних інститутів і процедур, в межах яких необхідно створювати умови, що сприятимуть становленню демократичної системи. Критичною точкою переходу до демократії є стан, за якого ніхто, окрім виборців, не може вплинути на процес успадкування влади.

Соціалізація є „інституціоналізацією демократичної політичної поведінки”. На ґрунті опанування нових норм і цінностей, поступового вростання в нову систему відносин відбуваєтьсязміна політичної культури еліти та усього суспільства. С. Хантінґтон підкреслює: „Стабільність демократичних режимів залежить, по-перше, від здатності основних політичних еліт – партійних, військових, ділових лідерів – разом працювати, аби впоратися з проблемами, що постали перед суспільством, не використовуючи їх для одержання власного миттєвого матеріального чи політичного зиску... Спочатку велику роль у процесі демократичної соціалізації відіграє перетворення політичної культури еліти, чому сприяє сама сутність конкурентного механізму успадкування влади. Успіх демократичної соціалізації населення визначають два чинники: 1) сам хід демократичного процесу; 2) організація спеціального навчання з метою прищеплення громадянам демократичних цінностей та ідеалів. Процес демократичного транзиту можна вважати закінченим тоді, коли демократична культура стає домінуючим сегментом політичної культури суспільства, коли демократія стає „такою, що сама себе підтримує”.

Типи переходів до демократії. Ті режими, які демократизувалися під час першої хвилі, були, як правило, абсолютними монархіями, що збереглися з давніх часів режимами правління феодальної аристократії. Під час другої хвилі демократизувалися фашиські держави, колонії і особисті воєнні диктатури, що часто мали колишній демократичний досвід. Режими, які перейшли, чи почали рух до демократії під час третьої хвилі, розпалися на три групи: однопартійні системи, військові режими і особисті диктатури.

Як же відбувалася демократизація під час третьої хвилі? Спробуємо визначити способи, за допомогою яких політичні лідери і громадськість в 1970-1980-х рр. знищували авторитарні системи і створювали демократичні.

Залежно від ролі правлячих і опозиційних угрупувань як джерел демократизації, можна виокремити наступні типи переходів до демократії: а) трансформація: б) заміна; в) заміщення.

У випадку трансформації перебуваюча при владі авторитарного режиму верхівка бере на себе ініціативу і відіграє вирішальну роль у процесі знищення цього режиму, перетворення його у демократичну систему.

Типовими прикладами трансформації є Іспанія, Бразилія, Мексика, Угорщина.

Заміна – процес, який суттєво відрізняється від трансформації. Реформатори всередині режиму слабкі, або ж їх взагалі немає. В уряді домінують консерватори, які не допускають зміни режиму. Тому демократизація відбувається, коли опозиція набирає силу, а правлячий режим її втрачає поки не буде знищений. Колишні опозиціонери приходять до влади, і тоді конфлікт вступає в нову фазу: у новому уряді групи ведуть боротьбу із-за характеру режиму, що має бути встановлений. Отже процес заміни включає три фази: боротьбу, що приводить до падіння режиму; саме падіння; боротьбу після падіння.

При заміщенні демократизація здійснюється в ході спільних дій уряду і опозиції. Уряд не хоче сам ініціювати процес демократизації його необхідно підштовхнути чи втягнути в переговори з опозицією. Всередині опозиції сильні помірковані демократи, що бачать вихід у переговорах зі владою. Приблизно 13 із 35 процесів лібералізації і демократизації 1970-1980-х рр. близькі до заміщення. Найбільш яскраві приклади – Польща, Чехословаччина.

Намагаючись зміцнити свої нові демократичні політичні системи, країни зіштовхувалися із проблемами трьох типів. Проблеми транзиту виходили безпосередньо із феномена зміни режиму, переходу від авторитаризму до демократії. До них відносилися проблеми введення нових конституційних та електоральних систем, усунення колишніх посадових осіб тощо.

Другу категорію можно окреслити контекстуальними проблемами. До них відносять повстанські рухи, соціально-економічна нерівність, низькі темпи економічного росту. Третя категорія проблем – системні проблеми, які були породженням самим функціонуванням демократичних систем.

В процесі своєї консолідації всі демократичні режими так чи інакше мають справу з проблемами транзиту: як впоратися із спадком авторитаризму, як встановити ефективний контроль над армією. Але є іще і більш „вічні” контекстуальні проблеми, які притаманні окремим країнам. В одних країнах вони були нечисельні і не дуже серйозні; в інших – навпаки. Ось приблизний список контекстуальних проблем, з якими зіштовхувалися демократії третьої хвилі в 1970-1980-х рр.:

· широке поширення повстанських рухів: Сальвадор, Гватемала, Перу;

· етнічні/релігійні конфлікти: Індія, Нігерія, Судан, Туреччина;

· надзвичайна бідність: Болівія, Сальвадор, Нігерія, Судан;

· значна соціально-економічна нерівність: Бразилія, Перу, Індія;

· значний зовнішній борг: Аргентина, Бразилія, Угорщина, Польща;

· тероризм: Іспанія, Туреччина;

· значна роль держави в економіці: Чехословакія, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.

Класифікація демократій. Швидкий процес поширення демократії в сучасному світі призвів до того, що на світовій арені з'явилися держави, які багато в чому не відповідають усталеним уявленням про ліберально-демократичний лад. Це насамперед стосується так званих молодих демократій, у яких процес становлення де­мократичних інститутів ще не завершився. Вони не лише мало схожі на за­хідні зразки демократичного устрою, а й різняться між собою як типом, так і розвиненістю демократичних інститутів.

Тому одним із способів класифі­кації сучасних демократичних суспільств є поділ їх на «вільні країни» (ліберальні демократії), принципи організації яких наведені вище, а демократичні інститути стійкі й розвинені, та країни з неповною, або електоральною демократією, де участь громадян у політичному процесі обмежена в основному виборами.

Електоральні демократії мають конституції і формально створені на їхній основі інститути демократії. Формування урядів відбувається на підставі ре­гулярних виборів. Проте і система державного правління, і соціальний ста­тус особи істотно відрізняються від ліберальних демократій.

Виокремлюють також псевдодемократії, в яких не досягнутий навіть мінімальний рівень демократії. За наявності формальних атрибутів демократії – конституції, легально діючих опозиційних партій, виборів тощо – у них відсутні такі показники реального демократизму, як непередбачуваність результатів виборів і можливість відсторонити від влади правлячу партію в результаті відносно чесних виборів.

Особливості демократичних переходів у країнах Вишеградської групи. Для аналізу особливостей трансформаційних перетворень посткомуністичних Польщі, Угорщини та Чехословаччини (а потім Чехії і Словаччини), необхідно чітко визначити, який тип політичного режиму був характерний для цих країн Центрально-Східної Європи на початку системних демократичних перетворень. Відповідно до теорії політичної науки, слід виділяти два основні типи недемократичних політичних режимів – авторитарний і тоталітарний.

За умов тоталітаризму: у політичній сфері відбувається абсолютна монополізація державної влади; в економічній сфері – наявний виключно командно-адміністративний тип економіки; в соціальній сфері – домінування одного соціального класу на ідеологічній основі; в духовній сфері – монополія однієї ідеології.

За умов авторитаризму: у політичній сфері характерний монополізм на державну владу з боку певної політичної сили; в економічній сфері – не виключається функціонування приватного сектору, але повністю підконтрольного державним структурам; в соціальній сфері – розподіл внутрішніх економічних ресурсів проводиться за критерієм прихильності до центральної влади; в духовній сфері – відносна політична свобода громадян, але якщо вона свобода не загрожує політичному режиму.

Демократичний політичний режим передбачає дієву практику плюралізму у всіх суспільних сферах.

Отже, досліджуючи політичні, економічні та культурницькі ознаки політичного режиму у Польщі, Угорщині та Чехословаччині напередодні переходу до демократії кінця 80-их років ХХ ст., можна зробити висновок, що для всіх трьох комуністичних країн був характерним саме авторитарний комуністичний політичний режим. Тобто автори колективної праці вважають початковою точкою відліку демократичних перетворень у цих країнах авторитарний режим.

Визначаючи особливості трансформаційних перетворень в посткомуністичних Польщі, Угорщині та Чехословаччині, необхідно проаналізувати історію становлення авторитарних політичних режимів у цих країнах. По-перше, після закінчення ІІ Світової війни Радянський Союз у багатьох країнах Центральної, Східної та Південної Європи встановлює комуністичні авторитарні та тоталітарні режими. Характерною ознакою авторитарних комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи була своєрідна штучність їхнього походження. Тобто, польський, угорський і чехословацький авторитаризм не був сформований виходячи з внутрішньої логіки розвитку суспільств, а навпаки, утворився під впливом зовнішньополітичних факторів та в результаті комплексу міжнародних історичних обставин. Тому комунізм як авторитарний метод правління та форма суспільної свідомості, не зміг глибоко адаптуватися і проникнути у суспільно-політичну сферу Польщі, Угорщини та Чехословаччини.

Тобто, в усіх цих країнах авторитарні режими мали інстельоване походження, бо були принесені на багнетах Червоної Армії у роки Другої світової війни. Антирежимні заворушення 1956, 1968, 1979 - 1981 років у Польщі, антикомуністичне народне повстання 1956-го в Угорщині, „празька весна” 1968-го у Чехо-Словаччині свідчать, що суспільна свідомість цих країн не сприймала комуністичні режими як власні. Вони трималися завдяки силовому тиску СРСР. Як тільки під час „перебудови” цей тиск послабився, режими зазнали краху.

Для створення масової опори режиму в більшості цих країн відбулося насильницьке приєднання соціал-демократичних до комуністичних партій, але завдяки цьому ідеї соціал-демократії проникли всередину комуністичних партій, що постійно породжувало реформістські тенденції. Крах комуністичного режиму в Угорщині спричинив перехід правлячої партії на соціал-демократичні позиції.

По-друге, усі ці країни належать до західнохристиянської (католицько-протестантської) цивілізації, на ґрунті якої народилися ідеї гуманізму, лібералізму і представницької демократії. Для них сенс трансформації полягав у поверненні до витоків своєї цивілізації. Цивілізаційний контекст зумовив певні політико-культурні традиції. Хоч у довоєнний період з цих країн демократичний режим мала тільки Чехо-Словаччина, проте в усіх функціонували інститути парламентаризму, місцевого самоврядування та багатопартійні системи за участю опозиційних партій. Треба також урахувати, що за комуністичного правління у деяких з них багатопартійність збереглася. Хоч така багатопартійність була фасадною, а „союзницькі партії” являли собою сателітів комуністичної, але політична система зберігала у латентній формі структурні передумови для відновлення політичного плюралізму, про що засвідчили польські події. Комуністичний режим у Польщі впав внаслідок перших напіввільних парламентських виборів (червень 1989 року). Комуністи погодилися проводити такі вибори за умови, що 65 % місць у сеймі (нижній палаті парламенту, яка має функцію формування уряду) буде зарезервовано за ними та їх союзниками. Але провал на вільних виборах до сенату (верхньої палати), де комуністи одержали тільки 15,8 % голосів, призвів до того, що союзники (Об’єднана селянська та Демократична партії) порвали угоду з комуністами, що дало змогу сформувати перший некомуністичний уряд Т. Мазовецького.

По-третє, тоталітарні режими у цих країнах функціонували від 1941 до 1951 року, внаслідок чого формування свідомості старшої генерації населення відбулося в дототалітарний період. Наявність у активному житті цієї генерації спричинило те, що в цих країнах не відбулося культурного розриву з дототалітарним минулим.

Таким чином, для системного аналізу демократичних транзитів у посткомуністичних Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині слід використовувати комплексно-порівняльну трьохфазову модель трансформації авторитарних режимів. Йдеться про узагальнюючу модель, яка включає три стадії% лібералізацію, демократизацію та консолідацію. При цьому, аналізуючи демократичні транзити слід враховувати ідеї щодо головних факторів транзиту Д. Растоу (національна єдність), А. Пшеворського (пакт між різними угрупуваннями політичної еліти), З. Бзежинського (зовнішньополітичний фактор).

Серед об’єктивних чинників, що істотно впливають на траєкторію посткомуністичної трансформації, найбільш важливими уявляються особливості її вихідної позиції (походження тоталітарного режиму, термін його функціонування і ступінь тоталітарності); структура трансформаційного процесу (моністична чи бінарна); цивілізаційний контекст. Взаємодія цих чинників значною мірою зумовлює траєкторію трансформаційного процесу, проте жоден з них сам по собі не є детермінантом, а має корелятивний характер. На перебіг трансформацій впливають також зовнішньополітичні тиски, особисті якості політичних лідерів, структура політичної еліти, але їх вплив опосередковується якістю політичної культури суспільства.

Для визначення особливостей трансформаційних процесів слід виокремити критерії, за допомогою яких можна скласти цілісну картину щодо ступеню демократичності країни у конкретний період розвитку. Мова йде про комплексні критерії демократизації, які лежать в основі моніторингових досліджень перехідних суспільств. Передусім, це ступінь демократичності організації політичної системи, функціонування громадянського суспільства та загальні аспекти інсталяції основних засад демократії.

Загалом у політичній науці усю сукупність методів для вимірювання демократії та визначення рівня її розвитку, можна об’єднати у три великі групи:

1. Об’єктивні методи, базовані на фіксації самої наявності конкретних атрибутів демократичних інституцій.

2. Методи, ґрунтовані на експертних оцінках рівня розвитку демократії та якості функціонування демократичних інституцій.

3. Методи, що спираються на оцінки населенням рівня розвитку та функціонування демократії та демократичних інституцій.

Одним із перших перелік необхідних вимог щодо наявності демократії визначив Роберт Даль у праці "Поліархія" (Dahl, 1971). Він вважає, що про наявність демократії можна гово­рити, коли існують, як мінімум, такі інституції:

1. Свобода утворення організацій і приєднання до них.

2. Свобода вільно висловлювати свої думки.

3. Свобода голосування.

4. Виборність органів влади.

5. Право політичних лідерів змагатися за підтримку і голо­си на виборах.

6. Альтернативні джерела інформації.

7. Вільні та чесні вибори.

8. Інституції, що змушують урядову політику залежати від голосів виборців та інших способів вираження їхніх преференцій.

Такий підхід, коли демократичність країни визначалася за наявністю у ній певних демократичних інститутів, можна класи­фікувати як інституціональний. Він був історично пер­шим і є найбільш поширеним і усталеним у світовій практиці.

Найбільш комплексну методологію та масштаб досліджуваних перехідних країн включають:

1) емпіричні дослідження виміру рівня демократичності перехідних країн міжнародної неурядової організації Freedom House у рамках дослідницької моніторингової програми Nation in transit;

2) прикладні дослідження трансформаційних процесів Фонду Бертельсмана;

3) соціологічний аналіз громадськості перехідних країн австрійського вченого К.Херпфера у рамках дослідницької програми «Барометр нових демократій».

У сфері прикладної порівняльної політології найбільш показовими вважаються моніторинги виміру рівня розвитку демократії міжнародною неурядовою організацією Freedom House. Починаючи з 1973 р. ХХ ст., дослідницька організація проводить щорічний моніторинг виміру рівня демократії у світовому та регіональному вимірах.

Аналізу трансформаційних процесів перехідних країн, у тому числі й по відношенню до регіону Центральної Європи, присвячені дослідження у рамках програми Nation in transit [8][1]. Найбільш комплексні дослідження за програмою було проведено, починаючи з 1997 р. Експертами Freedom House щороку оприлюднюються результати моніторингу рівня демократичності транзитивних країн у формі дослідницьких есе [13–26][2].

Сутність методології Nation in transit полягає у наступному:

– у досліджуваній країні проводиться ряд соціологічних опитувань, на основі яких респонденти відповідають на сукупність фіксованих питань однакових для громадян кожної країни;

– відповіді на кожне питання оцінюються у балах, а не у відсотках;

– питання формулюються таким чином, щоб визначити ступінь демократизації по відношенню до 7 показників демократичності:

1) рівень корупції;

2) рівень розвитку громадянського суспільства;

3) якість роботи органів центральної влади;

4) ефективність місцевої влади;

5) демократичність виборчого процесу;

6) ступінь незалежності та ефективність судової системи;

7) ступінь незалежності засобів масової інформації.

– кінцеві показники зводять до шкали оцінювання демократизації від 1 до 7. Показник 1 означає найбільшу ступінь демократичності, показник 7 – найменшу;

– на основі загального індексу демократизації країни, який формується в результаті суми 7 показників, всі досліджувані країни поділяються на3 групи:

1) вільні (показники – 1,0–2,5);

2) частково вільні (показники – 3,0–5,5);

3) не вільні (показники – 5,5–7,0).

Слід відмітити, що визначення статусу країни як «вільної» чи «частково вільної» не залежить від емпіричного зрізу, конкретно – чисельного рейтингу демократичності. Бал показником у 0,5 на шкалі «частково вільні – не вільні» надається країні експертами Freedom House.

Починаючи з 2005 р., методологія Freedom House у черговий раз змінюється. Новий дослідницький підхід передбачає введення інтегрального індексу, який є комплексним середнім арифметичним всіх 7 вище названих критеріїв виміру рівня демократичності. Показник демократичності «управління» (включає показники «якість роботи органів центральної влади» та «ефективність місцевої влади») було розділено на два окремі індекси – «демократичність управління на федеральному рівні» та «демократичність управління на локальному рівні». На шкалі визначення типу політичного режимукраїни розміщуються наступним чином:

1) консолідована демократія (показники – 1–2);

2) напівконсолідована демократія (3);

3) перехідне управління або змішаний режим (4);

4) напівконсолідований авторитарний режим (5);

5) консолідований авторитарний режим (6–7).

У 1977 р. в Німеччині було засновано дослідницький Фонд Бертельсмана, який на сучасному етапі займається проектними дослідженнями у сфері трансформації політико-економічних систем світу.

Кількісним показником досліджень світових тенденцій трансформації є Загальний Індекс Трансформації [2][3]. В основі формування Загального Індексу Трансформації знаходяться два емпіричні рейтинги, які формуються на основі експертних оцінок та результатів соціологічних досліджень. Головне практичне призначення індексу полягає в емпіричному вимірі рівня розвитку демократії у країні і розробці загального показника за останні декілька років. Дослідження проводились, починаючи з 1998 року, і періодично видавались у формі колективних дослідницьких есе [3; 4; 5; 27; 28][4].

Першим компонентом Загального Індексу Трансформації є Статусний Індекс, який відображає ступінь прогресу кінцевого переходу до демократії та ринкової економіки досліджуваних країн. Відповідно до результатів трансформації у політико-економічних галузях, досліджувані країни поділяються на5 груп:

1. Консолідовані демократії на основі ринкових відносин – сюди входять країни з найбільш значними успіхами у процесі переходу до демократичних політико-економічних відносин.

2. Позитивні країни для формування консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

3. Країни із суттєвими проблемами у формуванні консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

4. Країни із несприятливими умовами для формування консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

5. Країни зі значними перешкодами на шляху формування консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

Статусний Індекс складається з суми двох індексів, яка ділиться на два – Індекс Політичної Трансформації та Індекс Економічної Трансформації.

Критерії обчислення Індексу Політичної Трансформації:

– суверенність;

– політична участь громадян;

– верховенство закону;

– стабільність політичних інститутів;

– політична та соціальна інтеграція.

Критерії обчислення Індексу Економічної Трансформації:

– рівень соціально-економічного розвитку;

– забезпечення ринкової структури економіки та ринкової конкуренції;

– стабільність цін та національної валюти;

– рівень забезпечення приватною власністю;

– забезпечення добробуту громадян;

– стабільність економіки;

– економічна стійкість.

Кінцеве значення Статусного Індексу, згідно методології дослідження за 1998–2001 рр. вираховується сумою індексів політичної та економічної трансформації:

СІ = ІПТ + ІЕТ

Для аналізу емпіричних даних і обчислення Статусного Індексу, починаючи з 2001 р., використовується інша методика. Для зменшення похибки дослідження значення результатів політичної та економічної трансформації країни було збільшено від максимального показника демократизації 5 у 1998–2001 рр., до показника 10, починаючи з 2001 р. Таким чином, методика обрахунку наступна:

ІПТ + ІЕТ

СІ = —————

Другим компонентом Загального Індекса Трансформації є Індекс Управління. Індекс Управління спрямований на оцінку ступіню демократичності управління у країні. Показник вираховується, виходячи з числових показників рівня складності управління.

Критерії обчислення Індексу Управління:

– ефективність управління (досягнення поставлених цілей);

– ефективність використання ресурсів;

– потенційні можливості управління;

– політика використання консенсусу у прийнятті рішень;

– міжнародне співробітництво;

– результати службової діяльності;

– рівень складності управління (чим менший рівень складності, тим більш відкрита та бюрократизована система управління).

Відповідно до значення Індексу Управління всі досліджувані країни поділяються на 5 груп:

1. Країни з успішним правлінням.

2. Країни з успішним правлінням, але з певними пробл емами.

3. Країни з помірно успішним правлінням.

4. Країни з незначним успіхом в управлінській сфері.

5. Країни з неефективною системою правління.

Починаючи з 1991 р., К.Херпфер проводив порівняльні соціологічні дослідження трансформаційних процесів у рамках програми «Барометр нових демократій» [1; 6; 7; 9; 10; 11; 12][5]. Предметом аналізу стали політичні, економічні та соціальні зміни у посткомуністичних країнах.

Соціологічні дослідження безпосередньо у посткомуністичних країнах проводились шість разів – у 1991, 1992, 1994, 1996, 1998, 2001 рр. Найбільш показовими у контексті сприйняття демократії на рівні громадськості були порівняльні соціологічні дослідження 1994, 1996 та 1998 рр.

Суть досліджень К.Херпфера полягає у розробці індексу демократизації країни на основі вивчення найбільш характерних рис громадськості посткомуністичних країн. Відповідно індекс демократизації визначає, які конкретно прошарки населення серед електорату країни можна віднести до громадян, які підтримують демократію (т. зв. «демократи») та категорію громадян, які демократію не підтримують («недемократи»).

Дата добавления: 2014-11-20