Сучасна масоїш-ілформаційііа ситуація 7 страница

Трудова активність є найважливішою сферою реалізації сил, та­лантів і здібностей працездатної частини населення і в цьому відно­шенні вона є важливою складовою соціальної поведінки людини. Спи­раючись на журналістику, читач формує уявлення про трудові пріори­тети, орієнтується в запитах працедавців, переймає продуктивний досвід інших співгромадян.

На рівні побутових вчинків також є важливою для людини орієнтація на журналістику, сформульовані в ній засади співжиття в ро­дині й суспільстві, поведінки в громадських місцях. Тут найбільше зна­чення мають моратьні установки, виховані журналістикою, уміння розрізняти добро і зло і у своїх вчинках примножувати добро у світі й протистояти поширенню зла.

Культура спілкування також залежить від того, що людина читає в газеті чи сприймає через ефір з програм електронних ОМІ. Авторитет автора друкованого слова й образу диктора радіо й телебачення над­звичайно великий. З передач і статей людина черпає не тільки аргумен­ти на доказ своєї правоти, але й правила ведення дискусій, постановки питань, зрівноваженого тону в розгляді суперечливих проблем чи конфліктних ситуацій.

Кожне видання зацікавлене в проведенні досліджень власної ефек­тивності, оскільки тираж не завжди є прямим показником цього явища і не дає безпосередніх уявлень про вішго тих чи інших матеріалів чи шля­хи піднесення дійовості газети. З метвю знайти відповідь на це запитання сучасні ОМІ все більше вдаються до соціологічних досліджень, які про­водять власними силами. Найголовніші завдання, які ставляться при цьо-

му, можуть бути окреслені так: 1) з'ясувати обсяг і характер первинної ре­альної читацької аудиторії; 2) з'ясувати мотиви звертання читача до ва­шої газети; 3) розкрити ступені активності читацького інтересу до тема­тичних напрямків, рубрик, конкретних матеріалів, що з'являлися на сто­рінках газети; 4) встановити рейтинг штатних (і позаштатних) журналіс­тів, що працюють у ній; 5) встановити залежність читацьких інтересів від соціально-демографічних характеристик; 6) визначити шляхи піднесення авторитету вашого ОМІ і пріоритетні напрямки подальшої діяльності.

Як правило, опитується 33% дорослого населення даної місцевості з дотриманням пропорційності представництва груп, що відрізняються за статтю, віком, освітою, соціальними ознаками та іншими характерис­тиками. Отриманий середній індекс (число відповідей, поділене на кіль­кість опиганих) дає уявлення про стан вашого видання, його конкуренто­спроможність, шляхи поліпшення діяльності редакційного колективу.

Серед чинників впливовості найважливіше значення мають такі:

1) суспільна актуальність журналістських матеріачів; близькість,
прямий зв'язок творів з проблемами, що хвилюють і цікавлять аудиторію;

2) ситуативність, під якою розуміється, що авторська ідея по­
дається не у вигляді абстрактної вимоги, а як висновок з роздумів над
ситуаціями людського життя, з якими автор знайомить аудиторію;

3) драматизм, що складається з таких компонентів:

а) драматизму самого життя, предмета відображення, драматиз-
му як змісту твору;

б) драматизму розповіді, побудови сюжету, у якому треба шука­
ти цікавих епізодів, нетрадиційного їх поєднання;

в) драматизму як демонстрації "пошуку істини" самим автором,
зображення "пригод" його думки в ході розслідування проблем життя;

г) драматизму як діалогічного викладу теми через запитання —
відповідь;

4) оригінальність, небанальність свідчень, новизна повідомлень;

5) доступність, зрозумілість "мови" журналіста для читача, про­
стота викладу;

6) оперативність, швидкість подачі новин;

7) уміння надавати виданню привабливого зовнішнього вигляду,
використовувати кольори, поєднувати ілюстративні й текстові ма­
теріали, різноманітні шрифти, формулювати захоплюючі, заголовки,
складати змістовні ліди.

Журнашст мусить постійно працювати над поліпшенням свого видання чи програми, не зупинятися на досягнутому, вдосконалювати свою майстерність.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ПРЕС-РЕЛІЗ (англ. press-release — випуск для преси) документ, спеціально розповсюджуваний для співробітників ОМІ, що містить ма­теріали для термінової публікації.

Сьогодні термін "прес-реліз" вживається для позначення двох типів документів: 1) "публікації в пресі" і 2) "для опублікування в персі.

У першому значенні терміном "прес-реліз" позачають усі ма­теріали, що виготовлені не журналістами, а такі, що створені поза ре­дакцією і надійшли до органу масової інформації в готовому текстовому вигляді. У цьому значенні "прес-релізам " може називатися п лист читача що публікується в газеті.

Останнім часом термін "нерідко вживається і в другому розумін­ні — для позначення самостійного типу (жанру) текстів, однією з відмінних ознак яких є їхня рекламна спрямованість "*.

Прес-релізи випускають урядові установи, штаб-квартири міжнарод­ них організацій, прес-бюро з 'їздів і конференцій та інші організації й заклади, зацікавлені у висвітленні своєї роботи, у зв 'язках з громадськістю через ОМІ.

У прес-релізі наводяться точні назви, прізвища, дати, цифрові ма­теріали, статистичні дані, можливі схеми і графіки, як правило, складні для засвоєння чи сприйняття на слух. Іноді прес-релізи виготовляються до прес-конференції чи брифінгу і роздаються журналістам до їх початку. Вимоги до прес-релізу: лаконізм і точність у подачі власних назв і цифрових даних.

У сучасній журналістиці прес-релізи виконують подвійну функцію: 1) правлять за джерело інформації; 2)поповнюють бюджет видання, оскільки дослівна публікація прес-релізу здійснюється на умовах відповідної оплати; у даному випадку прес-реліз розглядаєється як рекламний текст, яким він насправді і є.

Основною ознакою прес-релізу є його аксіологічна спрямованість. У текстах прес-релізу "створюється позитивний імідж- фірми, організації чи установи, окремої особи, ведеться пропаганда (рекламування) яких-небудь товарів, послуг, дій і под."'. А відтак розрізняють пропагандистський і коитрпропаґандистський прес-релізн.

У' журналістській творчостіпрес-реліз править за джерело власного ма­ теріалу, використовується творчо, дослівне його використання в авторському матеріалі заборонене. Інакше виникає можливість появи під різними підписами кількох ідентичних текстів у різних виданнях, що скомпрометує їх та авторів і стане підставою для звинувачень у плагіаті або принаймні в непраресіоналізмі.

⁷⁰ Тертьічньш Александр. Пресс-релиз — сьірье д:іч журналиста // Журна-
лпст. — 2001. — № 8. — С. 75.

⁷¹ Там само. — С. 76.

ВИКЛАД ДВАНАДЦЯТИЙ

Метод журналістики

Загальні уявлення про метод. Загальнофілософські засади методу журналістики. Три провідні типи мислення людини: художній, науко­вий і практичний. Провідні ознаки практичного мислення. Жур­налістика як практичне мислення. Типи та специфіка образності в журналістиці Докази та аргументи в журналістиці. Синтетичний, універсальний характер журналістики

Слово "метод" походить від такого ж давньогрецького терміну і в перекладі означає "шлях дослідження, спосіб пізнання". У широкому значенні цього слова під методом розуміють спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні. Метод невіддільний від предмета пізнання, є його аналогом. Це означає, що ми мусимо мати первісні уявлення і знання про предмет, перш ніж запропонувати певні прийоми його опи­су й дослідження, які й будуть складати метод. Таким чином, можна сміливо твердити, що головні методологічні прийоми формуються під впливом тих чи інших особливостей предмета, відбивають його провідні ознаки, служать для моделювання предмета в цілому або окре­мих його сторін.

Перебуваючи в залежності від предмета, метод все ж не є кон­стантою, а являє собою швидше динамічну структуру. Опис предмета в певній методологічній системі призводить до створення концепції пред­мета, яка виглядає вичерпаною з погляду даної методології. Цю особ­ливість тонко підмітив видатний філософ XX століття Ганс Ґеорг Гада-мер, який у статті "Що є істина?" писав про це так: "Methodos — це пря­мування шляхом, який уже протоптаний чиїмись ногами. Методичність закладає те, що я можу в будь-який момент стати на шлях, яким хтось колись ішовші ця можливість вказує на науковість моїх починань. Але відповідно, внаслідок самого стану речей зменшуються і претензії на істину. Якщо істину (veritas) встановлює лише справ джуваність — без огляду на її форму, — то критерієм пізнання уже є не його істинність, а його підтверджуваність"⁷² (Курсив автора. — І. М.).

Але нагромадження нових знань про предмет триває в науці безкінечно, що призводить до усвідомлення недостатності, застарілості попередньої методологічної системи. Виявляється, що для опису того ж самого предмета потрібна нова методологія, яка відповідає новим знан-

⁷² Ґадамер Ганс Ґеорг. Що є істина? // Возняк Тарас. Тексти та переклади. — X., 1998.— С. 368.

ням і уявленням про предмет. І вона з'являється як наслідок праці ново­го покоління науковців.

Отже, ми встановили, що метод журналістики мусить визначати­ся її предметом. А предмет журналістики, як відомо, — це саме соціаль­не життя без будь-яких винятків чи обмежень, узяте в усій своїй неви­черпності й розмаїтті. Цей максимально широкий предмет визначає в кінцевому підсумку й особливості методу журналістики.

Очевидно, важливо підкреслити, що ми ведемо мову саме про ме­тод, а не методику, під якою розуміють узагальнення досвіду, способів і прийомів доцільного здійснення будь-якого завдання. Питання мето­дики журналістської праці розглядаються спеціально в окремому курсі, що називається "Першооснови журналістської творчості". Тут же в нас ідеться про найзагальніше теоретичне поняття методу журналістики.

Як пізнавальна діяльність журналістика спирається на загаль­нофілософські методологічні засади, серед яких найважливішими є за­сади об'єктивності та інтелектуальної чесності. Найвищим загально­людським обов'язком журналіста є пошук істини і приведення до неї своїх читачів. При цьому слід розуміти, що істина — це процес все більш глибокого осягнення світу, рух від незнання до знання, від непо­вного знання до більш повного, рух, який не може припинитися, бо світ невичерпний.

Пошук істини, однак, ніколи не буває прямолінійним процесом, а передбачає наявність плюралістичних підходів, подолання численних суперечностей, розв'язання парадоксів і т. ін. Істина перемагає на рин­ку ідей. Унаслідок цього важливою засадою філософського пізнання є діалогічність, стан сталої суперечки, обговорення важливих проблем. Діалог у журналістиці 1) виступає неминучим у силу множинних підходів до способів пошуку істини; 2) є надійним способом руху до неї, породженим внутрішньою діалогічністю людського розуму; 3) гарантує найбільшу міру наближення до істини на кожному етапі її осягнення.

Рух до істини й пошук сутності процесів і явищ передбачає ситу­ацію здивування. Вона породжується несподіванкою сприйняття звич­ного предмета в незвичному висвітленні, раптовим осяянням на шляху до його розуміння. Здивування невіддільне від іронії — своєрідної ре­акції мислячого розуму, який піднімається над світом звичних уявлень, аби запропонувати нове пояснення дійсності чи її аспектів.

Важливим елементом методу пошуку істини є сумнів — природ­на реакція людини, коли вона зустрічається з чимось незвичним, непе­реконливим, нетрадиційним. Сумнів примушує пізнавальний суб'єкт віднаходити аргументи на користь нового бачення, відшукувати у фак-

rax підтвердження правильності нового бачення світу.

Невід'ємним елементом загальнофілософської методології, вико­ристовуваної в журналістиці, є критика, як спосіб суджень про предме­ти і явища, за допомогою якого долаються суперечності, вивчається внутрішня, глибинна природа речей, досягається їх адекватна нинішньому рівню людського інтелекту інтерпретація.

Спільною рисою філософської і журналістської методології є проблематнзація предмета вивчення. Вона несумісна з пасивним став­ленням до пізнаваних предметів і речей, а передбачає певний зсув у ба­ченні предмета, перетворення його на рухому модель, у якій окреслен­ня втрачають стабільність, набувають плинності, мінливості, віднос­ності. Явище втрачає уявну однозначність, піддається запереченню, але не повному, а частковому, проблемному. Суб'єкт nq:>e6yBae в стані зди­вування, іронії, сумніву. А відтак, у нього й виникає нове сприйняття явища чи процесу.

Унаслідок застосування цих засад народжується журналістський текст, який, особливо на вищих рівнях його існування: аналітичних чи художньо-публіцистичних жанрів, — не зводиться до логічно впорядко­ваної схеми, пасивної передачі отриманої із зовнішнього світу інфор­мації, а набуває форми розгорнутого обговорення дійсності, свідомого вичленування парадоксів і труднощів піднятої проблеми, діалогічного співставлення поглядів на неї та шляхів її розв'язання.

Метод журналістики як різновиду здійснення людством епістемо-логічної гуманітарної діяльності вбирає в себе суб'єктивні властивості психічної організації індивідів. Як відомо, людям, залежно від осо­бистіших рис, можливостей, нахилів, тобто від природних здібностей, притаманні три розвинені види мислення — художнє, наукове і прак­тичне. Ця класифікація випливає з учення І.П. Пав лов а про типи психічної організації індивіда — художню, мислительну і середню. Тут ми можемо дати істотну попередню дефініцію: журналістика і є найваж­ливішою галуззю практичного мислення в людській діяльності. Це твердження потребує додаткових пояснень.

Кожний вид мислення користується переважно певними одини­цями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засо­би саме до цього виду мислення. При художньому домінують сим­волічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному — сигнальні. Отже, відповідно — символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення — оди­ниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає об-

раз, у науковому — поняття, у практичному — дія. За характером зв'яз­ку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове — пізнавальної, а практичне — вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як однорівневі між собою, виступа­ючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного ви­ду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і сим­волічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис­лення, пізнавальних процесів, а також зв'язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки тре­ба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а та­кож відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й гли­боко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише ос­таннім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправ­не серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія — інформаційний публічний ви­ступ журналіста — у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточшоємо, що відбувається складне переплетіння сигна­лу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ — тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль­на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сфор-малізована або формалізується в межах можливого засобами поня­тійного мислення. А саме як сигнал;— спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відіїравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні

1) процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове вико­ристання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументації; ре­дукція від безконечного до конечного — головна властивість пракпіч­ного мислення; оскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційно-

му відношенні невичерпний, включення його в активну епістемолопчну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2) процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні
тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журналіст апелює
водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто
підміняючи argumentum ad rem (аргументи від речей) на argumentum ad
hominem (аргументи від людини);

3) асоціативність поєднання різних текстових частин, що репре­
зентують різні типи мислення; журналістика передбачає довільність
композиції, ніби "випадкове" включення то художніх, то наукових мис-
лительних операцій;

4) полемічність, що випливає, з внутрішньої іманентної
дішіогічносгі людського мислення; журналіст завжди розмовляє з ауди­
торією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опо­
нентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності
своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності її методу викладу наслідків цьо­го вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інфор­мації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1) описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спостере­
жень, узятих просто з життя фактів і явищ;

2) широким використанням абстрактно-логічного (понятшно-на-
укового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб'єктивного
бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність);

3) наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини
тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків;

4) "лабораторністю", навмисною сконструйованістю, комбіна-
торністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в зага­лом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислен­ня. Як і завжди в науці, чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам.

Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістського твору включаються положення або твердження, істинність яких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існую­чої системи знань.

Існують такі типи журналістських аргументів: 1) фактично-доку-ментальні, 2) психологічні, 3) образні.

Головні з них, зрозуміло, фактично-документальні, тобто ті, в ос­нові яких лежать об'єктивні факти, що ними є події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Означений тип представле­ний кількома групами елементів доказової дії.

1. Аргументи у вигляді фактів життя. До цієї групи аргументів на­
лежать повідомлення про факти, встановлені самим журналістом, або
такі, що випливають з його життєвого досвіду.

Видатний український публіцист Іван Багряний (1906-1963) у зна­менитій своїй публіцистичній праці "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (1946) активно вдається до аргументації у вигляді наведення фактів жит­тя. Він розповідає кілька епізодів з свого особистого досвіду, які й засвідчують цілковиту тотожність комуністичного режиму з фашизмом.

"Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого наро­ду, — свідчив публіцист. — Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що бу­ли намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що го­ворили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш не­самовитий вереск замордувати його, а з ним одного сина (а мого дядька). Воші довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістоля і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під ста­рою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. (...) В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботря-ду". Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу"⁷³.

Такий аргумент у вигляді факту особистого життя безсумнівно переконає читача, змусить його повірити публіцистові і прийняти його висновки як неспростовні.

2. Аргументи у вигляді фактів науки. До цієї групи доказів нале­
жать ті, що автор журналістського твору встановлює не сам, а за допо­
могою наукових повідомлень, науково-дослідних праць у різних галу­
зях. Переважно тут використовуються гуманітарні науки, що представ­
ляють знання про суспільство.

⁷³ Багряний Іван. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. К.: Смолоскип. 1996. — С. 23.

Найчастіше в журналістиці доводиться звертатися до історичних аргументів. Наприклад, Гнат Хоткевич (1877-1938) у публіцистичній праці "Хто ми і чого нам треба?" (1917), аби довести зросійщеним ук­раїнцям потребу вимагати на Установчих зборах створення Ук­раїнської держави та пробудити їхню національну свідомість, щедро звертається до аргументів, почерпнутих з історичної науки.

Україна мала свою державність у давнину, — твердить він, — бо нею була Київська Русь. Ми мали своїх князів і волю. Татари розірвали нашу землю на шматки, а потім її загарбали поляки. Хмельницький виз­волив Україну, але мусив шукати з кимсь політичного союзу. Він уклав його з Москвою. По його договору з царем "мала вже тоді Україна ав­тономію"⁷⁴. Москва розтоптала договір, а спроба Мазепи вирватися з під московського ярма закінчилася поразкою — не вдалося йому пове­сти за собою весь народ.

У 1917 році Г. Хоткевич написав ще дві публіцистичні книжки "Гетьман Іван Мазепа" та "Умови з'єднання України з Московщиною", які на історичному матеріалі доводили неможливість для українського народу й далі жити в Російській імперії, переконували в необхідності, скориставшись історичним моментом, домогтися утворення своєї неза­лежної Української держави.

Часто журналістові доводиться звертатися до соціологічних аргументів. Таке звертання має глибоку традицію. Як на приклад пош­лемося на статтю Володимира Навроцького (1847-1882) "П'янство й пропінація в Галичині: розвідка статистична", опубліковану в п'ятій книжці альманаху Михайла Драгоманова "Громада" (Женева, 1882). Поштовхом до написання статті послужив висновок сеймової комісії про те, що в підупаданні селянських господарств винні п'янство, темно­та й лінивство самих господарів. Автор очима економіста й соціолога розстежує це питання. Виклавши цифрові дані прибутків середньоста-тистичної селянської родини та її витрат, він прийшов до незаперечно­го висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв "не­ма місця в селянськім бюджеті"⁷⁵, а відтак нормальна людина ніколи з внутрішніх чинників не вдасться до пияцтва.

Причиною існуючого п'янства В. Навроцький називає пропіна- цію. "Це така привілегія, — пише він, — на підставі котрої в кождім га­лицькім селі й містечку тільки властитель більшої ("табулярної") або

⁷⁴ Хоткевич Гнат. Хто ми і чого нам треба? — X.: Просвещеніе", 1917. — С. 6.

⁷⁵ Навроцький Володимир. П'янство і пропінація в Галичині: розвідка статис­
тична // Громада (Женева). — 1882. —. Кн. 5. — С. 35.

шляхецької посілості земської, мас виключне право продукування и шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду"⁷⁶.

Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонує висновок: причина п'янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні в со­ціальнім xapaKTq)i, вона нав'язана йому певною "правною" інституцією. "Держава віддала той народ, із зв'язаними руками, найнікчемнішій з ціло­го світу аристократа в оренду, для його втискання аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних нащадків"⁷⁷.

Слід відзначити, що питома вага соціологічних аргументів у су­часній масово-інформаційній ситуації зростає. Наша спільнота все більше довіряє різного роду статистичним даним, соціологічним опиту­ванням, спеціальним працям з соціології. Часто самі видання проводять свої соціологічні кампанії, покликані дати відповідь на актуальне для регіону чи країни в цілому питання.

У статті В. Навроцького спостерігаємо перехід до ще однієї ка­тегорії наукових аргументів: правничих, юридичних. Розкривши зміст закону пропінації, автор встановив прихований механізм, що повертав ситуацію на користь панівного класу.

Правові аргументи журналістика використовує часто, і не лише в матеріалах на кримінальну тему. Навпаки, тут все більш-менш ясно: є злочин і встановлена міра покарання за нього. Але в житті трапляють­ся тисячі побутових цивільних ситуацій, які також потребують правово­го розгляду. З цього погляду знання законів (не лише про масово-інформаційну діяльність) є обов'язковим для журналіста.

Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового (1893-1933) "Україна чи Малоросія?" (1926), у яко­му автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилається на найвищий правовий документ держави — Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. "Хвиля ображається, — писав М. Хвильовий, — що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та по­дивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно пе­речитайте"⁷⁸.

Позиція, що її відстоює журналіст, мусить бути обов'язково узгод­жена з законом. Без перебільшення можна твердити, що у знанні законів

⁷⁶ Там само. — С. 36.

⁷⁷ Там само. — С. 56.

⁷⁸ Хвильовий М. Г. Україна чи Малоросія? // Хвильовий М. Г. Твори: У 2 т. —
К., 1990. — Т. 2.— С. 590.

і в узгодженні з ними своєї діяльності полягає свобода журналіста. Пра- ' вові аргументи виявляються найбільш ефективними у величезній кіль­кості публікацій, де мова йде про життєво важлші проблеми громадян.

Окрім використання як наукових аргументів даних історії, соціології й права, приклади чого ми розглянули, журналіст може звер­татися й до інших наук, якщо того вимагає його тема й мет а.

Дата добавления: 2014-11-20