Модуль № 4.2

Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізь­кого), її політичний статус здебільшого визначався успіхами чи невдачами се­лянсько-козацького війська. У разі успіхів на театрі воєнних дій з поляками, Україна виборювала статус близький до незалежності. Однак більшість часу Військо Запорізьке перебувало на правах автономії у складі Речі Посполитої. З 1654 року воно отримало автономний статус у складі Московського царства, уклавши з ним відомі Березневі статті.

Державний устрій. Впродовж свого існування Українська гетьманська держава витворила тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Серед них виділялися:

- гетьман. Обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча,
виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною
радою. Очолював збройні сили країни. Влада гетьмана не поширювалася на
Слобідську Україну та на Запорізьку Січ.

У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за орга­нами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.

В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекли­калися з компетенцією Генеральної ради;

- Генеральна рада — це колективний військово-демократичний козацький
орган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські,
судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну
старшину, інколи — полковників.

Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьману. Як правило, він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися шляхом голо­сування — підкиданням шапок або криком.

Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало;

- Старшинська рада — своєрідний постійно діючий станово-
представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною
радою, а з кінця XVII — поч. XVIII ст. перебрав на себе її повноваження.

Старшинські ради виконували дорадчі функції. Складалися з двох палат. Верхня постійно діюча палата — колегія генеральної старшини. Нижня — стар­шинські з'їзди, скликалася двічі на рік— на Різдво Христове та Покрову. Засі­дання проводилося у гетьманській резиденції, на них головував сам гетьман. Рі­шення зборів ухвалювалися гетьманом спільно зі старшинською радою за тради­ційною письмовою формулою: "прирадили гетьман та старшина".

Повноваження старшинських рад були досить широкі, але не розмежовані з компетенцією гетьмана та Генеральної ради.

Стрімкий занепад старшинських рад припадає на 1760-і роки, коли Катери­на II усунула з посади гетьмана К. Розумовського, ліквідувавши таким чином ін­ститут гетьманства;

- Генеральна військова канцелярія. Створена у 1720 році. її очолював ге­
неральний писар. Поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу ("присут-
ствіє"). "Розпорядче присутствіє" канцелярії складалося з кількох генеральних
старшин. Інколи воно виконувало функції політичного та судового контролю.
Тут складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність до
козацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апе­
ляції на вироки Генерального суду;

- Малоросійська колегія (1722-1727 роки) — центральний орган російської
колоніальної адміністрації у Гетьманщині. її створення пояснювалося необхідні­
стю наведення порядку в адміністрації та судових органах. Колегії надавалося
право в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися у Геть-
машшіні. Однак до неї фактично перейшла вся повнота влади в країні. Гетьман
виконував лише дорадчі функції при колегії;

- Правління гетьманського уряду (1734—1750 роки) створене царизмом для
управління Гетьманщиною. Після смерті у 1734 році Д. Апостола московська
влада заборонила обрання нового гетьмана, передавши управління Лівобереж­
ною і Слобідською Україною шістьом особам — трьом росіянам і трьом україн­
цям. Правління очолював князь О.Шаховський. Наділявся надзвичайно широки­
ми повноваженнями. На власний розсуд міг міняти українських представників,
виступав за повне усунення козацької старшини від влади;

-Друга Малоросійська колегія (1764-1786 роки)— це орган царської вла­ди, що мав на меті остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Вона складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генера­льних старшин. її очолював президент П. Рум'янцев.

Вже в перші роки свого існування колегія ліквідувала Генеральну військо­ву канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм де­партаментам.

Колегія втручалася у справи полковників. Вона наглядала за тим, щоб пол­ковники вирішували справи за участі полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати полкову військову й адміністративну влади. З цією метою передба­чалося адміністративні справи передати предводителю дворянства.

Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648 ро­ку, в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, заве­ршеного вигляду набула за Зборівською угодою 1649 року. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воє­водств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорізького, мали обіймати пра­вославні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорізькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністрати­вні округи, що називалися полками. Командувач значного армійського підрозді­лу— полковник— одночасно очолював адміністративний округ, що отримав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки команду­вачами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляючими фінан­сами, вищою судовою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за на­звою міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія.

Полково-сотенна система управління поширилася не тільки на етнічні укра­їнські землі, а й на частину території Білорусі. Правобережна Україна, яка після Андрусівської угоди 1667 року залишилася під владою Польщі, продовжувала живитися підтримкою місцевого населення. Хоча офіційно у 1676 році 12 право­бережних полків згорнули свою діяльність, проте у 80-х роках XVII ст. Корсун-ський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський козацькі полки постали знову. Лише після укладення Прутського договору у 1711 році між Росією і Ту­реччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі припинив своє існування.

На Слобідській Україні полково-сотенна система управління склалася впро­довж 1650-1660-х років зі створенням Острогозького, Сумського, Харківського, Охтирського козацьких полків. Вони проіснували до 1765 року, коли Катерина II

ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гу­сарські.

Отже, за полково-сотенного управління полковники ставали повновладними господарями на своїй території. За винятком слобідських, вони підкорялися тіль­ки гетьману. На Слобожанщині козацькі полки перебували у підпорядкуванні білгородського воєводи, котрий призначався із числа російських князів чи бояр.

Полк у свою чергу поділявся на 10-15 сотень. До кожної сотні входило кіль­ка містечок та багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) та канцелярія.

З ліквідацією полково-сотенної системи управління та автономних органів місцевого самоврядування припинила своє існування Українська гетьманська держава. Спочатку на територію Війська Запорізького була поширена царська Установа про заснування губерній, якою ліквідовувалися полки та сотні як адмі­ністративно-територіальні одиниці, а Указом військової колегії від 28 червня 1783 року замість 10 лівобережних козацьких полків створювалися регулярні ка­рабінерні кавалерійські полки.

У 60-70-х роках XVII ст. провідне місце у суспільних відносинах Гетьман­щини починають займати представники військової козацької знаті. Провідний стан українського суспільства отримав назву "знатне військове товариство". У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки (див. схему 6):

бунчукове товариство — це відомі своїми заслугами, авторитетом чи соці­альним становищем люди, яких гетьман взяв під свій бунчук (гетьманський знак). З того часу бунчукові товариші потрапили під особисту юрисдикцію само­го гетьмана. Здебільшого це була генеральна старшина. Вона мала певні приві­леї, судочинство щодо неї проводив лише гетьманський суд;

військове товариство підпорядковувалося Генеральній військовій канце­лярії. До складу товариства включалися авторитетні військові, що залишилися за межами чітко визначеного кількісно бунчукового товариства. Судочинство щодо них проводив особисто гетьман;

значкове товариство. Значком називався прапор (корогва). Особа, яка приймалася "під значок", вилучалася із козацького загалу і передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковнику надавалося право зараховувати до складу значкового товариства.

Всі знатні військові товариші несли обов'язкову військову службу, володіли маєтками до "ласки військової". У мирний час виконували певні службові дору­чення та адміністративні функції, а у воєнний — мали направити до козацького війська означену кількість озброєних воїнів. В разі відмови виконати вищеназва­ні умови накладалися грошові стягнення, але земля не відбиралася.

На відміну від Польщі та Литви, на другому плані ієрархічної піраміди опи­нилася українська шляхта (роди Виговських, Тетер, Кричевських). Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов'язки в Українській гетьманській державі поклада­лися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану був значно обмежений. Отримати статус козака могли лише особи, які одружувалися на козацькій дочці або вдові.

Міщани — це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу набуття незалежності міщанами сприяло отримання містами прав на самоврядування. У Гетьманщині налічувалося 12 магістратських міст, тобто тих, що володіли магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Нов-город-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава,

Почеп. Крім того, існували панські міста, що отримували право на обмежений магдебурзький устрій здебільшого від землевласника, на приватній території якого ці міста розташовувалися.

Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адмі­ністрація таких міст також обиралася, однак була залежною від місцевого коза­цького управління, зокрема від сотенного уряду.

Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов'язані були виконувати низку інших повинностей, зокрема, власними силами здійснювали охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадсь­кі потреби.

Як у магістратських, так і ратушних містах ішов інтенсивний процес соціа­льного розшарування. Залежно від економічного становища міщани поділялися

на три категорії:

Міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духо­венство, знатні військові товариші, які працювали у місті). До купців належали особи, котрі мали капітал у 500 крб. і більше. Купці об'єднувалися в гільдії, чле­ни яких звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Водночас вони мали виконувати шляхову, постойну та інші види повинностей.

Середній прошарок (ремісники і торгівці);

Міські низи (незаможні ремісники і дрібні торгівці).

Селянство. В Українській гетьманській державі землі, що належали поль­ській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях "віль­ні" військові села, а також їх мешканці залежали від козацької адміністрації. Се­ляни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави.

У кінці XVII ст. ситуація змінюється. Адміністрація починає планомірний наступ, що має на меті міцніше прив'язати селян до земельних наділів. Першими кроками на цьому шляху стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села. Згодом поновлюється інститут панщини три­валістю поки що в один-два робочі дні на тиждень.

Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпа­цтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного українському селянству явища завадила склад­ність політичної обстановки у Гетьманщині, незавершеність процесу формуван-

ня великої земельної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.

Духовенство. Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство— на сільських сходах. їх обрання за­тверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.

За часів гетьманування Б.Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над українською церквою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 році за зго­дою Константинополя Київська митрополія перейшла у підпорядкування Мос­ковському патріархату.

Судоустрій та судочинство. З підписанням Зборівськоїугоди у 1649 році і

поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлав-щини та Чернігівщини діючі суди були ліквідовані, а замість них запроваджена система козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 року, коли останній український гетьман К.Розумовський провів судову реформу.

Суди, що діяли в Гетьманщині після виступу Б.Хмельницького, можна умовно поділити на:

- суди сільських отаманів — вважалися судами першої інстанції. Діяли у
складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні ци­
вільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, котрі здійснили злочин на
території села;

- сотенні суди проводили свої засідання колегіально в сотенних містах.
Суд розглядав цивільні та тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із
сторін виступали представники сільської старшини;

- полкові суди — діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та
полкової старшини. Суд очолював полковник, в засіданнях брали участь полко­
вий суддя, представники полкової та значкової старшини. Здійснювали судочин­
ство за кримінальними справами, за які передбачалася смертна кара;

- генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції у справах генера­
льної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції нале­
жали земельні спори, які вирішувалися призначеними із числа членів суду комі­
сарами з виїздом на місце спору;

- генеральна військова канцелярія — з XV11I ст. стала апеляційною уста­
новою на вироки генерального військового суду у політичних та кримінальних
справах. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду виключно із пред­
ставників генеральної старшини;

- суд гетьмана вважався найвищим судом Гетьманщини, мав необмежену
компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав

оскарженню.

Крім указаних, на території Гетьманщини також діяли міські суди, які поді­лялися на суди магістратські і ратушні. Магістратськими називалися суди, які здійснювали судочинство у містах, заснованих за магдебурзьким правом. Апеля­ційною установою для даних судів був Генеральний військовий суд. Діяли коле­гіально у складі не менше 5 осіб: бурмістра, лавників, райців та присяжних.

Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали права магдебурзького самоврядування. Підпорядковувалися козацькій старшині. Розглядалися різно­манітні справи міщан, а також спори між ними та козаками. Апеляційною уста­новою для ратушних судів був полковий суд.

Окрім охарактеризованих вище судів, на території Гетьманщини діяли сіль­ські суди, доменіальні та церковні суди:

- сільський суд або суд війта ■ — розв'язував дрібні цивільні та кримінальні
справи. До складу суду входили війт як його голова, вибрані представники міс^
цевого селянства, інколи священики та управляючий власника села;

- доменіальні суди — це суди землевласників або їх управляючих над за­
лежним селянським населенням. У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-
лктовських судів, засідання проводилося колегіально за участі представників
громади. Розглядалися дрібні кримінальні та цивільні справи;

- церковні суди за доби Гетьманщини мали обмеженішу компетенцію, ніж у
попередній період. їм підлягали справи внутрішнього церковного життя, а також
питання про шлюб та сім'ю.

Суб'єктами судового процесу у Гетьманщині були чоловіки з 18 років та жінки з 14 — літнього віку. Сторонами не мали права виступати також невільни­ки, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок в су­ді виступали їхні чоловіки, за неодружених — батьки. Лише вдови могли пред­ставляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей.

Суддями у Гетьманщині виступали козацькі старшини та міщани, що досяг-ли 21-річного віку, але не старші 70-ти років, котрі мали певний майновий ценз.

Не могли бути суддями жінки, а також прокляті церквою, нехрещені, а з націо­нальних меншин євреї та цигани.

Судовий процес у Гетьманщині розпочинався з подачі письмової або усної заяви про злочин чи позову з цивільної справи. У поданні необхідно було вказа­ти причини спору, прізвища свідків, а також, по можливості, подати докази по справі. У свою чергу суд мав з'ясувати відповідність поданої заяви процесуаль­ним нормам і лише після цього направляв обом сторонам виклики на судове за­сідання. В разі, якщо відповідач двічі не з'являвся на судове засідання, вирок ви­носився без його участі. Якщо ж не з'являвся позовник, то він програвав справу вже на першому засіданні.

До смертної кари особа засуджувалася тільки після ухвалення вироку геть­маном. Вона не застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх хлопців віком до 16, а до дівчат — до 13 років. Якщо засудженого до смерті неодружена дівчи­на обирала собі за чоловіка — він залишався живим.

Страта проводилася публічно, в місцях найбільшого скупчення людей, як правило, біля ганебного стовпа. Тут виконувалися також калічницькі покаран­ня — відрізання вуха, носа, ноги, руки, побиття батогом.

Докази. В епоху Гетьманщини доказами в суді вважалися:

- особисте зізнання однієї із сторін. Мало найвищу доказову силу;

- публічні та приватні письмові документи. При поданні публічних (дер­
жавних) документів жоден інший доказ не міг спростувати їх;

- свідки як і в попередню епоху поділялися на державних (возний) і приват­
них. Свідком могла бути особа, яка досягла 14-літнього віку в цивільних і 20-ти
років — у кримінальних справах. Закон встановлював і верхню вікову межу для
свідків. В суді не могла свідчити особа, яка досягла 70 років. Жінки і нехристия­
ни допускалися до свідчення лише тоді, коли не було інших очевидців;

-присяга дозволялася судом у разі відсутності інших доказів по справі. її складала одна сторона, яку суд вважав ближчою до істини. Інколи питання про те, хто мав присягати, вирішував жереб. Як правило, присяга складалася у церкві на Євангелії або на суді в присутності священика. Вона мала вирішальну доказо­ву силу;

-огляд місця злочину й речові докази;

-зізнання під час тортур. Порівняно з попередньою епохою тортури засто­совувалися значно рідше, лише в справах про тяжкі злочини. Для зізнання підо­зрюваного застосовувалися такі форми, як биття батогом, припікання розпече-

ним залізом, розтягування суглобів ніг та рук. Від катування звільнялися шлях­тичі та священики, знатні особи, літні люди віком понад 70 років, малолітні та вагітні жінки;

-висновки експертів. У ролі експертів виступали, як правило, професіонали різних сфер життя та галузей економіки. За необхідності вони подавали обгрун­товані висновки на запит суду. Інститут судово-медичних експертів офіційно був запроваджений лише в 70-х роках XVIII ст.

Джерела права. Створення Української гетьманської держави стимулюва­ло розвиток національної системи права. Поруч із законами та іншими нормати­вно-правовими актами Московського царства, Речі Посполитої стали ширше ви­користовуватися джерела права місцевого, українського походження. Схематич­но увесь комплекс можна зобразити наступним чином:

Як і в попередній період, найважливішим компонентом національної систе­ми права залишалося звичаєве право. Впродовж XVII — XVIII ст. воно зміню­валося як за формою, змістом, так і порядком застосування. Складаючись в ос­нові своїй із норм, вироблених умовами побуту козацького товариства Запорізь­кої Січі, звичаєве право поширювалося по всій території Української гетьмансь­кої держави, подекуди витісняючи застарілі норми польсько-литовського права.

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

- універсали — офіційні документи, що видавалися гетьманом або генера­
льною канцелярією від його імені;

- ордери — акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних
суспільних, економічних, політичних питань;

- інструкціями визначалися повноваження, права та обов'язки службовців,
порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органів
державної влади;

- декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ух­
валення законів, їх зміст та порядок набуття ними чинності.

Поряд із нормативно-правовими актами, що діяли в Україні, були підзакон-ні акти Генеральної військової канцелярії. Ними впроваджувалися в дію акти вищих органів державної влади;

- джерела церковного права регулювали внутрішні церковні правовідносини.
Разом із законодавчими актами Української гетьманської держави, джере­
лом права були міжнародні договори, серед яких виділялися:

- Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її
умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб.
Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та
Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні христия­
ни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які
не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям
гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а
питання про Берестейську унію мав розв'язати вальний сейм. Католики не мали
права проживати в українських містах;

- Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Поспо­
литою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисди­
кція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на тери­
торію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися поль­
ським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданство
шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права
зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;

- Раднотський договір!656 року — угода між Військом Запорізьким, Швеці­
єю, Трансільванією, Бранденбургом про військовий союз для боротьби з Польщею.
Вперше на міжнародному рівні визнано існування Української держави у межах
території, визволеної Богданом Хмельницьким внаслідок Визвольної війни;

- Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утво­
рення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Ру­
ського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згі­
дно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну

державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своє­рідним національним зборам— народній раді. Виконавча— гетьманові, найви­ща судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська цер­ковна унія.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магна­там і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українсько­го селянства;

- шведсько-українська угода 1708 року, таємно укладена І.Мазепою з Кар-лом XII. Оригінал тексту не зберігся. Його зміст реконструйовано з рукопису П.Орлика "Дедукція (Вивід) прав України", в якому містяться 6 статей договору:

1. У разі прохання гетьмана і Генеральної Ради йдеться про можливість на­
правлення на територію України шведських військ;

2. Про повернення Україні військових трофеїв, захоплених Швецією в боро­
тьбі з російським царизмом, якщо з'ясується, що в минулому вони належали
українському народові;

3. Про визнання Швецією повноважень українського керівництва — геть­
мана і Генеральної Ради;

4. Про визнання самостійності українських земель та надання гарантій не­
втручання шведської сторони в українські справи;

5. Про гарантії збереження державних символів України — герба і князівсь­
кого титулу;

6. Про забезпечення виконання умов договору. З цією метою І.Мазепа мав
передати шведам управління над п'ятьма українськими містами: Батурином,
Полтавою, Гадячем, Мглином і Стародубом.

Джерелами іноземного права, які продовжували діяти на території Украї­нської гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут у його тре­тій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

Після невдачі, яку зазнало козацьке військо І.Мазепи у боротьбі з Росією, та звуження у зв'язку з цим української автономії, у Гетьманщину почало про­никати російське законодавство. Значного поширення набувають норми царсь­ких указів, зокрема, "Жалувана грамота дворянству" 1785 року, "Маніфест про

скасування гетьманства" 1764 року, Указ 1783 року про закріпачення українсь­ких селян.

Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався "Проситель-ні статті". У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. "Просительні статті", царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву "Березневі статті" Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на росій­ську, що зберігається у справах Посольського приказу.

Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд збе­ріг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанст­ва. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарб­ниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського ста­роства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, не­втручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, за­лишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митропо­лита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утри­мання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону Украї­ни від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозді­лу у фортеці Кодак.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, геть­ману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.

Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали до­говори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним но­вим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасо­вані зовсім.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 при обранні П.Орлика Конституції. Офіційно вона називалася "Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорізького" і складалася з преамбули і 16 параграфів. Це договір між гетьманом і запорізьким військом про державний устрій в Україні після

визволення її від московського панування. Конституція була діючим правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

- протектором України визнавався шведський король;

- православна церква повинна зайняти панівне становище, повернутися до
лона Константинопольського патріархату;

- про необхідність поширення освіти в України;

- забезпечувалися цілісність і недоторканність українських територій;

- українські полонені з Росії та Швеції мали повернутися на Батьківщину;

- поставлене завдання про відновлення військового союзу з Кримським

ханством;

- про необхідність передачі усіх фортець, де розташовувалися російські
війська, у власність Війська Запорізького;

- про обмеження влади гетьмана "публічною радою" (парламентом), до
якого б входили генеральна старшина, полковники і посли від низового козацт­
ва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, який був
відповідальний перед парламентом;

- найвища виконавча влада належала гетьману;

- гетьман відповідав за утиски простого люду;

- гарантувалася недоторканність особи, її відповідальність перед судом;

- про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;

- про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П.Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунк­тів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом.

Види злочинів. Залежно від степені суспільної небезпечності національне право доби Української гетьманської держави розрізняло три основні види кри­мінальних діянь:

1. Злочин — найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно

смертна кара;

2. Провина —- правопорушення середньої тяжкості;

3. Проступок — дрібне правопорушення.
Серед основних видів злочину виділялися:

- злочини проти релігії. До них відносилися богохульство ("хула на Божу
матір та на святих"), перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чак­
лунство. За скоєння такого виду злочину передбачалася смертна кара через спа-

лення або тілесні покарання, поєднані з вигнанням за межі держави та конфіска­цією майна;

- злочини проти держави включали в себе вбивство чи нанесення тілесних
ушкоджень царю та членам його родини, зрада державі, змова з метою усунення
від влади царя, здача фортеці. Цей вид злочину передбачав комплексні покаран­
ня, а саме — кваліфіковану смертну кару з позбавленням честі та конфіскацією
майна. В разі здійснення державної зради діти злочинця і його дружина також
відповідали перед судом, якщо знали про намір зрадника;

- військові злочини та злочини проти порядку управління. Серед них ви-
лілялися дезертирство, підробка документів тощо. Суворими нормами охороня­
лися служителі правосуддя. Так, за нанесення тілесних ушкоджень судді винний
позбавлявся двох пальців та був зобов'язаний відшкодувати в подвійному розмі­
рі за завдану рану. Вбивство судді, возного чи його помічника передбачало чет­
вертування злочинця;

- злочини проти життя. Покарання за здійснене вбивство залежало від
кількох обставин. Вони визначалися насамперед сімейним та соціальним станом
потерпілого і обвинуваченого, мотивами кримінального діяння, способами його
здійснення, а також обставинами, при яких воно сталося. Вбивство шляхтича,
священика чи воїна передбачало "кару на горло" та головщину в розмірі 120 ру­
блів. У той же час насильницька смерть сільського війта чи посполитого селяни­
на оцінювалася усього 30 рублями головщини. Неординарно каралося вбивство
батьків своїми дітьми. За здійснення даного виду злочину застосовувалося чет­
вертування вбивці-сина, розтягування мертвого тіла на колесі з насадженням
відрубаної голови на палю. Якщо вбивство здійснила донька, її закопували до
шиї в землю і тримали в такому положенні, допоки вона не помре. Вбивство кі­
лькох осіб вимагало смертної кари для такої ж кількості співучасників;

- злочини проти честі. До них відносилися образа словом, наклеп у пись­
мовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень палицею, батогом чи рукою.
Відповідальність наступала у формі грошової компенсації та арешту до 6 — ти
тижнів;

- злочин проти моралі. Серед них виділялися зрада чоловіка або дружини,
викрадення чужої дружини, двоєженство, кровозмішення. Особи, які вчинили
даний вид злочину, підлягали смертній карі через відрубування голови. Відпові­
дальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши до шлюбу із потер­
пілою;

- майнові злочини. Право розрізняло крадіжку, пограбування і розбійний напад. Щоправда, пограбування тлумачилося інакше, ніж нині. Під пограбуван­ням тогочасне право розуміло відкрите заволодіння чужою річчю, спричинене необхідністю виконання судового рішення, повернення боргу чи відшкодування завданих збитків. Покарання передбачало лише грошові штрафи.

Крадіжка поділялася на просту і кваліфіковану. Простою вважалася таємне присвоєння речей на суму, що не перевищувала 20 руб. За вперше здійснений злочин передбачалося побиття канчуками та відшкодування у розмірі ціни ви­краденого; за другим разом — додавалося відрізання вуха; за третім — відрізан­ня вуха, носа та випалення на лобі знака "злодій"; за четвертим — смертна кара

через повішення.

До кваліфікованої крадіжки відносилося привласнення речей на суму біль­ше 20 руб., здійснення трьох крадіжок поспіль, злочин, здійснений групою осіб, а також з проникненням у житло, у присадибні приміщення тощо. Смертна кара була єдиним покаранням за цей злочин.

Види покарання. Серед основних видів покарання виділялися:

- смертна кара включала в себе четвертування живого злочинця або його
мертвого тіла; спалення на вогнищі; повішення; заливання в горло розпеченого

заліза;

- калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, язика або інших частин

тіла за принципом таліону ("рівне за рівне");

- ганебні покарання. До них відносилися побиття канчуками біля ганебного
стовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця;

- позбавлення волі. Вирок виконувався у формі арешту або ув'язнення. Як
правило, арешт здійснювався в наземній тюрмі на строк від кількох днів до 2 ро­
ків. Ув'язнювалися особи, здебільшого засуджені до смертної кари. Місцем їх­
нього утримання слугували глибокі земляні ями;

- вигнання за межі держави чи заслання у найвіддалеиіші куточки дер­
жави. Особливого поширення набрало у XVIII ст. після ліквідації Гетьманщини
та Запорізької Січі;

- позбавлення честі. В Українській гетьманській державі поділялися на
"повну політичну смерть ", за якою засуджений перебував фактично поза зако­
ном, а також "шельмування" — позбавлення права займати державні та виборні
посади. "Хто побував у руках ката з урізанням вуха або іншого члена, або пере­
ніс публічну кару биттям на тілі, або був позначений залізом, той тратить честь і

місце серед добрих людей, не має права на очищувальну присягу, бути свідком, не має права на службу і ранги, до компанії добрих людей не пускається".⁴

- конфіскація майна;

- головщина;

- інші штрафи за завдані тілесні пошкодження, як спосіб відшкодування
збитків;

- дисциплінарні покарання для військових, що включали в себе прикову­
вання до гармати, позбавлення права займати військові посади.

Дата добавления: 2014-11-20