Модуль №3.2

Хронологія подій. На початку XIV ст. у Польщі відбувається процес централізації польських земель. Незворотних обертів об'єднавчі тенденції наби­рають за часів князювання Казимира НІ (1333-1370 pp.). У 1340-х роках до своїх володінь Казимир включає й західноукраїнські землі — Галицьку, Белзьку та Холмську, що остаточно були приєднані у 1387 році. Приблизно в цей же час ви­знала свою залежність від Казимира і Мазовецька земля. Однак, процес об"єднання всіх польських земель так і не завершився.

Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царс­тва, Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опи­нилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Мо­лдавією потрапили до складу Туреччини.

З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості укра­їнських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обо­пільне зближення.⁶

Результатом тривалого руху назустріч один одному стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 року унії, яка юридично оформила об'єднання Польщі

і Литви в одну державу — Річ Посполиту (Республіку). Основними умовами, на яких відбулося об'єднання, були:

-очолює Річ Посполиту стас король, що обирається на спільному сеймі представників Польщі і Литви;

- при коронуванні король присягав на вірність обом народам;

- підтверджувалися всі права і вольності шляхти та привілеї окремих осіб;

- укладені до унії міжнародні договори обох країн денонсувалися, якщо во­
ни були спрямовані проти однієї із договірних сторін;

- запроваджувалася спільна монета;

- узаконювалося право набувати землі для польської шляхти в Литві і для
литовської в Польщі.

Після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно продовжувало мати у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну фінансову систему. Втрати торкнулися донедавна належних їй українських земель — Київщини, Во­лині, Поділля, що відійшли до Польського королівства. Щоправда, на Люблінсь­кому сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можли­вість включення України, як третього суб'єкта, до складу Речі Посполитої. Хоча цього зробити не вдалося, король змушений був піти на значні поступки україн­ським депутатам. Одразу після укладення унії своїм привілеєм він підтвердив рі­вноправність православних і католиків, дозволив користуватися українською мовою у діловодстві й зносинах коронної канцелярії з місцевою адміністрацією.⁷ Принаймні, ще впродовж двох десятиліть українські землі у складі королівства Польського мали статус, близький до автономного.

Державний устрій. Система державної влади та управління у своєму роз­витку пройшли кілька етапів, а саме:

I етап охопив період з другої половини XIV ст. до першої пол. XV ст. У цей
час Польща являла собою своєрідну станово-представницьку монархію на чолі з
королем та однопалатним парламентом. До його складу входила королівська рада
(магнати та католицькі священики), а також представники від шляхти;

II етап — друга пол. XV ст. -1572 рік — період ранньофеодальної республі­
ки на чолі з королем. У 1476 році була створена окрема шляхетська палата, що

⁶ Історія держави та права України. — К., 1997. — С.64.

Шама 0.1. Польсько-литовська унія та інкорпорація українських земель до королівства Польського на Люблінському Сеймі 1569 року. — Автореф. дис канд істор наук —К 1996. — С.20.

отримала назву посольської зборні.⁸ З цього часу вальний (загальний) сейм скла­дається з двох палат — сената і посольської зборні. Король став носієм виконав­чої і до певної міри законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні, ухвали та рішення сейму визна­валися неправомірними.

На III етапі (1572-1791 pp.) відбулося різке послаблення королівської влади. Змінилася форма правління в Речі Посполитій. Вона продовжує залишатися рес­публікою, але влада монарха вже не передається в спадок. Він обирається на елекційному сеймі, що проводився на полі, неподалік від Варшави.

Державний устрій Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Значний вплив на його еволюцію мали так звані "Генрікові артику­ли", ухвалені сеймом у зв'язку з обранням королем затятого католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового знищення протестантів), французького принца Генріха Валуа у 1572 році. Не пробувши й шести місяців королем Речі Посполи­тої, він повернувся до Парижу, де зайняв порожній французький престол.

Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався не вирішувати пи­тань війни і миру, не скликати народного ополчення ("посполитого рушіння") без згоди сенату, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм, тривалість якого обмежувалася шістьма тижнями. Король мав за­безпечувати територіальну цілісність Речі Посполитої, домагатися повернення втрачених польських земель. В разі невиконання взятих на себе зобов'язань, шляхта мала право відмовитися від покори королю.

Отже, внаслідок Люблінської унії 1569 року та Генрікових артикулів 1572 року верховна влада передавалася спільному литовсько-польському коронному сейму. Як вказують польські правові джерела, сейм Речі Посполитої складався з трьох компонентів:

а) король. В Речі Посполитій королю належала виконавча влада. Без за­
твердження короля жоден закон не діяв. Кандидатами на польський престол мо­
гли бути особи, що належали до родової польської знаті, католики, знайомі з віт­
чизняним правом. Маєтності короля проголошувалися недоторканними.

б) сенат. Члени сенату призначалися королем довічно. До сенату входили
римо-католицькі священики, державні чиновники вищого рангу. Після Люблін-

" Ливанцев К.Е. Сословно-представительская монархия в Польще, ее сущность и особенности (II пол. XIV-конец XVI вв.).- М., 1968.- С.47.

ської унії кількість сенаторів стабілізувалася— 140 осіб. Першим сенатором вважався глава польської католицької церкви.

Сенат скликався королем одночасно з посольською зборнею, але засідання проводилися окремо. До компетенції сенату належало: розгляд проектів норма­тивних актів, ухвалених посольською зборнею; обговорення питань зовнішньої політики; участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля.

в) посольська зборня. До її складу входили 170 депутатів— послів від земської шляхти. Вона обговорювала внесені королем проекти законів, ухвалю­вала рішення з окремих спорів. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках, які їх обрали до коронного сейму.

Усі питання в нижній палаті вального сейму ухвалювалися одностайно. До­статньо було одному делегату проголосувати проти, щоб зірвати ухвалення будь-якого рішення. Це правило отримало назву "liberum veto" (вільна заборона). Зловживання правом veto інколи призводило до того, що сейми не могли розпо­чати свою роботу. Зазначимо, що в сенаті принцип одностайності не застосову­вався, тому що король мав вирішальний голос.

Органи державного управління. Як зазначалося, виконавча влада в Речі Посполитій належала королю. Виконувати обов'язки йому допомагали вищі са­новники, що входили до складу сенату, зокрема:

- великий або коронний маршалок відав королівським двором;

- надвірний маршалок — заступник коронного;

- коронний канцлер, підканцлер — відали королівською канцелярією;

- коронний підскарбій — відав державною скарбницею;

- коронний гетьман — головнокомандувач збройних сил Речі Посполитої,
який обіймав посаду довічно;

- референдарії (духовний та світський)— помічники короля у королівсь­
кому суді. Після Люблінської унії брали участь у засіданні сенату з правом дора­
дчого голосу.

Місцеві органи влади. Система управління на землях Західної України, за­хоплених Польщею, тривалий час організовувалася за давньоруськими зразками. Лише з 1434 року вона починає здійснюватися польською адміністрацією. Такою ж вона в основному залишалася і після утворення Речі Посполитої.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провін­ції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина за­хоплених українських земель, і Литву. У свою чергу провінції поділялися на ме-

нші адміністративно-териториальні одиниці — воєводства, повіти. Очолював воєводство воєвода, який, окрім того, здійснював судові функції та керував шляхетським корпусом свого воєводства в разі військових дій. У віданні старост та замкових управителів перебували замки, села, староства. Старости очолювали гродські суди⁹. На чолі повітів стояли каштеляни.

Органами місцевого самоврядування згідно з Конституцією 1509 року ви­знавалися шляхетські сеймики.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські ор­гани. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був під­порядкований волосний писар. Питання сільського життя вирішував сільський сход. Він же обирав сільського старосту. З часом ці самоврядні органи втрати­ли свій вплив, а на їх місце стали призначаться управителі.

Схема 5.Суспільний лад Речі Посполитої Польської

Впродовж XV-XVII ст. у Польщі, як і на Заході, склалися такі політично ак­тивні суспільні стани (див. схему 5):

- шляхта поділялася на:

а) магнатів (великих землевласників); б) середніх і дрібнопомісних земле­власників; в) "ходачкову шляхту" (від "ходачки" — личаки) — зубожілий про­шарок, який не мав земельної власності.

Магнати мали право видавати правові акти, які поширювалися на власних під­даних. Із їх числа формувався сенат, призначалися найвищі посадовці в державі.

Середня шляхта у XVI ст. становила могутню політичну силу. Саме її пред­ставники обирали короля, затверджували закони, податки, впливали на внутрі­шню та зовнішню політику в державі.

Із середини XVI ст. шляхетство стало передаватися у спадщину. Дарувати його міг лише сейм, а його втрата відбувалася лише за рішенням суду.

На приєднаних у кінці XIV ст. галицьких землях українська шляхта мала значно менші права та привілеї порівняно з польською аристократією. На відмі­ну від польських українські шляхтичі змушені були брати участь у військових походах польського короля, сплачувати до королівської скарбниці грошові й на­туральні податки, ремонтувати дороги та замки;

- духовенство поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке (з 1596 ро­
ку) і православне. Привілейоване становище займала римо-католицька церква,
яка володіла кількома сотнями сіл. По кілька десятків сіл перебувало в руках
монастирів.

Православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Призначення на вищі церковні посади здійснювалося польським королем, діяльність контролювалася державною вла­дою. Православним заборонялося мати приватну власність.

Таке становище існувало до 1434 року, коли православних було частково урівняно в правах із римо-католиками. Остаточний паритет у правах був досяг­нутий лише напередодні Люблінської унії;

- міщани. Порівняно з країнами Західної Європи міщани в Польщі мали
значно меншу політичну вагу. Як окремий суспільний стан вони не були пред­
ставлені в польському сеймі, з 1496 року їм не дозволялося купувати та володіти
земельною власністю, заборонялося займати державні посади, їм був обмежений
доступ і до вищих церковних посад.

У порівняно кращому становищі перебували міста з магдебурзьким правом. Столиці Галичини— місту Львову— магдебурзьке право було надане у 1356 році. Ним передбачалося рівність усіх громадян міста перед законом. Однак на практиці керівництво справами у містах належало міському патриціатові, який у національному відношенні складався переважно з представників польської та німецької національностей, римо-католиків за віросповіданням. У статутах бага­тьох міст, що керувалися магдебурзьким правом, зазначалося, що вся міська вла­да служить тільки тим, хто визнає римську віру;

⁹ Королевство Польское и Великое государство Литовское с присоединенными к оному зем­лями. — СПб., 1775. — С. 62-63.

- вільні селяни або "кметь" поділялися на чиншових, які сплачували на­туральний податок, та службових — платили чинш і відробляли панщину. У XV ст. панщина сягала 14 днів на рік, а в наступному столітті вона значно зросла і досягла 6 днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицькі кметі обкладалися податком у скарбницю держави. Селяни втрачали громадянські права— права власності, права суду, мали обмежене право виходу від землевласника. Лише в тому разі вони могли його залишити, якщо виконували поставлені господарем умови.

Судочинство над селянином здійснював сам землевласник. Смерть кметя оцінювалося в 4 рази дешевше, ніж убивство шляхтича. Годовщина за його вбивство ділилася між родичами небіжчика (3/4) та його паном (1/4).

Таким чином, селянство поступово перетворюється на залежне від своїх кріпосників. Кріпацтво в Польщі узаконюється постановою Петриківського сей­му у 1496 році;

- напіввільні люди. У XIV — першій половині XV ст. на українських те­риторіях Польщі відомі такі категорії напівзалежного населення:

а) капанні люди — особи, цілковито прикріплені до землі, які не мали права
покинути свого господаря;

б) ординці — селяни, які працювали на королівських угіддях і перебували
під опікою короля. Мали однакові права з каланними людьми. Назва, ймовірно,
походить від виконання ними додаткових функцій з охорони рубежів держави
від нападу Золотої Орди;

в) сотні люди — особи, які проживали поблизу замків та фортець, забезпе­
чували їх товарами ремісничого виробництва. Податків не сплачували, на них
поширювалася юрисдикція замкового суду.

Соціальне становище напівзалежного населення фактично було кращим, ніж вільних селян. Саме тому значна кількість кметі добровільно переходила до категорії каланних, ординців, сотних людей, самостійно позбавляючи себе пев­них особистих свобод;

- невільники або раби. Про них є згадки, які відносять лише до XIV — першої пол. XV ст. Будь-який невільник міг позбутися рабства, викупившись із нього.

Джерела права. На українських землях, що входили до складу Польщі, а потім Речі Посполитої, діючими джерелами права були:

звичаєве право;

"Руська Правда" діяла на українських землях, приєднаних до Польщі в XIV- першій пол. XV ст.;

магдебурзьке або німецьке право. Витоки німецького права у Польщі сягають середини XIII ст. Саме так називаються норми, які обумовлювали пра­вове становище німецьких переселенців на території королівства. Згідно з ними, німецьким селянам надавалася низка пільг і переваг порівняно з місцевим селян­ством, заохочуючи таким чином іноземців до переселення. Однак, у сільській мі­сцевості воно не використало всього правового потенціалу.

Зате в умовах міст збірник правових норм німецького дворянина Ейке фон Репкова, укладений у першій половині XIII ст. у Магдебурзі, знайшов найповні­ше застосування. Потрапивши до польських міст, воно почало відходити від сво­го німецького прототипу, вбираючи в себе характерні риси місцевого права. Га­рмонізація сталася настільки природно, що піддані короля стали вважати його власним польським правом. А сам король Казимир III у 1356 році заборонив міс­там звертатися за консультаціями у судових справах до міста Магдебурга. З цією метою ним був заснований Вищий суд німецького права у Кракові;

Вислицький статут 1347 року. Це перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Ним визначалися правові рамки для окремих станів суспільства, насамперед для шляхти і духовенства. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволо­діння. Якщо з якихось причин священик не міг її виконати, обов'язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. В противному разі зе­мельне володіння відбиралося і поверталося до королівського земельного фонду;

Вартський статут 1420-1423 років. Головна увага приділена шлюб­но-сімейному, спадковому та опікунському правам. В окремих статтях йдеться про обсяги судової компетенції сільських старост;¹⁰

різноманітні королівські закони, загальні й особисті привілеї, законо­давство сеймиків, а з утворенням вального сейму — його власні акти;

судова практика, тобто рішення вищих королівських судів і місцеві з'їзди феодалів створювали обов'язковий судовий прецедент для вирішення ана­логічних справ.

' Історія українського права. — К., 2001. — С.ЗО.

Судоустрій та судочинство. Як на польських етнічних територіях, так і на приєднаних українських землях система судоустрою була розмаїтою і набрала наступного вигляду:

світськими судами першої інстанції стали земські, старостипські, ма­гістратські суди в містах та підкоморські суди. Якщо в Литві вони були в ко­жному повіті, то в Польщі — в кожному воєводстві. Склад земського суду оби­рався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. У визначений час суд об'їжджав усі повіти, воєводства і розглядав як цивільні, так і криміна­льні справи.

Суд був колегіальним, а в його роботі брало участь 5-6 представників із чи­сла шляхетської аристократії. До компетенції земських судів належали майже всі кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич.

Підкоморський суд вирішував спірні справи, які стосувалися встановлення меж та кордонів між окремими земельними володіннями;

старостипські суди — суди представників королівської адміністрації. У Литві так називалися гродські або замкові суди. їх очолювали старости або їх­ні заступники — підстарости. Під юрисдикцію потрапляла не лише шляхта, а й усе вільне населення, що не було підсудне становим земським та підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 року судові права королівських старост об­межувалися. Тепер він міг здійснювати правосуддя лише з чотирьох артикулів: зґвалтування, підпал, пограбування та "наїзд" — розбійний напад;

магістратський суд для міст, що мали магдебурзьке право. Судові по­вноваження здійснював війт як голова міської влади спільно з виборними при­сяжними засідателями, які називалися лавниками.

Вищою судовою і єдиною апеляційною інстанцією виступали королівські суди, на засіданні яких король або сам здійснював правосуддя, або за допомогою ним уповноважених можновладців. До таких судів належали:

- власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядав
справи і виносив по них вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися
порушення шляхетських прав і привілеїв, а також будь-які справи, які король
бажав узяти до свого провадження;

- суд державного сейму. Проводився під час засідання сейму. На ньому го­
ловував король. До компетенції сеймового суду відносилися злочини проти дер­
жави, посадові злочини, образа короля тощо;

- суд королівських асесорів розглядав справи, що стосувалися міст, розта­
шованих у королівських вотчинах. Правосуддя здійснював коронний канцлер.
Розглядав справи, що поступали в апеляційному порядку із магістратських судів;

- суд референдаріїв, на якому розглядалися спори між збирачами податків із
королівських вотчин та селянами, які в них жили й працювали;

- суд великого маршалка. Під його юрисдикцією перебували всі справи, що
стосувалися порушення правопорядку та тиші у столиці Польського королівства;

- комісарський суд — це суд уповноважених королем осіб, спеціально при­
значених для розгляду певної справи."

Окрім світських судів, існували духовні суди. Першою інстанцією для них були суди єпископа, другою — архієпископа, третьою — суд Папи Римського у Ватикані. Розглядалися справи світських осіб за злочини проти церкви та проти­правні дії священиків.¹²

Вищою апеляційною інстанцією для всіх світських судів, як зазначалося, був король. Проте після судової реформи 1578 року компетенція короля була значно звужена. Король не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього перейшли до Коронного трибуналу.

Судовий процес. Тогочасні правові пам'ятки не розрізняють цивільне су­дочинство від кримінального. Судовий процес розпочинався з позовної заяви, яку могли подати лише повнолітні особи. За неявку без поважних причин до су­ду у відповідача конфісковувався один чи два воли. У разі неявки вдруге і втретє відповідач програвав справу. Якщо не з'являвся позивач, вигравав відповідач, якщо останній був присутній на процесі.

На наступній стадії судового процесу суддя переходив до розгляду доказів, наданих обома сторонами. Доказами вважалися: особисте зізнання; присяга;

свідчення очевидців; офіційні (королівські) привілеї; приватні (боргові зобов 'ячання) документи.

Після заслуховування обох сторін і оцінки усіх доказів суд ухвалював рі­шення. Сторона, що виграла справу, мала внести на користь судді відповідну

" Ясинский М.Н. Главный Литовский трибунал- К., 1901.—С. 14.

Королевтво Польское и Великое государство Литовское с присоединенными к оному зем­лями. — С.64-67.

плату, що називалася "подарунком на пам'ять". Закон дозволяв судді стягувати за розгляд справ мито в розмірі від 2 до 4 грошей. Особа, яка програла справу, мала сплатити значні штрафи.

Стосовно розгляду справ про вбивство існувала дещо інша процедура. Оскі­льки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, коли не встановлена особа злочинця, заявник мав вказати ім'я підозрюваної особи. Тільки після цього суддя призначав спеціального судового чиновника, який проводив розслідування злочину.

Кримінальне право. До середини XV ст. на українськиї землях, приєдна­них до Польщі, продовжували діяти норми кримінального права "Руської прав­ди". З другої половини століття польське кримінальне право стало на українсь­ких територіях домінуючим. За римською правовою традицією злочини поділя­лися на публічні і приватні. До публічних належали:

- образа королівського маєстату — злочини проти особи короля;

- злочини проти держави. До них відносилися повстання, видача ворогу
державної таємниці, підбурювання до бунту. Серед державних злочинів виділя­
лися ті, що порушували громадський порядок під час проведення судового засі­
дання: оголення меча в залі суду, вхід до судового приміщення без дозволу суду,
відмова від виконання судового вироку. За здійснення вказаних злочинів перед­
бачався штраф у розмірі від 3 до 14 гривень.

- злочини проти релігії. Як і у Великому князівстві Литовському, суворо­
му покаранню підлягали особи, які перейшли до нехристиянської віри. Злочином
проти релігії вважалося чаклунство;

- злочини проти громадського порядку та спокою. До них відносилися
розбійні напади, насамперед напад на шляхетський будинок;

- злочини проти особи. На першому місці стояло вбивство. Покарання за­
лежало насамперед від соціального статусу потерпілого. Якщо ним був шляхтич,
то винний у вбивстві сплачував 60 гривень пені (штрафу), якщо дрібнопомісний
дворянин— 30 гривень, а коли селянин— 10 гривень, із яких 6 ішло родичам
потерпілого, а 4 — до королівської скарбниці.

До злочинів проти особи належали також нанесення тілесних пошкоджень, статеві злочини, образа честі. В разі нанесення тяжких тілесних ушкоджень

" Иванов Ю.А, Колесников В.А. Государство и право южных и западных славян в средневеко­вье. — С.87-88.

шляхтичу підсудний сплачував пеню у розмірі ЗО гривень, а якщо потерпілим був селянин — усього 5 гривень;

- образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розмірі
ьО гривень, що відповідав розміру пені за вбивство;

- майнові злочини. До них передусім належала крадіжка, що ділилася на
просту та кваліфіковану. До останньої відносилася відкрите викрадання майна із
застосуванням зброї.

Система покарань. Серед покарань у польському праві виділялися:

- смертна кара, яка в свою чергу поділялася на звичайну (відрубування го­
лови, повішення, втоплення, розстріл) та кваліфіковану (спалення на вогнищі,
четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування);

"покарання на шкірГ: відрізання вуха, клеймування;

позбавлення честі (іпфамія) і опала (банація);

покарання біля ганебного стовпа;

позбавлення волі;

конфіскація майна;

приватні грошові покарання (штрафи).

Цивільне право. Панівний шляхетський стан користувався повною дієздат­ністю, в той час як залежне населення перебувало на безправному становищі.

За Вислицьким статутом повнолітніми вважалися дівчата, котрі досягли 12-літнього віку. Однак повна дієздатність, на думку вчених, наступала з 24 років.

1) право власності. Правом земельної власності в Польщі користувалися:
король (надавав землі в довічне або тимчасове володіння), католицька церква та
магнати-латифундисти, які на українські землі стали проникати у другій пол.
XVI ст. Починаючи з цього часу, земельна власність стала охоронятися в зако­
нодавчому порядку. У разі здійснення насильницької конфіскації земельних во­
лодінь польське законодавство дозволяло звертатися до суду впродовж місяця.

За західним зразком у Речі Посполитій починають з'являтися майорати. Це певний комплекс маєтків, які вилучалися із загальної юрисдикції, а правові від­носини в них врегульовувалися окремими статутами. Як правило, в майоратах вводився особливий порядок успадкування, який виключав розподіл майна між спадкоємцями та забороняв право успадкування земельної власності жінкам. Пі­сля смерті батька майорат неподільно отримував старший син.

2) зобов'язальне право. Для польського цивільного права були характерні
наступні види договорів:

купівлі-продажу. Покупцю рухомого майна дозволялося не сплачувати необхідну суму одразу. Впродовж певного часу він міг повертати борг частина­ми або залишатися боржником у розмірі невиплаченої суми;

договір позики. Незважаючи на заборону католицької церкви, відсоток з кредиту нерідко перевищував офіційно допустимі межі. У зв'язку з цим у Польщі застосовувалася вексельна система, за якою боржник видавав на ім'я кредитора боргову розписку;

договір підряду. Великого значення набув у міському праві. У разі ви­явлення недоліків під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу, повинен був повернути завдаток і сплатити відповідний штраф.

Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах.

Найбільш вживаними способами забезпечення виконання зобов'язань на українських землях, що перебували під польською владою, були застава та по-ручництво. Відмінна риса застави нерухомого майна полягала в тому, що термін викупу застави становив 15 років. У разі ухвалення відповідного рішення судом, він міг бути продовжений до ЗО років. Лише після невикупу застави і в цей строк заставодержатель набував право власності на заставлене нерухоме майно.

3) спадкове право. У польському земельному праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. На поч. XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено запо­відати. Дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші та рухомі речі.

Іншою характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості. Законодавчі перешкоди створювалися з однією ме­тою — не втратити майно, нагромаджене зусиллями всієї родини. Порядок успа­дкування нерухомості жінками у XVII ст. отримав назву "четвертини". Згідно з цією формою, успадкування проводилося за таким правилом: У* батьківського майна переходило до синів, а % успадковували дочки незалежно від їхньої кіль­кості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових долях. Однак воно перебувало в управлінні батька до того часу, поки він не одружувався вдруге. Причому результат поділу майна між спадкоємцями мав бути затверджений ко­ролівським судом. Якщо розділ проводився без судового рішення, то юридичну силу він набував лише після закінчення строку давності — 3 років і 3 місяців.

Шлюбно-сімейне право. Укладення шлюбу регламентувалося нормами ка­толицького права, причому оформлення шлюбних відносин відбувалося на під­ставі обряду вінчання. Умовами, необхідними для вступу до шлюбу, визнавалося

досягнення необхідного шлюбного віку та згода батьків. Підставою для припи­нення шлюбу у відповідності з церковними канонами була лише смерть одного із подружжя. Як виняток, допускалося розлучення, однак, це не давало можливо­сті сторонам для укладання нового шлюбу. Розлучення могло бути постійним або тимчасовим і здійснюватися у справах католиків лише духовним судом. У православних такі категорії справ могли розглядатися і світськими судами.

Домінуюче становище в українських родинах, які проживали на території Польщі, належало чоловіку. Нерівноправне становище дружини полягало в то­му, що вона мала права самовільно розпоряджатися лише рухомим майном, яке придбала на власні кошти.

Жінка, що вступала до шлюбу, отримувала від батьків чи братів придане. Якщо придане надавалося у формі нерухомості, то дозвіл на передачу надавала королівська влада. Окрім цього, наречена приносила в сім'ю особисті речі, одяг, коштовності. У свою чергу наречений мав зробити дружині шлюбний подару­нок, який, як правило, дорівнював вартості приданого. Управління приданим і вивідним належало чоловіку, але без згоди дружини він не мав права його від­чужувати.

Діти перебували під опікою батьків аж до виділення повнолітніх синів з відповідною долею майна, а дочки — до заміжжя. Повнолітній син, який прожи­вав у родині батьків, був обмежено дієздатним і не мав права брати участь в юридичних операціях без згоди батька.

Опікунські права над неповнолітніми дітьми належали матері. Вона здійс­нювала їх до того часу, поки вдруге не виходила заміж. Якщо діти залишалися повними сиротами або маги виходила заміж, то право опіки переходило до най­ближчих родичів.

Польське право знало інститут опіки над жінками. Опіку встановлювали повнолітні брати, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і видати їх заміж із відповідним приданим. Лише після одруження жінка позбувалася опіки.

Додатки

Питання: Що таке копні суди?

Відповідь: Копні суди — це громадські суди, які діяли до запровадження крі­пацтва на українських землях. На них розглядалися як цивільні, так і кримінальні справи, якщо злочин був здійснений на території копи (кілька десятків сіл). Суд мав право виносити будь-яке рішення, включаючи й вирок про смертну кару.

Питання: У польському праві доби середньовіччя зустрічається такий вид покарання як „покора". Поясніть його суть.

Відповідь: Як вид покарання покора полягає у тому, що винного у вбивстві ставили на коліна перед родичами жертви, які мали право його стратити або по­милувати.

Питання: Розкажіть про основні положення аграрної реформи середини

XVI ст. у Литві.

Відповідь: Найсуттєвіші положення реформи містяться в „Уставі на воло­ки", ухваленій в 1557 році. Документом передбачалося скасування права власно­сті на землю всіх категорій селян. їм дозволялося лише користуватися землею. „Устава" значно збільшувала розміри панщини і забороняла селянам перехід з одного місця на інше. З ухваленням цього закону на українських землях Полісся і Волині фактично запроваджувалося кріпацтво.

Про зміст „ Устави на волоки" 1557року короля Сигізмунда-Августа:

„Серед цієї групи правових пам'яток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Сигізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм за­вданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин. "Устава" складалась із 48 артикулів, не пов'язаних між собою за змістом. У ній містилися положення земельної реформи Литовського князівства, серед яких найістотні­шим були такі:

1. Ділянки селянської землі, що були розкидані в різних місцях, тепер зосере­
джувалися в одному місці. "Устава" поділяла її на три поля по 11 моргів у кожно­
му — загалом 33 морги, або одна волока (волока приблизно дорівнювала 22 га)...

2. Селяни всіх категорій позбавлялися права на земельну власність. Власни­
ками землі визнавалися церква, шляхта і Великий князь Литовський. Селянство
мало право лише на користування землею. Воно переходило у спадок як до дру­
жини, так і до дітей...

З.Волочна реформа заборонила селянам перехід з одного місця на інше. Як і приватні, князівські селяни також ставали прикріпленими до землі. "Устава на волоки" фактично запроваджувала кріпацтво на українських землях Полісся й Волині, що входили до складу Великого князівства Литовського...".

Дата добавления: 2014-11-20