Цивільне право. - майнові злочини.Право не розрізняло пограбування від розбійного напа­ ду чи від крадіжки

Зо

- майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного напа­
ду чи від крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії містяться в од­
ному терміні— "татьба". Тяжкість татьби залежить насамперед від цінності
вкраденого. Найбільший штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчи­
нили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із
твариною.

На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. Суво­ріші наслідки наступали для злодія, що реалізував свій злочинний намір шляхом викрадення майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо;

- знищення чужого майна. "Руська правда" розрізняє підпал рухомих і неру­
хомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому —
підпал будинку і присадибних будівель карався "потоком і пограбуванням";

- злочини проти шлюбу та моралі. Виникають після прийняття християн­
ства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

- злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на ко­
ристь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка,
так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

- злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. А
саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. В
цьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;

- злочини проти держави. У "Руській правді" не згадуються, проте відо­
бражені в інших історичних та правових пам'ятках даної епохи.

Система покарань. "Руська правда" не знала смертної кари, хоча, як зазна­чалося, джерела повідомляли про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про неї. Відтак у Київській Русі були відомі такі види покарань:

- кровна помста. "Коротка правда" визнавала можливість кровної помсти.
Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мстити
встановлювалася ірошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки при
двох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішення
про її здійснення приймалося судом.

В другій половині XI ст. Ярославичі відмінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства;

- потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало ви­
гнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіс­
кації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в
розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

- віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі і по­
двійна віра (80 гривень), коли з'являється право-привілей; напіввіра (20) гри­
вень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці; дика віра— складчина членів
общини. Вона виплачувалася у двох випадках — при ненавмисному вбивстві під
час сварки чи на бенкеті та в разі відмови общини видати злочинця чи здійсню­
вати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князів­
ської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства колива­лися у розмірі від 5 до 12 гривень;

- продаж — штраф, що йшов до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно
від виду злочину: а) тяжкі злочини —■ 12 гривень; б) інші злочини — 3 гривні; в)
малозначні — 60 кун;

- урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Роз­
міри визначалися судом;

- і оловщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого. На
думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.

Суд та його компетенція. Судових органів як спеціальних закладів у Русь­кій державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відділений від адміністрації.

Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, їх можна поділити на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приват­ні, та церковні.

Общинний (вервний) суд в період становлення держави діяв як єдиний су­довий орган. Згодом здійснював судові функції паралельно із князівським і вічо­вим судами. До його складу входили найповажніші члени общини, яких назива­ли "судними мужами" або "добрими людьми". Під їхню юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, здійснені на території общини.

Князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали право­суддя від його імені. Серед них виділялися тіуни та вірники. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на місцях. Постійно діючими в містах

були суди посадника, а в сільській місцевості — волостеля. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. їм підля­гало все населення, окрім священиків, та справ, що відносилися до компетенції

церковних судів.

Вічовий суд. Спочатку вирішував усі справи: політичні, цивільні, криміна­льні. Згодом — лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їх родини, державних чиновників;

Доменіальні, вотчинні або приватні суди здійснювали землевласники сто­совно підлеглого їм населення — невільників, рабів, інколи щодо закупів.

Церковні суди. Після хрещення Русі київські князі визнали церковне судочин­ство обов'язковим. Суди існували при єпископствах і підкорялися канонічній владі пшскопа. їм підлягали священики і монахи, їхні родичі, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви. Духовенство та церковні люди у всіх справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, здійснений світсь­кою особою, розглядався на спільному засіданні за участю князя і єпископа.

Організація судочинства. Судовий процес в Руській державі називався "тяжба". Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істця-ми, сутяжниками або суперниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся із своїм супротивником з приводу передачі спору до суду, або ж від імені останнього пе­редавав виклик. В обох випадках неявка приводила до заочного вироку. При не­обхідності підсудного доставляли силою.

Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами. Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес носив обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагалися в сло­весній баталії за формулою "слово проти слова", підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

Система доказів. Історичні та правові джерела Київської Русі містять згад­ки про наступні види доказів:

- власне зізнання підозрюваного;

- свідчення видоків, тобто очевидців;

- свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї чи іншої сторони,
що брала участь у процесі;

- зовнішні ознаки злочину (синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також
"лицо" (звідси "факт на лицо") — знайдені у підозрюваного речові докази;

- суди божі вважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з гли­
бокою релігійністю, вірою в надприродні сили. До судів божих належали:

а) рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн. Вважа­
лося, що той, хто іменем бога чи божества присягався, не міг обманювати, тому
що ним же і буде покараний;

б) жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги
або ж таким чином суд вирішував кому присягати;

в) ордалії. Про них йдеться в трьох статтях "Руської правди". Випробову­
вання водою проводилися при позовах на суму меншу за півгривні золота, а роз­
печеним залізом — на більшу суму. В першому випадку підозрюваного зв'язува­
ли і кидали у воду. Якщо він потопав — визнавався невинним. В іншому — не­
винним визнавався той, у кого рани швидко загоювалися або не залишалося слі­
дів від опіків;

г) судовий поєдинок або поле, відомий з XIII століття, замінив ордалії.
Призначався судом через два тижні після останнього засідання. Якщо призначе­
ний поєдинок не відбувався, винною визнавалася особа, яка не з'явилася на ньо­
го. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.

1. Право власності. В "Руській правді" відсутні спеціальні статті про земе­
льну власність. Як відомо, вона існувала у вигляді общинної власності, князівсь­
ких володінь, боярських і монастирських вотчин. Власність общини на землю
базувалася на природному праві; князівська набувалася шляхом освоєння пусто­
порожніх земель та захоплення общинних, а боярська і монастирська збільшува­
лася за рахунок князівських пожалувань.

Попри появу права-привілею з виданням "Правди Ярославичів", власність представників різних верств населення закон захищав рівною мірою. Незалежно від соціального статус власника штраф за знищення йому належного знаку влас­ності був однаковим — 12 гривень. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об'єкту і не особи, на майно якого посягав зловмисник.

2. Зобов'язальне право. В Київській Русі були відомі наступні види дого­
ворів:

- договір обміну — один із найдавніших видів договорів. Згадки в історич­
них і правових пам'ятках відсутні, однак немає жодних сумнівів в його існуванні;

- договір купівлі-продажу. Найчастіше згадується купівля чи продаж холо­
пів. Як правило, угода здійснювалася при свідках чи митнику (чиновнику). Особ­
ливі умови стосувалися купівлі-продажу коня. Ця торгова операція повинна була
проводитися при свідках і митнику одночасно. Про перебування землі в обороті
свідчать знайдені дослідниками купчі. У цих письмових документах вказувалися
покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки;

- договір поклажі — це передача власних речей комусь на зберігання. На
Русі не був широко розповсюдженим. Укладався без свідків, проте, якщо особа
вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то хранитель
міг очиститися від підозри присягою;

- договір позики — кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Як
правило, укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до
З гривень. В цьому разі достатньою підставою для стягнення боргу з особи, що
його не повертала, була присяга кредитора;

-договір особистого найму. Укладався в присутності свідків. Міг привести до холопства, якщо наймит утікав від свого господаря.

При укладенні договорів часто використовувалися символічні дії — так зва­ний могорич, зв'язування рук. Використовувалося рукобиття, звідси вислів "уда­рити по руках."

3. Спадкове право. "Руська правда" знала успадкування за законом і за за­повітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоємцями не вва­жалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. В разі відсутності у спад­кодавця синів, його майно переходило до братів. Вони були зобов'язані забезпе­чити приданим дочок померлого, коли ті вступали до шлюбу. Згодом "Розшире­на правда" передбачила, що майно померлого смерда, в якого не було синів, мо­гло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Майно ж бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували дочки. Все це є свідченням появи правових привілеїв для пред­ставників аристократичної верхівки.

До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Однак заповідати вона могла

лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався прибутками з майна підопічного. Опіку­ном могла бути і стороння людина, якщо про це прямо вказувалося в заповіті. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно. Якщо з його вини щось пропадало, то він повинен був відшкодувати збитки.

З прийняттям християнства з'явився ще один спадкоємець за законом. В од­ній із статей "Руської правди" йдеться про обов'язковість передачі частини спад­ку на користь церкви.

Шлюбно-сімейне право. Формування норм шлюбно-сімейного права на Русі відбувалося внаслідок поєднання місцевих правових звичаїв і привнесених з кінця X ст. християнських. На відміну від візантійських церковних норм, якими за певні правопорушення передбачалася смертна кара чи покалічення, руська си­стема покарань була набагато ліберальнішою. Нею передбачалися іпітимійні са­нкції (покаяння), а також грошові штрафи на користь єпископа.

Шлюб, як і розлучення, монопольно здійснювалося церквою. "Без вінчання одруження є незаконним і неблагословенним" — свідчать церковні настанови. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої— із 13— літнього віку. Цих норм не дотримувалися, шлюби між 10-річними були звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Священикам забороня­лося благословляти такий союз, адже за порушення цієї норми їм загрожувало відлучення від церковного сану.

Приводом для розлучення були в переважній більшості проступки дружини. Хоча інколи вона також могла бути ініціатором розлучення. Це могло статися, коли чоловік мав великі борги і був неплатоспроможним або зловживав спирт­ними напоями.

Розірванню шлюбного союзу і створенню нової сім'ї церква чинила всілякі перешкоди. Своїй першій дружині чоловік мав виплатити велику матеріальну компенсацію, а також повинен був сплатити штраф на користь церковної влади. Його розмір залежав від соціального статусу чоловіка. Чим вище становище в суспільстві займало подружжя, тим вищий штраф сплачувався.

Церковними канонами на Русі заборонялося двоєженство, одруження кров­них родичів, а також шлюб християнина з представниками нехристиянських ві­росповідань. Такими способами церква зміцнювала сім'ю, сприяла утвердженню одношлюбності та подружньої вірності.

Дата добавления: 2014-11-20