Матеріали для вивчення

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

При опрацюванні теми слід з'ясувати умови формування державності у схі­дних слов'ян, її державно-політичний устрій та функціонування органів центра­льної та місцевої влади. Розглядаючи структуру органів влади слід звернути ува­гу на умови, в яких відбувалося зародження десяткової (чисельної) та двірсько-вотчинної системи управління.

Вивченню суспільних відносин та їх тривалішій фіксації в пам'яті студента, безумовно, сприятиме схема суспільного ладу, яку кожен може відтворити само­стійно, або, в разі появи проблемних питань, необхідно звернутись до рекомен­дованого посібника С. Кудіна і В. Капелюшного.

Знайомлячись із правовою системою Руської держави, потрібно з'ясувати не тільки способи формування місцевих джерел, а насамперед причини значного поширення римського, візантійського, канонічного права, яке врегульовувало прогалини руського законодавства.

При розгляді процесуальних питань необхідно розібратися у формах досу-дового процесу ("звід", "заклич", "гоніння сліду"), з'ясувати роль позивача, від­повідача, очевидців, послухів у судовому засіданні.

Аналіз особливостей суспільно-політичного життя Галицько-Волинської держави, порівняно з тими князівствами, що утворилися після розпаду Руської держави, дає найкраще уявлення про тяглість державно-правових традицій, ус­падкованих від своєї авторитетної попередниці. Державний устрій, адміністра­тивно-територіальна організація влади базувалися на тих самих принципах, що і в Київській Русі. Однак, Галицько-Волинське князівство потрапило під потуж­ніший політичний вплив європейської цивілізації, ніж Руська держава.

Знайомлячись із станом суспільних відносин, варто визначити причини економічного та політичного посилення ролі галицького боярства. Саме воно у середині XIV ст. зіграло роль руйнівного чинника, що призвів до загибелі Гали­цько-Волинської держави.

Вітчизняна наука про виникнення Руської держави. Сучасні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні пройшла кілька ета­пів. Вихідним пунктом утворення державності були племінні об'єднання східно­го слов'янства. "Повість минулих літ" зафіксувала їх близько 15-ти. Поступово вони видозмінюються і перетворюються на племінні князівства із власною тери­торією, притаманною їм культурою, побутом, звичаями, зрештою, із зародками

державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських та ільменських слов'ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умо­вах. У кінці VIII — на початку IX ст. на Подніпров'ї, раніше за інші східно­слов'янські землі, складається утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром "Руської землі" було полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території

князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. "Ру­ська земля" була самодостатнім утворенням державного типу.

Важливим кроком на шляху розширення кордонів "Руської землі" стало об'єднання новгородських і київських земель. Його здійснив у 882 році князь Олег із династії Рюриковичів, підступно знищивши місцевих правителів і захо­пивши Київ. Політичний переворот та зміна правлячих династій сприяла розвит­ку об'єднавчих процесів. Київ був проголошений "матір'ю градів руських", а йо­го влада поширилася далеко на північ, включивши в свою орбіту як слов'янські, так і не слов'янські племена і народності.

Схема 1. Державний устрій Київської Русі.

За формою правління Руську державу відносять до монархії. Великий князь був старшим (сюзереном) стосовно місцевих князів (васалів). Він володів найбі­льшим і наймогутнішим князівством — Київським, тому й носив титул Великого князя Київського. Взаємини з іншими князями врегульовувалися договорами, в яких, з одного боку, визначалися права і обов'язки великого князя, а з іншого — його васалів.

У зв'язку з тим, що впродовж усього періоду існування єдиної Руської дер­жави рівень повноважень центральних інститутів влади не був сталим, розгля­немо кожен із них окремо (див. схему 1):

- Великий князь Київський очолював державу. На стадії її формування функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, команду­ванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі. У цей час утво-

рюсться князівський домен (маєток із землями та обслугою), в якому князі зму­шені були вести господарство на зразок бояр. Пізніше його діяльність усклад­нюється, а функції розширюються. У великого князя зосереджуються законо­давчі (прийняття законів), виконавчі (призначення та контроль за органами місцевої влади), судові (здійснення верховного правосуддя) функції.

- Рада при князі — дорадчий орган князя. До нього входили дружинники,
бояри, духовенство. Разом з князем розглядалися питання зовнішньої політики,
укладення союзів, видання нових законів;

- віче — збори жителів міста та приміської округи чоловічої статі з метою
вирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Скликалися з ініціативи
князя, правлячої верхівки чи народу;

- князівські з'їзди — орган державної влади, що вийшов на провідне місце
в період розпаду Київської Русі (кінець XI — поч. XII ст.). З'"їзди мали загально­
державний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вони
вирішували питання припинення міжусобних воєн, організації опору зовнішнім
ворогам, ухвалювали нові закони.

Місцеві органи влади. Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадники у містах і волостелі у сільській місцевості.

У Руській державі склалися наступні соціальні групи, які умовно можна по­ділити на: 1) аристократичну верхівку, до якої входили київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики; 2) вільних общинників; 3) на­півзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи); 4) залежне населення (холопи челядь) тощо. Провідне місце в ієрархічній піраміді займали (див. схема 2):

а) князі київські — перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст.. Великий Київ­
ський князь був не тільки верховним правителем країни, землі чи волості, але й во­
лодарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право роз­
поділу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками;

б) місцеві (удільні) князі — це переважно представники київської князівсь­
кої династії, що перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцеві
князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі само­
стійно чи через своїх уповноважених тіунів;

в) бояри — це великі землевласники. Наявність великої власності була пе­
редумовою для того, щоб стати боярином. Виникли із основного ядра родових
старійшин;

г) дружинники. Спочатку військові, згодом стали отримувати від князя зе­
млю, осідати на ній і зливатися з боярством;

д) священики поділялися на "білих", тобто парафіяльних священиків, котрі
не давали обітниці не вступати до шлюбу (целібат), та "чорних" — ченців, з яких
обиралися вищі духовні владики. Вони проживали в монастирях.

До категорії вільних общинників або (люди) належали як сільський, так і міський елемент — ремісники, купці.

До напівзалежного населення належали:

а) смерди, тобто основна група сільського населення, що мала свій будинок,
вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони були зо­
бов'язані сплачувати податки, але не були особисто прикріплені до землі;

б) рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистій
залежності внаслідок укладення договору — "ряду";

в) закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої застави
брала в борг "купу", тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі госпо­
даря і не мав права його покинути доти, поки не повертав борг. Якщо він цього
не робив — перетворювався на раба.

Окремо виділяється група осіб, яка перебувала під патронатом церкви. До неї належали:

а) задушні люди — холопи, яких господар за заповітом відпустив на свободу;

б) прощеники — колись вільні люди, що стали холопами, а потім господа­
рем були прощені;

в) ізгої — вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а до
іншого не потрапили.

У князівських та боярських господарствах мешкали і працювали вотчинні ремісники. їхнє життя "Руська правда" оцінює у 12 гривень.

У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне насе­лення, яке поділялося на дві категорії:

а) холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочи­
ну, неповернення боргу, самопродажу, одруження на рабині. Холопами також
ставали закупи-утікачі;

б) челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також були
абсолютно безправні.

Джерела права. Ними в Київській Русі були як звичай, так і закон. Найдав­нішим джерелом права будь-якого народу, у тому числі й українського, був зви­чай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У цей час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як "правда", "покон", "за­кон". Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був "Устав і закон руський". На його існування вказує згадка, що міститься у статті 6 русь­ко-візантійського договору 945 року.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В істо­ричних та правових пам'ятках того часу вони мають назву "миру", "ряду". Відо­мі наступні договори:

- договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в ра­
зі самовільного захоплення князівського столу. В період становлення держави
(IX — XI ст.) укладалися як усно, так і письмово. З XII ст. договори стали офор­
млятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав
здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу і об­
раного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

- міжкнязівські договори. Відомі з XII ст., мали на меті запобігти чи при­
пинити міжусобні війни, розв'язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися

"хрестовими грамотами";

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літе­
ратурі часто зустрічається згадка про договір 907 року. Проте, за твердженням
дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не
доведена реальність існування самого договору.

Договір 911 року містив зобов'язання греків перед Києвом і навпаки. Зо­бов'язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні.

Договір 945 року князя Ігоря є додатковим до договору 911 року. Його статті мають характер уточнень та доповнень, спричинених новими обставина­ми. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов'язань греків перед Руссю знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам бороти­ся за Корсунську землю, зобов'язують надавати грекам військову допомогу.

Договір 971 року року є самостійною угодою князя Святослава після пора­зки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторон­ні зобов'язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними "мир і міцну дружбу";

- "Устави" та "Уроки" княгині Ольги (X ст.) є першими зразками князівсь­
кої правотворчості. Урок означає "уректи", тобто проголосити, висловити, а
устав — "установити", "постановити". Уроки видавалися за власним бажанням
княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий
характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насампе­
ред з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі.

Серед даного виду джерел збереглися:

- Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визна­
чалися основи державного устрою та правового становища дружинників;

- Устав князя Володимира (церковний) — короткий, конспективний ко­
декс церковно-судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до
XVIII ст.;

Устав князя Ярослава (церковний) — ще одна пам'ятка церковного пра­ва, яка розвиває ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначає церков­ну юрисдикцію по справах моралі, сім'ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

Найвідомішою пам'яткою права цього періоду, безумовно, є "Руська прав­да" — перший відомий нам кодифікований збірник Київської Русі.

Оригінал "Руської правди" не зберігся. її текст вдалося відтворити за 106 списками, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки — це тексти "Руської правди", переписані, вірогідно, місцевою адмініст­рацією, суддями, один в одного. їх цікавив насамперед зміст постанов, а не фор­ма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поді­ляють "Руську правду" на три редакції:

1.Найдавніша або " Коротка правда ". В її тексті зустрічаються фрагмен­ти давньоруського права, які відносять ще до VIII—IX ст.;

2. "Розширена правда", час укладення якої відносять до періоду князю­
вання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XII ст.).
Поділяється на дві частини;

3. "Скорочена правда" створена шляхом вилучення низки статей із "Роз­
ширеної правди". Більшість науковців відносить її появу до XV чи навіть XVII
ст. Збереглася лише у двох списках.

Пам'ятки іноземного права. Окрім власне руських (місцевих) джерел пра­ва, широкого застосування набули й іноземні джерела. їх поява на Русі була обумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнс­тва у 988 році. До них належать:

- "Закон судний людем"- юридичний збірник, укладений болгарським ца­
рем Гимеоном (893-927 рр.), який є переробкою деяких візантійських і давньо­
єврейських законів;

- "Номоканони" (на Русі називалися Кормчі книги) — це юридичні збір­
ники, в яких містилися як церковні правила, так і настанови римських і візантій­
ських імператорів про церкву (капоп -релігійне правило, потоз — постанова ім­
ператора);

-"Еклога" (досл.—вибрані закони) — офіційний законодавчий звід візан­тійського права VIII ст., пам'ятка законодавства іконоборців. Мала на меті об­межити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалася проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди по­слідовно, принцип рівності всіх перед законом, оплата державної діяльності суд­дів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Значно пом'якшено відповідальність за злочинні діяння. Зменшено кількість жорстоких процедур під час страт. Законодавець відмовився від публічного спалення, розп'яття тощо. В цілому система покарань націлювалася на невідворотність і справедливість від-

плати за вчинене діяння. Від відповідальності звільнялися діти до 7-літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюб­но-сімейні відносини, зобов'язальне право, проблеми власності. "Еклога" зустрі­ла шалений спротив духовенства і, зрештою, була відмінена;

- "Прохірон"(879 р.) Своєрідний посібник для вивчення законодавства Ві­
зантійської імперії. Ним відмінена низка положень "Еклоги", внесено зміни до
багатьох діючих джерел права. В галузі спадкового права відмінив інститут за­
повіту, збільшив розмір передшлюбного подарунка з боку нареченого тощо;

- "Книги законні" — це переклад візантійських законів. їх джерелами бу­
ли закони візантійських імператорів, "Еклога" та "Прохірон". На Русі з'являють­
ся в кінці XII — на поч. XIII ст.. Основна увага приділена кримінальному праву,
зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров'я, честі
фізичних осіб;

Кримінальне право. "Руська правда" не знала достатньо чіткого визна­чення злочину. Під злочином давньоруська пам'ятка права розуміла "обіду", тоб­то нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди. Церковне законодавст­во знало іншу назву злочину — "гріх".

"Руська правда" визнавала наступні види злочинів:

- злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. На­
вмисне вбивство називалося "душогубством". За здійснення вбивства в розбої
передбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування (вигнання з об­
щини та конфіскація майна);

- нанесення тілесних пошкоджень. За "Короткою правдою" злочином
вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки,
ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (напіввіра) пояснювався тим, що
потерпіла особа обмежувалася у правоздатності. Вона потрапляла під опіку цер­
кви, де її спостигала так звана громадянська смерть;

- злочини проти здоров'я. До них відносилися нанесення ран та ушко­
джень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні;

- злочини проти честі. Йдеться про образу не словом, а фізичною дією.
Цей вид злочину перекликається зі змістом злочину проти здоров'я, однак відпо­
відальність передбачалася значно суворіша. Так, за удар невийнятим із піхов ме­
чем, передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стяг­
нення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотньою сто­
роною меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса;

Дата добавления: 2014-11-20