Пісня третя

Н. Буало. Поетичне мистецтво

Арістотель. Про мистецтво поезії

Тема: Роди й жанри літератури.

ХРЕСТОМАТІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

ДОДАТОК А

„Оскільки всі імітатори наслідують дійових осіб, останні ж бувають або хорошими, або поганими (характер майже завжди наслідує лише це, оскільки стосовно характеру всі розрізняються або порочністю, або доброчесністю), то, зазвичай, наслідувати доводиться або кращих за нас, або гірших, або навіть таких, як ми. Так, Гомер представляє кращих, Клеофонт – звичайних, а Гегемон Фасосець, перший творець пародій, і Нікохар, творець «Деліади», – гірших. Така ж відмінність і між трагедією і комедією: остання прагне змальовувати гірших, а перша – кращих, ніж ті, що нині існують” [2, с. 44].

„До цього додається ще третя відмінність, що полягає в тому, як наслідувати в кожному з цих випадків. Наслідувати в одному й тому ж і одному і тому ж можна, розповідаючи про події, як про щось відокремлене від себе, як це робить Гомер, або ж так, що, той, хто наслідує, залишається сам собою, не змінюючи свого обличчя, або репрезентуючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних” [2, с.45].

„ Епічна поезія, за винятком лише свого поважного розміру, наслідувала трагедію, як наслідування серйозного; вона відрізняється від трагедії тим, що має простий розмір і представляє собою оповідь, а, окрім того, вони розрізняються за обсягом: трагедія намагається, наскільки можливо, вміщувати свою дію в межі одного дня або незначно порушувати ці межіі, а епос не обмежений в часі, чим і відрізняється від трагедії” [2, с.54].

„Отже, трагедія є наслідування дії важливої і завершеної, такої, що має певний обсяг, [наслідування] за допомогою мовлення, в кожній з своїх частин різноманітно прикрашеною; за допомогою дії, а не розповіді, що здійснюється шляхом співчуття і страху очищення від подібних афектів”. „Отже, необхідно, щоб в кожній трагедії було шість частин. Частини ці: фабула, характери, розумність, сценічна обстановка, словесне вираження і музична композиція”. „Та найважливіше в цьому – склад подій, оскільки трагедія є наслідування не людям, а дії і життю, щастю й нещастю, а щастя й нещастя полягають у дії; і мета [трагедії змалювати] певну дію, а не якість; люди ж бувають будь-якими за своїм характером, а за діями – щасливими або навпаки” [2, с. 56-59].

<…> О ви, що маєте нестримний пал до сцени,

10 Що слави прагнете і лаврів Мельпомени, –

Чи вам хотілось би увесь Париж зібрати

і урочистими словами зчарувати,

Щоб з твору вашого всі люди дивувались

І ним за двадцять літ ще більше милувались?

Хай пристрасть у йому гаряча та жива

Серця розбуджує, пече і порива!

А як солодкого ним жаху не створили

Чи ніжного жалю в серцях не розбудили,

То хоч по-вченому і мудро склався він,

20 Лиш забуття йому судилось і загин.

Холодних міркувань кладіть туди багато,

Але глядач за них не буде вам плескати,

Гучну риторику візьме на глум і сміх,

Або дріматиме під гомін слів гучних.

Серця зворушувать – найвища таємниця,

Якої автори усі повинні вчиться.

З початку самого повинен нам поет

Той позначити шлях, яким піде сюжет.

Смішний актор мені, що висловить не вміє,

30 Як розгортатися, зростати буде дія.

Інтригу плутає, натомлюючи нас,

І в марних збоченнях даремно тратить час.

Волю, щоб зразу він сказав одверто й ясно:

«Я – цар Агамемнон» чи «Я – Орест

Нещасний»,

Ніж різні чудеса нам має появлять.

Що ум дріма від них, а вуха лиш болять.

Сюжет з з’ясовуйте раніше якомога,

І місця певного додержуйтеся строго.

За Піренеями такий собі піїт

40 Втискає в день один десятки довгих літ.

Спочатку хлопчиком малює він героя,

А далі з довгою виводить бородою.

Ми інші приписи від розуму візьмімо

Одну подію в час єдиний розгорнімо,

Єдине місце їй за тло ясне узявши:

Така трагедія сподобається завше.

Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,

Чудною видається і правда нам жива.

Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,

50 Бо ні ума вони, ні серця не тривожать.

Є речі, що ховать від поглядів людських

Належить, даючи лиш в розповіді їх;

Хоч відчуття тоді сягне й не так глибоко –

Та хай сприймає слух, чого не стерпить око.

Пильнуймо, щоб росла дедалі таїна

І щоб розвіялась у певний час вона.

Людського розуму нічим-бо так не вразить,

Як дії хід складний йому розкривши разом;

Постане істина зненацька перед ним

60 І обрисів нових речам надасть усім.

Колись трагедія, і дика й недоладна, –

То був звичайний хор. Напої виноградні

Усі, танцюючи й співаючи, пили

І Діонісові складали похвали.

Співцеві, щоб найбільш подобався народу,

На ігрищах таких був цап за нагороду.

Сяк-так поодягав комедників Феспіс

І вперше звичай цей до міста переніс;

Він возом виїздив великим на майдани

70 І людові являв видовище незнане.

Есхіл змінив і лад, і зміст вистав таких;

Осіб докинувши до хору дійових;

За нього вже поміст на площі височіє,

І в масках грають там належних лицедії.

Софокл дійшов тоді натхнення верховин:

Поваги й злагоди надав усьому він,

Примусив хор увесь у дії участь брати

І строфи обточив, до нього кострубаті.

Таку трагедію він пишну грекам дав,

80 Що відтворити Рим її вже не здолав.

У давній Франції театр був у зневазі:

Гріх наші прадіди в цій бачили розвазі.

Однак юрба прочан в Париж колись прийшла

І по-простацькому вдавати узяла

І бога, і святих, і янголів, і діву,

Народ збираючи на теє дивне диво.

Наука променем заглянула своїм

В ті нісенітниці – і край поклала їм.

Геть непокликані апостоли зникають, –

90 Натомість Гектори й Ахілли воскресають,

А тільки маски вже не надіва актор,

І скрипка заступа музику давню й хор.

Небавом ніжний пал всесильного кохання

Панує на кону так само, як в романі;

Бо хто б скорше шлях до серць людських найшов,

Ніж той, що пристрасну змальовує любов?

Та дбайте, ідучи дорогою такою,

Щоб не скидалися на пастушків герої;

100...Характери не слід нам із романів брать,

Та вади деякі герой повинен мать...

<…>

120...Як автор малювать героя почина –

Нехай герой собі у всьому вірний буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

140...Журба і тихий плач пасують до страждання

Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання,

І не до діла там проречисті слова,

Де серце крається із болю умліва.

В театрі критиків суворих є доволі,

І важко вславитись тепер на цьому полі,

Не зразу осягнеш тут перемоги ти,

Бо завжди висвистать готові є роти.

Всім вільно автора картать і дорікати,

150 Аби лиш за квитка належну дав заплату,

Він вигинається на тисячу ладів,

Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.

Високе й ніжне він повинен малювати,

Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,

Буть несподіваним, вражати нам серця,

Усіх захоплювать дивами без кінця <…> [6, с. 396-397].

Дата добавления: 2014-12-08