Історія виникнення та розвиток соціальних позабюджетних фондів

Історія виникнення соціального страхування налічує трохи більше 100 років і бере свій початок у Німеччині, де протягом1883-1889 років було прийнято серію законів про організацію державного страхування працівників. Німецька ініціатива знайшла відгук спочатку в багатьох західних країнах, а потім і по всьому світу. При цьому, залежно від групи країн або окремої держави спостерігалися достатньо значні відмінності в можливостях соціального захисту.

Україні властивий свій шлях розвитку соціального страхування. Перші страхові закони в Україні, яка була складовою частиною Російської імперії, з'явилися на початку ХХ століття як захисна реакція урядових структур на вимоги робітників створити гарантовані правила соціальної захищеності на виробництві. Уже в 1901 році законодавчим актом передбачалися призначення пенсій робітникам гірських заводів і шахт за рахунок працедавців, яких визнавали винними у завданні тяжкої шкоди здоров'ю робітників, що призвело до втрати працездатності.І, як прямий наслідок організованих виступів і масових страйків робітників, 2 червня 1903 року було введено «Правила про відшкодування потерпілим унаслідок нещасних випадків робітникам і службовцям і так само членам їх родин на підприємствах фабрично-заводської, гірської і гірничозаводської промисловості». Цей день став днем народження соціального страхування.

У 1912 році було прийнято на державному рівні закони «Про забезпечення працівників на випадок хвороби», «Про страхування працівників від нещасних випадків на виробництві» та деякі інші. Було створено так звані лікарняні каси, пізніше їх називали страховими касами. Вони надавали працівникам два види допомоги: у разі хвороби і у разі нещасного випадку на виробництві. Допомога у разі тимчасової непрацездатності призначалася в розмірі від половини до двох третин заробітку і виплачувалася лише з четвертого дня хвороби. Допомога після вагітності і пологів видавалася впродовж шести тижнів робітницям, які працювали на цьому підприємстві не менше трьох місяців.

Після 1917 року соціальне страхування в Україні розвивалося так само, як і інших республіках Радянського Союзу. У перші роки після революції в умовах громадянської війни йшли пошуки ефективніших форм соціального захисту трудящих. І, як наслідок, в 1918 році було прийнято положення про соціальне забезпечення трудящих, яке гарантувало забезпечення всіх найманих робітників, незалежно від особливостей праці, допомогою у разі тимчасової втрати заробітку у зв'язку з хворобою, вагітністю і пологами, каліцтвом. Починаючи з 1922 року, виплата допомоги проводилася безпосередньо підприємствами як частина страхових внесків.

У 1929 році державне соціальне страхування мало єдиний цільовий бюджет. Разом з тим, вже тоді в нормативно-правових актах підкреслювалося, що засоби державного соціального страхування є цільовими і використовувати їх на інші цілі неприпустимо. А з 1931 року за рахунок засобів державного соціального страхування фінансується санаторно-курортне лікування в спеціалізованих установах, санаторіях, пансіонатах, будинках відпочинку і дитячих оздоровчих таборах.

Переломним моментом в історії соціального страхування є його передача в управління профспілками. Рішенням союзного уряду 23 червня 1933 року всі засоби соціального страхування, а також санаторії, будинки відпочинку та деякі інші установи були передані профспілкам.

Демократичні зміни в суспільстві вимагали відповідних змін в правових відносинах. В Україні на порядок денний життя поставило питання про удосконалення системи соціального страхування. У лютому 1991 року Уряд України і профспілки (на той момент Союз Федерації незалежних профспілок України) прийняли спільну ухвалу «Про управління соціальним страхуванням в Україні», а в березні того ж року профспілки за участю представників Мінпраці, Мінфіну, Нацбанку України на практиці реалізували положення прийнятої спільної ухвали. Так було створено принципово нову структуру – Фонд соціального страхування України. Організаційно Фонд здійснював свою діяльність через створене правління Фонду, до складу якого входили абсолютна більшість представників від профспілкових об'єднань. Правління Фонду розробляло та затверджувало Положення про Фонд і його виконавчі органи.

Основна мета при створенні Фонду – забезпечити фінансову самостійність і стабільність системи соціального страхування, використовувати накопичений досвід і не допустити руйнування механізму реалізації конституційного права громадян на соціальне страхування.

З ухваленням в листопаді 1991 року Закону України «Про пенсійне забезпечення» сформувалася законодавча база функціонування Пенсійного фонду. Статтею 8 цього закону передбачалося, що Пенсійний фонд України є самостійною фінансово-банківською системою.

Одним з вагомих кроків у розвитку соціального страхування в Україні було впровадження загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності.

У Законі України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності”, який був прийнятий 23 вересня 1999 року, практично збережені норми положень про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням здоров'я на виробництві, які до його ухвалення відшкодовувалися за рахунок коштів підприємств, установ, організацій. Цей Закон започаткував нові правовідносини у системі охорони праці.

2 березня 2000 року було прийнято Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, яким введено загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття як систему обов'язків і гарантій, що передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття, що виникло через незалежні від застрахованих осіб обставини, і надання соціальних послуг за рахунок засобів страхового фонду на випадок безробіття. Впровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття принципово змінило ту систему, що діяла до 2000 року в Україні, перш за все, шляхом впровадження нового механізму підтримки доходів безробітних, яким встановлена залежність отримання допомоги з безробіття від сплати застрахованою особою страхових внесків і страхового стажу.

Перевага в соціальному захисті надана категорії безробітних, які втратили роботу через незалежні від них обставини, тобто у разі звільнення працівників у зв'язку із скороченням чисельності або штату, звільнення за власним бажанням з поважної причини, неможливості продовження роботи за станом здоров'я або внаслідок недостатньої кваліфікації.

18 січня 2001 року Верховною Радою України, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, було прийнято Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням» і виділено Фонд соціального страхування разі тимчасової втрати працездатності.

З метою реформування системи охорони здоров'я Верховною Радою України було прийнято на розгляд проект Закону України від 12.12.2003 «Про загальнообов'язкове державне медичне страхування», який покликаний розв’язати проблеми, пов'язані із здійсненням медичного страхування в країні завдяки створенню Фонду обов'язкового медичного страхування.

У 2003-2004 роках Верховна Рада розглядала альтернативний проект Закону «Про фінансування охороні здоров'я і медичному страхуванні». Відповідно до цього Закону передбачалося введення обов'язкового медичного страхування, створення Державної страхової компанії тієї, що здійснює обов'язкове медичне страхування. Переваги законопроекту «Про фінансування охорони здоров'я і медичне страхування", на відміну від "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування" полягають у такому:

1) населенню, особливо мало захищеним його верствам, надавалась можливість отримати необхідну медичну допомогу незалежно від соціального статусу і місця проживання. Крім того, застрахований отримує право бути захищеним страховою компанією від неправомірних дій медичного персоналу;

2) запропонована система повинна була змінити стосунки «лікар-пацієнт», поступово розірвавши механізм тіньової оплати медичних послуг. Така система, на відміну від бюджетної, припускала оплату страховою компанією медичної допомоги за конкретно надану медичну послугу. Планувалось уведення гонорарної системи оплати роботи лікарів за обслуговування застрахованих;

3) включення в процес його реалізації професійних страховиків. Спеціалізовані медичні страхові компанії в цій ситуації офіційно виступатимуть як посередники між застрахованими і лікувальними установами, піклуючись, перш за все про застрахованих, контролюватимуть процес лікування, що передбачало значно покращити якість надання медичної допомоги.

В Україні з ухваленням Законів «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV і «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 року № 1057-IV введено трирівнева пенсійна система:

Перший рівень - солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що ґрунтується на принципах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок засобів Пенсійного фонду на умовах і в порядку, передбачених законодавством.

Реформа солідарної системи передбачає впровадження нової формули нарахування пенсій, зокрема, за рахунок збільшення трудового періоду, що враховується при нарахуванні пенсії. Таким чином, перший рівень – це система державних пенсійних виплат, внески в яку здійснюються всіма громадянами, які працюють, і їх працедавцями. Громадянам, які заробили дуже маленький страховий стаж або мали невеликий розмір заробітку, і, відповідно, низький рівень пенсії, буде передбачено надання цільової матеріальної допомоги.

Другий рівень – накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що ґрунтується на принципах накопичення засобів застрахованих осіб в Накопичувальному фонді і здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах і в порядку, передбачених законом.

Процедура накопичення полягає в тому, що частина обов'язкових пенсійних внесків накопичуватиметься в єдиному фонді і враховуватиметься на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян. При цьому загальна сума пенсійних відрахувань у державі залишається незмінною. Планується, що засоби Накопичувального фонду будуть інвестовані в економіку країни для отримання прибутку і захисту від інфляції. Управління пенсійними засобами у такому разі здійснюється компаніями з управління активами, діяльність яких підлягає ліцензуванню. Вибір таких компаній відбуватиметься за конкурсною (тендерною) основою. Виплати громадянам з Накопичувального фонду відбуватимуться після досягнення ними пенсійного віку додатково до загальної пенсії. Кошти на такому рахунку є власністю власника рахунку і, відповідно, можуть бути успадковані його родичами.

Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що ґрунтується на принципах добровільної участі громадян, працедавців і їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах і в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Законодавством передбачено три види таких заощаджень:

1. За допомогою недержавних пенсійних фондів (НПФ) шляхом підписання контрактів між адміністраторами фондів і їх вкладниками.

2. Шляхом співпраці з компаніями страхування життя: накопичувальні пенсійні програми, довічні пенсії, додаткове страхування ризиків настання інвалідності або смерті застрахованого.

3. Відкриття пенсійних депозитних рахунків в банках для накопичення заощаджень.

Перший і другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні складають систему загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Другий і третій рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення.

Трирівнева система дозволить розподілити між трьома її складовими ризики, пов'язані із змінами в демографічній ситуації (до чого чутливіша солідарна система) і коливаннями в економіці і на ринках капіталів (які сильніше відбиваються за накопичувальної системи).

Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему фінансово збалансованою і стійкою.

Починаючи з 2004 року в Україні проводиться пенсійна реформа.Головними цілями реформи пенсійної системи є: підвищення стійкості і фінансової стабільності пенсійної системи; посилення соціального захисту непрацездатного населення, забезпечення гідного рівня їх життя.

Підбиваючи підсумки, варто сказати про те, що в Україні поступово формується нова, прогресивніша система організації соціального страхування.

Пропонована система матиме характерні особливості систем, які вже ефективно діють у високорозвинутих країнах. Використання такого досвіду може здійснюватися за будь-якої системи, що сформується в Україні найближчими роками.

Дата добавления: 2014-12-08