Форми та види державного кредиту

Державний кредит є невід'ємною складовою фінансової системи держави. Усю сукупність державних кредитів можна поділити на дві частини: внутрішню та зовнішню (міжнародну). Кожна з них має свої особливості і форми вияву.

Внутрішній державний кредит виступає в таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення на державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики (рис. 17.4).

Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.

Облігація – найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання і надає право її власникові після закінчення певного терміну одержати назад суму боргу і відсотки. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін із відсотками або виплачувати відсотки протягом усього терміну користування позиковими засобами, а після закінчення цього терміну повернути і суму боргу. За своєю сутністю облігації державної позики є особливою формою фіктивного капіталу.

Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі відсотків. Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові – казначейські ноти). Державні внутрішні позики класифікуються за різними ознаками, а саме: за правом емісії, характеристиками отримувачів цінних паперів, формою виплати доходів, терміном погашення, методами реалізації, методами визначення доходу, формою оформлення.

Рис. 17.4. Форми державного кредиту

Слід зазначити, що у практиці країн з ринковою економікою оформлення внутрішніх державних позик здійснюється двома видами цінних паперів – облігаціями і казначейськими зобов'язаннями. Ці боргові цінні папери, символізують боргове зобов'язання держави, з одного боку, а з іншого, засвідчують внесення їхніми власниками коштів до бюджету, гарантують повернення основної суми боргу після визначеного строку, а також дають право власникам на отримання доходу. Разом з тим, є певні ідентифікаційні ознаки, що відрізняють їх. В Україні дефіцит державного бюджету найчастіше покривається за рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Активне використання ОВДП як форми державного кредиту розпочалося в Україні у 1995 р. Крім того, в Україні місцеві позики ще не набули поширення, однак у перспективі можуть стати важливим фінансовим інструментом економічного розвитку.

У тісному зв'язку з державними позиками перебуває друга форма державного кредиту, функціонування якої опосередковується системою ощадних установ. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні і юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових коштів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі за рахунок позикових коштів без відома їх реального власника (населення) дають змогу виділити ці відносини як особливу форму державного кредиту. Перетворення частини вкладів населення на державні позики, призначені на потреби держави, здійснюється через купівлю особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) або ринкових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформленням безоблігаційних позик. У нашій країні зараз це досягається через придбання Ощадбанком державних цінних паперів.

Використання державою коштів позикового фонду як форми державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи цих операцій купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту економічно не виправдана і зумовлює інфляційні процеси.

Казначейські позики як форма державного кредиту відбивають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності і обіговості. У нашій країні ця форма державного кредиту поки що використовується не дуже активно. Відносини по лінії казначейських позичок не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної влади й управління надають фінансову допомогу на інших умовах і в інших цілях. Казначейські позички видаються на пільгових умовах за термінами і нормою відсотка. Вони можливі у разі фінансових труднощів підприємств і господарських організацій через їхнє особливе становище на ринку або погіршення економічної ситуації в країні. Казначейські позики не мають комерційної мети, а є засобом підтримання життєво важливих для народного господарства економічних структур.

В окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, випущеної органами влади й управління нижчого підпорядкування або окремими господарськими організаціями, а також виплату відсотків за нею. У цих випадках мова йде про умовний державний кредит - гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. Класифікацію внутрішнього державного кредиту наведено на рис. 17.5.

		Рис. 17.5. Класифікація внутрішнього державного кредиту

Зовнішній (міжнародний) державний кредит – сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на умовах поворотності, терміновості і платності.

Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння зміцненню економічного потенціалу, подолання фінансових труднощів країни-одержувача, надання продовольчої допомоги. Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди, республіканські й місцеві органи влади. Кредиторами можуть бути фінансово-кредитні установи та інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, міжнародні фінансові інституції, іноземні держави та їх угрупування. До їх числа належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, держави Європейського співтовариства.

Усі проекти, на які можуть бути надані позики цими організаціями, поділяються на чотири групи: проекти макроекономічної стабілізації економіки країни-позичальника; проекти структурних перетворень у певних секторах економіки; інвестиційні проекти; проекти технічної допомоги.

Найбільш поширеними формами зовнішнього державного кредиту є зовнішні державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, надані на двосторонній і багатосторонній основі та державні гарантії на позики, взяті іншими суб'єктами. Державні зовнішні позики надаються у грошовій або товарній формах (наприклад, кредити від держав постачальників енергоресурсів) та бувають переважно довгостроковими. За гарантованими позиками уряд несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. Державні гарантії можуть надаватися за позиками, випущеними місцевими органами влади й управління, або окремих суб'єктів господарювання (стратегічних підприємств).

Кредити міжнародних фінансових організацій надаються на вигідних умовах під низькі відсотки (5-7 % річних) на строк до 20 років. Позики країн Євросоюзу в основному є допомогою розвитку країнам, що здійснюють ринкові перетворення, і отримання доходу не має першочергового значення. Погашення позик і виплата відсотків за ними може відбуватися після закінчення пільгового періоду, який надає відстрочку погашення позики на три-п′ять років після використання кредитних коштів.

Найбільшу складність для держави як у плані зростання зовнішньої заборгованості, так і в плані використання кредитів становлять запозичення, одержані від іноземних комерційних структур під гарантію уряду. Ці кредити, як підтверджує досвід багатьох країн, мають найнижчі показники щодо ефективності використання.

Дебютний вихід України на міжнародний фінансовий ринок відбувся у 1997 р. в умовах значного дефіциту державного бюджету. У зв'язку з дуже низьким кредитним рейтингом Україна зіткнулася з проблемою кризи довіри з боку кредиторів, яка виявилася в емісії українських єврооблігацій та фідуціарних позик, строковість та дохідність яких засвідчили високий рівень ризикованості операцій із ними.

Першу фідуціарну позику на суму 450 млн. дол.. США Україна отримала 11 серпня 1997 р. Ця короткострокова позика (на 12 місяців) була розміщена через банк (фідуціарій) «Bankers Trust Luxembourg S.A.» та японську компанію «Nomura International» під 12% річних, і за мінусом комісійних відсотків Україна отримала близько 397 млн. дол. США на фінансування поточних витрат Державного бюджету України на 1997р.

Зазначимо, що фідуціарні позики – позики, що випускаються одними суб'єктами (переважно іноземними комерційними банками), а відповідальність за них несе інший суб'єкт (Україна в особі Міністерства фінансів).

Єврооблігації – це боргові зобов'язання, що є одним із видів цінних паперів, які випускаються позичальниками з метою отримання довгострокових кредитів на євроринку. Єврооблігації мають всі ознаки облігацій, а також деякі особливості:

· розміщуються одночасно на ринках кількох країн, а не однієї;

· валюта єврооблігації, зазвичай, як для кредитора, так і для боржника є іноземною (за винятком банків США);

· переважно єврооблігації розміщуються емісійним синдикатом, що створюється банками кількох країн, котрий виступає гарантом з позики.

Дата добавления: 2014-12-08