Вік кримінальної відповідальності 6 страница

Вказані види поведінки утворюють форми готування до
злочину.

Підшукування створюють будь-які дії, спрямовані на придбання засобів чи знарядь вчинення злочину. Ними можуть бути їх купівля, викрадення, обмін та інші дії, внаслідок яких знаряддя та засоби вчинення злочину потрапляють у розпорядження злочинця. Цю категорію дій утворюють також їх виготовлення, пошук з метою подальшого використання тих чи інших предметів, може і спеціально не пристосованих для вчинення злочинів, але здатних полегшити його вчинення (напр., виготовлення масок, підробних документів тощо).

Пристосування – це діяльність, пов’язана із переробкою тих чи інших предметів, у процесі якої виділяються певні притаманні їм характеристики, що дає можливість більш ефективного їх використання при вчиненні злочину. Наприклад, пристосування утворює переробка шляхом обробки на наждачному колі кухонного ножа в двогострий кинджал, переробка мисливської рушниці в обріз і т. ін.

Підшукування та пристосування були відомі і Кримінальному Кодексу 1960 р.

КК України 2001 року визначив, як це вже зазначалось, й інші види поведінки, що утворюють готування до злочину.

Підшукування співучасників утворюють будь-які дії (вербування, найм, залучення шляхом погроз, підкупу), спрямовані на добір співучасників злочину, незалежно від того, яку роль вони повинні виконувати. Як видно з тексту закону, в ньому мова йде виключно про підшукування співучасників, однак це положення слід тлумачити розширено: цю форму готування до злочину утворюють також дії, спрямовані на підбір осіб, які можуть бути використані в процесі вчинення злочину або після його закінчення без ознайомлення їх з наміром вчинення злочину (напр., під-
бір осіб, які можуть бути використані для приховування злочи-
ну і т. ін.).

Особливим видом підшукування співучасників є змова на вчинення злочину, яка полягає в досягненні домовленості про спільне вчинення злочину з однією чи групою осіб.

Усунення перешкод полягає у вчиненні дій, які мають на меті створення найбільш сприятливих умов для успішної реалізації злочинного наміру. Вони можуть полягати в нейтралізації охорони, пошкодженні засобів зв’язку тощо.

Інше умисне створення умов для вчинення злочину – це будь-які дії, які мають на меті забезпечення успішного його вчинення. Їх можуть утворювати рекогносцировка на місцевості, ознайомлення із схемою охоронної сигналізації та охоронних пристроїв, розробка шляхів відходу з місця злочину, створення лжеалібі і т. ін.

Історії криміналістики відомо безліч видів поведінки, які охоплюються поняттям готування до злочину. Більшість з них загальновідома, але трапляються й унікальні, як, наприклад, залучення експертів для визначення справжньої ринкової вартості предметів, що становлять історичну та культурну цінність.

При припиненні дій на стадії готування до злочину вчинене кваліфікується за нормою Особливої частини КК з посиланням на ст. 14 КК. При цьому посилання на відповідну частину ст. 14 не потрібне. Наприклад, готування до вчинення крадіжки шляхом проникнення в житло кваліфікується за ст. 14 та ст. 185 ч. 3 КК України.

Діяння, які утворюють готування до злочину, за своїми кримінально-правовими характеристиками можуть бути самостійним складом злочину (напр., придбання пістолета з метою подальшого його використання для вчинення вбивства). У цьому випадку вчинене повинно кваліфікуватись за правилами про сукупність злочину (в наведеному прикладі – як закінчений злочин, передбачений ст. 263 КК та ст. 14 та 115 КК України).

Аналіз судової практики здійснюваний впродовж майже 40 років[202], свідчить про те, що їй абсолютно не відомі випадки притягнення до кримінальної відповідальності за дії, що характеризуються як готування до злочину у «чистому» виді. Винятком є лише випадки, коли такі дії утворюють самостійні склади злочину. Таке становище зумовлене складністю процесу доказування по цій категорії справ і бажанням працівників правоохоронних органів здобути більш вагомі докази вини особи. Як правило, відомості про готування до злочинів містяться в оперативних матеріалах органів МВД, СБУ, податкової міліції. Таке становище не може бути визнане як законне. Фактично правоохоронні органи такими діями дають можливість злочинцю «заглибитись» в процес вчинення злочину, закінчити його, допускаючи часто спричинення злочином тяжких наслідків, замість того щоб припинити його на ранній стадії.

Чинне кримінальне законодавство, як вже зазначалось, вирішуючи питання про покарання за незакінчений злочин, не робить різ­ниці між ним та закінченим злочином.

Однак, враховуючи віддаленість цієї стадії від закінчення
злочину, суттєво меншу ступінь суспільної небезпеки дій, що її утворюють, чинне кримінальне законодавство встановило, що «готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності» (ст. 14 ч. 2 КК). Це є новацією в кримінальному законі, яка спрямована на більш ефективне його застосування.

Б) Замах на злочин та його види. Замах на злочин безпосередньо передує закінченому злочину. Відповідно до ст. 15 ч. 1 КК «замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі».

Замах на злочин містить у собі в повному обсязі або частково характеристику діяння, що утворює об’єктивну сторону складу злочину, на вчинення якого було спрямовано умисел особи.

Виходячи з аналізу ст. 15 ч. 1 КК, ознаками замаху на злочин є:

¨ наявність у вчиненому діянні ознак об’єктивної сторони діяння, передбаченого нормою Особливої частини КК України;

¨ вчинення цього діяння умисно.

Наведене визначає, що замах на злочин неможливий при вчиненні т. зв. злочинів з формальним складом, об’єктивна сторона яких характеризується бездіяльністю, та необережних злочинів.

Обсяг виконаної злочинцем об’єктивної сторони складу злочину визначає вид замаху, який може бути закінченим та незакінченим (рис. 19).

Рис. 19. Види замаху на злочин

Закінчений замах визначений ст. 15 ч. 2 КК, яка вказує: «Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі». У матеріальних складах злочину це означає, що винний виконав всі можливі і необхідні за його розумінням дії, які повинні були викликати злочинний наслідок, але останній не настав з причин, що не залежали від волі та свідомості винного. Закінчений злочин буде мати місце, наприклад, у випадку, коли винний з метою вбивства вчинив влуч­ний постріл у жертву, завдавши травму життєво важливим органам, однак смерть не настала в зв’язку із вчасною медичною допомогою, яка була надана потерпілому.

Закінчений замах не може бути при вчиненні злочинів з формальним складом. Це визначається відомими характеристиками даного виду закінченого злочину, який має місце при виконанні винним в повному обсязі діяння, що характеризує об’єктивну сторону складу злочину.

Незакінчений замах, згідно зі ст. 15 ч. 3, має місце тоді, коли «особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця».

Незакінчений замах має місце, наприклад, тоді, коли винний з метою викрадення грошей проник у приміщення, де стояв сейф, однак не зміг його відкрити. Незакінченість замаху може визначатись різноманітними факторами: відсутністю належних навиків у злочинця, його затриманням, активним опором потерпілого, вна-
слідок якого напад припинено і т. ін.

У теорії кримінального права виділяється як підвид незакін-
ченого замаху т. зв. непридатний замах, який може виступати
у виді:

¨ замаху на непридатний об’єкт або предмет посягання;

¨ замаху з непридатними знаряддями або засобами.

Ці види замаху по суті є різновидами фактичної помилки, які розглядались раніше.

Замах на непридатний об’єкт або предмет посягання має місце тоді, коли як об’єкт або предмет злочинного посягання виступають суспільні відносини, блага та інтереси, речі матеріального світу, яким злочинець своїми діями об’єктивно не може спричинити шкоду. Наприклад, з метою вбивства злочинець робить постріл в особу, не орієнтуючись у тому, що потерпілий мертвий. Або інший випадок. Помиляючись, злочинець вчиняє викрадення пістолета, вважаючи його бойовим, тоді як насправді викрадає муляж зброї.

Замах з непридатними знаряддями або засобами має місце у випадку застосування в процесі виконання об’єктивної сторони злочину знарядь та засобів, які не можуть спричинити наслідок, на який розраховує злочинець, що в цілому призводить до неможливості досягнення бажаного результату. Прикладом такого замаху може бути використання з метою вчинення вбивства як зброї несправної рушниці, спроба використати в процесі злочину автомобіль, який є несправним та ін.

Всі види замаху, з точки зору їх кримінально-правової кваліфікації, розглядаються однаково. При цьому діяння, вчинене винним, кваліфікується за статтею Особливої частини Кримінального кодексу з посиланням на ст. 15 КК.

10.4. Добровільна відмова при незакінченому злочині

З метою посилення превентивної сили кримінального закону, надання особам, які почали злочинну діяльність, останньої можливості уникнути кримінальної відповідальності та покарання КК України закріплює в своїх нормах інститут добровільної відмови від вчинення злочину.

Стаття 17 ч. 1 КК визначає: «Добровільною відмовою є оста-
точне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця».

Виходячи з цитованого нормативного визначення добровільна відмова можлива лише на попередніх стадіях злочинної діяльності – на стадії готування та на стадії замаху на злочин. І це зрозуміло. При доведенні злочину до кінця вже немає від чого відмовлятись – злочин уже існує у відповідній системі просторово-часових координат як об’єктивна реальність.

Однак для того щоб можна було застосувати ст. 17 КК і звільнити особу від кримінальної відповідальності, її діяння повинні відповідати умовам правомірності добровільної відмови, якими є:

¨ добровільний характер відмови;

¨ остаточність і безумовність добровільної відмови;

¨ усвідомлення наявності об’єктивних та суб’єктивних можливостей доведення злочинної діяльності до кінця і виконання закінченого злочину.

Добровільний характер відмови визначається наявністю волі особи, спрямованої на припинення подальшої злочинної діяльності. Добровільність має витоком свідомість і почуття особи, яка розпочала злочинну діяльність. При цьому не має значення, які рушійні сили визначили прийняття рішення – страх перед можливим покаранням, умовляння, роз’яснення чи навіть погрози. Головним є те, що під їх впливом особа самостійно прийняла рішення про відмову від подальшої злочинної діяльності. Те, що рішення повинно бути добровільним, свідчать положення статей 14 та 15 КК, які, визначаючи поняття готування та замаху на злочин, акцентують увагу на вольовому моменті вчинення цих дій (особливо це стосується замаху на злочин).

Остаточність і безумовність відмови означає кінцеву і безповоротну відмову від доведення злочину до кінця за наявності можливості завершення розпочатої злочинної діяльності. Припинення готування або замаху на злочин не повинно бути призупиненням цієї діяльності з тим, щоб продовжити її через будь-який проміжок часу. Це не може бути припинення під якоюсь умовою, невиконання якої визначить продовження виконання злочину. Ця ознака означає не перерву в злочинній діяльності, а останню крапку в її розвитку. Приміром, не можуть бути визнані добровільною відмовою дії особи, яка з метою вбивства кілька годин чекала свою жертву в засідці і, не дочекавшись, пішла з наміром повернутись наступного дня, щоб виконати злочинний намір.

Усвідомлення наявності об’єктивних та суб’єктивних можливостей доведення злочинної діяльності до кінця і виконання закінченого злочину. Це означає, що особа усвідомлює відсутність будь-яких об’єктивних та суб’єктивних обставин, які перешкоджають доведенню злочину до кінця і, не зважаючи на це, припиняє злочинну діяльність.

Припинення злочинної діяльності внаслідок переконання в неможливості її продовження і досягнення злочинного наслідку не може розглядатись як добровільна відмова.

Таке усвідомлення повинно базуватись на суб’єктивній оцінці особою реальної ситуації. При цьому не має значення можливість помилки особи в такій оцінці. Визначальним є саме суб’єктивна оцінка, її власне бачення суб’єктом.

Добровільна відмова можлива на всіх стадіях попередньої злочинної діяльності. Однак якщо при готуванні до злочину і
при незакінченому замаху на злочин це не становить особливих труднощів, то трохи інакше справа виглядає при закінченому
замаху.

При готуванні до злочину добровільна відмова полягає у припиненні попередньої злочинної діяльності.

Так само виглядає справа і при незакінченому замаху.

При закінченому замаху добровільна відмова може мати місце виключно тоді, коли між діянням, що утворює об’єктивну сторону складу злочину, і злочинним наслідком лежить якийсь проміжок часу, коли можуть бути виконані ті чи інші діяння, які ліквідують загрозу об’єкту посягання і приведуть до ненастання шкідливого наслідку. У зв’язку з цим добровільна відмова при закінченому замаху полягає в застосуванні заходів, спрямованих на недопущення настання злочинного наслідку, на розрив причинно-наслід­кового ланцюга між діянням та наслідком. У цьому випадку діяння суб’єкта наближені до характеристик діяльного каяття.

При виконанні всіх ознак добровільної відмови особа звільняється від кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 17 ч. 2 КК: «Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину». Така ситуація може виникати, наприклад, коли для вчинення розбійного нападу особа викрадає автомобіль. Надалі від вчинення розбою вона відмовляється з дотриманням всіх умов добровільної відмови. В цьому випадку від відповідальності за розбій особу буде звільнено, однак вона буде нести відповідальність за викрадення автомобіля.

Добровільну відмову слід відрізняти від інституту діяльного каяття, який давно відомий кримінальному праву. Попереднє кримінальне законодавство розглядало діяльне каяття виключно як обставину, що пом’якшує відповідальність особи (ст. 40 п. 1 в редакції КК України 1960 р.).

Нове кримінальне законодавство підняло цей інститут на якісно новий вищий рівень, передбачивши в т. ч. можливість у визначених законом випадках звільнення особи, яка вчинила дії, що харак­теризуються як діяльне каяття, від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

Під діяльним каяттям розуміються дії злочинця, які вчиняються ним після виконання закінченого злочину з метою недопущення або зменшення ступеня суспільної небезпеки шкідливих наслідків злочину.

Якщо стадії вчинення злочину належать до попередньої злочинної діяльності, то інститут діяльного каяття входить в характеристику постзлочинної (посткримінальної) поведінки яка, нажаль, мало досліджена як кримінально-правовою, так і кримінологічною науками.[203] Вона може бути охарактеризована як особливий вид поведінки, яка перебуває у сфері (або межує зі сферою) кримінально правового регулювання в питаннях визначення умов та підстав притягнення до кримінальної відповідальності, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, виконання покарання, можливостей повної реалізації особою комплексу передбачених законом прав, а також при здійсненні заходів загальної та спеціальної профілактики злочинів.

З об’єктивної сторони діяльне каяття завжди визначається активною поведінкою. Її метою є залагодження наслідків зменшення рівня суспільної небезпеки діяння та його наслідків.

Із суб’єктивної сторони діяльне каяття характеризується розкаянням у вчиненому злочині, що визначає і назву цього інституту кримінального права.

Дії, які утворюють діяльне каяття, можуть бути найрізноманітнішими і полягати:

¨ в запобіганні настанню шкідливих наслідків;

¨ зменшенні ступеня суспільної небезпечності наслідків;

¨ явці із зізнанням;

¨ сприянні розкриттю злочину;

¨ відшкодуванні заподіяних збитків;

¨ усуненні заподіяної шкоди;

¨ вчиненні інших діянь, які пом’якшують ступінь суспільної небезпеки злочину.

Більшість із вказаних видів діяльного каяття передбачені чинним КК як обставини, що пом’якшують відповідальність (ст. 66 пункти 1, 2 КК). Однак окремої норми, яка б визначала поняття цього інституту в чинному КК не існує.

Водночас ст. 45 КК визначає можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям при вчиненні злочинів невеликої тяжкості.

Діяльне каяття суттєво відрізняється від добровільної відмови при незакінченому злочині.

Добровільна відмова	Діяльне каяття
1. Можлива виключно на стадіях незакінченої злочинної діяль- ності	1. Можливе на стадії як за­кінченого так і незакінченого злочину
2. Може здійснюватись як у формі бездіяльності, так і у формі активних дій	2. Можливе виключно у формі активних дій
3. Можлива тільки при вчиненні злочинів з прямим умислом	3. Можливе при будь-якій формі вини (умисній чи необережній)
4. Є безумовною підставою звільнення від кримінальної відповідальності	4. У більшості випадків розглядається як обставина, що пом’як­шує відповідальність

Розділ 11

СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

11.1. Поняття співучасті у злочині

Питання, які розглядались нами до цього, умовно передбачали ситуацію вчинення злочину однією особою. Однак характеристики злочинності наочно свідчать про те, що значна кількість злочинів вчиняється не одноособово, а у співучасті (concursus delinquetium). Серед деяких категорій злочинців і в окремих видах злочинів показник групової злочинності сягає 80%. Особливо небезпечним є те, що цей показник є надзвичайно високим серед неповнолітніх злочинців, того контингенту, який визначатиме «обличчя» злочинності ХХІ ст.

У теоретичній спадщині в галузі кримінального права, напевно, немає більшої кількості праць, ніж ті, які присвячені вивченню питання інституту співучасті у злочині. Однак і зараз можна з впевненістю сказати, що в ньому існує безліч «білих плям», які відкривають простір для дослідників. І тому залишаються актуальними думки М. С. Таганцева, який зазначав, що цей інститут є одним з найбільш заплутаних у теорії кримінального права.

Шлях до розуміння змісту та його ознак інституту співучасті у злочині в історії вітчизняної наукової думки був довгим і неоднозначним.

В. Д. Спасович, виділяючи вчинення злочину кількома особами, говорив про це, як про «стечение нескольких главных виновников в одном и том же преступлении». При цьому він не визначав ознак цього виду скоєння злочину, та видів співучасників, а спинявся на аналізі відомих законодавству форм її здійснення[204]. Він виділив співучасть як окремий інститут кримінального права.

Л. Є. Владимиров визначав співучасть як «соглашение нескольких лиц совершить общими силами определенное или несколько, наперед не определенных, преступлений». При цьому він визначав і ознаки співучасті, до яких відносив наявність спільного умислу та попередньої домовленості на вчинення злочину; об’єднання зусиль співучасників; узгодженість щодо скоєння одного або кількох (невизначеної кількості) злочинів.[205]

О. Ф. Кістяківський не користувався терміном «співучасть», замінюючи його на «стечение преступников» або «участие в преступлении». Він визначав цю діяльність на підставі лише об’єк­тивного (кількісного) критерію як злочин, вчинений двома або більшим числом осіб. Не вказуючи на ознаки співучасті, він,
однак, виділяв як ознаку при характеристиці окремих видів співучасників обов’язкову наявність спільного умислу. Цікавим є те, що О. Ф. Кістяківським була запропонована градація співучасті на необхідну і факультативну. До необхідної він відносив ті
діяння, які не могли бути вчинені інакше, як групою осіб (напр., такі діяння як дуель, підкуп, перелюбство). Факультативну форму утворювали діяння, які, за загальним правилом, не вимагали участі кількох осіб, тобто могли бути вчинені і одним злочинцем.[206]

Першим, хто дав чітке визначення ознакам співучасті у злочині, був Л. С. Бєлогриць-Котляревський, який зазначав, що ними є «совпадение нескольких лиц в преступлении, при котором, благодаря общности их субъективной виновности, каждый солидарно отвечает за все деяние в полном объеме».[207]

М. Д. Сергієвський розумів співучасть у злочині виключно на підставі кількісного критерію, як «знание каждого из соучастников о присоединяющейся деятельности других лиц».[208]

М. С. Таганцев, не даючи дефініції інституту співучасті у
злочині, проте визначав його основні ознаки – вчинення діяння
декількома учасниками та спільність вини у всіх співучас-
ників.[209]

Один з перших радянських підручників з кримінального права (1938 р.) вже чітко формулював поняття співучасті, зафіксувавши, що нею є «умышленное участие двух или нескольких лиц в совершении умышленного преступления».[210] Цю дефініцію можна визнати чи не найпершою, яка остаточно й однозначно визначила поняття цього інституту, що залишається практично незмінним до сьогодні.

Однак у брошурі – «Соучастие в преступлении» (1939 р.), професор Б. С. Утєвський знову таки зробив спробу визначити спів-
участь виключно на підставі об’єктивної ознаки як діяльність, при якій «двое или более лиц объединяются, организуются для совершения одного или нескольких преступлений».[211] Такий підхід абсолютно зрозумілий з позицій того часу, коли він служив науковим обґрунтуванням кваліфікацій співучасті на процесах «зрадників Батьківщини» періоду сталінських репресій.

Ця позиція була піддана критиці О. Н. Трайніним, який зазначав, що вона не характеризує необхідності наявності єдності співучасників і дає можливість визнати співучастю просту сукупність кількох осіб. Він висловився за необхідність встановлення в якості ознаки співучасті наявності суб’єктивного зв’язку між співучасниками, а не просто наявності умислу.[212]

Слід зазначити, що на теоретичну розробку інституту співучасті у злочині значний відбиток наклали правові погляди А. Я. Вишинського – апологета політики судового терору часів культу особи Й. В. Сталіна. Він трактував поняття співучасті в розширеному виді, підводячи під нього фактично будь-яку діяльність, здійснену двома і більше особами, заперечуючи необхідність існування причинного зв’язку діянь інших співучасників з діяннями, які вчинив виконавець злочину. За А. Я. Вишинським для визначення співучасті достатньо було встановити наявність зв’язку із вчиненим злочином для вирішення питання про кримінальну відповідальність.

Звичайно, після відмови від політики терору і репресій такі погляди були піддані критиці і від них відмовилися.

Подальша теоретична розробка інституту співучасті у злочині здійснювалась у численних працях учених-криміналістів, серед яких варто виділити монографічні праці Ф. Г. Бурчака.[213]

Ф. Г. Бурчак, визначаючи поняття співучасті, писав, що це – «совместное участие двух или большего числа лиц в совершении одного и того же умышленного преступления».[214]

Слід зазначити, що інститут співучасті відомий і теорії кримінального права і кримінальному законодавству ще з далеких часів.

Найдавніша пам’ятка права стародавніх слов’ян – «Руська прав­да» знала співучасть у злочині і цікаво регулювала відповідальність за вчинення злочинів у співучасті. Однак у різних списках відповідальність розглядалась по-різному. Якщо Троїцький список визначав тільки загальні принципи відповідальності (ст. 37), то вже академічний список (ст. 31) диференціював відповідальність залежно від кількості співучасників. При цьому «Руська правда» фіксувала два надзвичайно важливих положення:

§ вчинене діяння в повному обсязі ставилось у провину всім співучасникам злочину;

§ встановлювалась рівна відповідальність всіх співучасників злочину.[215]

Наступний нормативний документ, який регулював питання співучасті у злочині,– «Соборное уложение» царя Олексія Михайловича (1648 р.). У ньому не дається визначення співучасті, але досить широко розглядаються різноманітні випадки вчинення злочинів у співучасті.[216]

«Артикул воинский» Петра І (ст. 189 Толкование, ст. 190) зафіксували умови відповідальності співучасників, виділяючи як співвиконавців, так і пособників та визначаючи межі їх відповідальності.[217]

Уперше майже повна характеристика видів співучасників у національному законодавстві була дана у «Своде законов Россий-
ской империи», в якому виділялись:

§ спільники, які в сукупності привели злочин у дію;

§ призвідники, які діяли разом з іншими, однак були першими, хто започаткував умисел та залучив до нього інших;

§ помічники й учасники (їх налічувалось 6 категорій), які сприяли вчиненню злочину «словом або письмом».

На підставі цієї схеми була розроблена система співучасників у кримінальному законодавстві «Уложении» 1845 р. Однак вона була диференційована відповідно до форм співучасті, що зробило її мало дієвою.

У радянському кримінальному законодавстві перші норми, що регулювали умови кримінальної відповідальності за співучасть, з’явились у «Руководящих началах» 1919 р., які визначали умови відповідальності «за деяния, совершенные сообща». Однак слід зауважити, що це здійснювалось досить узагальнено (статті 21–24). «Руководящие начала» вимагали визначати ступінь суспільної небезпеки співучасті насамперед на підставі встановлення ступеня суспільної небезпеки злочину, а вже потім враховувати суспільну небезпеку діяння. Були нормативно врегульовані і форми співучасті, якими були «шайка, банда, толпа». Саме цей документ створив фундамент для сучасного інституту співучасті у злочині.

КК РРФСР 1922 р. у ст. 15 визначав: «За преступления наказываются как исполнители, так и подстрекатели и пособники. Мера наказания каждому из соучастников преступления определяется как степенью участия, так и степенью опасности преступника и совершенного им преступления». Ідентично регулював це питання і КК України 1922 р.

«Основные начала» 1924 р. містили лише одну норму, що була присвячена інституту співучасті у злочині (ст. 12). Вона визначала, що «меры социальной защиты применяются в отношении всех соучастников (подстрекателей, исполнителей, пособников) в зависимости как от степени их социальной опасности, так и от степени их участия в преступлениях». Як видно, «Основные начала» знов переставили наголос при визначенні критеріїв відповідальності за співучасть з суспільної небезпеки діяння на суспільну небезпечність особи. При цьому закон не регулював ані поняття співучасті, ані поняття окремих видів співучасників, залишаючи це на розсуд практики.

КК України 1927 р. практично повторив наведене формулювання «Основных начал» 1924 р. (ст. 19), хоча і визначив у ст. 20 поняття основних видів співучасників – підмовника, виконавця та пособника.

Незважаючи на надзвичайно велику централізацію законодав-
ства, в питанні віднесення тих чи інших категорій осіб до співучасників кримінальні закони союзних республік проявили достатню самостійність. Це передусім стосувалось визначення кола співучасників. КК РРФСР вказував (ст. 17), що до них належать лише підмовники і пособники. КК УРСР пішов далі і обґрунтовано включив до їх кола також і виконавців злочину. Не було єдності й у включенні до кола співучасників осіб, які вчинили заздалегідь необіцяне приховування злочинів. Якщо КК РРФСР та ряду інших союзних республік визнавали цю діяльність як співучасть у злочині без будь-яких обмежень, то КК України не тільки не робив цього, а взагалі обґрунтовано встановлював відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів лише у спеціально визначених випадках.

Як видно, перші кримінально-правові закони радянських часів не виділяли і такого виду співучасників, як організатор злочину, хоча законодавство знало цей вид діяльності, закріплюючи його в окремий вид злочину (напр., статті 54¹¹, 56¹⁷ КК).

Політика сталінського тоталітаризму знайшла свій яскравий відбиток і в науково-практичному розумінні інституту співучасті у злочині. При цьому грубо порушувались принципи об’єктивного ставлення за провину і вимога наявності єдності умислу співучасників. Приміром, згідно із ст. 54^1в «Відповідальність повнолітніх членів сімей військовослужбовців» фактично визнавались співучасниками і підлягали покаранню всі повнолітні члени сім’ї військовослужбовця що вчинив втечу або переліт за кордон, які проживали разом з ним або були на його утриманні, навіть за тієї умови, що вони нічого не знали і не могли знати про вчинене діяння. Таким чином вони визнавалися співучасниками злочину.

Дата добавления: 2014-12-10