Вік кримінальної відповідальності 7 страница

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р., Кримінальні кодекси союзних республік 60-х років у своїх нормах не тільки визначили поняття співучасті у злочині, але і досить розгорнуто характеризували види співучасників злочину. Це вперше знайшло своє закріплення в нормативному порядку.

Наприклад, ст. 19 КК України визначала:

«Співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у здійсненні злочину.

Співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники і пособники.

Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила
злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала здійснення злочину або керувала його здійсненням.

Підмовником визнається особа, яка схилила до здійснення злочину.

Пособником визнається особа, яка сприяла здійсненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Ступінь і характер участі кожного з співучасників у здійснен-
ні злочину повинні бути враховані судом при призначенні покарання».

Як бачимо видно, рівень узагальнень, здійснений законодав-
ством, був на декілька порядків вищим за попередній. У ньому знайшли нормативне відображення саме поняття співучасті та його ознаки, визначені види співучасників та дана характеристика діянь, що утворюють кожний із цих видів.

Одночасно закон робив акцент на суспільній небезпечності діяння, хоча і наголошував на необхідності врахування при призначенні покарання ступеня і характеру участi в злочині кожного із співучасників.

Звичайно, це був великий крок вперед на шляху як теоретичного розуміння змісту цього кримінально-правового інституту, так і його втілення в практику боротьби зі злочинністю.

Новим кроком у цьому напрямі стало законодавство 2001 р., яке присвятило інституту співучасті розд. VІ. Воно визначає поняття співучасті у злочині в ст. 26, яка встановлює: «Cпівучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину».

Виходячи з цього нормативного визначення можна виділити дві групи ознак, що визначають цей інститут кримінального права:

ü об’єктивні ознаки;

ü суб’єктивні ознаки.

Об’єктивні ознаки співучасті (див. рис. 20, с. 186). Стаття 26 КК України чітко визначає, що про співучасть у злочині можна вести мову, коли у його вчиненні брало участь декілька осіб. Цей показник у теорії носить назву об’єктивного (або кількісного) критерію співучасті. При цьому закон не встановлює ані нижньої, ані верхньої його межі. Елементарне тлумачення дає можливість дійти висновку, що нижню межу складатимуть дві особи. Що стосується верхньої межі, то її практично не існує. За даними дослідників, кількісний склад деяких злочинних об’єднань становить сотні і навіть тисячі членів.

Однак не будь-яка злочинна діяльність двох і більше осіб утворюватиме співучасть. Для наявності співучасті необхідно, щоб якнайменше двоє із співучасників досягли віку, встановленого законом, що дозволить притягнути їх до кримінальної відповідальності. Одночасно необхідно також, щоб не менш ніж двоє із співучасників були осудні під час здійснення злочину. У зв’язку з цим не може визнаватись співучастю у злочині використання малолітніх або неосудних як виконавців злочину. В таких випадках особи,

Рис. 20. Об’єктивні ознаки співучасті у злочині

які залучили до вчинення злочину цю категорію осіб, нестимуть кримінальну відповідальність за безпосереднє вчинення злочину, знаряддям здійснення якого були малолітній або неосудний (т. зв. посереднє спричинення).

Відсутність двох суб’єктів у вчиненні злочину виключає спів-
участь. Підбурювання малолітніх та неосудних до вчинення су-
спільно небезпечних діянь слід розглядати як т. зв. посередню винність (різновид посереднього спричинення).

Наявність декількох осіб передбачає наявність ще однієї об’єк­тивної ознаки співучасті – сумісності дій осіб, що брали участь у вчиненні злочину. У теорії кримінального права ця ознака розглядається в широкому плані і включає в себе ряд самостійних об’єктивних ознак (сумісний наслідок, причинний зв’язок між діянням кожного співучасника і загальним злочинним наслідком). Водночас деякі автори розглядають сумісність дій осіб, що беруть участь в одному злочині, у відриві від суб’єктивного, психологічного змісту.[218]

Спільна участь двох або більше осіб у здійсненні злочину має місце тоді, коли діяльність одного співучасника доповнює діяльність другого, що дозволяє досягнути сумісного для них суспільно небезпечного наслідку. Однак, якщо така спільна діяльність має лише зовнішній (виключно об’єктивний) характер і позбавлена внутрішнього, усвідомленого зв’язку, то не можна говорити про співучасть в єдиному злочині. У цих випадках винні повинні нести самостійну кримінальну відповідальність, незважаючи на те, що об’єктивно їх діяльність стала причиною спільного, єдиного для них злочинного наслідку. Приміром, не можна розглядати як спільні дії гр-на Т., який заподіяв іншому гр-ну Ф. вогнестрільне поранення, і діяльність лікаря громадянина С., який при проведенні операції Ф. не перевірив реакцію його на медикаменти, що зумовило настання смерті Ф. У розглянутій ситуації співучасть відсутня, оскільки діяльність кожного з винних набуває суспільно не-
безпечного характеру незалежно від скоєного іншими особами.
У цьому випадку відсутня будь-яка умисна координація дій цих осіб, відсутня мінімальна психічна спільність між винними.

Сумісність дій співучасників матеріалізується у спільному, єдиному для них наслідку, наявності причинного зв’язку між діями кожного співучасника і наслідком, що настав, а також у створенні умов здійснення дій іншими співучасниками.

Як вже зазначалась, становлення законності в нашій країні
після подолання наслідків культу особи Сталіна було пов’язано, в тому числі, з визнанням у теорії кримінального права необхідності встановлення причинного зв’язку між діяльністю кожного співучасника і суспільно небезпечним наслідком. У свій час проти цієї вимоги виступав А. Я. Вишинський. У 1938 р., обґрунтовуючи розширення меж кримінальної відповідальності за спів-
участь, А. Я. Вишинський заперечував трактування співучасті як діяльності, що перебуває в причинному зв’язку зі злочинним наслідком. На думку А. Я. Вишинського, досить було встановити зв’язок даної особи із закінченим злочином, щоб мати «право» позитивно вирішувати питання про кримінальну відповідальність. Ці «теоретичні» дослідження виправдовували свавілля і масові репресії.

Причинний зв’язок при співучасті проявляється в тому, що заподіяна шкода є об’єктивним наслідком діяльності всіх співучасників. Злочинний наслідок при співучасті – сукупний підсумок діяльності не тільки виконавця, а й організатора, і підбурювача,
і пособника.

Незважаючи на те, що діяння, яке характеризує об’єктивну сторону складу злочину, утворюється виключно поведінкою виконавця злочину, дії інших співучасників, створюючи умови для злочинної діяльності, причинно зумовлюють виконання ним об’єк­тивної сторони злочину.

Виходячи з цього не всяка суспільно небезпечна діяльність, пов’язана із злочином, визнається співучастю. Скажімо, не може розглядатись як співучасть т. зв. причетність до злочину (заздалегідь не обіцяне приховування, недонесення та потурання злочинам), тому що вони причинно не зумовлюють настання шкідливих наслідків.

Суб’єктивні ознаки (рис. 21). Із суб’єктивної сторони спів-
участь характеризується не тільки суб’єктивним зв’язком між співучасниками, але і ставленням співучасників до діяння, що здійснюється спільно, і його наслідків.

Рис. 21. Суб’єктивні ознаки співучасті у злочині

У загальному понятті співучасті, яке дається в ст. 26 КК, міститься вказівка на умисний характер дій усіх співучасників, що виключає можливість співучасті в необережних злочинах. Умисел, як відомо,– це форма вини, яка передбачає відповідне психічне ставлення особи до окремих елементів злочину, а саме до діяння і його наслідків (ст. 24 КК). Умислом співучасників повинно охоплюватися усвідомлення суспільної небезпеки як власних діянь, так і усвідомлення суспільної небезпеки діянь виконавця. Водночас співучасники бажають, щоб виконавець здійснив ці суспільно небезпечні діяння. Свідомістю співучасників охоплюється і причинний зв’язок між їх діяннями, і суспільно небезпечними діяннями виконавця, які були зумовлені попередньою діяльністю. Свідомістю охоплюються і суспільно небезпечні наслідки діянь виконавця, і розвиток причинного зв’язку між діяннями виконавця і наслідками (хоч би в загальних рисах). Взаємна обізнаність співучасників не обов’язкова, виконавець, як правило, буває обізнаним із злочинною діяльністю інших співучасників, які надають йому сприяння в здійсненні злочину. Взаємна обізнаність із характером злочину, що готується, і його наслідки – властивість найбільш небезпечних форм співучасті. Однак злочини, що здійснюються, наприклад, організованою групою або злочинною організацією, можуть бути результатом роз’єднаної, конспіративної діяльності, яка значною мірою обмежує обізнаність виконавців і пособників. Такий зв’язок також може бути ознакою співучасті.

Інтелектуальний момент умислу співучасників характеризується усвідомленням не тільки обставин, що належать до об’єктивної сторони діяння виконавця, але і тих, які належать до об’єкта злочину і суб’єкта – виконавця злочину.

Сумісність діяльності двох і більше осіб у здійсненні одного злочину зумовлює посягання всіх на один, загальний для них об’єкт злочину, певні характеристики якого повинні охоплюватися свідомістю кожного співучасника.

Співучасники повинні усвідомлювати обов’язкові ознаки, що характеризують суб’єкт злочину (виконавця), описані в нормі Особливої частини КК (напр., службову особу, військовослужбовця, вік, стать та ін.). Якщо співучасник помиляється відносно, скажімо, віку виконавця (напр., вважаючи, що він досяг віку кримінальної відповідальності, коли насправді ще не досяг), співучасть у злочині виключається, оскільки в здійсненні злочину бере участь лише одна особа. Невдала співучасть повинна бути кваліфікована як замах на співучасть в злочині за статтями 17 і 26 КК, а також за відповідною статтею Особливої частини КК.

Зміст вольового моменту у співучасті характеризується бажанням або свідомим допущенням настання загального, єдиного злочинного наслідку.

Мотиви і цілі співучасників можуть збігатися, але це зовсім не обов’язково. Приміром, найманий убивця діє з корисливих мотивів, бажаючи незаконно збагатитися внаслідок вбивства, а підбурювач або організатор цього злочину можуть діяти на ґрунті неприязних відносин, прагнучи помститися потерпілому.

За діючим Кримінальним кодексом (ст. 26) співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у здійсненні злочину. Законодавець говорить не тільки про умисну спільну участь, а й про умисний характер злочинів, які вчиняються в співучасті. Проте, постійно виникають спроби обґрунтувати можливість співучасті в необережних злочинах. І це робиться, не зважаючи на те, що така точка зору досить аргументовано критикується абсолютною більшістю теоретиків протягом тривалого часу, незважаючи на те, що таку концепцію відкинули учасники VІІ Конгресу Міжнародної Асоціації кримінального права, який відбувся в Афінах у 1957 р.

Спроби визнання можливості співучасті при вчиненні необережних злочинів суперечать суті даного інституту і законодавчого визначення умисного злочину. Вирішуючи це питання, необхідно пам’ятати, що про умисний злочин мова може йти тоді, коли особа має намір вчинити злочин; про необережний злочин можна ставити питання лише у випадках, коли особа не мала наміру вчинити злочин. Важко уявити, що особи, які діяли необережно, і не мали наміру вчинити злочин, умисно беруть участь у його вчиненні. Здійснення одного злочину внаслідок необережних дій кількох осіб не утворить співучасть у злочині. У цих випадках кожний винний індивідуально повинен відповідати за необережний злочин.

Необережне підбурювання або пособництво в умисно вчиненому злочині також не утворюють співучасті. Наприклад, дві особи, жартуючи, штовхають третього у воду на річці. Останній, не вміючи плавати, тоне. У діях винних відсутній умисел на вбивство, і вони повинні нести відповідальність індивідуально за необережне вбивство.

У період культу особи Сталіна виникла потреба в теоретичному обґрунтуванні масових репресій. Одне з них полягало у визнанні можливості притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у вчиненні необережних злочинів. Теоретично це було оформлено А. Я. Вишинським шляхом визнання можливості притягнення до кримінальної відповідальності за необережне підбурювання до злочину, як за співучасть у злочині. На підставі цих теоретизувань тисячі невинних було засуджено до позбавлення волі і їх шлях загубився на дорогах ГУЛАГу.

Вирішення питання про сумісність, як уже зазначалось, залежить від встановлення не тільки об’єктивних, але і суб’єктивних моментів. Встановлення сумісності не завдає труднощів, коли між співучасниками є змова на здійснення злочину. Однак це ускладнюється за її відсутності. У цих випадках тільки аналіз діяльності кожного співучасника, що зумовило настання шкідливих наслідків, спільно з аналізом діяльності інших співучасників дозволить встановити наявність або відсутність психічного зв’язку, необхідного для визначення сумісності. Зміст психічного зв’язку (суб’єк­тивний момент сумісності) характеризується усвідомленням кожним співучасником діяльності інших осіб і прагненням досягнення злочинного наслідку в результаті загальних зусиль.

Розкриття змісту суб’єктивного зв’язку між співучасниками злочину багато в чому залежить від вирішення питання про допустимість одностороннього або наявність виключно двостороннього зв’язку між ними. Під двостороннім зв’язком в теорії кримінального права розуміється такий зв’язок між співучасниками, який, з одного боку, передбачає усвідомлення організатором, підбурювачем і пособником злочинної діяльності виконавця і бажання діяти спільно з ним, а з іншого,– усвідомлення виконавцем злочинної діяльності всіх інших співучасників і прагнення діяти спільно з ними. Односторонній суб’єктивний зв’язок характеризується тим, що виконавець може не знати про діяльність підбурювача і пособника які приєдналися до його діяльності. Підбурювач при цьому знає, що він схиляє виконавця до здійснення злочину, а пособник знає, що він допомагає виконавцеві здійснити злочин. Одностороння обізнаність підбурювача і пособника свідчить про сумісність їх дій, а отже, такий зв’язок може бути ознакою співучасті. Дії організатора, підбурювача і пособника при односторонньому зв’язку є
суспільно небезпечними внаслідок того, що вони причинно і виною пов’язані із злочином через виконавця, який вчиняє злочин.

На користь допустимості одностороннього суб’єктивного зв’язку говорить і аналіз взаємообізнаності членів організованих злочинних об’єднань (що розглядалось раніше) та висновок про не-
обов’язковість в цій ситуації взаємообізнаності щодо злочинної поведінки.

11.2. Форми співучасті у злочині

Питання про форми співучасті у злочині – це питання про організаційно-структурне оформлення співучасті. Для здійснення
ефективної боротьби із злочинністю це питання має неабияке значення. Фактично, на сьогодні, саме в цих питаннях сконцентрований найбільший комплекс проблем, пов’язаних з подальшим розвитком інституту співучасті.

Рис. 22. Форми співучасті у злочині

Питання про форми співучасті (рис. 22) не нове в теорії кримінального права.

Ще В. Д. Спасович вказував на те, що співучасть реалізується у формах «действий преступников скопом» (те, що надалі буде визначатись як співвиконання, співвинність); «заговора» (ця форма на сьогодні охоплюється співучастю за попередньою змовою); шайки (та, яка сьогодні розуміється нами, як банда).[219]

Так само розглядав це питання і О. Ф. Кістяківський.[220]

Слід зазначити, що згадані вчені ще не робили поділу на
форми співучасті (вони взагалі не користувались навіть цим терміном).

Першу спробу здійснити диференціацію форм співучасті зробив Л. Є. Бєлогриць-Котляревський, який, хоч і не говорив про форми співучасті, однак вказував, що співучасть буває: «а) без предварительного согласия и б) по предварительному согласию».[221]

М. С. Таганцев розглядав цю проблему з тих самих позицій, щоправда, робив це глибше від своїх попередників.[222]

Детально дослідив форми співучасті у злочині В. В. Єсіпов, який поділяв їх відповідно до обраних критеріїв: волі, згоди, можливості співучасті, часу.[223]

Тривалий час диференціація форм співучасті у злочині у вітчизняній теорії кримінального права здійснювалась за змішаною схемою, в основі якої лежали як об’єктивні, так і суб’єктивні харак­теристики.

Першим, хто зробив диференціацію окремо на підставі об’єк­тивного і суб’єктивного критеріїв був М. І. Бажанов.[224] Вбачається, що в умовах суттєвих змін у характеристиках злочинності, пов’язаних з розвитком її організованого сектору, саме такий підхід є найбільш вдалим і перспективним.

Однак перед тим, як розглядати конкретні форми співучасті у злочині, слід дати поняття цього явища.

Під формою співучасті у злочині розуміється спосіб об’єднання співучасників злочину з відповідним розподілом між ними ролей та стійкістю суб’єктивних зв’язків між ними.

За об’єктивним критерієм форми співучасті поділяють на:

ü просту співучасть;

ü складну співучасть.

Проста співучасть (співвиконання, співвинність) передбачає таке організаційно-структурне утворення, при якому всі співучас­ники злочину виконують роль виконавців. Це означає, що дії кожного утворюють об’єктивну сторону складу злочину яка визначена диспозицією відповідної норми Особливої частини КК. При цьому не обов’язково, щоб їх поведінка була ідентичною (мається на увазі, щоб дії всіх співвиконавців були «симетричними» у відтворенні об’єктивної сторони складу злочину). Реальна характеристика може полягати як у вчиненні ідентичних діянь (напр., після проникнення у житло кожен співучасник збирає у валізи речі, виносить їх і доставляє в обумовлене місце), так і у вчиненні різних дій, які у сукупності утворюють об’єктивну сторону злочину (напр., один тримає потерпілого під прицілом пістолета, а другий вилучає в нього гаманець з грошима). В обох вказаних випадках кожний із співучасників є виконавцем злочину, утворюючи своїми діями його об’єктивну сторону (тому і назва – співвиконання, співвинність, тому що вчиняють злочин спільно обоє і їх вина рівнозначна). Ця форма закріплена в ст. 28 ч. 1 КК, яка визначає, що: «злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою».

Складна співучасть (або співучасть у тісному змісті слова) характеризується розподілом ролей між співучасниками злочину, коли серед них виділяються поруч з виконавцем й інші фігури –
організатор, підбурювач, пособник. При цьому абсолютно не обов’язково, щоб всі ці види співучасників існували у злочині одночасно. Для фіксації саме цієї форми співучасті достатньо існування поруч з виконавцем хоча б однієї із зазначених фігур.

За суб’єктивною ознакою співучасть поділяється так:

¨ співучасть без попередньої домовленості (змови);

¨ співучасть з попередньою домовленістю (змовою);

§ елементарна група;

§ організована група;

§ злочинна організація.

Співучасть без попередньої домовленості виникає в тих випадках, коли злочинна діяльність одного із співучасників долучається до злочинної діяльності іншого (інших) безпосередньо в процесі виконання злочину. Наприклад, у процесі бійки до особи, яка вчинила напад на потерпілого, долучається його спільник, який також наносить удари потерпілому. При цьому дії тих хто долучається
до злочину, повинні мати місце після початку, але до закінчення злочину.

Ця форма співучасті може існувати у злочинах як з простою, так і складною співучастю. Наприклад, двоє співвиконавців можуть заздалегідь домовитись про спільне вчинення крадіжки шляхом проникнення на охоронюваний об’єкт. А може виникнути співучасть у ситуації, коли до виконавця, що вчиняє крадіжку, приєднується інший, який починає попереджати про можливу небезпеку.

Співучасть з попередньою домовленістю. Згідно із ст. 28 ч. 2 «злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення».

Ця форма співучасті може проявлятись у трьох підформах:

¨ елементарної групи;

¨ організованої групи;

¨ злочинної організації.

Перша підформа не містить у своїх характеристиках якихось особливих параметрів, чого не можна сказати про інші.

Під елементарною групою розуміють групу з двох осіб, які попередньо домовились про вчинення злочину (злочинів). Елементарна група може існувати в різних формах за об’єктивною ознакою. Це може бути і група співвиконавців, і група, що характеризується розподілом ролей.

Що стосується організованої групи (ОЗГ), то аналіз ст. 28 ч. 3, яка визначає характеристики організованої групи, дає можливості виділити параметри, що відрізняють її від попередньої.

Як визначає ця норма, «злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи».

Виходячи з цієї норми ознакою організованої групи за об’єк­тивним критерієм є вчинення злочину групою, яка складається щонайменше з трьох осіб.

За суб’єктивним критерієм, цю підформу характеризують:

¨ участь у вчиненні злочину щонайменше трьома особами;

¨ попередня домовленість з розподілом функцій серед спів-
учасників;

¨ стійкість злочинного об’єднання, яка виражається у скоєнні низки злочинів, систематичності їх вчинення;

¨ планування (підготовка) злочинної діяльності;

¨ ознайомлення з усіма обставинами підготовки та скоєння злочину всіх співучасників.

До цієї форми співучасті належать такі злочинні об’єднання,
як банда (ст. 257 КК), злочинна група в місцях позбавлення волі (ст. 392 КК), організована група вимагачів (ст. 189 ч. 4 КК) та інші об’єднання, передбачені нормами Особливої частини КК.

Аналіз типів організованих груп і зіставлення їх із нормою ст. 28 ч. 3 дає підстави зауважити, що норма права обмежує можливості для визнання відповідних злочинних об’єднань організованими групами. Приміром, якщо стати на позиції норми, не може бути визнана бандою група, яка складається з двох осіб. Цей висновок випливає із зіставлення ознак банди та ознак організованої групи. Як відомо, ознаками банди є: участь у ній щонайменше двох осіб, озброєність, організованість, стійкість. Однак ст. 28 ч. 3 вимагає обов’язкової наявності щонайменше трьох учасників групи. Не так яскраво (більше з позицій практики, ніж теорії), це проявляється і при вчиненні інших злочинів організованими групами, що складаються з двох осіб. Це створює колізію, яку слід вирішити на користь можливості визнання організованою групою об’єднання двох осіб при існуванні інших параметрів, що характеризують організовану групу.

Злочинна організація (ЗО). Ця форма співучасті в злочині є найбільш небезпечною серед усіх форм. Тривалий час у нашій країні взагалі заперечували існування організованої злочинності типу «мафія». Пізніше викривлено визначали це явище, акцентуючи увагу здебільше на «бандитській» її стороні.

Сучасна кримінально-правова теорія та кримінологічна наука дають можливість визначити це вкрай небезпечне явище.

Слід зауважити, що вперше визначення організованої злочинності одержало і нормативне закріплення в чинному КК України, що зроблено в ст. 28 ч. 4 КК, яка закріплює, що «злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп».

Виходячи з цього визначення, яке, до речі, не є досконалим, оскільки не враховує багатьох ознак цієї форми співучасті, які знайшли своє закріплення не тільки в теорії кримінального права, а й в постановах Пленуму Верховного Суду України, можна визначити кримінально-правові та кримінологічні ознаки злочинної організації.

Суттєві розходження у визначенні ознак ЗО існують між нормою КК і позицією Пленуму Верховного Суду України, висловленою у постанові від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності». Зокрема, вказана постанова до ознак ЗО відносить стійкість об’єднання, спеціальну мету, плановий характер злочинної діяльності, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття діяльності за допомогою спеціальних сил, вербування нових членів угруповання, наявність загальних правил поведінки (п. 26), які жодним чином не враховані у правовій нормі.[225]

Однак перед тим, як зробити спробу виділити ознаки ЗО, слід розглянути питання про зміст самого явища «організована злочинність» (ОЗ) та його характеристики.

Одразу зазначимо, що, незважаючи на наявність численних спроб визначити цей соціально-правовий феномен, єдиної дефініції наукою на сьогодні не вироблено. І це властиво не тільки вітчизняній кримінально-правовій та кримінологічній наукам, які зіткнулися з цією проблемою порівняно недавно. Єдності у визначенні організованої злочинності немає ні в науці, ні в законодавстві країн, які ведуть з нею боротьбу протягом багатьох десятиріч. В одних лише США існує більше десяти нормативних визначень цього явища.

Навіть така солідна організація, як ООН, що має в своєму розпорядженні практично необмежені можливості, в т. ч. залучення до вивчення проблеми кращих інтелектуальних сил планети, не могла довгий час однозначно визначитись з поняттям організованої злочинності. Це, зокрема, було зафіксоване VІІІ конгресом ООН із попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Куба, серпень – вересень 1990 р.). Матеріали конгресу, підготовлені секретаріатом ООН, зафіксували неможливість створення єдиного уніфікованого визначення організованої злочинності через множинність форм її вияву.

Проте спроби розробки дефініції тривали і вже через рік у матеріалах Міжнародного семінару ООН з питань боротьби із злочинністю (Суздаль, 1991 р.) така дефініція з’явилася. У підсумковому документі семінару організована злочинність була визначена як «відносно масова група стійких і керованих співтовариств злочинців, що займається злочинами як промислом і що створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких протизаконних засобів як насильство, залякування, корупція і крупномасштабні розкрадання».

Потрібно зазначити, що приблизне визначення дають і вітчизняні вчені-кримінологи, які займаються цією проблемою.

Здається, що наведене визначення при всій позитивності не враховує принаймні трьох ознак організованої злочинності, які визначають її як самостійне явище.

По-перше, організована злочинність – це не тільки сукупність «співтовариств злочинців», але і сукупність злочинів, що здійснюються даними співтовариствами, що прямо випливає з поняття «злочинність», розробленого кримінологічною наукою.

По-друге, ОЗ характеризується не тільки сукупністю співтовариств, але і лідерів злочинного середовища, які не входять до будь-яких співтовариств, не є їх членами, але відіграють ключові ролі в житті ОЗ. Можливо, що ця ознака притаманна лише ОЗ пострадянського простору у зв’язку з наявністю такого феномену, яким є «злодії в законі» – фігури, що зовсім не відомі іншим країнам світу і які відіграють особливу роль у злочинності країн пострадянської зони.

По-третє, організована злочинність завжди має однією з цілей своєї діяльності досягнення влади. Це може бути влада в якійсь одній сфері діяльності, але в кінцевому рахунку – і досягнення політичної влади.

З урахуванням висловлених міркувань організована злочинність може бути визначена як відносно масове соціально-кримінальне, системно-структурне явище, що є сукупністю стійких, керованих злочинних формувань (груп, співтовариств) і лідерів злочинного середовища, що займаються вчиненням злочинів як промислом і створюють систему власної безпеки, засновану на використанні комплексу протиправних засобів та методів (корупції, насильства, погроз і т. ін.) і мають на меті досягнення влади в суспільстві, в тому числі політичної.

Дата добавления: 2014-12-10