Вік кримінальної відповідальності 8 страница

Генеральний секретар ООН у доповіді «Влияние организованной преступной деятельности на общество в целом» (друга сесія Комісії з попередження злочинності і кримінального правосуддя економічної і соціальної ради ООН 13–23 квітня 1993 р.), даючи узагальнену характеристику організованої злочинності, виділив 5 основних ознак, що розкривають змістовний аспект цього
явища:

1. ОЗ – це діяльність на економічній основі. Прибуток виникає або за рахунок надання незаконних послуг або реалізації товарів, вилучених з обігу або шляхом надання законних послуг, або реалізації дозволених товарів, здійснюваних у незаконній формі.

2. ОЗ існує в законспірованій формі з жорсткою ієрархічною системою побудови структур, що координують і планують злочинну діяльність.

3. ОЗ прагне встановлення монополії усферах, де вони здійснюють свою діяльність.

4. ОЗ здійснює діяльність по легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом.

5. ОЗ при проникненні у сферу законного бізнесу привносить у нього злочинні, незаконні методи діяльності.

Таким чином, основними параметрами, що визначають видову самостійність організованої злочинності, є такі:

– її груповий характер (з урахуванням необхідності кримінально-правового визначення даної форми співучасті в структурі вже розроблених наукою форм співучасті в злочині);

– участь в її функціонуванні лідерів маргінального середовища, що надає їй особливий, вищий статус у порівнянні з іншими видами злочинності;

– жорстке структурування, системна супідрядність елементів, що утворюють ОЗ, і осіб, які входять в неї;

– неодмінна наявність лідера (керівника) або вузької групи лідерів (керівників);

– нелегальний характер злочинної діяльності з постійним прагненням проникнення у сферу легального бізнесу з використанням «чорних» коштів і з привнесенням у нього злочинних методів діяльності;

– організація системи власної безпеки з використанням методів розвідки, контррозвідки, створенням груп прикриття діяльності з числа корумпованих посадових осіб.

Зміст організованої злочинності полягає в тому, що вона є, по суті, системою життя порівняно великих прошарків суспільства. Внаслідок проникнення ОЗ у легальний бізнес до сфери її діяльності включається все більше число громадян. Цей процес у свою чергу починає впливати істотним чином на більшість сторін життєдіяльності держави. За деяких умов цей вплив може стати визначальним.

Діяльність організованої злочинності може здійснюватись у трьох основних видах: білокомірцевої (економічної) злочинності; гангстерської (бандитської) злочинності і терористичної злочинності. Однак такий розподіл має досить умовний характер адже відбувається постійний процес видового зближення, взаємопроникнення, створення багатопрофільних формувань. По суті організована злочинність є тим, що в кримінологічній науці (Дуайт Сміт, Мерлін Уолш, Роберт Келлі, А. Долгова та ін.) визначається як «злочинне ділове підприємство». У зв’язку з цим рольові функції членів ОЗ можуть співвідноситися з посадами в легальних структурах, а їх діяльність розглядатися як робота, за яку виплачується заробітна плата. Тому організована злочинність є за своєю суттю формою обігу капіталу здобутого злочинним шляхом у сферах
тіньової і легальної економіки із залученням в нього широких верств населення з використанням корупції та інших механізмів як злочинного, так і незлочинного характеру, здатних привести до збільшення капіталу або до прискорення процесу його обігу. Внаслідок цього організована злочинність набуває соціально-еко­номічного характеру і політичного значення.

Відбувається постійне розмивання межі між гангстерською і білокомірцевою ОЗ, їх злиття і взаємопідпорядкування. Саме тому вивчення організованої злочинності вимагає проведення глибинних досліджень на макрорівні і насамперед з точки зору її впливу на основні інститути суспільства.

Виходячи з наведених характеристик ОЗ, можна виділити й її основні кримінально-правові та кримінологічні ознаки.

Кримінально-правові ознаки злочинної організації

Слід зазначити, що, так би мовити, «набір» ознак може бути різ­ним залежно від того, який вид організованої злочинності розглядається. Так, з переконливістю можна стверджувати, що така ознака, як озброєність, абсолютно не притаманна чисто білокомір­цевій ОЗ. Водночас, без неї не можна уявити гангстерської і терористичної ОЗ. І навпаки, ознака відмивання «брудних» грошей більшою мірою притаманна першому виду ОЗ, а для другого
та третього є необов’язковою. Однак існує «набір» ознак, які є обов’язковими для всіх видів.

З кримінально-правової точки зору злочинній організації притаманні такі ознаки:

1. Наявність в організації не менше п’яти осіб (кількісна, або об’єктивна ознака). Може одразу виникнути питання, чому саме п’ять, а не три, не сім, не десять. При тому, що норма вказує на три. Цей показник виводиться з розрахунку мінімальної кількості членів організації, необхідної для зайняття «посад» у структурі організованого злочинного об’єднання, без яких неможливо вважати таку групу як ЗО – керівник, радник, керівник загону, бойовик, особа, що здійснює функції внутрішньої безпеки (див. ознаку «структурність»). Як свідчать результати аналізу діяльності організованих злочинних організацій, їх кількість, як правило, перевищує 10 осіб. В останні часи все більше і більше реєструється ЗО з кількістю, яка перевищує 100 осіб, а в лавах найбільших з них кількість досягає 300–500 членів (за даними МВС Росії, чисельність «солнцевського» угруповання в Москві становить близько 350 осіб, а «чеченське» – перевищує 500).

2. Наявність попередньої домовленості на здійснення злочинної діяльності. Ця ознака за загальним правилом, не відрізняється від ідентичних характеристик, які розглядались у попередніх формах співучасті за об’єктивною ознакою. Разом з тим вбачається, що для ЗО, крім загальної попередньої змови на вчинення злочинів, свідомістю співучасників (членів ЗО) повинен обов’язково охоплюватись факт їх участі саме в злочинній організації.

3. Стійкість. Злочинна організація утворюється для вчинення низки злочинів і характеризується наявністю тісних зв’язків між особами, що входять до її складу. Цей зв’язок знаходить свій прояв у наявності спільного умислу, тісних особових зв’язках між членами групи, тривалістю існування, об’єднання в часі. В зв’язку з цим не можна погодитись з позицією Верховного Суду України, яка висловлена у вже згаданій постанові № 12 від 25.12.1992 р. про можливість створення ЗО з метою вчинення лише одного злочину. Це є можливим для банди, але не може характеризувати злочинну організацію, яка фактично є діяльністю, що з точки зору множинності злочинів може характеризуватись, як злочинний промисел. Особливість цієї форми співучасті саме і полягає в тому, що утворюється і діє організація – найвища форма злочинної співучасті.

4. Озброєність. Ця ознака притаманна цій формі співучасті так само, як і банді. Вона нічим не відрізняється від тих ознак, які протягом тривалого часу вироблені теорією для характеристики банди. З кримінологічної точки зору – рівень озброєності ЗО, як правило, набагато вищий, аніж у банди. Численні збройні конфлікти на території колишнього СРСР, практична відсутність жорсткого контролю на кордонах, розширення міжнародних злочинних зв’язків призвели до підвищення рівня озброєності злочинців і, насамперед, членів злочинних організацій. Про це свідчить чимало публікацій як у вітчизняній пресі, так і в зарубіжних виданнях.

5. Структурність (розподіл ролей). Ця ознака – чи не найголов­ніша для визначення злочинної організації.

Загальновідома схема ЗО – це пірамідальна структура[226], на верхівці якої перебуває керівник («дон», «батько»). Керівництво організацією він здійснює за допомогою свого радника, який контактує з керівниками загонів («капітанами», «бригадирами»). У підпорядкуванні останніх можуть бути керівники груп («лейтенанти»). Вони безпосередньо керують діяльністю рядових членів угруповання («биків», «торпед»). Діяльність груп, як правило, спеціалізована – одні займаються вимаганням, другі – наркобізнесом, треті – торгівлею зброєю і т. п. У найбільш організованих угрупованнях утворюються спеціальні групи (або виділяються конкретні особи), обов’язком яких є виконання вироків.

У структурі ЗО обов’язково створюється підрозділ для забезпечення внутрішньої охорони, а також ведення розвідки та контррозвідки.

Розвиток організованої злочинності обов’язково приводить до необхідності появи в структурі ЗО осіб, функцією яких є проведення фінансово-економічної діяльності – робота з грішми мафії, їх відмивання, вкладення в найбільш перспективні галузі як легального, так і тіньового бізнесу.

Таким чином, на підставі загального вчення про співучасть в організованому злочинному угрупованні можна виділити практично всі відомі види співучасників – організатора, виконавців, пособ­ників і підбурювачів (останні, як правило, діють у сфері вербу-
вання нових членів угруповання).

Завдяки такій структурі така підформа досягає високого рівня організації та конспірації. Ієрархічність побудови ЗО приводить до чіткого розподілу владних і виконавчих функцій всередині структури, що зумовлює надзвичайні труднощі в питаннях притягнення до кримінальної відповідальності представників керівного ядра ОЗГ.

6. Наявність спеціальної мети об’єднання, якою є вчинення особливо тяжких і тяжких злочинів (ст. 12 частини 4 і 5 КК). Це абсолютно не виключає можливості вчинення членами ЗО і менш тяжких злочинів, що, однак, може здійснюватись вже паралельно після утворення організації. Спеціальна мета створення злочинної організації може полягати і в керівництві або координації злочинної діяльності інших членів злочинної організації, забезпеченні функціонування як безпосередньо цієї організації, так і інших ОЗГ і ЗО.

Комплекс кримінально-правових ознак не дає повного уявлення про характеристику ЗО. Для повноти слід розглянути і кримінологічні характеристики, що діють у комплексі із кримінально-право­вими. До речі, Пленум Верховного Суду, визначаючи ознаки ЗО, основну увагу приділив саме кримінологічним її ознакам.

Кримінологічні ознаки злочинної організації

Кримінологічні ознаки організованої злочинності фіксують як структурні особливості, так і якісні їх характеристики.

1. Високий рівень зв’язків з корумпованою частиною працівників органів державної влади, управління, правоохоронних органів. Фактично діяльність ЗО неможлива без наявності цього виду зв’язків. Саме представники цієї групи утворюють т. зв. Струк-
тури зовнішньої безпеки та забезпечення розвитку легального бізнесу.

2. Регіональний контроль. На початку зародження організованої злочинності ця ознака не проявляла себе так яскраво, як зараз. З набранням сили ЗО роблять все більш активні спроби захопити владу над новими територіями, сферами впливу тощо. Це призводить до постійних збройних сутичок, оскільки ні одна група добровільно не передасть іншій територію або сферу впливу, що нею контролюється.

3. Наявність загальних правил поведінки. Ця ознака фактично повинна розглядатись у ширшому аспекті і включати в себе існування спільної внутрігрупової мови – сленгу, прийнятого членами групи.

Загальні правила поведінки розробляються керівництвом групи і включають у себе правила внутрішнього та зовнішнього спілкування членів угруповання. Передусім, вони, звичайно, регулюють систему субординації всередині групи. При цьому чим вищий рівень організованості, тим суворішими стають ці правила. З часом вони перетворюються на систему повного підпорядкування членів угруповання – і всіх – керівникові.

4. Вербування нових членів. Ця ознака пов’язана з потребою постійного посилення впливу ЗО, заміни членів, які вибувають як внаслідок «війн», так і в результаті діяльності правоохоронних органів.

5. Тісний зв’язок з верхівкою традиційної злочинності. Фак-
тично слід вести мову не просто про зв’язок, а про злиття вер-
хівки традиційної злочинності з організованою злочинністю. Про це свідчать численні приклади. Як правило, в усіх відомих організованих злочинних угрупованнях можна знайти «вора в законе» (не маючи на увазі ті ЗО, які безпосередньо утворені цими
особами).

6. Масштабний характер злочинної діяльності. На цьому етапі розвитку організованої злочинності більш справедливо вже вести мову про міжрегіональний і про міжнародний характер діяльності організованої злочинності. Сьогодні існують численні підтвердження цього. Скажімо, представники національних ЗО давно проникли в Польщу, Словаччину, Чехію, Угорщину. Достовірно відомо, що національна ОЗ не тільки тісно співпрацює з такими відомими організаціями, як «Коза ностра», Тріади, Сицилійська мафія, Колумбійські наркокартелі та ін., а й успішно конкурує з ними в боротьбі за сфери впливу та ринки.

Однак існує і зворотний бік цієї проблеми – вторгнення в Україну ЗО з інших країн. Насамперед, це емісари угруповань з кавказьким корінням. За деякими даними, представники кавказької діаспори контролюють в Україні ігровий, наркотичний бізнес, торгівлю зброєю. Постійно фіксуються спроби поширити вплив на все більш віддалені від центру регіони України.

7. Політизація злочинної діяльності, тобто встановлення організованими злочинними угрупованнями таких відносин з політичними партіями чи окремими політичними діячами, які б давали реальну можливість впливати на процеси прийняття політичних рішень, кримінальну, фінансово-господарську політику в інтересах ОЗ, що б давало останній можливість розширення злочинної діяльності та виходу ОЗ з-під соціального контролю.

8. Проникнення в легальний бізнес, встановлення контролю над банківсько-комерційною діяльністю. Сучасні організовані злочинні угруповання в абсолютній більшості прикривають свою діяльність різноманітними легальними формами господарських об’єднань. Однак особливості економіки сучасного періоду не можуть задовольнити зростаючий апетит ОЗ в накопиченні грошей за рахунок діяльності комерційного капіталу. Найвищі прибутки досягаються у сфері обігу грошей, а звідси намагання мафії встановити контроль над банками. Це досягається шляхом придбання пакетів акцій, створенням на підставних осіб власних банків, підкорення, часто з застосуванням фізичного примусу, існуючих банків.

9. Легалізація («відмивання») капіталу, накопиченого злочин-
ним шляхом. Ця ознака притаманна ЗО на будь-якій стадії її роз-
витку.

10. Встановлення контролю над засобами масової інформації. Ця діяльність належить до сфери ідеологічної підтримки існування організованої злочинності і виконує, як і будь-яка ідеологічна діяльність, надзвичайно важливу функцію.

Рис. 23. Співвідношення форм співучасті у злочині

Запропонований перелік ознак ЗО не претендує на завершеність. Можуть бути виділені й інші ознаки цього явища. Головне полягає в тому, що вони повинні знайти своє більш чітке закріплення в кримінальному законі для одноманітного його застосування.

Співвідношення форм співучасті за об’єктивною та суб’єктив­ною ознаками графічно може бути зображено на (рис. 23).

11.3. Види співучасників

Види співучасників давно і добре відомі як теорії, так і кримінальному законодавству.

В. В. Владимиров робив спробу їх визначення, диференціюючи залежно від того, здійснено злочин у співучасті без попередньої домовленості чи з такою. Взагалі ж він виділяв «исполнителей, зачинщиков, сообщников, подговорщиков или подстрекателей и пособников».

Практично ідентично розглядали це питання й інші дореволюційні вчені-криміналісти.

«Руководящие начала» 1919 р. серед видів співучасників виділяли виконавців, підбурювачів і пособників (статті 22, 23, 24).

КК РРФСР 1922 р. та «Основные начала» 1924 р. майже не відрізнялись від попереднього кримінального закону.

Так само були зафіксовані види співучасників і в КК України 1927 р. (ст. 20 КК).

Разом з тим, слід зазначити, що теорія кримінального права, поруч з цими нормативно визначеними видами співучасників, виділяла і організаторів злочину, щоправда розглядаючи їх досить обмежено, виключно при здійсненні злочинів у межах діяльності антидержавних організацій.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та Кримінальний кодекс України 1958 р. визначили види співучасників достатньо глибоко. Практично з відповідними змінами, скерованими на більш всебічну їх характеристику, воно залишилось і в чинному КК України (ст. 27).

«Стаття 27. Види співучасників

1. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник…».

Як свідчать результати кримінологічних досліджень, серед співучасників: виконавців є приблизно 84%, організаторів – 14, підбурювачів – 1, пособників – 2%.

В основу нормативного визначення та класифікації видів співучасників покладено характер дій, що виконуються ними, та об’єк­тивна роль, яку відіграють конкретні суб’єкти у вчиненні злочину.

Вид співучасника визначається не тільки обумовленою роллю, але і характером, і ступенем участі кожного в спільному для них злочині. Саме на цю обставину вказує законодавець, коли встановлює, що суд при призначенні покарання зобов’язаний врахувати міру і ступінь участі кожного із співучасників у здійсненні злочину (ст. 68 ч. 2 КК.) З даного положення випливає, що суд зобов’язаний встановити не тільки роль співучасника, але і ступінь його участі в ньому. При цьому під ступенем участі слід розуміти активність діяльності, її потенціал, обсяг та ін. Однак, якою б інтенсивною не
була діяльність того чи іншого співучасника, вона не може змінити його функціональну роль у злочині. Приміром, пособник залишиться пособником і не стане підбурювачем або організатором, доки не зміниться характер вчинюваних ним дій.

Виконавець злочину. Згідно із ст. 27 ч. 2 КК «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом».

Фактично все, що розглядалось в попередніх розділах, торкалось саме характеристик виконавця злочину.

Основною ознакою виконавця є вчинення ним діяння, яке визначено як об’єктивна сторона складу злочину нормою Особливої частини КК. Разом з цим законодавець не виключає здійснення злочину й іншими співучасниками. Якщо виходити із загального поняття злочину, передбаченого ст. 11 КК, то скоєне кожним співучасником підпадає під ознаки злочину. Таке розуміння спів-
участі протистоїть відомій акцесорній[227] теорії співучасті, яка вважає виконавця центральною фігурою, а діяльність інших співучасників розглядає як допоміжну. Воно притаманне англійському кримінальному праву, яке виділяє дві основні категорії співучасників злочину: виконавців і додаткових учасників злочину. Відповідно до цієї теорії співучасники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності у випадку, якщо виконавець здійснив злочин або замах на нього. З цього ж видно, що питання про те, чи завершений злочин організатором, підбурювачем або пособником, вирішується залежно від визнання вчиненим злочином діяння, виконаного виконавцем злочину.

Виконавцем злочину може бути особа, здатна нести кримінальну відповідальність, тобто така, якій притаманні загальні ознаки суб’єкта (досягнення віку кримінальної відповідальності і осудність), а також додаткові ознаки, обов’язкові для того або іншого злочину. Це означає, що якщо відповідно до описаного в диспозиції норми Особливої частини КК злочину винний повинен володіти ознаками спеціального суб’єкта (напр., бути громадянином України для визнання суб’єктом злочину, передбаченого ст. 111 КК «Державна зрада»), однак ними не володіє, то, незважаючи на виконання ним об’єктивної сторони цього злочину, він не може бути визнаний його виконавцем.

Виконавцями злочину визнаються особи, які використовують для досягнення злочинної мети тих, хто не володіє ознаками суб’єкта злочину (не досяг віку кримінальної відповідальності або є неосудним). Таким же чином вирішується питання про виконавця злочину, коли ним використовувались особи, що помилялись у правовій оцінці своїх дій або вчиняли їх необережно.

Об’єктивна сторона злочину може виконуватися кількома особами. У цих випадках має місце співвиконання (співвинність). Співвиконавцем визнається і той, хто хоч сам і не здійснював діянь, що описані в диспозиції норми Особливої частини КК, але надавав допомогу іншим співвиконавцям злочину, дії яких безпосередньо її утворювали (напр., тримав потерпілого при вбивстві, не даючи йому можливості чинити опір, хоча своїми діями і не спричинив смерті).

Скоєний виконавцем (співвиконавцем) злочин кваліфікується лише за ст. 210 Особливої частини КК без посилання на статті 26
і 27 КК.

Межі відповідальності співучасників, кваліфікація вчинених нами дій обумовлюються діями виконавця.

Скажімо, залежно від завершеності злочину виконавцем вирішується питання про кваліфікацію скоєного іншими співучасниками. Якщо дії виконавця зупинені на попередніх стадіях злочинної діяльності (готуванні або замаху на злочин), то й інші співучас­ники відповідають за співучасть в замаху на злочин з посиланням на відповідні статті Загальної частини КК (статті 14 та 15 КК).

Суб’єктивна сторона злочину, вчиненого виконавцем, характеризується умислом (як прямим, так і непрямим). Виконавець усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки, вчинен­ня її у співучасті, передбачає можливість настання загального, єдиного для всіх наслідку і бажає або свідомо допускає його настання.

При вчиненні злочину кількома виконавцями (співвиконання) необхідно, щоб із суб’єктивної сторони злочин повністю охоплювався свідомістю кожного із виконавців. Саме на це вказала судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі по справі Т., засудженого за співучасть у вчиненому вбивстві.[228]

Організатором злочину визнається «…особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації» (ст. 27 ч. 3 КК).

Організатор злочину – найбільш небезпечна фігура серед співучасників. Саме його зла воля, яка підкорює собі волю інших співучасників, визначає сам факт вчинення злочину. Саме організатор є тим мотором, тією рушійною силою, яка запускає механізм злочину.

Чинний кримінальний закон суттєво розширив рамки норматив­ного визначення цієї фігури. Це зроблено шляхом включення в поняття організаційної діяльності таких видів поведінки, як створення організованої групи чи злочинної організації, керівництво ними, фінансування їх діяльності.

Дані кримінологічних досліджень свідчать про те, що більшість організаторів злочинів мають «досвід» злочинної діяльності, старші за віком від інших співучасників.

Найчастіше організатор діє в складі організованої злочинної групи або злочинної організації. Однак це не виключає можливість наявності організатора в менш небезпечних формах співучасті.

Організація вчинення злочину полягає у згуртуванні співучасників, у розробці плану його вчинення, у керівництві діяльністю співучасників. Організатор, будучи ініціатором, створює організовану групу або злочинну організацію (схиляє учасників, об’єднує їхвпливом власного авторитету, забезпечує дисципліну і т. ін.). Організатор планує здійснення конкретних злочинів.

Організація злочину може бути виражена і в формі здійснення керівництва всією злочинною діяльністю співучасників, забезпечення досягнення злочинних цілей. Приміром, організатор може фінансувати діяльність ОЗГ або ЗО або приховувати її.

Дана позиція законодавця не може бути повністю підтримана. Це стосується питання визнання організаторами осіб, які здійснюють фінансування чи приховування діяльності ЗО. Такий підхід містить в собі внутрішній дисбаланс із загальним підходом до визначення того чи іншого виду співучасника. Справді, як можна в одному випадку (для ситуації ОЗ) визнавати фінансування і переховування як організаційну діяльність, а в усіх інших – як пособництво. Це створює систему подвійних стандартів, яка не має права на існування в кримінальному (і не тільки) законодавстві.

Кримінологічні дослідження, розслідування, здійснені авторами численних творів публіцистичного характеру, які досліджували в тому чи іншому обсязі феномен організатора, деякі власні спостереження, свідчать що фігура організатора часто залишається над-
звичайно закритою, а визнаний більшістю лідер тої чи іншої гру-
пи – фактично підставна фігура.

Організатор несе відповідальність за всі злочини, вчинені членами організованої групи або злочинної організації, якщо ці злочини охоплювалися його умислом (ст. 30 ч. 1 КК).

Суб’єктивна сторона діянь, що вчиняються організатором, характеризується тільки прямим умислом. Він усвідомлює характер дії, які повинні бути виконані співучасниками, передбачає їх злочинні наслідки і бажає їх настання. Іноді, враховуючи особливу небезпеку цього виду діяльності, законодавець визнає її як закінчений злочин (конструює злочин як усічений). Передусім це стосується діянь, передбачених ст. 255 КК «Створення злочинної організації», ст. 257 КК «Бандитизм», ст. 317 КК та ін. У цих випадках дії організатора повинні кваліфікуватися лише за статтею
Особливої частини КК, без посилання на статті 26 і 27 КК. Виключається посилання на вказані статті КК і тоді, коли організатор нарівні з організаційною діяльністю виконує функції вико-
навця злочину. Якщо організатор організував злочин або керував його здійсненням, однак особисто його дії не утворювали об’єк­тивної сторони злочину, кваліфікація буде здійснюватись за
статтями 26 та 27 КК і за відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за злочин, який вчинено виконавцем.

Підбурювач – це особа, «яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину» (ст. 27 ч. 4 КК).

У кожному випадку підбурювання має індивідуальні риси. Спосіб підбурювання обирається особою залежно від рис та характеристик того, хто підбурюється, від характеру передбачуваного злочину, обставин, за яких здійснюється підбурювання і за яких повинен здійснитись злочин. При цьому методи підбурювання не впливають на кваліфікацію.

З об’єктивної сторони підбурювання характеризується як актив­на дія, спрямована на збудження у виконавця рішучості здійснити конкретний злочин. Підбурювання повинно мати на меті формування в особи наміру вчинити не якийсь абстрактний злочин, а конкретне злочинне діяння.

Внаслідок бездіяльності схилити будь-кого до здійснення злочину неможливо, бездіяльність лише може сприяти здійсненню злочину, що вийде за рамки підбурювання і є пособництвом за пев­них обставин. Конклюдентна згода або мовчазне схвалення дій виконавця, пов’язаних з підготовкою злочину, не може розглядатися як підбурювання до злочину.

Для з’ясування, чи мало місце підбурювання і яка роль особи у здійсненні злочину, необхідно встановити у кожному разі засіб, яким скористався підбурювач. Встановлення механізму підбурювання дозволяє зрозуміти мотиви і цілі, які ставив перед собою підбурювач, що сприяє правильній кваліфікації скоєного та індивідуалізації відповідальності.

Методи, які використовуються підбурювачем, незважаючи на свій різновид, виражаються в обмежених формах: найчастіше у вербальній (загроза, переконання, порада, прохання і т. ін.), рідше у письмовій. Надзвичайно рідко зустрічаються і такі форми, як
жести і міміка.

Підштовхуючи іншу особу до здійснення злочину, підбурювач може, використовуючи той або інший засіб впливу, реалізувати свій або чужий задум, що не має значення для віднесення скоєного до підбурювання.

У чинному законодавстві немає яких-небудь вказівок на відповідальність за провокаційну діяльність, яка спонукає іншу особу до здійснення злочину. Однак судова практика такі випадки роз-
глядає як підбурювання до відповідного злочину.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» говориться: «Свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування чи одержання хабара, з метою викрити того, хто його дав або одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалежно від того, чи було дано або одержано хабар.

Якщо з цією метою службова особа організувала давання чи одержання хабара, підбурювала до цього того, хто його дав чи одержав, або сприяла їм у цьому, її дії слід розцінювати ще й як співучасть у хабарництві та додатково кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 і 369 чи статей 27 і 368 КК...» (п. 23).[229]

Підбурювання можливе лише відносно і до здійснення конкрет­ного злочину. Кожне підбурювання спрямовано на конкретний об’єкт злочину. Тому не можуть визнатись підбурюванням до злочину заклики, домовленості, поради, які не формують у виконавця наміру вчинити посягання на конкретний об’єкт. Загальні заклики до здійснення злочину, не адресовані до конкретної особи, не є злочином, їх можна розглядати як злочинні лише у випадку, якщо згідно з КК вони містять ознаки самостійного злочину.

Дата добавления: 2014-12-10