Вік кримінальної відповідальності 4 страница

У теорії кримінального права такі злочини визначають, як злочини зі «змішаною», «подвійною», «складною» формою вини. О. І. Рарог, категорично заперечуючи такі визначення, вказує, що «подобные термины являются неточными, так как никакой третьей формы вины в таких преступлениях нет, а умысел и неосторожность между собой не смешиваются, они существуют самостоятельно, хотя и в одном преступлении».[144] З цією позицією слід повністю погодитись.

Дві форми вини законодавчо закріплені лише в злочинах з кваліфікуючими або особливо кваліфікуючими обставинами. Класичним прикладом може бути норма ст. 121 ч. 2 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження» – «2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого (виділено мною.– П. Ф.)». Якщо спричинення тяжкого тілесного ушкодження охоплюється умислом винного, то настання наслідків у вигляді смерті потерпілого не бажалось і не допускалось винним, тобто визначається як необережність. Така конструкція притаманна нормам ст. 271 ч. 2 «Порушення вимог законодавства про охорону праці», ст. 272 ч. 2 «Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою»,
ст. 273 ч. 2 «Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах», ст. 274 ч. 2 «Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки», ст. 275 ч. 2 «Порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд» та інших норм КК України.

Слід зазначити що кримінальне законодавство України, зафіксувавши в нормах Особливої частини ситуації вчинення злочинів з двома формами вини не дало їх нормативного визначення в нормі Загальної частини КК, що було б доцільним. Новий Кримінальний Кодекс Росії (1995 р.) присвятив цій ситуації спеціальну норму
(ст. 27 КК) – «Ответственность за преступление, совершенное с двумя формами вины» в якій зафіксовано: «Если в результате совершения умышленного преступления причиняются тяжкие последствия, которые по закону влекут более строгое наказание и которые не охватывались умыслом лица, уголовная ответственность за такие преступления наступает только в случае, если лицо предвидело возможность их наступления, но без достаточных к тому оснований самонадеянно рассчитывало на их предотвращение, или в случае, если лицо не предвидело, но должно и могло предвидеть возможность наступления этих последствий. В целом такое преступление признается совершенным умышленно».

Злочини з двома формами вини фактично є симбіозом двох самостійних злочинів, наприклад, для ст. 121 ч. 2 КК – умисне спричинення тяжкого тілесного ушкодження, яке охоплюється озна-
ками норми ч. 1 цієї статті та злочину, передбаченого ст. 119
ч. 1 КК – «Вбивство через необережність». Таке поєднання суттєво підвищує ступінь суспільної небезпечності злочину і фактично утворює правове явище, яке якісно відрізняється від тих, що перед­бачені окремо кожною з зазначених норм КК.

У більшості злочинів, які вчиняються з двома формами вини, шкода заподіюється різним безпосереднім об’єктам посягання. Скажімо, у наведеному прикладі, об’єктами злочину виступають, з одного боку, здоров’я, а з іншого,– життя особи, у злочині, перед­баченому нормою ст. 271 ч. 2 КК – відносини в галузі охорони праці, з одного боку, а з другого – життя, здоров’я та інші охоронювані КК відносини, блага та інтереси. Однак така конструкція не є обов’язковою і як другий об’єкт злочинного посягання в злочинах з двома формами вини може виступати й ідентичний безпосередній об’єкт. Приміром, нормою ст. 134 ч. 2 КК «Незаконне проведення аборту» як об’єкт посягання в будь-якому випадку виступає здоров’я потерпілої.

У злочинах з двома формами вини перший (первинний) завжди вчиняється умисно, а другий (вторинний) – необережно. Виходячи з цього можна сконструювати варіанти співвідношення видів форм умислу та необережності в таких складах злочинів.

ПЕРВИННИЙ ЗЛОЧИН	ВТОРИННИЙ ЗЛОЧИН
ставлення до діяння	ставлення до наслідків
1. Прямий умисел	самовпевненість
2. Непрямий умисел	самовпевненість
3. Прямий умисел	недбалість
4. Непрямий умисел	недбалість

9.5. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони
складу злочину

Кожний злочин є наслідком відповідних процесів, які відбуваються у психіці особи. Він обумовлений системою ціннісних координатів, яка сформувалася в людини за роки її життя.

Слід зазначити, що вся людська поведінка зумовлюється саме цією системою – нічого в житті людини не відбувається поза нею. Спроби характеризувати поведінку особи, як немотивовану, є просто констатацією того, що досліднику не вдалось виявити справжні мотиви поведінки [145] та цілі, які вона переслідувала.

Формування мотиваційної сфери є результатом тривалого процесу розвитку особи. На нього впливає безліч факторів, як позитивного, так і негативного характеру. Значною мірою саме ця сфера детермінує протиправну поведінку особи, визначає її антисоціальну спрямованість.

Питання мотиваційної сфери особи, її ціннісних орієнтацій були предметом аналізу в працях вчених філософів, соціологів, соціальних психологів, психологів, біологів. Активно вивчали цю проблему і вчені-юристи.[146]

Мотив є тією рушійною силою, яка визначає людську поведінку. Людині, як особі мислячій, притаманна можливість вибору відповідної лінії поведінки. Слід зазначити, що взагалі виборність поведінки лежить в основі визнання можливим притягнення особи до відповідальності. За відсутності можливості обирати поведінку відсутня і можливість постановки питання про відповідальність. Тому виборність поведінки є по суті умовою існування (modus vivendi) відповідальності як такої.

Саме виходячи з цього положення і слід підходити до визначення мотиву як спонуки, якою керується особа при вчиненні діяння. Однак, це стосується лише характеристики основної функції, яку виконує мотив у механізмі людської поведінки і не може бути визнано всеохоплюючим.

Мотив не «працює» самостійно, а діє лише в сукупності з метою, досягнення якої переслідує особа. Наявність мети відрізняє свідому людську поведінку від неусвідомленої, рефлекторної діяльності. Мета – це той бажаний результат, який особа прагне досягнути внаслідок вчинення відповідного діяння.

І мотив, і мета поведінки, з позиції кримінального права, є
самостійними характеристиками суб’єктивної сторони складу
злочину.

У кримінальному праві під мотивом злочину прийнято розуміти усвідомлену спонуку, якою керується винний при вчиненні злочину. Виходячи з цього визначення, мотив повинен розглядатись як рушійна сила, стимул людської діяльності, те, що штовхає особу на вчинення злочину.

З огляду на це, як справедливо визначає О. А. Лукашева: «Преступление – это форма выражения и объективизации мотивов преступления, у свою очередь мотив позволяет понять подлинный характер правомерного или противоправного поведения».[147]

Мотив злочину визначається цінностями, інтересами що перетворюються на потреби винного. Будучи усвідомленими особою, вони і стають спонукою злочинної поведінки.

Всі умисні злочини є наслідком усвідомлення особою власних потреб. Тому слід вважати, що всі умисні злочини – мотивовані. Цієї позиції дотримуються практично всі вітчизняні вчені-кримі­налісти.

Більш складним є питання щодо мотивації необережних злочинів. Деякі вчені, які порушували цю проблему, вважають, що стосовно цієї групи злочинів не можна вести мову про їх мотивацію, а слід вивчати мотивацію поведінки, яка призвела до вчинення не-
обережного злочину.[148] Інші схильні вважати, що необережні злочини мають у своїй основі усвідомлену вольову поведінку, і тому вони також є мотивованими і цілеспрямованими.

Слід зазначити, що позиція першої групи вчених є більш обґрунтованою. Підтвердженням цього може бути факт відсутності посилання на мотиви та мету злочину в конструкціях тих злочинів, що вчиняються з необережності, які закріплені в чинному КК Ук­раїни. Без сумніву, сама по собі поведінка є мотивованою, але мотивація не стосується наслідків, передбачених кримінальним законом. Мотивуються інші наслідки та цілі (загальні наслідки та цілі діяльності людини), тоді як кримінально-правові перебувають поза психологічною сферою, тому що не усвідомлюються взагалі або, хоча і усвідомлюються, однак є небажаними й оцінюються як такі, що не настануть.

Мотиви злочинів можуть бути класифіковані так:

¨ антисоціальні (політичні, насильницько-агресивні, корисливі, корисливо агресивні та ін.);

¨ асоціальні (егоїстичні, анархо-індивідуалістичні та ін.);

¨ псевдосоціальні (мотиви окремих соціальних груп, які суперечать кримінально-правовим нормам, інтересам окремих осіб та суспільства в цілому);

¨ протосоціальні (при переростанні соціально сприйнятливих мотивів у мотиви злочину (напр., при вчиненні злочину при перевищенні меж необхідної оборони та ін.).[149]

Мотиви злочину можуть носити як низький характер (напр., користь, помста, хуліганський мотив і т. ін.), так і бути такими, що не несуть антисоціального навантаження і взагалі можуть бути оцінені як соціально-сприйнятні (співчуття, жалість та ін.).

Мета злочину – це уявлення особи про бажаний кінцевий результат власної діяльності, який формується у свідомості особи як ідеальний наслідок поведінки, до настання якого прагне винний, вчиняючи злочин.

Мета злочину, як і мотив, є компонентом вольової поведінки особи. Як справедливо зауважують автори підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», «мотив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета – заради чого, до якого результату спрямована її суспільно небезпечна діяльність».[150]

Поруч з мотивом і метою важливе значення має ще одна психологічна характеристика – емоційний стан, в якому перебувала особа під час вчинення злочину. Сама етіологія терміна, який походить від латинського emoveo – «хвилююсь», свідчить про значення цього стану для визначення ступеня вини особи.

Психологічна наука виділяє чотири основні форми емоційного стану:

¨ відчуття;

¨ афект;

¨ пристрасть;

¨ настрій.

Не всі форми емоцій мають кримінально-правове значення, не всі можуть входити до структури суб’єктивної сторони складу злочину. Водночас вони можуть тим чи іншим чином враховуватись при визначенні ступеню вини особи, для загальної її оцінки з позицій суспільної небезпеки.

Із всієї емоційної сфери пряме кримінально-правове значення, у визначених законом випадках, надається лише афекту – сильному душевному хвилюванню, яке зумовлено неправомірною поведінкою потерпілого. Перебуваючи в стані афекту, особа не має можливості в повному обсязі усвідомлювати власну поведінку, керувати нею, не завжди в повному обсязі усвідомлює наслідки своєї діяльності. Все це дає підстави вважати діяння, вчинені в стані афекту, менш суспільно небезпечними, менш тяжкими у порівнянні з тими, що вчиняються у спокійному стані психічної діяльності. Разом з цим стан афекту не визначає неосудності особи, оскільки здатність усвідомлювати суспільно небезпечний характер власної поведінки керувати нею та передбачати її суспільно небезпечні наслідки особою в цілому не втрачається. Перебування особи у стані афекту визначається судовою психолого-психіатричною експертизою. Осудність виключається лише у випадку перебування особи у стані патологічного афекту, коли особа повністю втрачає можливість усвідомлювати характер власної поведінки та керувати нею.

Зауважимо, що як законодавство 1960 р., так і чинний Кримінальний кодекс не використовують термін «афект» для визначення відповідного психологічного стану особи, замінюючи його терміном «сильне душевне хвилювання». Як справедливо зазначає в зв’язку з цим О. Д. Сітковська, це словосполучення має «оценочный, нестрогий характер» і не відповідає прийнятій психологічній термінології. Питання полягає в тому, що вказані поняття не ідентичні, що в свою чергу викликає розбіжності в розумінні стану особи, який підлягає визначенню.[151] Кримінальний кодекс РФ 1995 р. привів у відповідність термінологію, чого не спромігся зробити український законодавець.

Кримінально-правове значення мотиву, мети та емоційного стану полягає в тому, що, входячи в структуру суб’єктивної сторони складу злочину, вони підлягають доведенню в ході досудового розслідування та судового слідства по кримінальній справі і повинні бути враховані при винесенні обвинувального вироку (статті 64, 334 КПК України).

Входячи в структуру суб’єктивної сторони складу злочину вказані обставини, на відміну від вини, не виступають як її конструктивні елементи, а є факультативними ознаками.

У деяких випадках, коли вказані характеристики мають особливе значення для визначення злочинного діяння та особи винного, вони використовуються законодавцем для конструювання кваліфікованих (особливо кваліфікованих) або привілейованих складів злочинів, а також враховуються як ознаки, що пом’якшують або обтяжують покарання. Коли мотив, мета або емоційний стан безпосередньо вказані в диспозиції норми Особливої частини Кримінального кодексу, вони набувають обов’язкового значення і стають конструктивними елементами складу конкретного злочину. В цьому випадку їх відсутність свідчить і про відсутність відповід­ного складу злочину в цілому.

Приміром, подання громадянином-підприємцем або засновником суб’єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб’єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам державної влади, органам державної влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам буде утворювати склад злочину, передбаченого ст. 222 КК («Шахрайство з фінансовими ресурсами»), лише в тому випадку, коли ці діяння переслідували мету одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. За відсутності такої мети немає підстав стверджувати про наявність складу злочину передбаченого ст. 222 КК. У деяких випадках законодавець прямо не зазначає у кримінально-правовій нормі мотив та мету злочину, однак вони за змістом безпосередньо характеризують суб’єктивну сторону конкретного діяння. Скажімо, без корисливого мотиву і мети наживи не можуть існувати крадіжка, грабіж, розбій. Разом з цим в диспозиції норм КК, які визначають відповідальність за вчинення цих злочинів, пряме посилання на такі характеристики відсутнє, тому що вважається зрозумілим.

Включаючи вказані характеристики до структури складу злочину, у деяких випадках законодавець тим самим посилює кримінальну відповідальність, утворюючи кваліфіковані або особливо кваліфіковані склади злочинів. Наприклад, диспозицією ст. 115 ч. 2 п. 6 як кваліфікуюча ознака умисного вбивства передбачено його вчинення з корисливих мотивів, а п. 9 – вчинення вбивства з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення. При створенні складів злочинів з особливо кваліфікуючими обставинами вказані характеристики використовуються у нормах ст. 144 ч. 3 – «Насильницьке донорство», ст. 149 ч. 3 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини» та ін.

Одночасно при конструюванні деяких злочинів мотив, мета та емоційний стан використовуються законодавцем і для створення привілейованих складів злочинів – ст. 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання», де привілейованою обставиною виступає емоційний стан, ст. 124 «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця», де як така ж обставина виступає соціально корис­ний мотив – захист від злочинного посягання, або мета – затримання злочинця тощо.

Визначаючи коло обставин, які пом’якшують покарання (ст. 66 КК), законодавець включає до їх кола емоційний стан (п. 7), суспільно корисну мотивацію (пункти 8 та 9). Розглядаючи вказану норму, слід зазначити, що, виходячи з можливості її розширеного тлумачення (ч. 2) суд має можливості при обранні покарання визнати такими, що пом’якшують покарання, й інші позитивні мотиви та цілі, що визначили вчинення злочину.

Характеристики мотиву і мети враховуються законодавцем і при визначенні переліку обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК). До них, зокрема, належать мотиви расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату (п. 3), низинні мотиви які обумовили вчинення злочину у зв’язку із виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку (п. 4) та ін.

9.6. Юридична та фактична помилки
та їх кримінально-правове значення

Підстава кримінальної відповідальності передбачає в т. ч. адекватне відтворення у свідомості винного юридичних і фактичних характеристик вчинюваного діяння та його наслідків. Як правило, осудна особа в повному обсязі реально відтворює ці характеристики. Водночас правозастосувальна практика знає випадки, коли особа хибно уявляє як юридичні, так і фактичні характеристики власної поведінки та її наслідки, що може суттєво впливати на кримінальну відповідальність. Підстави таких хибних уявлень можуть бути різноманітними і перебувати як в об’єктивній, так і в суб’єктивній сферах.

Такі невірні уявлення носять у кримінальному праві назву помилки і поділяються на:

ü помилку юридичну (error juris);

ü та помилку фактичну (error facti).

Юридична помилка характеризується хибним уявленням щодо:

¨ злочинності або незлочинності вчиненого діяння;

¨ кримінально-правової кваліфікації;

¨ виду та розміру покарання.

Помилка в злочинності діяння може полягати як у тому, що особа вважає вчинене діяння злочином, коли насправді воно таким не є, так і у тому, що особа вважає вчинене нею діяння правомірним, тоді як воно є злочинним.

У першому випадку має місце т. зв. уявний злочин. При його вчиненні кримінальна відповідальність виключається оскільки
діяння, яке вчинено особою, не є протиправним. Як відомо, кримінальна протиправність складає формальну ознаку злочину і її відсутність свідчить про відсутність злочину як такого.

У другому випадку кримінальна відповідальність не виключається. Підставою є норма ст. 68 Конституції України, яка закріпила положення про те, що «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Водночас чинний КК у ст. 2 ч. 2 встановлює відоме положення, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину..., доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Як зазначалось, у зміст вини не входить усвідомлення чи не усвідом­лення правової характеристики діяння. Воно перебуває поза її обсягом і тому не впливає на можливість визнання особи винною. Єдиними випадками надання незнанню закону характеру обставини, яка може звільнити від кримінальної відповідальності, є порушення встановленого порядку опублікування та вступу в дію нормативно-правових актів про кримінальну відповідальність, внаслідок чого виключалась можливість ознайомитись з їх змістом або наявність інших об’єктивних обставин, які не дали можливості конкретній особі ознайомитись із кримінальним законом.

Помилка в кримінально-правовій кваліфікації полягає у хибному уявленні про кримінально-правові характеристики діяння і, як наслідок, в неправильній кримінально-правовій оцінці власної поведінки. Вона не впливає на кваліфікацію дій винного та його кримінальну відповідальність. Приміром, особа, спричиняючи потерпілому умисне тяжке тілесне ушкодження, яке зумовило смерть останнього, помилково може вважати, що її дії будуть кваліфіковані як умисне вбивство (ст. 115 КК), тоді як фактично вони утворюють склад злочину, передбаченого ст. 121 ч. 2 КК.

Помилка щодо виду та розміру покарання, яке призначається за вчинений злочин, також не впливає на питання кримінальної відповідальності.

Фактична помилка характеризується неправильною уявою щодо:

¨ об’єкта злочинного посягання;

¨ предмета посягання;

¨ особи потерпілого;

¨ знарядь та засобів вчинення злочину;

¨ причинного зв’язку;

¨ кваліфікуючих ознак злочину.

Помилка відносно об’єкта злочинного посягання (помилка в об’єкті) може полягати в неправильному уявленні про фактичні характеристики об’єкта злочинного посягання. Наприклад, винний вважає, що посягає на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК), тоді як фактично посягає на життя особи, яка не є, ані захисником, ані представником. У цьому випадку відповідальність визначається спрямованістю умислу винного, і вчинене діяння повинно кваліфікуватись як замах на вчинення злочину, передбаченого ст. 400 КК.

Помилка в предметі посягання – це хибне уявлення щодо об’єктів матеріального світу в межах тих суспільних відносин благ та інтересів, які утворюють об’єкт злочину. Ця помилка може проявлятися в посяганні на предмет, який відсутній, або у посяганні на предмет, який не відповідає характеристикам, які існують у свідомості винного (цю помилку іноді називають посяганням на «непридатний об’єкт» або «непридатний предмет»). Відповідальність при такій помилці настає згідно з обсягом усвідомлення особою суспільно небезпечних наслідків діяння, які вона бажала досягти, а вчинене підлягає кваліфікації як замах на злочин. Скажімо, С. викрав коштовність, вважаючи, що вона є виробом з дорогоцінного металу, тоді як насправді викрадені предмети були біжутерією (відповідальність настає за ст. 15 та відповідною частиною ст. 185 КК – крадіжка).

Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що шкода заподіюється не тій особі, якій мав на меті заподіяти винний. Вчинене не впливає на форму вини та кваліфікацію діяння, оскільки винний усвідомлював, що посягає на життя особи, і фактично вчинив таке посягання. Винятком з цього правила є випадки, коли потерпілий, на якого посягав винний, має додаткові характеристики, які визначають особливості його кримінально-правової охорони. В цьому випадку вчинене підлягає кваліфікації як замах на злочин, який мав на меті вчинити винний (хотів вбити суддю, а вбив схожого на нього громадянина).

Помилка в знаряддях та засобах вчинення злочину має місце у випадках, коли в процесі вчинення злочину застосовуються не ті знаряддя та засоби, які мав на меті застосувати винний, або такі, які взагалі за своїми об’єктивними характеристиками неспроможні спричинити настання суспільно небезпечних наслідків. У першому випадку така помилка не впливає на кваліфікацію дій винного та кримінальну відповідальність (немає кримінально-правового значення, чим було вбито потерпілого: фінським чи кухонним ножем). У другому дії винного повинні кваліфікуватись як замах на злочин. При обранні винним внаслідок власної неосвіченості як засобів вчинення злочину молитви, ворожби і т. ін. вчинене повинно розглядатись як виявлення умислу, що виключає кримінальну відповідальність.

Помилка у причинному зв’язку полягає в неправильному уявленні щодо причинного зв’язку між діянням та наслідком. Усвідомлюючи фактичні характеристики злочинного діяння, винний не зобов’яза­ний усвідомлювати механізм причинного зв’язку на детальному рівні. Достатньо, щоб його свідомістю охоплювались основні закономірності, які зумовлюють настання наслідків у результаті вчинення діяння. Якщо винний, маючи на меті вбити потерпілого, вистрелив у нього, він не повинен усвідомлювати механізм настання смерті. Достатньо буде того, щоб він усвідомлював причинний зв’язок між кульовим пораненням і смертю. Тому помилка у причинному зв’язку виникне, тоді коли особа помиляється на рівні загальних закономірностей. Така помилка може виключати відповідальність за злочинний наслідок, якщо існує суттєва розбіжність між перед­бачуваним та фактичним розвитком причинного зв’язку. Скажімо, якщо винний стріляв у потерпілого, поранив його, але смерть настала від крупозного запалення легень, яке розвинулось у потерпілого до поранення, то відповідальність настає не за вбивство, а за замах на нього, оскільки дійсний розвиток причинного зв’язку не відповідає тому, який уявляв собі винний.

Помилка в кваліфікуючих ознаках злочину має місце тоді, коли винний помиляється, вважаючи, що вчиняє діяння без кваліфікуючих обставин, та фактично такі обставини наявні. Виходячи з концепції кримінальної відповідальності, такі обставини не можуть бути інкриміновані винному, і вчинений злочин повинен кваліфікуватись як такий, що вчинений без кваліфікуючих обставин.

Практично може бути і зворотна помилка, коли винний вважає, що вчиняє злочин з кваліфікуючими обставинами, тоді як насправді їх немає. Така ситуація по суті є уявним кваліфікованим злочином – різновидом юридичної, а не фактичної помилки і, зрозуміло, жодним чином не впливає на кваліфікацію вчиненого діяння.

Теорії кримінального права відомі й інші види фактичних помилок, які в принципі можуть бути укладені в рамки розглянутих.

Як юридичні, так і фактичні помилки належать до інтелектуальної сфери особи і тому можуть мати місце виключно при вчиненні умисних злочинів.

Розділ 10

СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

10.1. Поняття та види стадій вчинення злочину

Злочин, який є явищем, притаманним соціальному буттю людини, крім змістовних характеристик, якими є його ознаки та склад, має й інші, пов’язані з його розвитком в часі; ситуацією його вчинення не однією особою, а групою осіб (ситуація: один злочин – декілька суб’єктів); правовими наслідками вчинення декількох злочинів однією особою (ситуація: одна людина – декілька злочинів).[152]

Це визначає існування в кримінальному праві відповідних правових інститутів – інституту стадій вчинення злочину, інституту співучасті у злочині, інституту множинності злочинів. Вони – це спеціальні випадки скоєння злочину.

Інститут стадій вчинення злочину давно відомий як теорії кримінального права, так і законодавчій практиці, хоча заради спра-
ведливості, слід зауважити, що його формування не сягає своїми
коріннями в глибини віків, а належить до ХІХ–ХХ століть.

Уперше нормативно відповідальність за вчинення дій, які утворюють попередню стадію злочинного діяння, була передбачена у французькому законодавстві часів Великої Французької революції (1791 р.). Це стосувалось встановлення відповідальності за замах на скоєння лише двох злочинів – передумисного[153] вбивства та отруєння. Потім кримінальне законодавство Франції (1810 р.) поширило це правило на всі замахи на вчинення злочинів.

З часом це положення було перейнято італійським, бельгійським та германським законодавством.

Першим вітчизняним нормативним актом, який виділив стадії скоєння злочину, було «Уложение» 1845 р., яке розглядало їх у другому розділі – «О умысле, о приготовлении к преступлению
о покушении на оное и о совершении преступления»[154] (статті 8–12). При цьому виділяли виявлення умислу, готування, замах та вчинений (закінчений.– П. Ф.) злочин.

Одним з перших, хто дослідив ці стадії у вітчизняній науковій літературі, був В. Д. Спасович.[155]

Л. Є. Владимиров розглядав стадії вчинення злочину через призму «осуществления преступной воли», виділяючи при цьому «голый умысел (nuda cogitatio)», «приготовление к преступлению (delictum praepatum)», «покушение (conatus delinquendi)» і «совершенное преступление (consummatum)».[156]

О. Ф. Кістяківський зазначав: «…Вопрос о том, с какого момента и с какого акта начинается для человека уголовная ответственность, принадлежит к числу капитальных в уголовном праве». При цьому виділяв (як і Л. Є. Владимиров) голий умисел, готування до злочину, замах у власному змісті та злочин вчинений або вдалий.[157]

Л. С. Бєлогриць-Котляревський, визначаючи стадії вчинення злочину (сходинки, за його визначенням), виділяв «волю обнаруженную, осуществляющуюся и осуществленную». Виходячи з цього він виділяв голий умисел, готування, до складу якого входять і замах, і закінчений злочин.[158]

В. В. Єсіпов виділяв серед стадій такі: готування до злочину, замах на злочин та вчинення закінченого злочину.[159] М. Д. Сергієвський також визначав вказані стадії в генезисі розвитку злочину.[160]

М. С. Таганцев виділяв як «окремі сходинки» в розвитку злочинної діяльності виявлення злочинного умислу, готування, замах та закінчений злочин.[161]

Питанню про зміст та характеристику стадій вчинення злочину були присвячені монографічні праці відомих вітчизняних уче-
них-кримінологів: А. Н. Трайніна[162], М. Д. Шаргородского[163],
М. Д. Дурманова[164], І. С. Тишкевича[165], А. А. Піонтковського[166] та ін.

Однак тривалий час цьому важливому інституту кримінального права в науковій літературі не приділялось належної уваги, хоча на рівні правозастосувальної діяльності постійно фіксувались проблемні питання. Лише останніми роками вийшли друком дві наукові роботи, присвячені аналізу інституту стадій вчинення злочину. Насамперед слід зазначити роботу В. П. Тихого «Стадії вчинення злочину», яка фактично була першою спробою аналізу цього інституту в національній науковій літературі.[167] У 2002 р. в Росії вийшла монографія В. П. Козлова, також присвячена розгляду цих питань.[168]

У радянському законодавстві питання про відповідальність за вчинення дій на різних стадіях розвитку злочину вперше знайшло своє нормативне вирішення в «Руководящих началах» 1919 р. відділ четвертий яких був спеціально присвячений їх аналізу. При цьому виділялись три стадії – готування, замах та закінчений злочин. За загальним правилом дії, що утворювали будь-яку з цих стадій, передбачали кримінальну відповідальність. Було встановлено, що на рівень репресії не впливає рівень реалізації (стадія) злочинного наміру.

Дата добавления: 2014-12-10