Вік кримінальної відповідальності 1 страница

Важливою і невід’ємною ознакою суб’єкта злочину є вік осудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Зазначимо, що як теорія кримінального права, так і кримінальне законодавство різних правових систем, пов’язують із віком суб’єкта злочину настання кримінальної відповідальності. Приміром, згідно ст. 18 КК, кримінальній відповідальності підлягає особа, що вчинила злочин після досягнення встановленого законом віку (14 чи 16 років).

Кримінальний закон не містить спеціальної норми, що визначає поняття віку, він тільки вказує на вікові межі настання кримінальної відповідальності.

Отже, виходячи з вимоги кримінального закону, випливає положення про те, що особа, яка не досягла встановленого законом віку, та вчинила злочинне діяння, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності і, таким чином, не є суб’єктом злочину.

Будучи однією з основ проблеми суб’єкта злочину, вік кримінальної відповідальності як у нашій державі, так і в багатьох країнах світу досить динамічний. Ця обставина, як видається, пояснюється, передовсім, волею законодавця, який виходить із відповідних історичних умов розвитку суспільства і кримінальної політики держави по боротьбі зі злочинністю на відповідних етапах його розвитку. При цьому, встановлюючи вік кримінальної відповідальності, законодавець враховує дані медицини, психології, педагогіки та інших наук, а також виходить з типових для більшості підлітків умов їхнього розвитку і формування на різних стадіях життєвого шляху.

У літературі можна зустріти неоднозначні судження про вік особи і здатності її нести кримінальну відповідальність у зв’язку із вчиненим злочином.

Говорячи про вік, слід насамперед визначитися зі змістом цього поняття, що, на думку законодавця, пов’язується зі здатністю особи, яка вчинила злочин, нести кримінальну відповідальність.

Ця ознака суб’єкта злочину вимагає більш повного вивчення, дослідження й осмислення не тільки з позиції науки кримінального права, а й медицини, психології, педагогіки й інших наук. Вік завжди характеризується і супроводжується усвідомленою вольовою поведінкою, а в момент здійснення злочину й заподіянням якої-небудь шкоди. З огляду на це слід зазначити, що поняття загальних ознак суб’єкта злочину, таких як вік і осудність, пов’язане з характеристикою інтелектуально-вольового відношення до дій
і наслідків. Отже, розглядаючи вік з різних точок зору, необхідно на перший план висунути волю особи, яка вчиняє злочин, що, безсумнівно, лежить в основі її усвідомленої протиправної поведінки і має особливе значення для психологічного й кримінально-право­вого дослідження віку кримінальної відповідальності суб’єкта злочину.

Слід зазначити, що як попередній кримінальний закон (КК УРСР 1960 р.), так і діючий КК, встановили загальний вік кримінальної відповідальності з 16 років. Кримінальна відповідальність неповнолітніх у віці 14 років визначається обмежено лише за ряд особливо небезпечних і поширених злочинів. При цьому законодавець вважав і вважає, що підлітки можуть у цьому віці контролювати свою волю і свою кримінальну поведінку вже на перших стадіях здійснення суспільно небезпечного діяння.

Звідси, визначаючи рамки і критерії кримінальної відповідальності, необхідно враховувати нарівні із біологічними і психологічними особливостями неповнолітніх злочинців їх інтелектуальний, а також освітній рівень на різних етапах життєвого шляху у зв’язку зі здійсненням ними злочинів.

Водночас визначення віку, з якого настає кримінальна відповідальність – це досить складна проблема, і з нею стикаються законодавці всіх країн. Викликає вона відповідні труднощі і в наш час. Мова в даному випадку йде про встановлення як нижніх, так і верх­ніх вікових меж кримінальної відповідальності. Звідси і спроби за­конодавців майже всіх країн світу, починаючи ще ХVII–ХVIII ст., встановити вікові межі притягнення до кримінальної відповідальності, незастосування кримінального покарання відносно дітей
і підлітків.

У багатьох країнах світу як у минулому, так і в наші дні перед­бачені різні нижні межі віку кримінальної відповідальності.

Ще в ХІХ ст. спостерігалися істотні розходження в підходах до вирішення питання про вік кримінальної відповідальності. У різних країнах він встановлювався по-різному: в Італії, Іспанії – 9 років, Австрії, Голландії, Росії і низці інших країн – 10, Німеччині, Угорщині, Швейцарії тощо – 12, Туреччині – 13 років. Найвищий початковий вік кримінальної відповідальності передбачало законодавство Норвегії – 16 років.

У наш час у різних країнах світу початковий вік кримінальної відповідальності також визначається по-різному. Досить низькі його межі встановлені в Єгипті, Іраку, Лівані і низки інших країн північної Африки і Близького Сходу – 7 років. У деяких державах (у деяких штатах США, Франції, Узбекистані й ін.), мінімальний вік кримінальної відповідальності встановлений з 13 років. З 14 років встановлена кримінальна відповідальність за діяння, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, у Болгарії, Норвегії, ФРН, низці країн СНД і т. п.). У Данії, Фінляндії, Швеції й інших державах вік кримінальної відповідальності передбачений з 15 років. Однак у переважній більшості держав кримінальна відповідальність особи, що вчинила злочин, передбачена в законодавстві з 16 років.

Таким чином, підхід до визначення початкового віку кримінальної відповідальності по-різному визначався в різні історичні епохи і в різних країнах.

Не є винятком у цьому відношенні і наша держава. При цьому мінливість і динамічність підходів до визначення віку з якого встановлювалася кримінальна відповідальність у національному кримінальному законодавстві, так само, як і в закордонному, досить яскраво простежується у різні періоди розвитку країни.

Щоб краще зрозуміти цю ознаку суб’єкта злочину, звернімося до історії питання.

У кримінальному праві Російської імперії наявні приклади настання кримінальної відповідальності на ранньому етапі розвитку підлітка, яким вчинено злочинне діяння – у віці 7 років. «Соборное Уложение» 1649 р. встановлювало кримінальну відповідальність після досягнення 7-літнього віку і навіть передбачало можливість застосування до винного за окремі види злочинів покарання у виді страти (за вбивство). Лише в 1666 р. це положення було скасовано, і страта до даної категорії злочинців перестала застосовуватися.

Кримінальне законодавство Петра I практично не згадувало вік особи, що вчинила злочинне діяння. Відсутня визначеність із приводу віку суб’єкта злочину і в законодавстві післяпетрівского періоду. Лише «Свод законів» 1832 р. нормативно закріпив вік суб’єкта злочину з 10 років.

По «Уложению» 1845 р. суб’єктом злочину визнавалась особа, що досягла 10-річного віку. Аналогічний нижній віковий поріг кримінальної відповідальності був передбачений також в «Уложении» 1903 р., згідно з яким особа визнавалась суб’єктом злочину тільки після досягнення нею віку 10 років, тому що вона до цього віку не могла в повному обсязі усвідомлювати вчинене нею протиправне діяння.

У радянський період у кримінальному законодавстві спостерігались значні коливання як у бік зниження віку кримінальної відповідальності злочинця, так і у бік його підвищення. Ці коливання пов’язані як із відсутністю до прийняття Основ 1958 р. розроблених кримінальних законів із цих питань, так і проведенням невиправдано жорсткої кримінальної політики стосовно, насамперед, неповнолітніх. Найбільші зміни мали місце у встановленні законодавцем нижніх вікових меж кримінальної відповідальності у 30-х роках ХХ ст.

Позиції радянського законодавця, незважаючи на наведені приклади невиправданого зниження нижньої межі кримінальної відповідальності, в цілому були досить ліберальними – переважала точка зору про необхідність застосування до підлітків заходів виховного характеру.

Декретом РНК РРФСР від 14 січня 1918 р. «О комиссиях для несовершеннолетних» була встановлена кримінальна відповідальність з 17-річного віку.[89]

«Руководящие начала» визнали, що до підлітків віком до 14 років застосовуються заходи виховного характеру. Такі ж заходи застосовуються і до підлітків, які перебувають у «переходном возрасте» – 14–18 років, які вчинили дії «без разумения».

Однак вже у 1920 р. це положення було змінено. Декрет РНК РРФСР від 4 березня 1920 р. надав комісіям для неповнолітніх право передавати в народні суди справи про злочини, вчинені неповнолітніми у віці 14–18 років, якщо визнавалась неможливість застосування до них заходів виховного характеру.[90]

На Україні декретом від 12 липня 1920 р. «Про відповідальність неповнолітніх»[91] були практично відтворені положення Декрету РНК РРФСР від 4 березня 1920 р. Він встановлював, що справи про злочини осіб у віці до 18 років підлягають розгляду комісій про неповнолітніх, за винятком вчинення підлітками тяжких злочинів і вчинення злочинів у співучасті із дорослими.

Постановою Раднаркому УРСР від 12 липня 1920 р. ці положення були змінені, і всі справи по обвинуваченню неповнолітніх віком до 18 років передавались в комісії про неповнолітніх (за винятком справ про бандитизм де до кримінальної відповідальності притягались підлітки віком 17–18 років).[92]

КК УРСР 1922 р. встановив, що «наказание не применяется
к малолетним до 14 лет, а также ко всем несовершеннолетним
от 14 до 16 лет, в отношении которых признано возможным ограничиться мерами медико-педагогического воздействия» (ст. 18). Цим кодекс суттєво знизив вік кримінальної відповідальності.

Постановою ВУЦВК від 3 січня 1923 р. КК було доповнено ст. 18¹, яка передбачала, що у випадках засудження неповнолітніх віком 14–16 років, покарання, яке їм призначалося судом, повинно бути зменшено на половину проти найвищої межі, яка передбачалась санкцією норми Особливої частини КК, а для засуджених віком 16–18 років – на одну третину.[93]

«Основые начала» 1924 р. не встановлювали віку кримінальної відповідальності, а передали право його визначення до компетенції союзних республік.

27 березня 1925 р. було внесено зміни в Кодекс законів про народну освіту УРСР, ст. 274 якого встановлювала, що Комісії в справах про неповнолітніх утворюються «для суждения о несовершеннолетних правонарушителях в возрасте до 16 лет».[94]

КК України 1927 р. у ст. 11 встановив такий порядок притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності:

¨ заходи соціального захисту судово-виправного характеру не застосовуються до малолітніх до 14-річного віку;

¨ ці заходи можуть застосовуватись до неповнолітніх віком 14–16 років у випадках, коли комісіями про неповнолітніх буде прийнято рішення про неможливість застосування заходів медико-педагогічного характеру;

¨ суд може застосувати заходи медико педагогічного характеру до підлітків віком 16–18 років.

При цьому кодекс залишав у дії систему зниження покарання неповнолітнім, яка передбачалась ст. 18¹ КК 1922 р.

7 квітня 1935 р. ЦВК та РНК СРСР прийняли постанову «О мерах борьбы с преступностью несовершеннолетних», якою була встановлена кримінальна відповідальність з 12-річного віку за
вчинення крадіжок, насильства, спричинення тілесних ушкоджень, каліцтво, вбивство або спробу вбивства. На підставі цього були прийняті зміни до КК України – ст. 11 КК було доповнено приміткою, яка відтворила вказані зміни до законодавства. Однак порядок зменшення покарання (ст. 12 КК) було залишено без змін.[95]

Постановою ЦВК і РНК УРСР від 15 вересня 1935 р. вік кримінальної відповідальності за всі злочини (за винятком тих, які були перелічені у додатку до ст. 11 КК) було встановлено з 14 років. При цьому положення ст. 12 КК про зменшення покарання неповнолітнім, були скасовані.[96]

З прийняттям у 1956 р. Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік питання про вік кримінальної відповідальності знайшло своє остаточне вирішення, яке залишилось незмінним і нині. І в КК УРСР 1960 р. (ст. 10) і в КК України 2001 р. нижня вікова межа кримінальної відповідальності визначена в 16 років (ст. 22 ч. 1 КК України). При цьому встановлена можливість факультативного притягнення до кримінальної відповідальності підлітків, які досягли 14-річного віку за вчинення обмеженого кола найбільш суспільно небезпечних і поширених злочинів.

Слід зазначити, що коло цих злочинів законодавцем постійно уточнювалось. Нині діюче кримінальне законодавство істотно розширило його у порівнянні із законодавством 1960 р.

Непорушність нижніх вікових меж кримінальної відповідальності, що існують тривалий період часу, навряд чи можна пояснити стабільністю законодавства. Тут скоріше слід говорити про недостатню вивченість цієї проблеми, тому що глобальні зміни, які відбуваються в усіх сферах життєдіяльності суспільства і, зокрема, у кримінальній політиці держави, головною метою якої є боротьба зі злочинністю, не можуть не впливати і на зміну нижнього вікового порога кримінальної відповідальності, який може коливатися як у бік зниження, так і у бік збільшення.

Таким чином, аналіз існуючої ситуації дає підстави зробити вис­новок, що законодавець безапеляційно встановив нижній віковий поріг кримінальної відповідальності на всі періоди часу існування нашої держави, забуваючи про те, що саме вік (як ніяка інша ознака суб’єкта злочину) найбільш динамічний і мінливий, як із погляду вдосконалювання кримінального законодавства, так і з погляду уточнення нижніх вікових меж кримінальної відповідальності в сучасних умовах боротьби зі злочинністю.

Не випадково в науці кримінального права, психології, медицині, педагогіці, кримінології питання про встановлення нижнього вікового порога кримінальної відповідальності визнається проблематичним. Рішення ж цієї проблеми має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення як для вдосконалення конкретних статей Кримінального кодексу, так і для вирішення загальних завдань боротьби зі злочинністю.

Деякі автори схильні вважати, що вже у 14-літньому віці підліток здатний у повному обсязі усвідомлювати і суспільну небезпеку і кримінальну протиправність всіх вчинених діянь, з огляду на це ратують за встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 14 років. Видається, що подібний підхід не може бути визнаний оптимальним. Він є проявом каральної позиції тих теоретиків і практиків, які помилково вважають, що кримінальне покарання здатне істотно впливати на динаміку і структуру зло-
чинності.

Якщо питання про нижню вікову межу кримінальної відповідальності постійно вивчалось і продовжує вивчатись представниками різних галузей науки, то питання верхньої вікової межі незаслужено залишається поза увагою науковців. Це несправедливо. Загальновідомо, що вікові зміни в організмі і психіці особи здатні суттєво впливати на можливості аналізу нею об’єктивної дійсності, належним чином оцінювати ситуацію та реагувати на неї, керувати власною поведінкою. Це об’єктивно висуває необхідність вивчення питання про верхню вікову межу та внесення в разі необхідності відповідних коректив до законодавства про кримінальну відповідальність осіб, які досягли відповідного віку.

Вік у кримінальному законодавстві може розглядатись також як обставина, що визначає характеристики спеціального суб’єкта злочину. Для відповідальності за ряд злочинів необхідним є досягнення особою відповідного віку, який визначає можливість заняття тим чи іншим видом діяльності. Наприклад, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за службові злочини необхідно, щоб особа досягла повноліття – 18 років, віку, з якого можливим є призначення на відповідні посади, а звідси і визнання особи службовою.

За загальним правилом досягнення віку настає з 00 годин наступного дня після дня народження особи. Якщо ж день народження особи невідомий, то за наслідками судово-медичної експертизи визначається рік її народження, а днем народження вважається 31 грудня визначеного експертами року народження. Таким чином у такої людини вік настає з 00 годин 1 січня наступного року.

Як вже зазначалось, кримінальне законодавство 2001 р. суттєво розширило коло складів злочинів, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність із 14-річного віку. Якщо Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. передбачав відповідальність за 34 види складів злочину, то чинний КК України передбачає відповідальність за 47 складів злочину.

Стаття 22 ч. 2 перелічує склади злочинів, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність після досягнення особою 14-річ­ного віку. Це: умисне вбивство (статті 115–117), посягання на жит-
тя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, частина друга статті 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113), бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (ст. 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя ст. 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя ст. 289), хуліганство (ст. 296).

Як бачимо, до переліку входять, з одного боку, найнебезпечніші, а з іншого,– найпоширеніші серед підлітків злочинні діяння.

Слід зазначити, що розширення кола злочинів, за які настає кримінальна відповідальність із 14-річного віку, виправдовується постійним і досить різким зростанням в Україні злочинності неповнолітніх. За 10 років (з 1991 по 2001 р.) вона зросла майже на 20%.[97] Однак цей напрям кримінальної політики не може бути визнаний оптимальним. Загальновідомо, що жорсткість законодавства не є фактором, що попереджує злочинність. Це з одного боку. З іншого, не можна бути переконаним, що підліток 14 років у повному обсязі усвідомлює всі характеристики вчиненого ним злочинного діяння, що є обов’язковою умовою відповідальності за вчинений конкретний злочин. Скажімо, навряд чи в цьому віці
неповнолітній усвідомлює зміст «представницької діяльності, пов’язаної з наданням правової допомоги» як підстави для здійснення посягання на життя особи, зміст поняття «представник іноземної держави» та т. ін. Разом із цим само посягання на життя особи повністю охоплюється свідомістю особи цього віку, що визначає можливість притягнення її до кримінальної відповідальності саме за ці дії. Тому не може бути визнано виправданим встановлення можливості інкримінувати підлітку кваліфікуючі обставини, які не охоплюються його свідомістю.

8.3. Осудність як ознака суб’єкта злочину

Поруч із фізичною особою та віком ознакою суб’єкта злочину виступає осудність. Однак такий підхід не завжди був притаманний теорії кримінального права. До середини 40-х років ХХ ст. існувала думка, що вік і осудність не можуть розглядатись як ознаки суб’єкта оскільки взагалі перебувають за межами складу злочину і, по суті,
є умовами кримінальної відповідальності. Однак цей погляд не зна­йшов підтримки серед більшості вітчизняних криміналістів, і в підручниках з кримінального права, які виходили в СРСР із середини 40-х років, і вік, і осудність вказуються як ознаки суб’єкта злочину.

Аналізуючи проблему осудності, М. С. Таганцев зазначав, що у доктринах кримінального права, які визнають вину як підставу кримінальної відповідальності, осудність виступає «краеугольным камнем».[98]

Осудність пов’язана зі здатністю особи усвідомлювати власну фактичну поведінку та її значення, а також керувати нею. Саме це відрізняє осудну особу від неосудної.

Свідомість і воля, будучи найважливішими психічними функціями людини, лежать в основі її повсякденної поведінки, визначають її. Тому вчення про свободу волі та детермінованість людської поведінки є основою самого поняття осудності. З позиції філософії осудність базується саме на свободі волі особи. Виходячи з цього для визнання особи осудною слід встановити чи користувалась вона свободою волі.

Психічно здорова людина як істота мисляча має можливість не тільки адекватно оцінювати власну поведінку, а й обирати її варіанти відповідно до ситуації, власної мотивації, вимог, цілей, які вона перед собою ставить.

Осудність має надзвичайно велике значення не тільки для кримінально-правового визначення суб’єкта злочину. Вона є складовою частиною характеристики складу злочину в цілому, і її відсут­ність свідчить про відсутність складу злочину як такого.

Кримінальне законодавство Російської імперії і Радянського Союзу не давали визначення поняття осудності. Воно виводилось шляхом тлумачення поняття неосудності, яке було законодавчо зафіксовано (ст. 12 КК України 1960 р.)

Таке положення не могло розцінюватись як задовільне і логічне. У зв’язку з цим КК України 2001 року в ст. 19 ч. 1 визначає осудність, як здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Водночас таке визначення осудності не розкриває в повному обсязі зміст цього поняття. На думку Р. І. Міхєєва воно повинно характеризуватись з позицій аналізу двох критеріїв юридичного та медичного. [99]

Медичний критерій осудності характеризує стан психічного здоров’я особи під час вчинення нею злочину. Він свідчить про такий стан психіки, який характеризується як перебування у здоровому розумі, що дає можливість усвідомлювати власну поведінку. При цьому не виключені можливості наявності в особи незначних відхилень у психіці в межах осудності. Як видно з дослідження цього питання, значна кількість злочинців страждає на такі відхилення.[100]

Юридичний критерій осудності характеризується трьома ознаками: інтелектуальною, вольовою та емоційною.

Інтелектуальна ознака визначає можливість особи усвідомлювати характер діянь, які нею вчиняються, та їх суспільну небезпеку. При цьому вимоги усвідомлювати рівень суспільної небезпеки не існує. Немає вимоги усвідомлення і протиправності власної поведінки.

Вольова ознака свідчить про здатність особи керувати своїми діями під час вчинення нею злочину.

Емоційна ознака не включається у формулу осудності. Однак виходячи з останніх досліджень про роль емоцій у людській поведінці вона повинна встановлюватись і враховуватись при визначенні осудності особи.

Як справедливо зазначав М. С. Таганцев,[101] осудність є ознакою, яка визначає покарання.

З огляду на це, у випадку вчинення особою злочинів, які дають підстави для сумніву в осудності особи, на підставі ст. 204 КПК України призначається судово-психіатрична експертиза. Показовими в цьому плані можуть бути відомі резонансні справи Онопрієнка (Україна), Чикатила (Росія), Міхасевича (Польща) та ін. На совісті кожного з них – десятки жертв, при цьому злочини вчинялись з особливою жорстокістю, характеризувались елементами садизму, вчинялись відносно неповнолітніх, молодих жінок, осіб, які перебували в безпорадному стані тощо. Звичайно, в кожному з цих випадків відносно злочинців проводились стаціонарні психолого-психіатричні експертизи. За їх наслідками ці особи визнані осудними, хоча в них діагностовано психічні захворювання в межах осудності. Приміром, відомому маньяку Чикатилу, який проходив багатомісячне обстеження у ВНДІ загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського (Росія, Москва), було встановлено діагноз «психопатія мозаїчного кола із сексуальними перверсіями, що розвивається на сексуально неповноцінному ґрунті». При цьому Чикатило був визнаний осудним. Подібні діагнози були встановлені і в інших випадках відносно вказаних осіб.

Стаття 19 ч. 2 КК України, базуючись на загальному вченні про осудність, дає нормативне визначення неосудності – «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру».

Неосудність – це поняття, протилежне поняттю осудності (ст. 19 ч. 2 КК). При визнанні особи, яка вчинила яке-небудь суспільно небезпечне діяння, неосудною вона не може визнаватись суб’єк­том злочину. До неї можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру, тому що вона не підлягає кримінальній відповідальності і до неї не може бути застосоване кримінальне покарання.

Суспільна небезпека діяння, вчиненого особою, як правило, визначається залежно від реальної шкоди, що заподіюється суспільним відносинам, а відсутність у суб’єкта усвідомлених і цілеспрямованих дій визначає специфіку кримінально-правової оцінки вчиненого неосудною особою діяння.

Неосудна особа не підлягає відповідальності, оскільки шкода, заподіюється нею невинно, за відсутності вини. Водночас з тим такі дії небезпечні для суспільства, тому що тягнуть заподіяння шкоди.

Слід зазначити, що загальні теоретичні питання неосудності як обставини, що виключає визнання особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, суб’єктом злочину, в науці кримінального права вивчені і досліджені недостатньо, хоча вони мають велике прак­тичне значення для судово-слідчої практики.

Разом із тим, якщо в судовій психіатрії проблема неосудності є центральною за своєю науковою і практичною значимістю, то в кримінальному праві і судово-слідчій практиці її значення не менше, тому що вона пов’язана з інститутами вини, кримінальної відповідальності і покарання, а також відіграє важливу роль у дотриманні законності щодо психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння. При цьому проблема неосудності є й однією з найскладніших, до кінця не вивчених проблем як у судовій психіатрії, так і в науці кримінального права, хоча їй присвячено значно більше наукових праць і досліджень, ніж проблемі осудності.

На думку Н. Н. Бажанова термін «неосудність» з’являється в західноєвропейській науковій літературі у XVII ст.

У російському кримінальному праві («Судебнике» 1497 р. Івана III, «Судебнике» 1550 р. Івана IV Грозного, у «Соборном Уложении» 1649 р.) чітко не визначалися не тільки вікові характеристики осіб, що вчинили злочин, але і критерії неосудності. Не вирішувались питання неосудності й у кримінальному законодавстві Петра I.

Водночас за відсутності самого терміна «неосудність» у Російському кримінальному законодавстві ХІХ ст. конкретні нормативні акти – «Свод законов» 1832 р. (ст. 136), «Уложение» 1845 р. (ст. 101), «Уложение» 1885 р., «Уложение» 1903 р. (ст. 39) не визнавали суб’єктом злочину особу, що вчинила злочинне діяння «в безумии или сумасшедствии», тобто коли вона не усвідомлювала своїх дій
і не могла керувати ними внаслідок хворобливого розладу душевної діяльності.

Кримінальне законодавство радянського періоду зберегло традиції старої школи кримінального права практично залишивши без особливих змін формулу неосудності і питання відповідальності при вчиненні суспільно небезпечного діяння такою особою.

Згідно з «Руководящими началами» 1919 р. (ст. 14), Кримінальним кодексом РРФСР 1922 р. (ст. 17). «Основными началами» 1924 р. (ст. 7) і Кримінального кодексу УРСР 1927 р. (ст. 10) особи, що вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, не визнавались суб’єктом злочину і не підлягали кримінальній відповідальності і покаранню. До таких осіб застосовувалися не види кримінального покарання, а заходи лікувального характеру і запобіжні заходи, а пізніше – заход соціального захисту медичного характеру.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. більш повно на законодавчому рівні закріпили поняття «неосудність» як підстави, що виключає визнання особи суб’єктом злочину на момент здійснення нею суспільно небезпечного діяння.

Що ж до Кримінального кодексу УРСР 1960 р., то він не вніс будь-яких істотних змін у формулу неосудності. Власне кажучи, ст. 12 КК відтворювала поняття неосудності, що було визначено в ст. 11 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р.

У процесі розвитку судової психіатрії і науки кримінального права у вченні про неосудність даний стан деталізувався й уточнювався, що розумілося й трактувалося вченими неоднозначно, особливо коли мова йшла про критерії неосудності. Не випадково у науках кримінального права і судової психіатрії спостерігається різний підхід учених і практиків до розуміння самого поняття неосудності розкриття його внутрішнього змісту.

З погляду медицини, зокрема судової психіатрії, неосудність визначається як юридичне поняття, що означає хворобливий психічний стан особи на момент вчинення нею протиправного діяння, який не дозволяє поставити їй це діяння за провину.

З точки зору кримінального права особа, що перебуває в стані неосудності під час здійснення протиправного діяння, не є суб’єк­том злочину і не підлягає кримінальній відповідальності.

Дата добавления: 2014-12-10