Тема 15 2 страница

В XIV-XV ст. відбувається розквіт північноєвропейської, так званої ганзейської, торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговельний союз — Ганзу, який здійснював успішну торгівлю із внутрішніми німецькими державами, скандинавськими країнами, Новгородом та Лондоном.

Третій торговельний шлях йшов вздовж Рейну, він сполучав ганзейсь­ку й левантійську торгівлі. На цьому шляху набули швидкого розвитку міста Брюгге, Кьольн та інші. Розширюють діяльність ярмарки, на яких сходяться товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше значення мали Шампанські ярмарки на півночі Франції.

Розквіт торгівлі підготував підґрунтя для подальшого розвитку економічних відносин ще в надрах феодальної Європи. Транс'європейські торговельні зносини поступово зближували народи цього регіону, формували національні ринки, частки яких вже постійно орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формувалися торговельні традиції й стандарти загальноєвропейського значення. Зміцненню торговельних відносин певною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскільки християнство опанувало майже всю Європу.

Розвиток торгівлі, зростання міст як торговельних і ремісничих центрів прискорили виникнення й поширення капіталістичної мануфактури. Після торгівлі це був черговий важливий етап в розвитку продук­тивних сил Західної Європи, який зміцнив її економіку досить суттєво. Мануфактура особливо успішно в XIII-XV ст. упроваджувалася в су­конній та металургійній галузях. Найрозвиненішим промисловим райо­ном у ті часи була Північно-Західна Європа — Фландрія, Брабант, части­на Північної Франції, які входили до Нідерландів.

Розклад феодальних відносин, який посилився в XVI ст., зміцнення абсолютизму і особливо великі географічні відкриття надали нового по­штовху розвиткові продуктивних сил європейських країн. З перенесенням торговельних шляхів на океанічні простори зростає економічна могутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії. Обсяги торгівлі збільшуються у багато разів, виникають потужні торговельні компанії для торгівлі з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а незабаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже в XVI ст. виникла товарна й фондова біржа, на якій здійснювалися міжнародні операції з векселями, облігаціями державних позик, колоніальними товарами та валютою. В XVII ст. торговельною сто­лицею світу стає Амстердам, з другої половини XVII ст. і в XVIII ст. зростає торговельна роль Лондона.

В епоху абсолютизму монархи країн Європи, особливо Франції, Іспанії та Англії заохочували розвиток промисловості, підтримували мануфактури й торговельні компанії, надавали їм різноманітні пільги в руслі політики меркантилізму. До середини XVIII ст. мануфактурне виробництво було па­нуючою формою промисловості в Західній Європі, тоді як на Сході вироб­ництво знаходилося на ремісничій стадії. В цей час економічна перевага Заходу над Сходом вже була очевидною; вона втілилася в політичну і військову перевагу, що призвело до формування величезних колоніальних імперій.

До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який роз­почався в Англії з середини XVIII ст., а невдовзі перекинувся до Франції. Нідерландів, Бельгії, Австро-Угорщини, інших країн Європи та Північної Америки. Перехід від мануфактури до машинного виробництва в десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий період часу. Це мало вирішальне значення для затвердження економічної переваги над рештою країн світу. Технічне переозброєння економіки відбувалося нерівномірно серед країн Європи, проте в більшості з них воно завершилося до останньої чверті XIX ст., тоді як в країнах Африки, більшості азіатських країн та в деяких латиноамериканських країнах комплексне впровадження машинних засобів виробництва розпочалося лише з середини XX ст. Таким чином, в технічному відношенні розвинуті країни ви­передили «третій світ» майже на століття.

Промислова революція завдяки інтенсивному розвитку комунікацій (залізниці, автомобілі, зв'язок) сприяла ще більшому економічному зближенню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітряного транспорту). Таким чином, створювалися умови для економічної інтеграції розвинутих країн і поширення єдиного способу виробництва.

Наприкінці XIX ст. завершився промисловий переворот в Росії. Аграрна реформа 1861 p., а потім Столипінська реформа сприяли швидкій капіталізації економіки. В 1900-1913 pp. Російська імперія мала найвищі в Європі показники зростання промислової продукції. Вона посідала п'яте місце в світі за обсягом ВВП, і хоча душові показники російської економіки були значно нижче, ніж в західноєвропейських країнах*, все ж таки Російська імперія знаходилася в групі розвинутих. Після революції 1917 р. здійснилася докорінна зміна способу виробництва, й економіка СРСР розвивалася іншим шляхом.

Єдиною країною, яка стала розвинутою, так би мовити, на власному підґрунті, є Японія. Визначальною подією для її економічного розвитку стала «революція Мейдзі» 1868 p., яка скасувала феодальні порядки розчистила шляхи до ринкових відносин. Незважаючи на традиційну багатовікову підозрілість японців до іноземців, японська буржуазія швидко засвоювала передову технологію США та Європи і вже на початку XX ст. Японія перетворилася на індустріальну державу, хоча промисловий переворот остаточно звершився тут тільки після Першої світової війни.

Економічна перевага розвинутих країн в певній мірі підживлювалася ресурсами їх колоній. Колоніальні імперії утворили Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеччина, США. Завдяки колоніям розвинуті країни мали дешеву сировину та монопольне положення на ринках збуту своїх товарів. Проте, мабуть не слід трактувати економічну політику метрополій відносно їх колоніальних володінь однозначно негативно. Об'єктивний хід розвитку світової еко­номіки вимагав будівництва промислових об'єктів, створення виробничої інфраструктури на території залежних країн з метою ефективнішого використання ресурсів. Так, наприклад, в Індії, що була колонією Англії, вже в першій половині XX ст. була досить густа залізнична мережа, вироблялися локомотиви, вагони, рейки, інша металева продукція, були побудовані електростанції. Поступово ефект експлуатації колоній знижувався; під впливом науково-технічної революції споживання сировини відносно скоротилося і її значення для виробництва суттєво впало. Витрати на утримання адміністративного апарату й війська в колоніях все менше покривалися вигодами від експлуатації місцевих ресурсів. Тому колоніальні імперії розпалися не тільки завдяки визвольному руху пригноблених народів, не тільки під впливом активізації демократичних сил в самих метро­поліях, але й тому, що експлуатація колоній стала невигідною економічно.

Науково-технічна революція надала нового імпульсу для економічно­го розвитку найрозвиненіших країн. Науково-технічний прогрес виходить і розповсюджується саме з цих країн, бо вони мають для цього і необхідні матеріальні ресурси, і розвинений науковий потенціал. Під впливом НТП відбувається ще чіткіше розмежування розвинутих країн та аутсайдерів. Якщо за показниками ВВП, промислового виробництва в цілому розбіжності подекуди згладжуються, то технологічний розрив збільшується. В епоху переходу до постіндустріальної стадії розвитку це має вирішальне значення.

З другої половини XX ст. значно посилилися інтеграційні процеси, в першу чергу, — серед індустріально розвинутих держав. Успішна еволюція західноєвропейських країн в межах Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найефективніша саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС показав, що в процесі інтеграції здійснюється зближення, вирівнювання основних економічних параметрів країн-членів. Особливо це видно на прикладі Греції, Португалії, Іспанії та Ірландії, які ще в 50-х роках помітно відставали від «класичних» індустріальних держав як за абсолютними, так і за душовими показниками. Тепер же їх належність до групи розвинутих країн не викликає сумніву.

Спільність історико-економічного розвитку — це, так би мовити, зовнішнє середовище, в якому формувалася група розвинутих держав. Внутрішнє середовище обумовлено способом виробництва. Для усіх країн цієї групи притаманний високий рівень розвитку товарного вироб­ництва і ринкових відносин. Товарні відносини поширюються і на робочу силу. Важливою рисою цього способу виробництва, який багатьма дослідниками й політиками традиційно зветься капіталістичним, є відсутність неекономічного принудження. Економічні процеси регулюються товарно-грошовими відносинами. Головною метою виробництва стає одержання прибутку.

Ці риси характеризують ринкові відносини в цілому; ринкова еко­номіка сьогодні панує в переважній більшості країн світу й функціонує за механізмом, основи якого були покладені ще в XV-XVI ст. Проте розвинуті країни відрізняються вищим ступенем зрілості ринкових відносин. Як вже вказувалося, в їх економіці відбувається процес концентрації виробництва й капіталу, панування олігополій, переростання національних монополій в транснаціональні, утворення транснаціональних банків.

Переважна більшість ТНК має свої штаб-квартири в розвинутих країнах. В 1999 р. загальна кількість ТНК в світі становила близько 60 тис, а кількість їх зарубіжних філій — 600 тис, їх накопичені зарубіжні інвестиції дорівнювали 4,8 трлн. дол., а глобальні активи — 17,7 трлн. дол. ТНК сьогодні контролюють близько половини світового промислового виробництва, дві третини міжнародної торгівлі, чотири п'ятих світового банку патентів і ліцензій [23, с 62].

Розвинуті країни практично контролюють світові фінансові ринки. їх частка на ринку акцій становила в 2000 р. 93%, на ринку боргових цінних паперів — 94%. Вони ж є й основними кредиторами; тільки на Японію в 90-х роках приходилося понад 50% наданих міжнародних кредитів. Найбільші ТНБ мають своє походження тільки з розвинутих країн.

Вже відзначалося, що для постіндустріального етапу розвитку еко­номіки особливо важливе значення має випереджаючий розвиток інфор­маційних систем. Частка інвестицій в інформаційні й комунікативні тех­нології розвинутих країн з кожним роком зростає і становить (в % до ВВП) від 5,0 в Японії та Італії, до 7,7 в Швеції.

Найвизначальнішою рисою, що найпомітніше відрізняє розвинуті країни від інших, є високий рівень розвитку соціальні сфери. Це має ви­раження у високих середніх доходах населення, значних витрат на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, охорону довкілля. При цьому важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби і рівня доходів досить виразна останні десятиліття. В цілому по розвиненим країнам в період 1970-1997 pp. середньомісячний доход на людину виріс майже в 2 рази (з 950 до 1875 дол.), а середньомісячна заробітна пла­та — в 1,6 рази (з 1500 до 2425 дол.). особливо швидко ці показники зрос­тали в Японії (відповідно в 2,6 та 2,5 рази), Греції (2,1 та 2,0), Португалії (2,0 та 2,0). Підвищення середнього рівня доходу в розвинутих країнах су­проводжується поступовим скороченням розриву між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. За цей же період розрив між 10% найбагатших і 10% найбідніших в цілому по групі країн скоротився від 14,0 до 10,0 разів; по США скорочення становило від 26,7 до 19,0, в Японії — від 10,0 до 7,1, в Швейцарії — від 7,8 до 5,4 разів.

Соціальні витрати держави в усіх розвинутих країнах збільшилися за 1970-1977 pp. втричі, в тому числі на освіту в 2,8 рази, на охорону здо­ров'я — в 3,1 рази.

Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може слугувати так званий індекс розвитку людини (ІРЛ). Він розраховується як зважена сукупність душових показників доходу, за­робітної плати, купівельної спроможності населення («споживчий ко­шик»), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують.

Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість в розвину­тих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як в найменш розвинутих країнах — тільки з 4 Ідо 63 років.

Високий рівень життя в розвинених країнах є слідством як потужного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соціальній сфері. В залежності від ролі уряду, профспілок, роботодавців в господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку: ліберальна, корпоративістська, соціально-ринкова; кожна з них має свої різновиди по окремим країнам.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, в меншій мірі також Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур в механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняльно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкість поведінки в ситуаціях, коли еко­номічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосун­ки між підприємцем та робітником будуються, в перш чергу, на про­фесійних якостях робітника: кваліфікації, освіти, сумлінній праці. Сказане не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не грають ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання — Американська федерація праці — Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нараховує понад 13 млн. членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і таке інше. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-еко­номічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін в країні, зайнятість тощо. В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати, вищий, ніж в біль­шості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмежен­нями своїх прав у трудових стосунках з. підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це сти­мулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає більш активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративізму. В основі моделі полягає ідея соціального партнерства між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспілки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним вста­новлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготов­ку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї гру­пи досить великі; в Швеції, наприклад, вони складають до 29% доходів трудового населення. В скандинавських країнах рівень бідності — най­нижчий в групі розвинутих країн. Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або так званої шведської моделі є високий рівень захище­ності трудівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). В той же час значні, ко­шти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підпри­ємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях в разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штаб робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, — потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти вини­кають рідко. Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; ча­стка Швеції в світовій економіці поступово знижується.

Різновидом корпоративістської моделі є ієрархічний корпоративізм. Він притаманний Японії, тому одержав ще назву японської моделі. її харак­терною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики. Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма його тримає на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми си­туаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, в свою чергу, тур­бується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого жит­тя. Так, в деяких японських фірмах молода людина, що хоча оженитися, пи­тає поради на це у свого боса; так вимагає етикет. Третьою характерною ри­сою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, «гуртки самоосвіти». На це витрачаються значні кошти від держави й фірм.

Соціально-ринкова модель розвитку притаманна Німеччині. Найха­рактернішою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, тимчасово — й постійно безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цій політиці уряд користується підтримкою підприємців і взагалі заможного населення.

5.Місце країн з транзитивною економікою в світовій економіці .

Як вже зазначалося, докорінна ламка економічних основ в процесі ре­формування супроводжувалася глибоким падінням обсягів виробництва, соціально-економічною кризою. Вихід з кризового становища в різних країнах відбувався неодночасно; першими з нього вийшли країни, що раніше розпочали реформування. Україна однією з останніх подолала спад виробництва. На економічний розвиток країн СНД, особливо Росії та України, негативний вплив мала валютно-фінансова криза в серпні 1998 p., яка розпочалася в Південно-Східній Азії. Ця криза спровокувала «втечу капіталу» з наших країн.

Ось якою була динаміка економічного розвитку деяких країн з пе­рехідною економікою в 90-х роках. З даних таблиці видно, що країни так званої «Вишеградської чет­вірки» (Польща та Угорщина) в 90-х роках вже мали позитивний приріст ВВП, подолавши труднощі перехідного періоду ще в 1989-1992 pp. Еко­номіка інших країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія) розвивалася повільніше и нерівно; в цих країнах умови перебудови економіки й пов'язані з ними проблемами подібні до країн СНД. Азіатські республіки Закавказзя й Се­редньої Азії після найглибшого падіння обсягів виробництва в 1991-1993 pp. поступово вирівнювали свою економіку, починаючи з другої полови­ни 90-х років; проте дореформені рівні виробництва тут ще не досягнуто. Найскладніша ситуація з відбудовою господарства мала місце в Молдові й Україні; перелом на краще тут розпочався лише з 2000 року.

Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стале істотне падіння абсолютних розмірів ВВП в усіх країнах, окрім Китаю. Відновлення дореформеного рівня відбулося в Польщі в 1994 році, трохи пізніше — в Чехії, Словаччині, Угорщині й Словенії. Решта країн не до­сягла рівня ВВП, що був напередодні реформ. Так, в 2000 р. сукупній': ВВП країн СНД становив лише 66%, а продукція промисловості — 60 від рівня 1991 року. Відповідні значення для сільського господарства ста­новили 72%, роздрібного товарообороту — 76%, платіжних послуг — 32°.:. перевезень вантажів — 24%. Інвестиції в основний капітал скоротилися дг 33% від рівня 1991 року.

Наведені цифри свідчать про досить низький рівень душового показни­ка ВВП в країнах з перехідною економікою; це є ознакою недорозвинутості економіки й невисокого рівня життя населення. Можна порівняти: найниж­чий душовий показник ВВП серед розвинутих країн має Португалія — 15800 дол.; найвищий показник серед країн з перехідною економікою має Чехія — 12900 тис. Отже, навіть відносно благополучні постсоціалістичні країни не дотягують до рівня «найбіднішої» розвинутої країни.

За економічним потенціалом, характером реформування й відносним рівнем розвитку зарубіжні країни з перехідною економікою можна роз­поділити на такі групи:

1. Китай, Росія — держави з величезними природними й людськими ре­сурсами, зі значним виробничим потенціалом і великими абсолютни­ми розмірами ВВП;

2. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія — країни ЦСЄ, які просунулися найдальше шляхом реформування; мають відносно висо­кий рівень ВВП на душу населення (8500-12900 дол.);

3. Естонія, Латвія, Литва — пострадянські республіки, що не входять до СНД; серед колишніх республік СРСР мають найбільш позитивні ре­зультати реформування і середній рівень ВВП на душу населення (7200-10000 дол.);

4. Румунія, Болгарія, Хорватія, Сербія й Чорногорія, Боснія та Герцего­вина, Македонія, Албанія — країни ЦСЄ з менш розвинутою еко­номікою й низьким душовим рівнем ВВП (від 1700 дол. в Боснії та Герцеговині до 6200 дол. в Болгарії);

5. Білорусь та Казахстан — країни СНД з середнім економічним потенціа­лом та душовим рівнем ВВП дещо нижче середнього (5000-7500 дол.);

6. З даних таблиці видно, що країни так званої «Вишеградської чет­вірки» (Польща та Угорщина) в 90-х роках вже мали позитивний приріст ВВП, подолавши труднощі перехідного періоду ще в 1989-1992 pp. Еко­номіка інших країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія) розвивалася повільніше і: нерівно; в цих країнах умови перебудови економіки й пов'язані з ними проблемами подібні до країн СНД. Азіатські республіки Закавказзя й Се­редньої Азії після найглибшого падіння обсягів виробництва в 1991-1993 pp. поступово вирівнювали свою економіку, починаючи з другої полови­ни 90-х років; проте дореформені рівні виробництва тут ще не досягнув Найскладніша ситуація з відбудовою господарства мала місце в Молдог: й Україні; перелом на краще тут розпочався лише з 2000 року.

Наслідком економічних зрушень початку перехідного періоду стало істотне падіння абсолютних розмірів ВВП в усіх країнах, окрім Китаю. Відновлення дореформеного рівня відбулося в Польщі в 1994 році, трохи пізніше — в Чехії, Словаччині, Угорщині й Словенії. Решта країн не до­сягла рівня ВВП, що був напередодні реформ. Так, в 2000 р. сукупний ВВП країн СНД становив лише 66%, а продукція промисловості — 60% від рівня 1991 року. Відповідні значення для сільського господарства ста­новили 72%, роздрібного товарообороту — 76%, платіжних послуг — 32%. перевезень вантажів — 24%. Інвестиції в основний капітал скоротилися ж 33% від рівня 1991 року.

Грузія, Азербайджан, Вірменія, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан. Таджикистан, Молдова — країни СЫД з невисоким рівнем економічно­го розвитку й низьким душовим показником ВВП (1500-4600 дол.);

6. В'єтнам і Монголія — азіатські країни зі значними природними ресур­сами, але з дуже низьким душовим показником ВВП (1780-1950 дол.). Коротко розглянемо особливості окремих груп країн.

Китай і Росію зближує великий і різноманітний потенціал природних ресурсів, значні (особливо в Китаї) резерви робочої сили, в тому числі (особ­ливо в Росії) висококваліфікованої, потужна індустріальна база, великі об­сяги сільськогосподарського виробництва. Обидві країни мають розвинений авіакосмічний комплекс, військово-промисловий комплекс, науково-технічну базу, ядерну зброю. Водночас рівень продуктивності праці, рівень життя населення значно поступаються досягненням розвинутих країн.

Поряд зі спільними рисами в економіці Китаю і Росії є суттєві розбіжності. Головна з них полягає в тому, що Китай протягом останніх двох десятиліть демонстрував надзвичайно високі темпи економічного росту, в той час як в Росії у 80-х роках спостерігалася стагнація, а в 90-х роках — глибоке економічне потрясіння, криза, яка відкинула її на декілька десятиліть назад. За розрахунками ВВП, здійсненими на основі купівельної спроможності валют (а не за поточними курсами, як звичай­но), Китай вже посідає друге місце в світі після США, випереджаючи Японію на 1 трлн. доларів. Росія за цим показником має десяте місце. Відповідно до світового валового продукту (СВП) частка Китаю стано­вить 10,4%, частка Росії — 2,6%.

Поступаючись Китаю за чисельністю населения і обсягом вироб­ництва, Росія має перевагу в природно-ресурсній базі. Маючи найбільшу в світі площу території, Росія зосереджує 13% світових розвіданих запасів нафти, 36% природного газу, 12% вугілля. Сьогодні її частка у світовому видобутку нафти становить 15%, газу — 31%, вугілля — 12%. Загальна вар­тість балансових запасів корисних копалин Росії оцінюється у 28,6 трлн. доларів, а прогнозні запаси — в 3-4 рази більше. Росія має велику площу сільськогосподарських угідь і обсяжні лісові простори. Науково-техніч­ний потенціал Росії, що створювався протягом більш як півстоліття, сьо­годні поки що розвиненіший і сучасніший за китайський. Росія швидше пройшла стадію індустріалізації і має структуру економіки, що набли­жається до постіндустріальних країн. Це видно з таблиці:

Щоправда, в Росії в 90-х роках відбулося масове закриття промисло­вих підприємств і скорочення виробництва, особливо обробних галузей, і це в певній мірі відбилося на зниженні частки промисловості у ВВП. По­ступово Росія відновляє свій економічний потенціал, але в найближчі ро­ки вона чи вряд досягне рівня 90-го року і скоротить відстань від Китаю та розвинутих країн. Втім, великі запаси паливних ресурсів та інших стра­тегічних корисних копалин, поки що міцні позиції на світовому ринку зброї і деяких видів авіакосмічної продукції забезпечують Росії приток іноземної валюти, що сприяє відбудові господарства.

Росія й Китай є найбільшими й економічно найсильнішими держава­ми серед країн з перехідною економікою. Докладніше про них буде йти мова у додатку 5.

В країнах Центральної і Східної Європи радикальні реформи розпо­чалися в 1989-1991 pp.

Сприятлива динаміка макроекономічних показників більшості країн ЦСЄ свідчить про реальні наслідки реформ в цих країнах. Характерними для цих країн стають пожвавлення, економічне піднесення, швидкі темпи розвитку зовнішньої торгівлі. До речі, важливими чинниками еко­номічного зростання стають внутрішній попит і внутрішні інвестиції.

Слід також відзначити істотний внесок у процес зростання приватно­го сектора, частка якого помітно зросла. Зокрема, якщо до реформування приватний сектор становив в економіці Болгарії 3%, то в середині 1990-х років він досяг 25%. В економіці Польщі частка приватного сектору збільшилася з 30% до двох третин.

Змінюється структура економіки країн ЦСЄ. Якщо раніш національні економіки цих країн орієнтувались на сільське господарство, видобуток сировини і виробництво товарів низького ступеню наукоємкості, то в ході реформування істотно зростає частка готової конкурентоспроможної про­дукції промисловості на рівні світових високих стандартів технології. Як­що, наприклад, експорт Росії в цей період складався на 90% з сировини, то експорт Чехії на 90% — з промислової продукції, більша частина якої — це наукомістка продукція. Швидкими темпами розвиваються в регіоні туризм (Чехія, Угорщина, Болгарія), інші складові нематеріаль­ної сфери. Визнання успіху країн ЦСЄ у проведенні ринкового реформу­вання економіки є прийняття в 1995-1996 pp. Чехії, Угорщини та Польщі до ОЕСР, а в 2004 році - до ЄС.

Уявлення про структуру економіки країн ЦСЄ дає наведена таблиця.

За характером, структури національних економік згаданої групи країн їх справедливо відносять до постіндустріальних держав. Особливо вража­ють показники щодо частки нематеріального виробництва. Вона в наведеній таблиці є досить значна, особливо в Словаччині.

Промисловість країн цієї групи характеризується незначною часткою видобувних галузей. Обробна промисловість ще з часів соціалістичного періоду була досить непогано розвинута, особливо металургія, машинобудування, хімічна, нафтопереробна та фармацевтична. Найбільш характер­ною в цьому плані є Словенія.

За характером структури національних економік згаданої групи країн їх справедливо відносять до постіндустріальних держав. Особливо вража­ють показники щодо частки нематеріального виробництва. Вона в наве­деній таблиці є досить значна, особливо в Словаччині.

Промисловість країн цієї групи характеризується незначною часткою видобувних галузей. Обробна промисловість ще з часів соціалістичного періоду була досить непогано розвинута, особливо металургія, машинобу­дування, хімічна, нафтопереробна та фармацевтична. Найбільш харак­терною в цьому плані є Словенія.

Дата добавления: 2014-12-10