Тема 15 3 страница

В ході перетворень відбулись істотні зрушення в структурі промисло­вості. Зокрема, була проведена помітна конверсія національної економіки Словаччини, до 70% всієї промисловості якої становив військово-промис­ловий комплекс. У відповідності до вимог світового ринку наукомістке виробництво, зокрема, електронна й електротехнічна промисловість зро­били новий крок у своєму розвитку в Угорщині і Чехії. Транспортне ма­шинобудування і автомобілебудування отримало новий поштовх у своєму розвитку в Угорщині, Чехії, Польщі. Спостерігається розвиток легкої промисловості (виробництво текстилю, одягу, взуття). Одним з найбільш конкурентоспроможних експортних секторів економіки цих країн залишається харчова промисловість, продукція якої надходить на ринок країн Західної Європи та країн СНД.

У сфері нематеріального виробництва найбільші доходи дають туризм та фінансові послуги.

Всі країни групи, що розглядається, мають розвинуту систему транспортних комунікацій, яка інтегрована в загальноєвропейську систему транспортних зв'язків. У сфері енергетики відчувається певна залежність від імпорту (зокрема, з Росії). Більшість електроенергії Польщі виробляється на вугільних електростанціях, які завдають великої шкоди навколишньому середовищу.

Можна сказати, що макроекономічні показники країн групи відзначаються своєю стабільністю. Про це свідчать дані наведені нижче в таблиці.

Отже, макроекономічні показники країн ЦСЄ вирізняються стабіль­ністю. Більшості з цих країн притаманним є стійке піднесення економіки. Успішність економічних перетворень, стабільність народного господарст­ва, відносно невисока вартість робочої сили, політична стабільність та інше створюють сприятливу атмосферу для припливу іноземного капіта­лу, що знову ж таки слугує могутнім імпульсом для соціально-еко­номічного прогресу, прискорення процесу інтегрування цих країн в євро­пейські та світові структури. В цих країнах діють численні філії і дочірні компанії провідних світових ТНК. Щодо припливу іноземного капіталу в ці країни лідером є Польща.

Країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва) знаходяться на другому місці після Вишеградської групи і Словенії залежно від ступеня ринкових пере­творень. Ці країни також відрізняються високою політичною стабіль­ністю, демократичним характером реформування всієї системи суспіль­них відносин.

Свого часу країни Балтії спеціалізувалися на реекспорті російської си­ровини на Захід через свої морські порти. Експорт нафти і металу, зокре­ма, на початку 1990-х років становив 30-45% всього експорту Естонії і Литви. Латвія надавала і продовжує надавати оффшорні послуги російським підприємцям, внаслідок чого приблизно половина всіх банківських депозитів країни належить російським резидентам.

Триваюче нині економічне піднесення в цих країнах пов'язане не ли­ше із зовнішніми чинниками, але й з збільшенням внутрішнього попиту та інвестицій. Реформи, які зазнали поразки у більшості колишніх республік СРСР, в країнах Балтії дали очікувані результати.

Швидко і продумано була здійснена приватизація. Зокрема, програма масової приватизації передбачала передачу у приватну власність всіх ко­лишніх державних монополій за винятком Італійської АЄС, яка вироб­ляла 60% електроенергії країни. До 2000 р. практично вже не повинно бу­ло залишатись державних підприємств за винятком тих, збереження яких в руках держави визнавалось життєво необхідним. В Естонії на середину 1990-х років приватизація практично повністю завершена в промисловості, фінансовому секторі та у сфері послуг. Нині частка приватного сектора у ВВП країни становить майже 70%.

Характеристика структури економіки країн Балтії представлена в на­веденій таблиці.

Дані наведеної таблиці показують, що сільське господарство відіграє в цих країнах більшу роль, ніж в країнах Вишеградської групи і Словенії.

Однак структура промисловості нагадує аналогічну структуру про­мисловості провідних країн ЦСЄ: незначна питома вага видобувних галузей; в обробній промисловості пріоритетними є машинобудування, особ­ливо транспортне (виробництво залізничного рухомого складу в Латвії, суднобудування в Литві), нафтохімічна, виробництво електроустаткуван­ня, продукції електронної промисловості тощо. В той же час наукоміст-кість продукції промисловості цих країн поки що є невеликою.

Взагалі в інфраструктурі країн Балтії робляться значні капіталовкладен­ня. Зокрема, передбачено будівництво тунелю між Таллінном і Гельсінкі. швидкісних автомобільних і залізничних шляхів, реконструкція портів і ае­ропортів. Енергоресурсами в цілому забезпечена лише Литва, на території якої знаходиться АЕС. А Латвія і Естонія досить сильно залежать від імпор­ту енергоресурсів, на які припадає майже 50% всього імпорту цих країн.

Зовнішня торгівля країн Балтії орієнтується на ЄС, в основному на Фінляндію і Швецію. Налагоджені зовнішньоекономічні зв'язки з Північио-Західним регіоном Росії, а також з Україною.

Уявлення про основні макроекономічні параметри розвитку країн Балтії дає наведена нижче таблиця.

Дані наведеної таблиці свідчать, що країни Балтії мають досить високі темпи економічного зростання. Особливо це стосується Естонії. Такі ви­сокі темпи досягнуто завдяки чіткому і послідовному курсу справді рин­кового реформування економіки, завдяки рішучості і одностайності ко­манд реформаторів. Саме курс на повну відкритість і лібералізацію еко­номіки приваблює в Естонію численні інвестиції, особливо фінські й шведські.

Реформування економіки країн Балтії здійснюється не без труднощів. Зокрема, існує проблема з безробіттям, недостатньо високим за загаль­ноєвропейськими масштабами є рівень життя. Проте економіка цих країн реально відроджується. Майже приборкана інфляція, досягнуто стабіль­ності національних валют, зростають доходи населення. Стабільними є фінансові показники.

Економіка менш розвинутих країн ЦСЄ (Болгарія, Румунія, Сербія, Хорватія, Македонія, Албанія, Боснія та Герцеговина) поступається своїми показниками. Економічні перетворення в цих країнах просувають­ся достатньо повільно, а Хорватія, Сербія, Македонія, Боснія та Герцего­вина навіть пережили громадянську війну, яка безперечно не сприяла ак­тивном}' здійсненню реформування економіки, всіх сторін суспільного життя. Реформи в Хорватії розпочались в 1993 р. Була проведена «шоко­ва терапія», але проведенню радикальних економічних реформ серйозно перешкоджала громадянська війна, оскільки невистачило коштів на структурну перебудову промисловості.

Які характерні риси притаманні цим країнам? Такими рисами є:

♦ повільні темпи приватизації;

• низький рівень життя населення і пов'язане з цим скорочення внут­рішнього попиту як одного з чинників економічного зростання;

• скорочення виробництва, зокрема, зупинка збиткових державних підприємств;

• нестача фінансових коштів у підприємств; Головними проблемами для цих країн є:

♦ подолання зубожіння населення;

♦ підвищення якості життя;

• активізація приватного сектора економіки, частка якого в промисло­вому виробництві поки що залишається вкрай низькою.

До громадянської війни Хорватія була досить розвинута у промислово­му відношенні республікою колишньої Югославії. Тут діяли підприємства хімічної промисловості з виробництва пластиків, металургійні й машинобу­дівні заводи, підприємства целюлозно-паперової промисловості. Частка ту­ристичних послуг Хорватії в усій Югославії до 1990-х років становила 82%.

В цілому економіки цих країн є переважно аграрно-індустріальними. Військові події 1999 р. збройних сил НАТО проти Югославії завдали сільському господарству цих країн значних збитків. Справа в тому, що внаслідок військових дій виникла екологічна катастрофа на Балканах, оскільки після бомбардування авіацією НАТО югославських хімічних і нафтопереробних заводів, виливання на поверхню ґрунту відпрацьовано­го авіаційного палива, а також скидання невикористаних при бомбарду­ванні боєприпасів при поверненні на авіабази, поверхня землі, води і повітряний басейни виявилась надто ушкодженими.

Для Румунії і Болгарії характерним є розвиток видобувних галузей промисловості. Тут видобуваються нафта, вугілля, кольорові метали. З видобувними галузями пов'язана важка промисловість, діють досить по­тужні металургійні та хімічні комбінати. Болгарія спеціалізується на ви­робництві косметики, фармацевтичної продукції. Велике значення для національних економік цих країн має легка і текстильна промисловість. Болгарія є четвертим у світі виробником вина.

Однак у сфері послуг Болгарія і Румунія поки що явно недостатньо розвинуті країни, хоча мають чималий потенціал для цього. Слід гадати, що в контексті вирішення проблеми подальшого включення до інтег­раційних процесів в Європі і у світі ці країни активізують свої зусилля в напрямку ефективної реалізації своїх порівняльних переваг. Інфраст­руктура Румунії і Болгарії поступається місцем іншим країнам ЦСЄ. В транспортній системі значну роль відіграють морський і річковий транспорт. Енергетика великою мірою залежить від імпорту енергоносіїв.

Наведені в наступній таблиці макроекономічні показники дають уяв­лення про стан соціально-економічного розвитку менш розвинутої підгрупи держав ЦСЄ.

Економічно найвідсталішими країнами ЦСЄ є Албанія, Сербія та Чор­ногорія, Македонія, Боснія та Герцеговина. Дана підгрупа країн є найбіднішою в Європі. Саме ці країни характеризуються як такі, котрі є найнеспокійнішим регіоном. Періодично тут вибухають військові конфлікти.

Албанія справедливо може бути названою трохи більше десяти років країною практично замкнутою з натуральним господарством з типовим тоталітарним режимом. З 1991 р. розпочалось реформування економіки.

Економіка Албанії є аграрно-індустріальною. Зовнішньоторговельні зв'язки обмежуються практично стосунками її з Італією, Туреччиною та Грецією.

І все ж навіть за цих надзвичайно важким економічних і політичних умов економічні реформи в названих країнах просуваються. Про це свідчать здійснювана приватизація, жорстка монетарна політика, лібе­ралізація зовнішньоекономічних зв'язків, введення конвертованості національних грошових одиниць. Багато в чому відродження регіону за­лежатиме від допомоги Західної Європи і США цим країнам.

Розглянемо коротко динаміку й структуру зарубіжних країн СНД. Тривала економічна криза протягом майже десятиліття (90-ті роки) відкинула економіку колишніх радянських республік далеко назад. Якщо частка СРСР у світовому промисловому виробництві у 80-х роках стано­вила 20%, то сьогодні на країни СНД (включно Україну й Росію)припа-дає тільки 10% промислового виробництва світу. Наприкінці 90-х років сукупний ВВП цих країн дорівнював лише 55% від обсягу кінця 80-х років. Частка СНД у світовій торгівлі знизилася до 2%, причому країни регіону перетворилися на постачальників в основному палива, мінераль­ної сировини й напівфабрикатів [54,с.453].

Лише з початком нового століття в динаміці економічного розвитку країн СНД з'явилися позитивні тенденції. Після проведення грошових реформ знизилася інфляція. Спостерігається поступове відродження про­мисловості, хоча в основному за рахунок сировинних галузей. Привати­зація промислових підприємств не дала відчутного зростання вироб­ництва, на яке сподівалися. Сфера послуг, зокрема торгівля, розвивають­ся більш успішно. Переломилася тенденція в русі обсягів ВВП, його ди­наміка від негативних позначок в 90-х роках стала позитивною.

Внаслідок економічної кризи, пов'язаної з соціально-економічною пе­ребудовою, в усіх країнах СНД відбувається швидке й глибоке розшару­вання населення за рівнем доходів. Значна маса людей опинилася за ме­жею бідності; в багатьох країнах регіону вона становить навіть більшу ча­стину населення.

В таких складних умовах відбувається галузева перебудова економіки країн СНД. Як вже зазначалося, ця група країн на світовому ринку сьо­годні виступає як продавець сировинних товарів; це відповідає реальним зрушенням, які характеризують економічну структуру країн. Обробна промисловість в значній мірі виявилася неконкурентоспроможною не тільки на світових, але й на внутрішніх ринках й на терені СНД. Сировина й напівфабрикати все більше посилюють свою частку в структурі економіки.

Проте не всі країни СНД мають достатні запаси сировинних ресурсів. Мінеральними ресурсами, що мають експортне значення, забезпечені: Росія (практично всі види мінеральної сировини й палива), Казахстан (руди кольорових і чорних металів, нафта), Туркменистан і Узбекистан (газ), Азербайджан (нафта), Україна (руди чорних металів). Інші країни не мають таких покладів мінеральних ресурсів, які б могли визначити ек­спортну орієнтацію. Щодо земельних ресурсів (фактор розвитку АПК), то вони мають найбільш суттєве значення в економіці Росії, України, Казахстану, Білорусі, Молдови й Узбекистану. Але орієнтація на «ресурс­ну економіку» не має позитивних перспектив у довгостроковому плані. Без розвитку обробної промисловості, в першу чергу, високотехно-логічних галузей країни СНД не зможуть увійти в коло розвинутих країн. Необхідно терміново використати ту матеріальну науково-дослідну базу, яка ще збереглася, й висококваліфіковані кадри для відновлення й по­дальшого розвитку наукомістких видів виробництва. Найбільші перспек­тиви в цьому мають Росія, Україна і Білорусь.

Аналіз таблиці виявляє деякі особливості галузевої структури еко­номіки пострадянських держав. По-перше, частка сільського господарст­ва в усіх країнах, за винятком хіба що Росії, занадто висока, значно вища, ніж у розвинутих держав; особливо це стосується Вірменії, Киргизстану, Молдови й Узбекистану. По-друге, досить високою виявляється частка послуг. Проте як перше, так і друге явище — це наслідок глибокого падіння промислового виробництва в 90-ті роки, а не відповідного розвит­ку АПК чи сфери послуг. Отже, поки ще не можна говорити про вступ країн СНД до постіндустріальної стадії розвитку. Якщо позитивна тен­денція з відродженням промисловості, що визначилася в 2000-2001 роках, триватиме й надалі, то галузева структура ВВП зміниться на її користь вже в поточному десятилітті.

6.Специфіка функціонування економіки країн, що розвиваються

Межа між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, досить умовна. У якості еквівалента зазвичай використовують ВВП на душу населення; проводитися таколс класифікація по паритетах купівельної спроможності валют. Крім того, беруться до уваги історичні й політичні умови розвитку країн.

Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих гео­графічних регіонів. Так в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виокремлюють 22 країни, що розвиваються, у Латинській Америці і Карибському басейні — 34 країни, на Середньому і Близькому Сході — 16 країн, у Південній Азії — 8 країн, в Африці — 52 країни.

З урахуванням класифікації Світового банку країни світу можна розділити на 3 групи за рівнем душового ВВП:

♦ країни з низьким ВВП на душу населення — менше 800 доларів;

♦ країни із середнім душовим доходом — 800-10 000 доларів;

♦ країни з високим рівнем доходу — більше 10 000 доларів.

Крім цього, країни, що розвиваються, іноді поділяють на:

• нафтоекспортні, у тому числі країни ОПЕК;

• нові Індустріальні Країни (НІК);

• країни значного потенціалу;

• сировинні придатки і «бананові республіки»;

У даний час країни, що розвиваються, зосередили 79% населення світу; 37, 63% світового ВВП; на них припадає 41,24% світового експорту, 34,45% світового промислового і 68,28% сільськогосподарського виробництва. Чітко просліджується тенденція постійного росту питомої ваги економіки цих країн у світовому промисловому виробництві. Якщо в 1950 р. їхня пи­тома вага складала 15,5%, то в 2000 році вона зросла до 34,45%. В світово­му ВВП у 1950 р. країни, що розвиваються, складали 22,24%, а в 2000 р. пи­тома вага збільшилася до 37, 63%. ВВП на душу населення в 1950 р. скла­дав пересічно по країнах, що розвиваються, 1000 доларів, а до 2000 р. — 3800 дол. При цьому на шість найбільших країн (Мексику, Пакистан, Індію, Індонезію, Бразилію й Аргентину) припадає 35% населення, 27% світового торгового експорту, 21% ВВП країн, що розвиваються.

Класифікація країн світу, що розвиваються, за душовим рівнем ВВП

Найбідніші, із душовим ВВП менше 800 дол.

Ангола, Афганістан, Бенін, Буркіна-Фасо. Бурунді, Бутан, Гаїті, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-

Бісау, Гондурас, Дем. Респ. Конго, Замбія. Зімбабве, Ємен, Камбоджа, Камерун, Кенія,

Коморські о-ви. Конго. Кот д'Івуар, Лаос, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі,

Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Нігерія, Нікарагуа, Руанда, Сан-Томе і Принсіпі, Сенегал,

Сомалі, Судан, Сьера-Леоне, Танзанія, Того, Уганда, Центрально-Африканська Республіка,

Чад, Еритрея, Ефіопія

Країни з душовим ВВП від 800 до 10 000 дол

Алжир, Антігуа і Барбуда, Аргентина, Бангладеш, Барбадос, Бахрейн, Беліз, Болівія,

Ботсвана, Бразилія, Вануату, Венесуела, Східне Самоа, Гайана, Габон, Гватемала,

Гваделупа, Гренада, Джібуті, Домініка, Домініканська Респ., Єгипет, Західне Самоа, Індія,

Індонезія, Йорданія, Ірак, Іран, Кабо-Всрдс, Кірібаті, Коста-Ріка. Колумбія, Ліван, Лівія,

Маврікій, Майота, Малайзія, Мальта, Мальдиви, Марокко, Маршаллові о-ви, Мексика,

Намібія, Оман, Палау, Пакистан, Панама, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Перу, Пуерто-Ріко,

Саудівська Аравія, Сальвадор, Свазіленд, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сейшельські о-ви, Сент-

Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сірія, Соломонові о-ви, Сурінам, Таїланд. Трінідад і Тобаго, Тонга,

Туніс, Уругвай, Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі, Чилі, Філіппіни, Шри-Ланка,

Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Ямайка

Країниз високим душовим ВВП, більше 10 000 дол

Аруба, Багамські о-ви, Бермудські о-ви. Бруней, Віргінські о-ви (США), Гуам, Кайманові

о-ви, Катар, Кувейт, Мартініка, Нідерландські Антильські о-ви, Нова Каледонія, ОАЕ, Респ.

Корея, Реюньон, Маріанські о-ви. Сінгапур, Тайвань, Французька Гвіана, Фр. Полінезія

Промислове виробництво поступово переміщується з країн Півночі в держави Півдня. При цьому в перших знижується число зайнятих у про­мисловості і сільському господарстві за рахунок перетоку трудових ре­сурсів у нематеріальне виробництво; а в інших, навпаки, зростає число зайнятих у промисловості. Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні більш високі темпи економічного росту в порівнянні з розвинутими країнами (у 2,5 рази). При цьому подібні темпи росту країн, що розвиваються, ще не свідчать про їх солідний економічний потенціал: якщо врожайність бавовнику в Індії в 1970 р. була 1,1 центнера з гектара, а в 1989 р. збільшилася до 2,0; це ще не значить, що країна вийшла на рівень світових стандартів (10-15 ц/га).

Основними зовнішніми чинниками для країн, що розвиваються зали­шаються: зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, іноземні кредити, впро­вадження передових технологій, підготовка національних кадрів.

Зовнішня торгівля продовжує грати вирішальну роль у визначенні міри успішності національних економік. При сприятливій кон'юнктурі світового ринку країни одержують додаткову можливість закуповувати для собе необхідну продукцію виробничого і споживчого призначення і навіть вкладати кошти в розвиток імпортозамінних та експортоорієнтов-них виробництв. Несприятлива кон'юнктура світового ринку енерго­носіїв, зерна, металів або чого-небудь іншого відразу ж знижує купівель­ну спроможність більшості країн, що розвиваються, і затягує їх у чергову боргову яму зовнішніх запозичень.

Іноземні інвестиції завжди грали важливу роль у розвитку економіки країн, що розвиваються. Спочатку це були залізниці, морські й авіаційні порти, автостради. Потім концесії з розробки корисних копалин і лісових ресурсів, пізніше — матеріаломісткі й екологічно шкідливі виробництва: виплавка чорних і кольорових металів, нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, що згодом роз­ширилися за рахунок трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей.

У країни, що розвиваються, виріс приплив прямих іноземних інвес­тицій (fill): їхня питома вага у світовому обсязі зросла із 12-14% у 1988-1990-х роках до 36-38% у 1999 р. і склала 166 млрд. дол. у 1998 ро­ці. Проте розподілені ці інвестиції по країнах вкрай нерівномірно: 90% припадає на 20 країн.

Одним із показників міри участі тієї або іншої сторони, що приймає інвестиції, у міжнародному виробництві є так званий індекс транс-національності (IT), що розраховується як середнє значення показників:

♦ притоку ПП до валових вкладень в основний капітал за останні 3 роки;

♦ загального обсягу залучених ПП до ВВП;

♦ обсягу умовно чистої продукції іноземних філій до ВВП;

♦ числа зайнятих на іноземних філіях до загальної чисельності працюючих. Серед країн, що розвиваються, найбільш високий IT у Трінідаді і Тобаго (50%) і Південної Кореї (20%).

Найбільш привабливими для ПН є НІК Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Обсяг ПП в країни АТР склав 85 млрд. дол. На країни Африки припадає усього 8,3 млрд. дол. (це менше, ніж у Сінгапурі). Якщо в Малайзії середньодушовий показник ПП складає 223 дол., то в Тропічній Африці це менше 5 дол. Значні обсяги інвестицій ідуть у галузі, що не мають пріоритетних інтересів для країн, що розвиваються.

Основними інвесторами є ТНК. У даний час близько 60 тисяч ТНК ма­ють розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у країнах Нового і Ста­рого Світу, контролюючи більше 60% обсягу продажів наукомісткої про­дукції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК не завжди збігають­ся з інтересами сторони, що приймає, а часто і суперечать їм, оскільки уря­ди країн, що приймають, зацікавлені в стимулюванні національного роз­витку, тоді як ТНК у першу чергу орієнтуються на підвищення конкурен­тоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Проте, в останні роки урядам багатьох країн, що розвиваються, шляхом переговорів вдалося реінвестувати частину прибутків ТНК у життєво важливі для даних країн га/іузі господарства і збільшити обсяг одержуваних податків.

Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього в Таїланді забезпечено 86% приросту ВВП, в Індії — 96%. Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного та імпортоупереджу-ючого ринків багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціонування багаточисельних дрібних і середніх підприємств.

Іноземна фінансова допомога надходить у країни або у вигляді довго­строкових пільгових кредитів під гарантії держави і нерідко списується, або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізовуватися в різних формах: підготовка спеціалістів у вузах розвинутих країн, підготовка спеціалістів у самій країні, надання кредитів у вигляді товарів або технологій, надання грошових сум через світові банки і т.д. Проте, це з одному боку, дає якусь можливість для розвитку на даному етапі, а з іншого боку, збільшує економічну і політичну залежність від країн — донорів. До того ж виплата кредитів і відсотків за ними для багатьох країн складає 30 і більше відсотків від їх щорічного ВВП.

Дата добавления: 2014-12-10