Тема 1. Передумови розвитку освітніх технологій

- Соціальні передумови створення освітніх технологій

- Науково-педагогічні передумови розвитку освітніх технологій

- Роль технічних засобів у розвитку педагогічних технологій

Література

1. Беспалько В.П. Слагаемые педагогической технологии. / В.П. Беспалько – М.: Педагогика, 1989.

2. Ильевич Г.П. Технологический подход к обучению: традиции и инновации. // Педагогический альманах. № 1/2001.

3. Нісімчук А.С., Падалка О.С., Шпак О.Т. Сучасні педагогічні технології: Навчальний посібник./ А.С. Нісімчук, О.С. Падалка, О.Т. Шпак – К.: Видавничий центр "Просвіта", 2000. – 368 с.

4. Падалка О.С., Нісімчук А.С. Дидактично-технологічна підготовка магістрів: прикладний аспект. / О.С. Падалка, А.С. Нісімчук – Луцьк: Видавництво "Волинська обласна друкарня", 2004.

5. Пєхота О.М. Освітні технології: Навчально-методичний посібник. / О.М. Пєхота - К.: АСК, 2002.

6. Прокопенко І.Ф., Євдокимов В.І. Педагогічна технологія: Посібник. / І.Ф. Прокопенко, В.І. Євдокимов – Х.: Основа, 1995.

7. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии. Учебное пособие. / Г.К. Селевко – М.: Народное образование, 1998.

Стрімкі темпи національного та світового інформаційного, наукового, технічного розвитку стають об'єктивними рушійними силами, що викликають зміни в системі освіти. Потреба держави у високоосвіченій молоді, місія якої полягає в забезпеченні наукового й соціально-економічного прогресу, створенні національної історичної перспективи, обумовлює необхідність відповідних змін в освітній галузі. До таких змін належать, зазвичай, нововведення, серед яких важливе місце посідають освітні технології.

Загальнонаціональними пріоритетами розвитку Української держави визначено галузь освіти, що найбільшою мірою визначає рівень розвитку людини. Першочерговими завданнями, що стоять перед національною системою освіти визначено утвердження і в громадській думці, і в суспільній практиці справжньої пріоритетності освіти як необхідної умови національного розвитку й національної безпеки, а також модернізація освіти відповідно до викликів ХХІ століття.

Підвищення якості освіти, усвідомлена необхідність переходу від авторитарної репродуктивної до нової, пріоритетами якої є гуманістична спрямованість та інформаційна насиченість сучасними науковими здобутками, є бажаним й необхідним оновленням національної системи освіти з огляду на зміни у світовому освітньому просторі, політичній, економічній, технічній, правовій галузях України тощо.

Завданням освітніх систем будь-якої країни світу була й залишається вимога сприяти реалізації основних завдань соціально-економічного та культурного розвитку суспільства. Невдоволення в багатьох країнах результатами системи різних ланок системи освіти сьогодні призвело до необхідності їх реформування. Важливим питанням у цьому контексті є практична розробка стратегічних напрямів розвитку загальної середньої та вищої освіти на перспективу.

Визначення перспектив, напрямів реорганізації системи освіти набуває глобальних ознак і стає актуальним питанням для всього світового суспільства. Головною виступає проблема конкретизації пріоритетів освіти, визначення напрямів її реформування. Логічно у цій ситуації виходити з потреб й очікувань представників установ, які є "споживачами продуктів" відповідного ступеня освіти. Для випускників загальноосвітніх закладів у межах системи освіти такими установами є вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації. Також за межами системи освіти існує ринок праці, що висуває власні вимоги до випускників закладів освіти. На запитання: "Чого ви очікуєте від школи?" – представники ринку праці та працівники галузі освіти дають відповідь, що характеризує бажаний образ сучасного випускника навчального закладу.

Провідними критеріями насамперед називають:

- уміння самостійно вчитись;

- упевненість у собі;

- ініціативність;

- здатність до творчого вирішення практичних завдань;

- висока комунікабельність;

- працьовитість тощо.

До цього слід додати низку якостей, що мають бути притаманні випускнику сучасної школи, щоб мати можливість віднайти своє місце в житті, а саме:

- гнучко адаптуватися до мінливих життєвих ситуацій;

- самостійно та критично мислити;

- уміти порушувати й формулювати проблему (в особистому й професійному плані), віднаходити способи раціонального її розв’язання;

- усвідомлювати де і в який спосіб здобуті знання можуть бути реалізовані в навколишньому світі;

- бути здатним генерувати нові ідеї, творчо мислити;

- грамотно працювати з інформацією (уміти збирати потрібні факти, аналізувати їх, висувати гіпотези, робити узагальнення, зіставлення з аналогічними або альтернативними варіантами вирішення різних завдань, визначати статистичні закономірності, доходити аргументованих висновків, посилатися на них для розв’язання нових проблем);

- бути контактним у різних соціальних групах, уміти працювати в колективі, у різних галузях, різних ситуаціях, легко запобігати конфліктним ситуаціям і уміти налагоджувати контакт;

- уміти самостійно працювати над розвитком особистої моральності, інтелекту, культурного рівня.

Привертає увагу факт, що одне з провідних завдань будь-якої ланки освіти – формування глибоких і міцних знань – не віднайшло свого відображення на перших місцях наведеної низки вимог до сучасних випускників закладів освіти. Зрозуміло, що науково-теоретична та практична підготовка залишається одним із пріоритетних завдань системи освіти. Воднораз до важливих напрямів роботи закладу освіти має належати створення необхідних сприятливих умов для формування цілої низки особистісних якостей вихованців, завдяки яким у майбутньому, уникаючи стресів і надмірних зусиль, вони б могли увійти суспільство, віднайти своє місце в житті.

Дитина – складна біосоціальна система, а традиційна школа як структура, де вона навчається, іще має чимало помилок. Навчання здебільшого сконструйоване як система педагогічного насильства, а стиль міжособистісного спілкування з авторитарними ознаками автоматично викликає протидію. Програма особистісного розвитку, що закладена в дитину, постійно зазнає деформації. Освітній процес у сучасній загальноосвітній школі має сприяти становленню особистості учня, який поступово й неухильно вчиться насамперед самостійно формулювати мету своєї діяльності й обирати ефективні способи її досягнення. Навчити цього значно складніше, ніж навчити писати, читати, лічити.

Об’єктивне вивчення результатів процесу навчання дає не зовсім утішні результати. Дослідники відзначають перевищення обсягом інформації для засвоєння всіх допустимих норм сприйняття учня, що унеможливлює гарантування якості зазначеного процесу. Як закономірний наслідок, в уяві залишаються окремі факти, закони, концепції, але цілісної картини світу за такого навчання не вибудовується. Тривалість навчального дня у старших класах сягає 14-16 годин. Статистика свідчить про те, що 10 % учнів можна вважати відносно здоровими; провідним мотивом навчання в 70% є страх отримати погану оцінку (пізнавальний мотив і мотив самореалізації особистості в низці педагогічних досліджень виявлено тільки в 4% школярів).

Одночасно було виявлено ряд позитивних моментів. Так, серед результатів вітчизняних і закордонних досліджень є висновки про те, що сучасні школярі мають високий рівень знань у фактологічному матеріалі, уміють відтворювати знання й реалізовувати їх у знайомих ситуаціях. Цей факт засвідчує наявність достатнього рівня інформаційного забезпечення освітнього процесу з позиції відповідності його сучасним здобуткам різних наукових галузей, тому інформаційну функцію освіти можна вважати реалізованою.

Воднораз, нетрадиційна постановка теоретичних питань значно знижує результативність відповідей. Дослідженнями виявлені неприпустимо низькі результати успішності школярів при виконанні теоретичних і практичних завдань, що вимагають інтегрувати знання, застосовувати їх для з'ясування суті явищ, що відбуваються в навколишньому світі, переносити знання в нові умови й на підставі аналізу наявних фактів генерувати власні способи реалізацій знань.

Такі висновки стали підставою для визначення науковцями головним напрямом розвитку системи освіти ґрунтовну розробку проблем розвитку особистості учня та ефективної педагогічної підтримки означеного процесу. Пов’язані із зазначеною проблематикою очікування й побажання щодо провідних результатів освітнього процесу характеризують напрями реформування системи освіти: створення настанови на комплексну підготовку учня до життя, на відміну від існуючої функції освіти, що традиційно обмежується лише організацією оволодіння учнем знаннями, уміннями, навичками. Підставами для визначення завданням освіти саме підготовку особистості до життя є, із одного боку, об'єктивні суспільні вимоги до якості підготовки випускників, а з іншого – потенційні можливості педагогічної науки і практики забезпечити реалізацію окреслених завдань.

Тривалі пошуки педагогів-практиків, авторські методики, альтернативні педагогічні концепції, що об’єднані ідеєю забезпечення усебічного розвитку особистості учня, вказують на необхідність модернізації фахової підготовки педагогічних працівників. Сучасні вимоги до вчителя-професіонала змальовують його організатором усіх видів навчально-пізнавальної діяльності учня й воднораз компетентним консультантом й помічником. У переліку професійних характеристик сучасного вчителя важливе місце належить гуманістичній спрямованості, комплексній психолого-педагогічній підготовці, здатності здійснювати контроль і діагностику знань, умінь, окреслювати перспективи розвитку навчально-пізнавальної діяльності учнів. Ці складові педагогічної майстерності, за умов їх сформованості на достатньому рівні, відкривають можливості диференціювати виховний вплив, виходячи з урахування особистісних якостей учня і складових програми його розвитку за суспільними вимогами.

Останнім часом посилюються акценти на необхідності так званої технологізації педагогічного процесу, а педагогічна технологія сьогодні стає надзвичайно популярним явищем. Ураховуючи той факт, що педагогіка є прикладною дисципліною, вона має бути насиченою технологіями. Спробуємо з’ясувати суть технологічності у педагогіці, відповісти на ряд питань, що виокремлюють основні ознаки технологій в освіті, а також конкретизувати передумови виникнення й розвитку технологій в освіті.

Історія розвитку суспільства вказує на об’єктивні протиріччя, що стають стимулами для еволюційних процесів у різних сферах суспільного життя. Одним із зазначених протиріч є суттєва різниця між рівнем освітньої підготовки випускника навчального закладу й очікуваним рівнем знань з боку ринку праці. У різні епохи спроби розв’язати зазначене протиріччя призводили до створення навчальних закладів різних типів, а також централізованої системи навчальних закладів, пошуків нових методів та прийомів, революційних відкриттів у окремих методиках навчання та виховання. Знаходячись у позиції споживача продуктів педагогічної системи суспільство одночасно виступає об’єктивним контролером якості функціонування системи освіти. Недоліки виявляються під час працевлаштування й сигналізують про необхідність подальшого реформування централізованої мережі освітньо-виховних закладів.

Таким чином, вимоги суспільства до реформування системи освіти з метою приведення якості її функціонування до мінімально припустимих виступає суспільною передумовою розвитку освітніх технологій. Аналіз внутрішніх механізмів усвідомлення суспільством протиріччя між існуючим і потенційно необхідним рівнем якості підготовки випускника освітнього закладу дає можливість деталізувати суспільні протиріччя шляхом виокремлення соціальних і економічних передумов.

До соціальних належать обумовлені історико-культурною еволюцією зміни поглядів на суспільну мораль, систему духовних цінностей, уявлення про красу людського тіла, фізичну досконалість. Як результат, створення й оновлення мережі навчальних закладів, реформування їх структури, пошуки ефективних прийомів педагогічного впливу підпорядковувались загальній тенденції забезпечення прийнятного суспільством рівня вихованості й освіченості людини.

Окремо слід розглянути економічні передумови розвитку освітніх технологій, оскільки вони конкретизують саме вплив економічного й технологічного розвитку суспільства на технологізацію освітнього процесу. Розвиток засобів матеріального виробництва, який вже на початку ХХ століття перетворився на розвиток промисловості із складними механізмами й технологічними процесами окреслив пріоритетні напрямки інтеграції людини у економічні відносини. Визначені у ХVІІ столітті пріоритети – навчити усіх писати, читати й рахувати – стали недостатніми на фоні потреби людини вивчати наукові теорії, розробляти власні стратегії економічного й матеріального достатку. Відтак, покращення матеріальної складової життя одночасно генерувало потребу подальшого її вдосконалення.

Окремо слід зупинитись на науковій передумові розвитку освітніх технологій. Соціально-економічні вимоги призвели до закономірної реакції з боку прогресивних діячів сфери освіти – пошуку відповідей на актуальні питання, що стосувались різних аспектів навчання, виховання й розвитку людини. Пошуки велись одночасно у педагогічній науці і в практиці. Науково-педагогічні ідеї внаслідок низького рівня знань педагогів-теоретиків початку ХХ століття про фізичні, психічні, психологічні процеси здебільшого мали утопічний характер або ж не вказували прямо на шляхи їх реалізації.

Педагоги-практики, у свою чергу, демонстрували оригінальні авторські рішення окремих проблем, але не могли дати пояснень їх ефективності, окреслити основні кроки щодо тиражування нового досвіду. Їх пропозиції також відрізнялись за характером продуктивності починаючи від абсолютно непродуктивних до таких, що й досі вважаються ефективними. Різницю між науково-теоретичними і практичними педагогічними експромтами важко виділити, оскільки їх продуктивність чи відсутність очікуваного позитивного результату залишалось незрозумілим для винахідника і лише позначалось на подальшій їх долі. Спроби аналізу педагогічних винаходів початку ХХ століття (момент інтенсивного насичення педагогічної теорії та практики новими ідеями) дали підстави для виділення ряду закономірностей, що О. Пєхота визначає як дві полярні стратегії, у межах яких існують системи освіти – стратегія формування та стратегія розвитку.

Стратегією формування визначається наявна в системі освіти тенденція до педагогічного втручання ззовні у внутрішній світ школяра й нав'язування йому поглядів, що існують у суспільстві, системи цінностей, способів діяльності, критеріїв оцінювання результатів діяльності тощо. Стратегія формування має місце за умов здійснення вчителем функцій організатора й керівника процесу навчання. У даному випадку педагогічне спілкування набуває зовнішньо суб'єкт-об'єктного характеру, за якого учневі відводиться роль виконавця, дії за визначеною ззовні програмою власного розвитку. Присутність стратегії формування й у сучасному педагогічному процесі обумовлюється кількома її перевагами, що обумовлюються чіткістю й послідовністю виконання вчителем своєї провідної функції – інформування. Зовнішньо пасивний учень сприймає інформацію, запам’ятовує її і у такий спосіб швидко набуває загальних уявлень з викладених учителем питань. Домінування пояснювально-ілюстративних методів цілком виправдовується метою організованого у такий спосіб навчання.

Основні недоліки стратегії формування обумовлюються пасивним характером навчально-пізнавальної діяльності учня, відсутністю критичності сприйняття інформації, прагнення оновлювати, поглиблювати знання, нерозуміння практичного значення наукових теорій, фактів. Специфічний характер включення у педагогічне спілкування за умов обрання даної стратегії не сприяє розвитку комунікативних умінь, самостійності, ініціативності, що суперечить поглядам суспільства щодо якості підготовленості випускника навчального закладу до життя. Перелічені недоліки призвели до перегляду позицій учителя й учня, виникнення й інтенсивного розвитку ідей особистісно орієнтованого навчання й виховання, що складають так звану стратегію розвитку.

Стратегією розвитку передбачається організація особливих міжособистісних стосунків у межах системи освіти, очікуваним результатом яких є всебічний розвиток особистісного потенціалу учня, його самоактуалізація. Стратегія розвитку об’єднує теорію та практику особистістно орієнтованої освіти. У її рамках налагодження стосунків між учителем та учнем відбувається на основі взаємної поваги й шанобливого ставлення до особистості останнього. Під час реалізації стратегії розвитку на основі даних діагностики особистих характеристик учня здійснюється подальше планування навчального процесу, тобто результати контрольної та діагностичної діяльності вчителя стають основою для створення особистої програми розвитку кожного окремого учня з урахуванням притаманних йому особливостей. Логічним необхідним продовженням цього процесу є залучення школяра до різних видів самостійної навчально-пізнавальної діяльності з метою ефективного розвитку його здібностей, уподобань, формування комплексу знань, умінь, навичок оптимально визначаючи співвідношення складності й доступності.

Зазначені переваги стратегії розвитку вказують на доцільність широко упроваджувати її у життя. З точки зору теорії організації навчально-пізнавальної діяльності вона є найбільш ефективним засобом формування прогностичної системи знань, розвитку аналітичних умінь, критичності мислення, творчості й самостійності. У той же час практика організації педагогічної взаємодії засвідчує, що реалізація даної стратегії потребує більших зусиль й витрат часу, ніж стратегії формування. Це пояснюється особистісно орієнтованим характером вибору доречних форм та методів навчання, урахуванням індивідуальних особливостей включення учня в активні дії щодо пошуку, аналізу, узагальнення й відтворення інформації. У разі визначення метою освітнього процесу інформування з окремих загальних питань вибір зазначеної стратегії стає невиправданим з точки зору витрат часу, хоча інтенсивні темпи накопичення інформації в усіх галузях наукового знання окреслює об’єктивні тенденції оптимізації навчального процесу, пошуку економічних форм та методів.

Присутність в обох стратегіях значного потенціалу й ряду недоліків унеможливлює однозначний вибір однієї з них. Обидві використовуються одночасно. Можна стверджувати, що вони є результатом теоретичного узагальнення основних відомих підходів до виконання вчителем професійних функцій. Розуміння педагогічної технології як певного науково обґрунтованого алгоритму дій, що забезпечує досягнення заздалегідь запланованого результату показує, що обидві розглянуті стратегії мають право на існування. Вибір освітньої стратегії – це вибір пріоритетів, стилю та особливостей організації міжособистісного спілкування, глобальне визначення ролей і, як результат, функцій учасників процесу навчання.

Історія розвитку та формування в сучасному розумінні поняття "педагогічна технологія" у світовому освітньому просторі невід'ємно пов'язана зі становленням технологічного підходу в освіті. Розуміння необхідності технологізації процесу навчання виникло воднораз із усвідомленням наявності цілого спектра способів досягнення конкретизованого результату (знання, уміння, навички), але вибір певної методики обумовлює швидкість і якість досягнення очікуваного результату. На цей факт науковці звертали увагу щоразу, коли виникала нова форма організації навчання чи новітня ефективна авторська методика.

Тандем суспільних та наукових передумов розвитку освітніх технологій особливо відчутним став на початку ХХ століття, коли педагогічна практика і частково педагогічна теорія стали спроможними запропонувати альтернативні шляхи підготовки випускників закладів освіти до соціально-економічних відносин й кваліфікованої роботи на сучасному обладнанні в умовах високотехнологічного виробництва.

Виділення окремим питанням розвиток педагогічних технологій на фоні загальної еволюції педагогічних ідей та практики організації освітнього процесу історично стало можливим у момент запровадження у практику організації навчання технічних засобів навчання. Залежність освітніх технологій від технічних пристроїв та обумовленість виділення в окрему групу питань розвиток технологій в освіті потребує уточнення з точки зору ролі технічних засобів навчання у розвитку педагогічної теорії та практики.

У зв’язку із провідною роллю технічних засобів навчання у виникненні терміну "технологія" в освіті сам процес розвитку технологічного підходу поділяється на декілька етапів, кожен із яких характеризується певним нововведенням у системах освіти, змінами педагогічних поглядів, переконань. Упровадження у науково-педагогічний обіг терміну "технологія" пов’язується із запровадженням у практику навчального процесу простих технічних приладів. Цей процес розпочався у 20-х роках ХХ століття одночасно окресливши перший етап розвитку технологічного підходу в освіті. Історія свідчить, що на першому етапі розвитку технологічного підходу в освіті, що тривав з 20-х по 60-ті роки ХХ століття, загальна тенденція до підвищення якості освіти знайшла шляхом своєї реалізації упровадження різних технічних приладів, які підвищували інформаційний рівень навчання.

Прості технічні прилади, які були породжені технологічною революцією і могли бути використані у навчальному процесі, поступово отримали широке упровадження. Більшість із зазначених технічних пристроїв виступали засобами наочного подання інформації, що сприяло якісному і швидкому сприйняттю учнем знань, які до цього моменту він мав сприймати лише через слуховий канал. Нерозуміння фізіологічних механізмів підвищення якості знань внаслідок упровадження технічних засобів унаочнення інформації призвело до прийняття породжених технологічною революцією засобів навчання у якості технологій в освіті. Еволюція технічних засобів навчання від простих технічних приладів до застосування засобів масової комунікації (навчальні радіопередачі, а згодом і навчальні телевізійні програми) тривала до 60-х років ХХ століття сприймалась освітянами у якості неперервного процесу технологій в освіті.

Лише у 60-70-ті роки ХХ століттявідбулось переосмислення суті освітніх технологій як нового педагогічного терміну. У цей час педагогічній спільноті було презентовано ідею організації навчального процесу без участі вчителя. Новий підхід характеризувався перенесенням акценту на організацію процесу навчання, що було пов'язано з розвитком концепції програмного навчання. Висока якість отриманих внаслідок навчання знань та умінь була обґрунтована вимогою суворого врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Звернення уваги на такі відмінності привело до усвідомлення факту, що якість процесу навчання визначається методикою навчання.

Логічним продовженням цієї тенденції стало поглиблення індивідуалізації та персоніфікації навчального процесу. У результаті поширення цієї педагогічної ідеї навчальні програми стали засобом індивідуалізації навчання. Їх ділили на порції зі спеціально розробленими інструкціями з добиранням дидактичного матеріалу, аудіовізуальних та інших засобів навчання. Ці порції дістали назви " модулів ", " одиниць навчання ", " навчальних пакетів ". Домінування у цей час ідеї детальної теоретичної розробки та практичної реалізації раціонально організованого особистісно орієнтованого процесу навчання призвело до переосмислення ролі технічних засобів навчання й тлумачення терміну "технологія в освіті".

Педагогічним науковим знанням було відведено провідну, визначальну роль, а технічному забезпеченню процесу навчання – другорядну. За таких умов технологічний підхід отримав нове визначення, яке є достатньо близьким до сучасного його розуміння. У його основі науковці вбачали необхідність побудування алгоритму послідовних дій, що забезпечували б очікуваний результат – підвищення ефективності процесу навчання, а також гарантування його високої якості.

Еволюція терміну "педагогічна технологія" тривала упродовж всього ХХ століття, а разом із ним відбувалось і переосмислення ролі технічних засобів. У 80-90-х роках ХХ століття відбулось розширенням сфери застосування педагогічної технології від виконання нею функції обслуговування процесу навчання до інших важливих функцій, а саме: планування, організації процесу навчання, розробка методів і навчальних засобів, що дають можливість реалізувати генетично закладену програму розвитку особистості. Повертаючись до питання визначення ролі технічних засобів навчання у розвитку технологічного підходу в освіті слід зазначити, що у межах багатьох педагогічних технологій неодмінно застосовуються спеціальні технічні засоби, що забезпечують ефективність організованого шляхом упровадження конкретної технології освітнього процесу.

Дослідження питання впливу технічних засобів навчання на розвиток технологічного підходу в освіті дає підстави зробити висновок, що різні історичні етапи зазначеного процесу характеризуються різною інтенсивністю упровадження нових технічних пристроїв. На початку ХХ століття науковці мали схильність переоцінювати значення технічних засобів навчання, розглядаючи їх факторами, що утворюють систему і мають вирішальне значення для ефективного функціонування процесу навчання. Історія також має приклади, коли вирішальними під час створення педагогічної технології були оригінальні авторські концепції, теоретичні ідеї, а технічні засоби розроблялись необхідне матеріально-технічне доповнення. Як результат, у цей час погляди щодо ролі технічних засобів в організації процесу навчання кардинально змінювались.

Сучасний етап розвитку технологічного підходу в освіті характеризується використанням ідей кібернетики з метою створення моделі педагогічної системи. Виділення на цій основі провідних структурних елементів педагогічної системи та пояснення особливостей їх взаємодії певним чином наслідує започатковані у 60-70-х роках ХХ століття традиції прогнозування видів діяльності учня, що обумовлювали високу якість результатів педагогічного процесу. Акцентування уваги на ролі й місці технічних засобів навчання на різних етапах розвитку технологічного підходу в освіті засвідчує, що терміном "педагогічна технологія" у різні часи охоплювались дві групи питань, перша з яких пов'язана з застосуванням технічних засобів у процесі навчання, друга – із його організацією.

Перша група питань, що окреслюють застосування в процесі навчання технічних засобів, визначає їх персональний внесок у підвищення якості знань за допомогою приладів, що демонструють навчальний матеріал. Бурхливий розвиток технічної думки призвів до усвідомлення факту відставання педагогічної думки у питаннях про доцільність і правильність застосування нових технічних засобів навчання. Внаслідок цього педагогічною наукою було ініційовано пошуки шляхів узгодження педагогічних методів з технічними винаходами та пов'язаними з ними новими можливостями. Лише виникнення програмованого навчання, для якого характерними рисами стало уточнення цілей навчання й послідовна процедура їх досягнення, стало стимулом для переосмислення процедури навчального процесу, орієнтації його на чітко визначені цілі навчання, що можна протиставити нечітким і різнобічним численним концепціям та положенням традиційної педагогіки. Програмоване навчання на практиці доведено можливість і доцільність створення алгоритму послідовних дій, виконання яких веде до наперед визначеного результату. Внаслідок цього з’явилось уявлення про цілісність педагогічного процесу, було усвідомлено необхідність при організації процесу навчання спиратися на принцип системності, а ставлення до технічних засобів навчання набуло сучасного вигляду.

Найчастіше поєднується подавання звукової та друкованої інформації воднораз із екранним зображенням. Носієм цієї методики може бути звукозапис: наприклад, запис лекції з паузами, під час яких демонструється ілюстративний матеріал, учні отримують і виконують завдання, звіряють його з відповіддю, що з'являється в кадрі, на екрані або подається у звукозапису. Не слід оминати увагою інтенсивне використання навчального телебачення, комплексні можливості лінгафонних кабінетів, перспективи користування з навчальною метою комп'ютерною технікою, впровадженням мультимедійних засобів.

Інша група питань пов’язана із організацією навчальної діяльності педагога й учня як спеціальної технології організації навчального процесу. Технічне оснащення при цьому може грати достатньо важливу роль. Наприклад, сучасні інформаційні технології передбачають використання комп’ютерної техніки у якості технічних засобів навчання, а її відсутність – унеможливлює реалізацію зазначених технологій. В окремих випадках педагогічна технологія не передбачає спеціального обладнання, що вказує на неоднозначність ролі технічних засобів навчання у застосуванні освітніх технологій на сучасному етапі.

Провідною думкою щодо реалізації технологічного підходу на сучасному етапі є здійснення системного аналізу. Термін "педагогічна технологія" об'єднує нові концепції процесу навчання, а також характеризує застосування системного підходу до організації навчання. Сюди належить також вивчення психологічних теорій навчання, проблеми загальної теорії систем та їх упровадження в педагогіці. Так, І. Прокопенко та В. Євдокимов розкривають суть технологічного підходу із допомогою схеми, що представлена на рис 1.:

	Загальні цілі та зміст навчання		Навчальні цілі		Навчання		Оцінювання

Рис. 1. Конструкція педагогічної технології (І. Прокопенко, В. Євдокимов).

Наведена схема дає уявлення про характерні особливості технологічного підходу в освіті, провідними з яких є:

- орієнтація педагогічної технології на чітко визначені цілі навчання;

- корекція навчального процесу, оперативний зворотній зв'язок.

Схематично зазначені особливості І. Дичківська розкриває так, як показано на рис. 2.

Рис. 2. Конструкція педагогічної технології (І. Дичківська).

Наведені схеми дають загальне уявлення про суть технологічного підходу і не розкривають усіх процесів, що відбуваються на шляху від початкового визначення мети до кінцевого результату, який має максимально відповідати поставленим цілям. Із цією метою необхідно звернутись до більш докладних моделей технологічного підходу. Орієнтація педагогічної технології на чітко визначені цілі навчання ґрунтується на глибокому аналізі його змісту і визначає один із провідних принципів технологічного підходу – концентрувати увагу на конкретних навчальних цілях і визначати на цій основі доцільні форми, способи, методи, засоби. Важливою особливістю технологічного підходу із зазначених схем витікає ідея організації оперативного зворотного зв'язку, що забезпечує постійний контроль та корекцію дій учасників процесу навчання з метою підтримки заданої ефективності означеного процесу.

Із зазначених особливостей технологічного підходу, як висновок, випливає ще одна, а саме: необхідність організації на кожному етапі навчального процесу оцінювання рівня сформованості знань, умінь, навичок учня, їх діагностики й співставленні з наперед заданими й уточненими цілями, тобто створений алгоритм організації процесу навчання має постійно вдосконалюватись на основі даних регулярного моніторингу та діагностики рівня обраних показників. Технологічний підхід має своєю метою побудувати процес навчання, виходячи з загальних настанов (суспільне замовлення, освітні орієнтири, цілі та зміст навчання) і воднораз гарантуючи досягнення провідних цілей навчання – формування знань, умінь, навичок.

Наприклад, основними елементами технологічного підходу Г. Селевко уважає такі:

- постановка цілей та їх уточнення з орієнтацією на досягнення конкретних результатів;

- підготовка матеріалу та організація навчання у відповідності до поставлених цілей;

- оцінювання отриманих (не остаточних) результатів, коригування процесу навчання;

- підсумкове оцінювання отриманих результатів.

Провідним елементом у розумінні технологічного підходу є послідовна орієнтація на чітко визначені цілі. Для цього необхідно конкретизувати загальну мету й поставити на цій основі низку послідовних цілей, яких досягають під час проведення окремого уроку, вивчення певної теми, розділу. Ця вимога є результатом критики нечіткості у визначенні й постановці традиційних цілей навчального процесу прибічниками технологічного підходу. Школа, зокрема, кожний учитель отримують соціальне замовлення узагальнено. Завдання системи освіти трансформуються в завдання окремих закладів освіти, а відтак – у завданні навчальних предметів. Якщо врахувати певну гнучкість навчальних планів і свободу вчителів у визначенні окремих конкретних навчальних цілей, стає очевидною можливість існування низької відповідності означених цілей на початку описаного ланцюга й на останній його ланці.

Для конкретизації цілей і завдань навчання умов здійснення технологічного підходу необхідно враховувати такі моменти:

- чітке визначення якісних ознак педагогічного впливу та створюваних освітніх умов;

- планування комплексу внутрішніх, процесуальних параметрів-здібностей учнів, які слід розвивати в процесі навчання;

- характеристика обґрунтованих і реально досяжних результатів освітнього процесу.

Завдяки здійсненню технологічного підходу відкриваються можливості ефективної організації процесу навчання на основі врахування індивідуальних характеристик учнів, особливостей навчальних дисциплін та окремих тем, конкретизації загальних цілей навчання в окремих темах курсу. Чітка відповідність елементів системи, що створюється на основі технологічного підходу, забезпечує узгоджену їх взаємодію й обумовлює досягнення очікуваного позитивного результату.

Таким чином, розвиток педагогічних технологій упродовж ХХ століття відбувався по лінії поступового узгодження науково-педагогічних підходів щодо розуміння технологіями в освіті використання різних технічних засобів унаочнення інформації та осмислення умов підвищення продуктивності навчальної діяльності учня. І хоча педагогічна технологія поступово виокремилась в самостійну спеціальну галузь педагогічної науки, що досліджує цілісний навчальний процес, розглядаючи його як систему, питання розробки і запровадження нових технічних засобів навчання не втратили своєї актуальності.

Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте образ випускника сучасної загальноосвітньої школи з позиції підготовленості його до життя в суспільстві.

2. Посилаючись на власний досвід, назвіть типові помилки й позитивні моменти в організації процесу навчання в закладах освіти.

3. Розкрийте суть і визначте мету організації суб'єкт-суб'єктної взаємодії учасників навчального спілкування.

4. Дайте визначення поняття "діалог у навчальному процесі", ураховуючи об’єктивні критерії й показники.

5. Чим, із вашого погляду, можна пояснити існування різних підходів до розробки педагогічної технології?

6. Назвіть провідні чинники, що обумовлюють необхідність розвитку освітніх технологій.

7. У чому різниця між стратегією формування та стратегією розвитку з точки зору сучасної педагогічної теорії та практики.

8. Що історично стало поштовхом для виникнення технологічного підходу в освіті?

Дата добавления: 2014-12-10