Державне управління в галузі інформаційних ресурсів

Міжнародна інформація

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Особливу увагу в ЦК приділено питанням порушення осо­бистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Ця особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інфор­мації у зв'язку з його відсутністю, таку відповідь, а також спростування має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини особи, яка поширила недо­стовірну інформацію. Спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилася інформація, яку спрос­товують. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуван­ням найбільшої ефективності його дії. В Україні на сьогодні законодавче вирішено питання обсягу спростування пошире­ної неправдивої інформації, що ганьбить честь, гідність та репутацію осіб. Наприклад, щодо спростування такої інфор­мації, що поширена в друкованих ЗМІ, закон визначає верх­ню та нижню межу обсягу тексту спростування. У статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що «об­сяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідо­млення або матеріалу». Законодавець вводить заборону, що стосується будь-яких скорочень чи інших змін у тексті спро­стування заявника без його згоди. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі Інтернет в Україні практично не регламентовано.

Проведений аналіз не вичерпує, а лише відкриває дослі­дження комплексу проблемних питань, врегульованих Цивільним кодексом України, набуття чинності яким, безпе­речно, стане новою віхою у розвитку інформаційних відно­син в Україні.

Державне управління та захист національних інфор­маційних ресурсів є важливою складовою державної інфор­маційної політики та інформаційної безпеки України.

Системою управління та захисту інформаційних ресурсів доцільно вважати організовану сукупність центральних дер­жавних органів, органів регіонального і місцевого самовря­дування, їхніх спеціальних підрозділів, служб, посадових осіб, підприємств, установ, інших суб'єктів господарювання, громадських організацій та окремих громадян, об'єднаних цілями і завданнями щодо формування, зберігання, поши­рення інформаційних ресурсів, задоволення інформаційних потреб особистості, суспільства й держави, впровадження спеціальних заходів і засобів захисту інформаційних ре­сурсів та прав суб'єктів інформаційної діяльності в рамках чинного законодавства України.

Чинне інформаційне законодавство не дає повного юри­дичного трактування поняття «національні інформаційні ре­сурси», а без теоретично і юридичне обґрунтованого визна­чення понятійного апарату щодо інформаційних ресурсів формування як системи національних інформаційних ре­сурсів, так і державного управління цією системою є пробле­матичним. Так, у ст. 1 Закону України «Про національну програму інформатизації» «інформаційний ресурс» визначе­но як «сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)».

Важливими ознаками інформаційного ресурсу є те, що він може мати такі характеристики: бути системотворним і керівним фактором діяльності людини, суспільства і держа­ви; позитивно впливати на соціально-економічний розвиток суспільства і держави та забезпечення національної безпеки; завдавати шкоди суспільному життю у разі дефіциту, низь­кої його якості або негативної інформаційної експансії з боку інших країн; бути об'єктом кримінальних зазіхань і спеціальних заходів і засобів захисту; мати якості й ознаки, Що притаманні іншим ресурсам.

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

Таким чином, узагальнення суттєвих ознак інфор­маційних ресурсів та об'єктивних законів, що діють в інфор­маційній сфері, є підставою для висновку про те, що в основі формування, розвитку і ефективного використання націо­нальних інформаційних ресурсів, за умов постіндустріально-го суспільства та ринкової економіки, повинна бути споживча вартість в усіх сферах діяльності особи, суспільства і держа­ви, а саме: політичній, економічній, науковій, освітній, соціо-культурній, оборонній, ринковій інформаційній тощо.

На думку вітчизняних дослідників, зокрема, Кани-гіна Ю.М., Калитича Г. І., інформаційний ресурс — це до­ступні для безпосереднього використання дані й знання, невід'ємною характеристикою яких є їхня прагматична цінність, що визначається практичними потребами в їхньо­му матеріально-енергетичному уречевленні в інтересах вирішення певних практичних завдань. Інформаційний ре­сурс є інтелектуальним ресурсом, результатом колективної творчості й головна складність у розумінні його природи і функцій полягає у розкритті механізму переходу «знань в силу», способів його впливу на фактори розвитку людства.

На думку авторів, для всебічного обговорення і визначен­ня у правовому плані може бути запропоновано поняття «національні інформаційні ресурси» у такій редакції.

Національні інформаційні ресурси — це результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях інформації як окремі документи і маси­ви документів, бази і банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості і знання, які є об'єктом права власності будь-якого суб'єкта України і мають споживчу цінність (політичну, економічну, наукову, освітню, соціокультурну, оборонну, ринкову, істо­ричну, інформаційну тощо).

На національні інформаційні ресурси має розповсюджу­ватись юрисдикція України. Це — здобуток нації.

Чинне законодавство України також не встановлює по­вного юридичного трактування складових інформаційних ресурсів. Не визначені вичерпні критерії віднесення інфор­маційних ресурсів до категорій державних та недержавних. Таке становище створило і надалі створюватиме труднощі щодо формування системи національних інформаційних ре­сурсів (CHIP), управління цією системою, а також у правово­му оформленні функцій, пов'язаних з володінням, викорис­танням і розпоряджанням інформаційними ресурсами.

Відповідно до Закону України «Про власність», суб'єкта­ми права власності в Україні визначені: народ України, грома­дяни, юридичні особи та держава. Таке право власності може належати також й іншим державам, їхнім юридичним особам, спільним підприємствам, громадянам інших держав та особам без громадянства (ст. 3). У ст. 40 цей Закон визначає суб'єкти права інтелектуальної власності, серед яких є і держава.

У Законі України «Про інформацію», встановлено, що підставами виникнення права власності на інформацію мо­жуть бути: створення інформації своїми силами і за свій ра­хунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої осо­би. Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю.

З огляду на наведене і з урахуванням права власності, до складових національних інформаційних ресурсів можна віднести:

• інформаційні ресурси держави;

• інформаційні ресурси інших суб'єктів інформаційної
діяльності.

Особливо важливим є визначення підстав для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. Правова норма про те, що інформація, яка створена на кошти держав­ного бюджету, є державною власністю, не є вичерпною.

У зарубіжній практиці визначальним критерієм віднесен­ня інформаційних ресурсів до категорії державних або

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Міжнародна інформація

II

інформації державного сектору, встановлюється на підставі джерел їхнього походження та фінансування.

В Україні значна частина інформаційних ресурсів ство­рюється за рахунок вторинного розподілу бюджетних коштів через різні позабюджетні фонди, що створюються за рахунок платників податків. Частина інформаційних ресурсів ор­ганів місцевого самоврядування створюється не тільки за рахунок державного бюджету, а й за кошти платників по­датків. Залишається невизначеним і правовий статус, з по­гляду права власності, інформаційних ресурсів акціонерних товариств, в яких держава володіє 100% або контрольним пакетом акцій, а також некомерціиних організацій, які ство­рені державою чи за її участю.

Отже, до державних інформаційних ресурсів доцільно бу­ло б відносити інформаційні ресурси створені, придбані, на­копичені за рахунок коштів державного бюджету, позабю­джетних державних фондів та платників податків. Такий підхід до визначення державних інформаційних ресурсів створюватиме умови, за яких буде неможливим непра­вомірне привласнення або приховування інформаційних ре­сурсів, віднесених до цієї категорії, особливо у процесі при­ватизації виробничих і наукових підприємств, установ і ор­ганізацій, витоку за кордон разом з науковими емігрантами та недобросовісними партнерами і конкурентами.

Залишається актуальною проблемою правове визначення галузей і видів інформаційних ресурсів з урахуванням наявної практики і накопичення суспільного досвіду.

Законом України «Про інформацію» встановлено, що ос­новними галузями інформації є політична, економічна, ду­ховна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна (ст. 17), а основними видами інформації — статистична, ма­сова, про діяльність державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування, правова, про особу, довідко­во-енциклопедичного характеру, соціологічна (ст. 18).

Якщо визначення галузей дає певне уявлення про віднос­но самостійні сфери життя і діяльності суспільства й держа­ви, то визначення видів інформаційних ресурсів призначене для формування системи державного управління національ­ними інформаційними ресурсами. Наведений перелік видів інформації не є вичерпним і не враховує деякі види та підви­ди інформаційних ресурсів, що традиційно існують і для формування та накопичення яких створено певні системи уп­равління. Окрім того, визначені види інформації не розкри­вають змісту галузей інформації. Так, в Законі України «Про інформацію», наприклад, визначена як галузь інформації «економічна» (ст. 17), однак зміст цієї галузі у вигляді видів інформації, з яких вона складається, Законом не встановле­но, що створює певні труднощі щодо формування системи національних інформаційних ресурсів. До галузі еко­номічної інформації було б доцільно, на думку авторів, відне­сти види інформаційних ресурсів сфери матеріального ви­робництва, фінансів, зовнішньоекономічної діяльності, при­родних ресурсів тощо.

Аналогічних підходів слід було б дотримуватися і щодо складових (видів і підвидів) інших галузей інформації, а са­ме: політичної, духовної, соціальної тощо. Дискусійним є пи­тання щодо виділення (як окремих видів інформації) інфор­маційних ресурсів довідково-енциклопедичного характеру та соціологічної інформації (ст. 24, 25). Очевидно, при розробці згаданих положень, було взято до уваги спосіб створення інформації визначеного виду, а також технологічні можли­вості її надання. Тому рекламні повідомлення і оголошення віднесені до довідкової, за характером, інформації. Це ж сто­сується і енциклопедичної та соціологічної інформації. Пи­тання щодо виділення таких видів інформації, як окремих, потребує відповідного нормативного доопрацювання.

Закон України «Про інформацію» не враховує, що в Ук­раїні створено і традиційно діє система національних інфор­маційних ресурсів, яка має міжвідомчі й відомчі ознаки та охоплює:

^ інформаційні ресурси матеріального виробництва, соціа­льної, фінансової сфер та державного майна і нерухомості;

Кудрявцева С.П., Колос В.В.

Дата добавления: 2014-12-16