Перебудова в Радянському Союзі і Україна

У 1964 р. відбулася перша хвиля арештів дисидентів. У відповідь у 1965 р. була „са­мовидана” робота І. Дзюби „Русифікація чи інтернаціоналізм”, де відкрито засуджу­валася політика русифікації. У другій половині 60-х рр., не зважаючи на масові арешти, ди­сидентський рух в Україні зростає. У 1967р. КДБ створило 5-те управління для боротьби з ідеологічними ди­версіями. У 1972 р. відбулася друга хвиля арештів дисидентів.

Квітня 1978 року була прийнята остання конституція УРСР.

Основні етапи дисидентського руху. Дисидент (з лат. – незгодний) — людина, яка висловлює свою незгоду з будь-якою офіційною ідеологією.

Зародження дисидентського руху як форми національно-визвольного руху в Україні відносять до кінця 50-х рр. Його виникнення пов’язано з десталінізацією суспільства, він загально українським явищем та охоплював різні соціа­льні прошарки населення. Дисидентський рух відрізнявся:

· мирним характером;

· чітко визначеними формами: гуртки, спілки, комітети тощо.

Одним з перших дисидентських гуртків був Український робітничо-селянський союз, утворений у 1959 р. очолюваний Л.Лук’яненком. Його ціллю була боротьба за вихід України з СРСР. У 1961 р. відбувся судовий процес над членами групи Лук’яненко, сам він був засуджений до смертної кари, яку замінили 15 роками ув’язнення.

У 1975 р. 35 країн у тому числі СРСР підписали Гельсінську угоду про встановлення нових правил міжнародних відносин в тому числі дотримування основних принципів демократії. У 1976 р. був утворений Український Гельсінський союз на чолі з М. Руденком. Через три місяці після утворення керівництво союзу було заарешто­ване. Проти русифікації, утиску української культури й імперської політики Москви в 60-70-ті роки виступали такі дисиденти, як С. Караванський, В. Чорновіл, В. Стус, І. Світличний, М. Горинь, Б. Горинь, Є. Сверстюк, І. Калинець й інші.

На початку 80-х р. дисидентський рух було фактично розгромлено. Біля тисячі осіб (до 90% активістів) опинилися у в’язницях, таборах, психіатричних лікарнях. Основ­ною причиною поразки була відсутність політичної мобільності, організованості та підтримки широких прошарків населення. В більшості дисиденти були предста­вниками інтелігенції, не революціонерами, а реформістами, тому вони не змогли протистояти апарату держави.

У 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став М.С.Горбачов. Він прого­лосив курс зміни соціальної політики, економіки, політичного устрою держави, який отримав назву “перебудова”.

У червні 1988 р. на ХІХ партійній конференції було проголошено про зміни в політичній системі.

· ліквідована 6-та стаття конституції про нерівну роль КПРС, що відкривало шлях до багатопартійності;

· прискорюється процес десталінізаціі, що підривало основи тоталітаризму поширюється національно визвольний процес.

Дата добавления: 2014-12-16