Розвиток базових галузей промисловості України за роки незалежності

Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) належить до найвпливовіших секторів промисловості. До початку 1990-х pp. ПЕК України розвивався як невід'ємна складова цього сектора економіки колишнього СРСР та орієнтувався на дешеві енерго­ресурси Росії, Туркменістану та Казахстану. Після проголошення

Таблиця 4.1.2

Галузева структура промислового виробництва в Україні у 1990-2005 pp., у %

	1990	1994	1995				2000*		2002	2003	2004	2005
Промисловість										inn
Електроенергетика	3,2	11,5	11,0	12,6	16,5	16,2	12,1	14,1	13,2	11,3	16,3	15,9
Паливна промисловість	5,7	11,2	13,2	11,1	11,6	11,2	10,1	10,5	12,1	15,8	-	-
Чорна металургія	11,0	19,9	21,8	22,7	22,9	23,8	27,4	20,6	20,5	21,8	23,3	22,1
Кольорова металургія	1,1	1,3	1,6	1,5	1,6	2,2	2,4
Хімічна та нафтохімічна промисловість	5,5	6,4	7,0	5,9	5,7	5,4	5,9	6,9	6,6	6,8	6,2	6,4
Машинобудування та металообробка	30,5	16,9	16,0	15,8	15,1	14,1	13,4	11,5	12,1	13,1	13,4	12,7
Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість	2,9	2,4	2,2	2,0	1,7	2,2	2,4	2,8	2,9	2,9	-	-
Промисловість будівельних матеріалів	3,4	4,0	3,9	3,3	3,3	3,1	2,7	3,1	3,1	2,9	-	-
Легка промисловість	10,8	4,4	2,8	1,8	1,5	1,6	1,6	1,6	1,6	1,3	1,2	1,1
Харчова промисловість	18,6	17,1	15,1	16,9	14,9	15,1	16,8	19,1	19,1	18,5	15,8	16,3
Інші галузі	7,3	4,9	5,4	6,4	* 2	5,1	5,2	9,8	8,8	8,5	-	7,8

* до 2000 р. статистичні дані відображалися згідно зі старою КВЕД. Складено на основі: [15; 28, С. 114; 27, С 105].

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

незалежності ця особливість функціонування вітчизняного ПЕК зумовила потребу в імпорті енергоресурсів та вплинула на його наступну діяльність. Перед Україною нагальною потребою стало реформування ПЕК з метою забезпечення необхідного рівня економічної та енергетичної безпеки країни.

ПЕК України охоплює такі важливі галузі, як електроенергетика, вугільна та нафтогазова промисловості. Електроенергетика України належить до найрозвинутіших галузей промисловості. Про це свідчить те, що у складі колишнього СРСР Україна була єдиною республікою, що мала своє міністерство енергетики [33, С. 367]. Під контролем України перебували також лінії передачі електро­енергії, по яких вона експортувалася до країн Центральної та Східної Європи. У радянські часи в Україні були збудовані одні з найбільших і перших ГЕС та АЕС, але ці здобутки надзвичайно дорого обійшлися нашій країні. Під час будівництва ГЕС та АЕС було знищено найродючіші землі України, тисячі людей були виселені зі своїх домівок, забруднено радіацією значна частина території країни. Наслідки такого хижацького ставлення до природних багатств України та до її народу буде відчувати ще не одне покоління українців.

Багатовекторність і складність проведення ринкових перетво­рень в Україні позначилися на розвитку електроенергетики.

Якщо у 1990 р. в Україні виробництво електроенергії становило 298,5 млрд. кВт-год., то у 2005 р - 186,1 млрд. кВт-год., тобто скоротилося у 1,6 рази., найменше було вироблено електроенергії у 2000 р. Також докорінно змінилася структура виробництва електроенергії (рис. 4.1.2). Якщо у 1990 р. частка електроенергії, виробленої на ТЕС України, становила 70,9 % у загальному балансі, то у 2005 р. - вже 45,5 %. Натомість упродовж 1990-2005 pp. у загальному балансі збільшувалася частка електроенергії, виробленої на АЕС України, з 25,5 % у 1990 р. до 47,8 % у 2005 p., і це незважаючи на закриття у 2000 р. ЧАЕС. Однією з вагомих причин скорочення обсягів виробництва електроенергії ТЕС після проголошення незалежності було призупинення будівництва нових

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

генеруючих потужностей [32, С. 285]. У розвитку атомної енерге­тики існують проблеми, пов'язані з постачанням палива, зі створенням національного сховища радіоактивних відходів у зоні відчуження та зоні обов'язкового виселення, зняття ЧАЕС з експлу­атації (цей процес може тривати від ЗО до 100 років), із забезпечення безпечної експлуатації вже побудованих АЕС тощо.

100%

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

та проведення структурної перебудови. Головні засади функціону­вання цієї галузі відображено в указах Президента України "Яро заходи щодо ринкових перетворень в галузі електроенергетики України" та "Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України", якими передбачене реформування системи управління та відносин власності у вітчизняній електроенергетиці. Системні зрушення в електроенергетиці України розпочинаються у 1996 р. і тривають до тепер. Ця галузь реорганізовується за такою схемою [33, С 367-369]:

^ на базі 14 найбільших ТЕС створено 4 акціонерні генеруючі компанії, в яких контрольний пакет акцій належить державі. У підпорядкуванні Донбасенерго знаходиться 5 ТЕС, у Дніпро-енерго - З ТЕС, у Центренерго - З ТЕС, у Західенерго - З ТЕС; Ч> експлуатацію та управління ГЕС здійснюють 2 акціонерні ком­панії із 100 % пакетом акцій, що належить державі. Цим гідро­енергетичним компаніям підпорядковуються 8 ГЕС на Дніпрі та З ГЕС на Дністрі; ^> Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" була утворена на базі п'яти українських АЕС, які зберігають за собою статус юридичних осіб. Компанія експлуатує 13 водо-водяних реакторів ВВЕР загальною встановленою потужністю 11835 МВт, за цим показником Україна посідає 8 місце у світі та 5 в Європі. "Енергоатом" є повністю державною власністю. Основним завданням "Енергоатому" є консолідація виробничих, наукових і технічних ресурсів з метою поліпшення енерго­забезпечення вітчизняної економіки та підтримки належного рівня безпеки АЕС; -високовольтні (220 кВт і вище) лінії електромереж та опера­тивно-диспетчерське управління Єдиною енергосистемою України перебувають в підпорядкуванні Національної компанії електромереж "Укренерго", а низьковольтні мережі та деякі генеруючі потужності (в основному теплоелектроцентралі) у 24 областях України, Автономній Республіці Крим, у Києві та Севастополі є в управлінні 27 акціонерних компаній (обл-енерго). В Україні проведено масову приватизацію обленерго,

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

проте, контрольний пакет акцій цих компаній належить державі; - з метою координації дій усіх учасників енергоринку у грудні 1994 р. створюється Національна комісія з питань регулювання електроенергетики (НКРЕ). До функцій НКРЕ належить видача та контроль ліцензій на генерацію електроенергії, високо­вольтну передачу, розподільчу передачу, тарифне та нетарифне постачання. Завданням НКРЕ є також розвиток конкуренції, захист прав споживачів, нагляд за діяльністю ринку електро­енергії та регулювання тарифі в магістральних і низьковольтних мереж, що застосовуються до невеликих, прив'язаних споживачів; генеруючі компанії, Національна компанія електромереж "Укренерго" та 27 обленерго у першій половині 1996 р. підпи­сали Угоду членів енергоринку (УЧЕ). УЧЕ передбачає, що експлуатувати та керувати оптовим ринком електроенергії буде Національний диспетчерський центр (НДЦ), повністю дер­жавна компанія. Його головними функціями є: управління та фінансування високовольтної мережі; купівля та диспет­черизація енергетичних потужностей та електроенергії; купівля допоміжних послуг для системи; управління системою розра­хунків, включаючи управління коштами ринку. Технічні та фінансові ринкові операції регулюються правилами ринку, що описані в УЧЕ. -електроенергія постачається кінцевим споживачам від обл­енерго - постачальників за регульованими тарифами, що зобов'язані обслуговувати усіх покупців, які бажають купити електроенергію за регульованими роздрібними цінами - та численних ліцензованих постачальників за нерегульованим тарифом, що купують електроенергію на оптовому ринку, та перепродають її великим споживачам.

Важливим координатором реорганізованого електроенерге­тичного сектора є Міністерство палива та енергетики України, яке представляє державу як власника основних активів галузі.

Вугільна промисловість є однією з найстаріших галузей віт­чизняної промисловості, її продукція широко використовується в різних сферах людської життєдіяльності. Україна є серед 15 країн

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

світу, які мають найбільші обсяги видобутку вугілля. У середині 1990-х pp. на підприємствах вугільної промисловості працювало 650 тис. працівників, які видобували вугілля у 275 шахтах та переробляли його на 64 збагачувальних заводах, ще 200 тис. працівників були зайняті в допоміжних виробництвах, таких як спорудження шахт, машинобудування, соціальна сфера тощо [33, С. 372]. На шахтах і розрізах України видобувається вугілля різних марок, з якого виробляється близько 60 видів вугільної продукції енергетичного та технологічного призначення [1, С. 51].

Більшість підприємств вугільної промисловості потребують оновлення своїх основних виробничих засобів. Зокрема, кожне чет­верте з п'яти вугільних підприємств України на середину 1990-х р. відпрацювали без реконструкції та модернізації понад 20 років, а окремі вугільні розрізи експлуаіуються вже понад 100 років [32, С. 291]. Низькою у порівнянні із зарубіжними вугільними підпри­ємствами є продуктивність праці українських шахтарів. Якщо у 1995 р. один шахтар в Україні виробляв у середньому близько 100 т збагаченого вугілля, то у Польщі - 400 т, в Росії- 200 т [33, С. 372].

У першій половині 1990-х pp. економічна нестабільність в Україні та інші чинники зумовили бартеризацію господарських відносин у вугільній промисловості. Зокрема, у 1996 р. рівень бартеризації становив 78 % від загального обсягу постачання вугілля [1, С. 53]. Це у свою чергу означало, що діяльність переважної більшості підприємств вугільної промисловості мала непрозорий характер і тінізувалася. Водночас відчувалася нестача коштів на підтримку розвитку цієї галузі української промисло­вості. Зазначені чинники, а також труднощі та проблеми, що виникли у зв'язку з ринковою трансформацією економіки України, спричинили погіршення роботи підприємств вугільної промис­ловості. Найбільше скорочення видобутку вугілля припадає на 1990-1996 pp., коли величина видобутку скоротилася від 164,8 млн. т у 1990 р. до 70,5 млн. т у 1996 p., тобто на 57,2 %.

Негативні тенденції розвитку вугільної промисловості в Україні зумовили необхідність проведення реформ, метою яких є переорієнтація галузі на ринкові засади господарювання. Тобто

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

необхідно змінити систему управління галуззю, вирішити проблему існування неперспективних вугільних підприємств, підвищити зацікавленість працівників шахт у результатах своєї роботи, залучити інвестиції та оновити основні виробничі засоби тощо. Реалізація вказаних завдань була задекларована в "Програмірозвитку вугільної промисловості і соціальної сфери шахтарських регіонів на період до 2005року", відомою більше під назвою "Програма "Вугілля". У цій програмі враховувалися практично усі аспекти діяльності, управління та регулювання вуг ільної промисловості.

Проте проведення реформ у вугільній галузі згідно із задекла­рованими принципами наштовхнулося на низку перешкод, насамперед, невирішеними виявилися соціальні проблеми. Як приклад можна навести досвід закриття шахт Донецької області де було згікрито 52 підприємства, вивільнено 22 тис. трудящих, а створено за цей час не більше 1000 нових робочих місць [2, С. 36]. У квітні 1997 р. виявилося, що контроль за виконанням програми з боку різних урядових установ, у тому числі з боку Міністерства вугільної промисловості України, був надзвичайно слабким. Від другої половини 1990-х pp. в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли формально вугільна галузь є власністю держави, проте, значні сегменти галузі фактично підконтрольні певним промисловим групам споживачів [2, С 33].

Реформування вугільної промисловості триває, у вересні 2001 р. було затверджено нову програм}/ її реструктуризації під назвою "Українське вугілля". У цій програмі визначено стратегію рефор­мування вугільної промисловості до 2010 р. та враховано недоліки та слабини попередньої. її найважливішими завданнями є розвиток і зміцнення перспективного шахтного фонду, збільшення державної фінансової підтримки для освоєння нових високопродуктивних лав і розрізів. Програма передбачає ретельний аналіз економічного становища підприємств вугільної промисловості, визначення перспектив їх подальшого функціонування.

Нафтогазова галузь України представлена підприємствами, що надають послуги з видобутку цих видів енергетичних ресурсів, з

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

їх переробки, з транспортування та зберігання. Особливістю нафто­газової галузі України є її значна інтегрованість в нафтогазовий комплекс колишнього СРСР, що зумовило негативні тенденції у розвитку цієї галузі після проголошення незалежності. Фактично інтенсивний видобуток нафти та газу в Україні у складі колишнього СРСР у 50-80 pp. XX ст. призвів до виснаження родовищ і посилив залежність нашої країни від експорту цих видів енергоресурсів. Більшість родовищ нафти та природного газу на момент здобуття Україною своєї незалежності нещадно експлуатувалися впродовж 40-50 років, тому виробленість початково розвіданих запасів становила для нафти 68,8 %, для газу - 61,5 % [32, С. 296].

Упродовж 1990-1995 pp. падають обсяги видобутку нафти та природного газу, що, насамперед зумовлене вичерпністю запасів основних родовищ і незначною кількістю нових. За цей період видобуток нафти в Україні скоротився майже на 23 %, а газу - на 35 %. Скорочення обсягів видобутку нафти триває і досі. У 2005 р. рівень видобутку цього виду природних ресурсів становив близько 74 % рівня 1990 р. Ситуацію з видобутку газу в Україні вдалося певною мірою стабілізувати. Згідно з даними офіційної статистики у 2001-2005 pp. обсяги газовидобування збільшуються, хоча це становить лише одну четверту частину потреби України в цьому виді палива. Стан справ із видобутку природного газу до певної міри покращився за рахунок впровадження нових методів газовилучення, прогресивних технологій розробки та введення свердловин з недіючого фонду.

Проте перспективи нафтогазовидобування в Україні не можна визначити як оптимістичні, оскільки для збереження досягнутих обсягів і поступового нарощування власного видобутку цих ресурсів необхідне буріння на вже розвіданих родовищах додаткових свердловин, запровадження сучасних технологій видобування, реконструювання та переоснащення вже існуючих потужностей, залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій тощо.

Ще однією складовою нафтогазової галузі України є нафто­переробка. Від 2001 р. відбувається нарощування обсягів

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

виробництва окремих видів продукції нафтоперероблення. Згідно з даними Державного комітету статистики України обсяги первинної переробки нафти, виробництва бензину та інших видів продуктів нафтопереробки скоротилися у 4-8 разів у 1990-2000 pp. Падіння обсягів нафтопереробки зумовлене насамперед орієнтацією діяльності нафтопереробних підприємств України на забезпечення потреб всього колишнього СРСР. У зв'язку із сприятливим географічним розташуванням нашої країни за часів перебування її у складі колишнього СРСР було збудовано шість нафтопереробних заводів (НПЗ) загальною потужністю 52 млн. т сирої нафти на рік. Цей показник значно перевищує і можливості вітчизняного нафтовидобування, і потреби нашої країни у нафтопродуктах. Упродовж 1991-1998 pp. обсяги переробки нафти НПЗ зменшилися більш ніж у чотири рази, рівень завантаження НПЗ не перевищував 10-15 %, простої кожного НПЗ в середньому становили 150-200 днів у році [32, С 297].

Тому надзвичайно важливим завданням було відновити обсяги переробки нафти на НПЗ України до визначених потужностей. Це означало пошук стратегічних нафтових партнерів. Ефективним інструментом вирішення цього завдання у другій половині 1990рр. стала приватизація НПЗ. У 1995 р. було створено транснаціональну компанію "Укртатнафта" на базі Кременчуцького НПЗ. У 1999-2000 pp. було приватизовано й інші НПЗ України, їх власниками стали провідні компанії Росії та Казахстану. Зокрема, власником Херсонського НПЗ стала ТНК "Казахойл", Одеського НПЗ - компанія "Лукойл", Лисичанського НПЗ - компанія "Тюменська нафтова компанія" тощо. Передача НПЗ у приватні руки сприяла покращенню результатів роботи цих підприємств. У 2001 р. завантаження виробничих потужностей збільшилося в 1,8 рази, простої НПЗ скоротилися у 2,7 рази, а загальні обсяги переробленої нафти склали 15,6 млн. т [31, С 191]. Крім того, нові власники розпочали реконструкцію підприємств, спрямовану на покращення якості їх роботи та виробництво нових видів продукції.

Україна успадкувала від колишнього СРСР розгалужену систему транспортування газу, а також газосховища великої потужності.

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

На території країни знаходиться 10000 км магістральних труб діаметром понад 1000 мм, 60000 км розподільчих трубопроводів з трубами малого діаметру та 850 компресорних станцій потужністю 5600 МВт [33, С. 378].

Таким чином, в Україні реформування паливно-енергетичного комплексу триває. Найважливіші напрями розвитку ПЕК визначено в програмі "Національна енергетична стратегія України до 2030p.", якою передбачається поступове зниження енергомісткості української економіки, застосування енергоощадної техніки і технології, зменшення енергозалежності вітчизняного господар­ства від експорту енергетичних ресурсів тощо.

Гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України належить до експортноорієнтованих галузей вітчизняної економіки, що спри­чинене як особливостями його формування в колишньому СРСР, так і багатими покладами залізних, марганцевих та інших видів руд. За своїми виробничими потужностями ГМК України посідає п'яте місце в світі, після таких країн, як Японія, США, Китай та Росія. Продукція українських металургійних підприємств експортується до 83 країн світу, вона сертифікована за понад 80 найменуваннями будівельного, суднового та конструкційного прокату, труб та метизів відомими світовими сертифікатними центрами з Великобританії, США, Норвегії, Голландії тощо.

Україну зараховують до десяти найбільших виробників металу в світі. Основними експортерами в Україні є великі інтегровані фінансово-промислові структури, такі як СКМ, "Індустріальний союз Донбасу", "Приват", "Старт-груп" [12, С 73-74]. Експортна орієнтація вітчизняного ГМК є чинником, що зумовлює його значну залежність від кон'юнктури зовнішнього ринку. За прогнозами, складеними вітчизняними експертами до 2010 р. внутрішній ринок країни візьме не більше 8 млн. т прокату, тобто всього 35 % поточного обсягу його виробництва [12, С 79]. Це означає, що протягом найближчих років залежність української металургії від зовнішньої кон'юнктури збережеться.

Особливістю вітчизняного ГМК є те, що частка металопродукції з високим ступенем обробки становить менше 20 %, решта -

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

сировина та напівфабрикати, тоді як у розвинутих країнах виробництво готової металопродукції становить більше 90 % [4, С. 795,796-797]. Іншими словами, на території України виробляється металопродукція з низьким ступенем переробки, виробництво якої завдає значної шкоди довкіллю, негативно позначається на стані здоров'я населення нашої країни та знижує конкурентоспроможність як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

У першій половині 1990-х pp. ГМК як і інші галузі української економіки охопила системна криза. Упродовж 1990-1995 pp. відбулося різке: скорочення обсягів виробництва металопродукції. Якщо у 1990 р. виробництво прокату чорних металів становило 45,4 млн. т на рік, то у 1995 р. - вже 17,8 млн. т на рік, або 39,2 % рівня 1990 р. Негативні тенденції у розвитку ГМК України в цей період супроводжувалися процесами структурної деформації вітчизняної економіки. Якщо у 1991 р. частка металургії у загальному обсязі промислового виробництва становила 10 %, то у 1994 р. - понад одну третину [15].

До найвагоміших причин, що дестабілізували роботу ГМК України у першій половині 1990-х pp., можна зарахувати розрив традиційних господарських зв'язків і пошук нових ринків збуту, постійне зростання витрат виробництва через підвищення цін на енергоресурси та сировину, бартеризацію відносин у ГМК і непрозорі схеми розрахунків за поставлену продукцію тощо. Водночас ціни на металопродукцію на внутрішньому ринку України були нижчими ніж на зовнішньому ринку. Цією ситуацією скористалися посередницькі структури, що здійснювали експорт дешевого українського металу за демпінговими цінами. У середині 1990-х pp. проти українських виробників металопродукції розпочато низку антидемпінгових розслідувань, що створило перешкоди для її експорту в США та в країни Європейського Союзу.

У другій половині 1990-х pp. ускладнила роботу та процес виходу з кризи ГМК України несприятлива кон'юнктура світового ринку металопродукції. У 1997-1998 pp. відбулося падіння цін на металопродукцію на світовому ринку, і в багатьох випадках вони були нижчими від її фактичної собівартості [3]. Ситуація

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

ускладнилася ще й тим, що один з найвагоміших конкурентів України у цій галузі Росія змінила умови ціноутворення на свою металопродукцію. Російські металургійні підприємства з кінця 1998 р. почали пропонувати свою продукцію на зовнішніх ринках за цінами, що на 50 % були меншими за ціни українських виробників металопродукції[31,С. 196-197].

Розвиток ГМК значною мірою залежить від оновлення основних засобів, впровадження енергозберігаючих технологій. Одним з прикладів інновацій у металургійній промисловості є міні-заводи потужністю від 200 до 500 тис. т металопродукції за рік. Від 70 років XX ст. у світі функціонує близько 390 міні-заводів, у США діє близько 60 підприємств такого типу загальною потужністю близько 25 млн. т сталі за рік. У колишньому СРСР один міні-завод збудували в Білорусії, інший - в Молдавії. Металургійний міні-завод має такі переваги: на 1 т продукції потрібно у 2,5 рази менше виробничих площ, у 3 рази менше устаткування, у 1,5 рази менше споживання електроенергії. Питомі капітальні затрати на будівництво комплексу продуктивністю 100-200 т сталі дрібного сорту за рік залежно від ступеня використання наявних будівель і споруд становлять 100-500 дол./т, що у 2-5 разів менше ніж аналогічні показники міні-заводів продуктивністю 500-1000 тис. т за рік, і в 4-15 разів менше ніж затрати при будівництві металургійного комбінату з повним циклом [22, С. 25].

Загалом, на державному рівні для забезпечення подальшого розвитку ГМК з метою оптимізації структури металургійного виробництва, підвищення його технологічного і технічного рівнів, реалізації заходів з енергозбереження та природоохоронної діяльності необхідне розроблення і впровадження відповідних урядових програм. У 2002 р. розроблено "Національну програму розвитку та реформування ГМК України до 2010 p.", яку представлено до затвердження Верховній Раді України.

Хімічна та нафтохімічна промисловість (ХНХП) України представлена такими важливими підгалузями, як виробництво базової хімічної продукції, виробництво лаків і фарб, фарма­цевтичне виробництво, виробництво мила та інших препаратів,

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

виробництво штучних і синтетичних волокон, виробництво гумових і пластмасових виробів. У ХНХП виготовляється сиро­вина, напівфабрикати та готові вироби, що необхідні практично для більшості галузей вітчизняної економіки та населення. ХНХП є експортно-орієнтованою галуззю української економіки, що робить її чутливою до змін ринкової кон'юнктури. Зокрема, близько 70 % продукції хімічної промисловості України реалізується за межами країни та постачається більш як у 50 країн світу, її частка в загальному обсязі промислового експорту становить 13 % [31, С. 199]. За обсягами експорту продукція хімічної промисловості посідає друге місце після чорної металургії.

У 1990-х pp. спостерігались негативні тенденції у розвитку ХНХП України, що зумовлене як глибокою економічної кризою, яка охопила вітчизняну економіку, так і особливостями госпо­дарських взаємозв'язків підприємств цієї галузі, сформованими ще в колишньому СРСР. До найвагоміших причин, що обумовили спад обсягів виробництва у вітчизняній ХНХП, можна зарахувати технічну та технологічну відсталість, неплатоспроможність споживачів хімічної продукції, надмірний податковий тиск, обмеження в постачанні енергоносіїв і сировини, нестачу обігових коштів і проблеми із збутом продукції тощо. Найбільших втрат вітчизняна хімічна промисловість зазнала у 1991-1994 pp.

За даними офіційної статистики до 1997 р. обсяги товарної продукції хімічної промисловості зменшилися майже на 60 %, за такими видами продукції, як синтетичні миючі засоби, пластмаси, хімічні засоби захисту рослин, синтетичні барвники - на 70-95 % [27, С. 111]. У 1995 р. з'явилися певні ознаки стабілізації роботи ХНХК, про що свідчить уповільнення падіння індексів обсягів виробництва продукції цієї галузі. У 1996 р. позитивна динаміка стала більш помітною, про що свідчить зростання випуску шин на 10 %, мінеральних добрив на 5 %, аміаку - на 6,2 % [31, С. 199]. Переломним у роботі ХНХП став 1998 p., коли було зафіксоване зростання обсягів виробництва на 1,6 % у порівнянні з 1997 р. Проте у 1999 р. у зв'язку з несприятливою кон'юнктурою на світовому ринку галузеві темпи росту дещо уповільнилися і

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

становили 0,3 % у порівнянні з попереднім роком. Але від 2000 р. в ХНХП України спостерігається позитивна динаміка нарощування обсягів промислового виробництва продукції. Зокрема, у 2000 р. обсяги виробництва зросли на 7,6 % у порівнянні з попереднім роком, а поставки на експорт- майже на 44 % [27, С 111], у 2005 р. -на 9,8 % відповідно. За період 1991-2005 pp. питома вага продукції ХНХП у загальному обсязі промислового виробництва в Україні зросла з 5,4 до 6,4 %. У розвинутих країнах частка хімічної галузі у структурі промислового виробництва становить 12-18 % [31, С. 199], тобто її роль як базової галузі у цих країнах значно вища, ніж в Україні.

У галузі відбулися якісні зрушення, внаслідок прискореного процесу оновлення основних виробничих засобів підприємств, виведення з експлуатації застарілих та надлишкових потужностей, впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій. Підпри­ємства галузі стали більше працювати на внутрішній ринок.

4.1.3. Формування та реалізація державної промислової політики в Україні

Формування ринкових засад господарювання в промисловості України передбачає розроблення та реалізацію державної про­мислової політики.

Державна промислова політика - це комплекс заходів, спря­мованих на підвищення ефективності промислового вироб­ництва у довгостроковому періоді, з метою забезпечення національних інтересів країни та її економічної безпеки, підвищення добробуту населення.

У першій половині 1990-х pp. в Україні систематична робота з розроблення та впровадження державної промислової політики практично не велася, що зумовило низьку ефективність рефор­мування цієї галузі вітчизняної економіки. Відсутність державної промислової політики в Україні в цей період можна пояснити й успадкованою від колишнього СРСР негнучкою системою управління галуззю, що здебільшого орієнтувалася на вказівки з "центру". Лише у 1994 р. в Україні набуває чинності Концепція

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

державної промислової політики [10], в якій основні зусилля спрямовувалися на якнайшвидше подолання кризових явищ у промисловості, збереження науково-технічного та технологічного потенціалу, визначення найпріоритетніших напрямів промислового розвитку та прискорення структурної перебудови.

Від другої половини 1990-х pp. формуванню державної промис­лової політики в Україні надається важливого значення, що знаходить відображення у відповідних урядових документах. Зокрема, набувають чинності "Комплексна програма розвитку внутрішнього ринку", "Державна програма розвитку промис­ловості на 2003-2011 роки", "Національна енергетична програма", "Програма "Українське вугілля", "Україна - 2010" та інші галузеві та регіональні програми, основні пріоритети державної промисло­вої політики визначено в таких важливих урядових документах, як послання Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє та зовнішнє становище Україниу 2002-2004pp., 2005p.", програма дій Кабінету Міністрів України "Назустріч людям" тощо. Згідно з цими нормативними документами найважливішим зав­данням промислової політики в Україні у XXI ст. є реалізація інно­ваційно-інвестиційної моделі розвитку, що ґрунтується на таких засадах [15; 17; 19]:

- зростання ролі промисловості в розвитку внутрішнього ринку; -подолання структурних деформацій у промисловості, поси­лення її соціальної спрямованості та випереджаючий розвиток високотехнологічних галузей; - прискорення інституційних перетворень: приватизація, створення спільних підприємств, використання механізмів концесії, ефективних моделей взаємодії великого малого і середнього підприємництва, підвищення ефективності управління державною власністю; - проведення активної політики імпортозаміщення, освоєння виробництва продукції, що забезпечує стратегічну неза­лежність держави від імпорту; - реалізація політики енергозабезпечення та енергозбережен­ня, впровадження екологічно безпечних технологій;

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

- адаптація виробництва до активного ринкового попиту;

- розвиток експортного потенціалу, насамперед, за рахунок

науковоємних секторів промисловості; - санація та перепрофілювання неперспективних виробництв; - розширення продажу технологій; - оснащення підприємств сучасним високотехнологічним

обладнанням; - конверсія тареконверсія підприємств; - створення ефективної системи поєднання досягнень науки,

технології, виробництва та ринку; - інтеграція промисловості у світові господарські зв'язки,

насамперед, його науково-технічного потенціалу; -використання в цивільних галузях науково-технічних досягнень

оборонного комплексу; - реформування системи управління, завершення переходу від

галузевого до функціонального принципу управління, формування

дворівневої системи управління.

Таким чином, державна промислова політика відповідає доко­рінним змінам, що відбулися в економіці України за роки неза­лежності, та враховує зовнішні чинники, такі як посилення тен­денцій глобалізації світової економіки та міжнародної конкуренції, постіндустріальний вектор розвитку суспільства розвинутих країн. Сучасна промислова політика України повинна мобілізувати промислові підприємства на практичну реалізацію моделі інноваційно-інвестиційного розвитку вітчизняної економіки.

Запитання для самоконтролю

1. Які зміни відбулисяу структурі промисловості України зароки незалежності?

2. Якими чинниками обумовлене різке скорочення обсягів про­мислового виробництва у 1990-х pp. в Україні?

3. Як змінилася структура виробництва електроенергії в Україні за роки незалежності?

4. Які існують нові напрями розвитку електроенергетичної галузі України у XXI cm.?

Тема 4.1. Промисловість і промислова політика в Україні

5. Які найважливіші напрями реформування вугільної галузі визначено в програмі "Українське вугілля "?

6. У чому полягають особливості роботи нафтогазової промис­ловості України?

7. Чому металургійна промисловість України належить до експортно орієнтованих галузей економіки, чим це обумовлене?

8. Які зміни відбулися у роботі підприємств хімічної промис­ловості України після проголошення незалежності?

9. Що розуміють під промисловою політикою і чому необхідне державне регулювання промисловості України?

10. Які існують найважливіші напрями промислової політики в
Україні і чому?

Тема 4.2

Сільське господарство та основні

напрями аграрної політики в

національній економіці

План викладу і засвоєння матеріалу

4.2.1. Місце і роль сільського господарства у системі національної економіки.

4.2.2. Основні напрями аграрної політики в Україні.

4.2.3. Земельна реформа та зміна форм власності у сільському господарстві. Розвиток фермерських господарств.

4.2.4. Формування і розвиток аграрного ринку в Україні.
Запитання для самоконтролю.

Ключові слова:

- природно-ресурсний потенціал,- аграрна політика,

- сільське господарство, - земельна реформа,

- аграрна сфера, - фермерське господарство,

- аграрний ринок.

4.2.1. Місце і роль сільського господарства у системі національної економіки

Сільське господарство (с/г) є однією з основних галузей національного господарства, оскільки виробництво продуктів харчування - перша умова життя населення. Водночас воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на с/г продукцію постійно зростає, оскільки збільшується кількість міського населення. У сільському господарстві як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більшу кількість сільсько­господарської продукції.

Україна має величезні потенційні можливості для розвитку аграрного сектора національної економіки. На нашу державу

Тема 4.2. Сільське господарство та основні напрями аграрної політики

припадає Ч світових запасів чорнозему та 27 % орної землі в Європі (на одну особу в Україні припадає 0,68 га орної землі, тоді як в Європі в середньому цей показник становить 0,25 га).

За 17 років незалежності у сільському господарстві України здійснено суттєві структурні зміни, перебудовано земельні та майнові відносини. Внаслідок паювання землі біля 7 млн. селян стали власниками сертифікатів на земельні паї (частки), середній розмір яких становить 4 га.

Особливого значення набуває аграрно-промисловий комплекс (АПК). Тут виробляється 35 % валового продукту, працює 29 % зайнятого населення у національному господарстві, використо­вується 33 % основних фондів. Отже, розвиток господарства держави загалом значною мірою залежить від агропромислового комплексу і його головної складової - сільського господарства.

Щоб виконати ці завдання, слід здійснити комплекс заходів, що передбачають створення економічного механізму розширеного відтворення, реформування відносин власності і форм господарю­вання, економічного механізму, що разом з удосконаленням системи землеробства, ведення рослинництва і тваринництва, інженерно-технічного забезпечення, спрямовані на виконання відведеної ролі агропромисловому комплексу.

Першочерговим завданням при цьому є створення ефективного економічного механізму господарювання, що включає ціноутво­рення, кредитну й податкову системи та інші важелі регулювання виробництва. Щодо сільського господарства, то ці механізми мають враховувати сезонний характер і надто повільний обіг капіталу в процесі виробництва [24].

Водночас сільське господарство потребує суттєвого реформу­вання. Завдання реформи випливають з вибору, який зробила країна, - входження у світове товариство і перехід на ринкові взаємовідносини. Тому основне завдання реформи - забезпечення продовольчої безпеки держави й підвищення конкурентноздатності сільськогосподарської продукції на світовому ринку.

У цілому, можна окреслити такі основні компоненти розвитку та реформування сільського господарства в Україні.

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

Сьогодні необхідним є:

- вивчення передового досвіду ефективної роботи підприємств в умовах ринку;

- всебічна державна підтримка розвитку фермерських госпо­дарств у с/г. На локальному рівні цьому повинні сприяти:

- розвиток лізингової форми як засіб для поліпшення технічного забезпечення господарств;

- розвиток експорту сільськогосподарської продукції, біржової торгівлі, подолання збитковості тваринництва.

Нарівні держави відповідно:, - уведення системи пільгового кредитування сільськогоспо­дарського виробництва, негайне створення земельного банку; - створення сприятливих умов вітчизняним і зарубіжним

інвесторам агропромислового виробництва, забезпечення

гарантій для залучення інвестицій.

Особливо непокоїть те, що в питаннях фінансового забезпечення АПК не визначені головна мета і шляхи розв'язання цієї проблеми. Найважливішим тут має стати спрямування фінансового забез­печення АПК і в першу чергу сільського господарства.

До найбільшої проблеми на макроекономічному рівні слід віднести становлення аграрної фінансової системи. З одного боку, вона трансформується до ринкової економіки, а з другого - головна підвалина цього процесу - товарно-грошові відносини залиша­ються в нерозвинутому стані.

На розв'язання проблеми державної підтримки сільськогоспо­дарського виробництва спрямовані положення Указу Президента України щодо завершення в найближчі 3 роки формування інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції, розвитку механізмів фінансового лізингу, формування міжгосподарської інфраструктури щодо підвищення рівня технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва, захисту інтересів вітчиз­няного товаровиробника на внутрішньому ринку сільськогоспо­дарської продукції.

Тема 4.2. Сільське господарство та основні напрями аграрної політики

У результаті має бути відпрацьована стимулююча податкова політика щодо сільських товаровиробників. Основний шлях удосконалення податкової політики - диференціація податків на прибутки підприємств і обслуговуючих структур залежно від норми прибутку на капітал з урахуванням його обігу, подібно до того, як це запроваджено для фізичних осіб: чим більша величина доходів, тим більша частка від доходів перерозподіляється через податки. Крім того, потрібно зменшити кількість податків. Щодо єдиного земельного податку, то до його уведення потрібно підходити зважено. По-перше, земельний податок мають сплачувати власники земельних паїв (а не сільськогосподарські підприємства) і покри­ватися цей податок повинен за рахунок орендної плати або дивідендів. По-друге, єдиний податок на землю без урахування рівня прибутковості сільськогосподарських підприємств ще більше погіршить їх фінансовий стан [23 9д].

У цілому, необхідним є зменшення податків з відповідною диференціацією їх розмірів від обсягу доходів. Нині держава переглядає свою політику щодо агропродовольчого сектора еконо­міки, робить поступальні кроки для досягнення паритету цін у відносинах сільського господарства з державою, у відносинах з іншими галузями щодо цін на продукцію, яку вони поставляють сільському господарству. Потрібні невідкладні заходи щодо державного регулювання ринку: уведення протекціонізму цін з метою захисту внутрішнього ринку, законодавче утвердження цін підтримки і цін відтворення (еквівалентних); забезпечення пари­тетності обміну між сільським господарством, постачальниками ресурсів і переробниками сировини.

Важливе значення мають науково-консультаційне та інформа­ційне забезпечення агропромислового виробництва.

Без впровадження нових технологій виробництва і переробки сільськогосподарської продукції неможливо значно підвищити врожайність сільськогосподарської продукції, продуктивність тварин, зменшити витрати на виробництво, тобто забезпечити конкурентноздатність сільськогосподарської продукції на світових і європейському ринках.

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

Дата добавления: 2014-12-16