Локальні нормативно-правові акти

Інформація про особу в адміністративній процедурі

обов'язковим учасником адміністративної процедури є фізична (громадянин України, іноземець, особа без громадянства) або юридична особа, яких у західному праві часто називають «приватна особа». В українському законодавстві існує ще така категорія суб'єктів як «легалізована громадська організація, що не має статусу юридичної особи», яка виступає у відносинах через своїх членів — фізичних осіб.

У процедурному значенні можна виділити такі категорії приватних осіб:

) особа, яка звертається до адміністративного органу із заявою, в тому числі за отриманням адміністративної послуги (заявник);

) особа, щодо якої приймається акт за ініціативою адміністративного органу, в тому числі в порядку здійснення контрольних повноважень (адресат);

) особа, яка вступає в адміністративну процедуру за власною ініціативою або залучається за ініціативою адміністративного органу, оскільки рішення у справі може вплинути на її права чи законні інтереси (заінтересована особа);

) особа, яка звертається до адміністративного органу зі скаргою на рішення, дії та бездіяльність адміністративного органу (скаржник).

Щоб брати участь в адміністративній процедурі, приватна особа повинна володіти дієздатністю. Звичайно дієздатними в адміністративній процедурі є фізичні особи, які є дієздатними згідно з цивільним правом, тобто з вісімнадцяти років. Але не повинно існувати жодних перешкод для участі в адміністративній процедурі неповнолітніх осіб, які мають суб'єктивні права або обов'язки відповідно до норм матеріального адміністративного права. Приміром, громадянин після досягнення 16-річного віку зобов'язаний отримати загальногромадянський паспорт, тому не повинно бути жодних процедурних перешкод у виконанні ним цього обов'язку. Інший приклад: особа з 16 років має право на керування мотоциклом, отже, вона повинна мати можливість самостійно звернутися до відповідного адміністративного органу за отриманням даного посвідчення про це та мати інші права, необхідні для цього.

До локальних нормативних актів належать акти, що видаються державними установами та організаціями всіх форм власності для регламентації своїх внутрішніх питань і які поширюються на членів цих організацій (наприклад, нормативні накази керівників підприємств, Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо). Акти цієї групи спрямовані на деталізацію вимог загальної норми права стосовно умов діяльності відповідного колективу.

Локально-правові акти можуть прийматися в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що своїм характером потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підприємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП встановлює, що тривалість робочого часу при 5-ден-ному робочому тижні визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. А отже, локальна норма тут є результатом конкретизації норми, що має вищу юридичну силу. Однак локально-правові норми існують не лише для конкретизації. їх роль вагоміша, вони, крім цього, покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні праці. І в сучасних умовах саме цьому напряму локальної нормотворчості надається пріоритет. Його основний зміст — розширення гарантій трудових прав працівників, поліпшення умов їх праці.

Основні принципові положення, які покликані забезпечувати мінімальний рівень гарантій трудових прав найманих працівників, визначаються в централізованому порядку, а все інше може досягатися за допомогою локального регулювання. При цьому необхідно лише, щоб на локально-правовому рівні права працівників не були менш гарантовані, ніж це встановлено централізовано. Отже, все, що зміцнює права працівника, буде вважатися таким, що відповідає дотриманню законності у трудових відносинах. Наприклад, локальна норма, яка встановлює тривалість робочого тижня на підприємствах 39 годин, визнаватиметься такою, що не погіршує права працівників і не вступає в суперечність із відповідною нормою закону, яка виходить із 40-годинного робочого тижня.

Локальні норми належать до так званого делегованого законодавства у його попередньо санкціонованому варіанті. Це означає, що держава наперед санкціонує правомірність встановлення прав і обов'язків певними недержавними структурами у визначених законом випадках. Суб'єктами локальної нормотворчості можуть бути роботодавець і профком при встановленні режиму робочого часу або ж наймані працівники і роботодавець при укладенні колективного договору. Локальні акти можуть прийматися роботодавцем і самостійно (наприклад, видання посадових інструкцій). З розширенням прав власника, зокрема у сфері трудових відносин, кількість локальних норм, прийнятих ним самостійно, буде збільшуватись.

Дія локально-правових актів в часі може обмежуватись певним терміном, або ж вони можуть вважатися чинними до їх скасування чи зміни в установленому порядку.

Найбільш поширеними актами локального характеру на підприємствах є: колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції з охорони праці, графіки відпусток тощо.

Майнові права державних службовців.

Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГКУ) передбачено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Визначення поняття вказуює, що такі права можуть бути майнові (право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної господарської організації; право на отримання активів даної господарської організації в разі її ліквідації, а також можуть включати інші права, передбачені законом або установчими документами) та особисті немайнові/організаційні права (право на управління господарською організацією).

Стаття 42 Конституції України передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частини перша, друга, четверта статті 41).

Законодавством України не передбачено заборони володіти корпоративними правами для державних службовців, однак встановлено обмеження їх реалізації.

Зокрема, пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України ”Про засади запобігання і протидії корупції” (далі - Закон) передбачено, що державним службовцям заборонено займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту), якщо інше не передбачено Конституцією або законами України.

Частина друга статті 167 ГКУ визначає, що володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом.

Конституційний Суд України своїм рішенням від 13.03.2012 № 6-рп/2012 визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення пункту 2 частини першої статті 7 Закону України „Про засади запобігання і протидії корупції“ від 7 квітня 2011 року № 3206–VI, згідно з яким особам, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 4 цього закону, забороняється входити до складу органу управління підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку, за винятком встановлення заборони вказаним особам брати участь у загальних зборах такого підприємства або організації.

Тобто, встановлена заборона не поширюється на володіння та/або реалізацію державними службовцями корпоративних прав, не пов’язаних з участю (членством) в управлінні поточною діяльністю господарського товариства.

Законом України ”Про державну службу” серед обмежень, пов'язаних з прийняттям на державну службу, що встановлені статтею 12, не передбачено обмеження згідно з яким особа, яка володіє корпоративними правами не може бути призначена на посаду в державному органі та його апараті. Тобто необхідність відчуження особою, яка претендує на зайняття посади державного службовця своїх корпоративних прав законодавством не передбачено.

Враховуючи вищезазначені вимоги законодавства, володіння державними службовцями корпоративними правами та/або реалізація корпоративних прав не порушує обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, встановлене пунктами 1 та 2 частини першої статті 7 Закону України ”Про засади запобігання і протидії корупції”, якщо таке володіння не пов'язане із входженням їх до складу органів, якими здійснюється безпосереднє управління підприємствами і організаціями, що мають на меті одержання прибутку.

Дата добавления: 2014-12-16