Хто? Що? Де? Коли? Чому? Для чого? Як?

На сьогоднішній день такий понятійний перелік є основою позиціонування (створення й підтримання зрозумілого для клієнта образу, іміджу).

Якщо взяти за основу ці загальні запитання, то можна сфор­мулювати певну класифікацію топосів.

Перша група (хто? що?) — це топоси, пов'язані з сут­ністю предмета промови.

До них належать: ім'я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне тощо.

Основні результати мисленних операцій, пов'язаних з викори­станням першої групи топосів, докладно описані в такому розділі логіки, як «Поняття». Для оратора важливо знати й пам'ятати, принаймні, логічну структуру поняття, правила операцій поділу та визначення понять.

Друга група (де? коли? як?) — це топоси, пов'язані з обставинами виникнення, розвитку та існування

предмета.

До них належать: час, місце, засоби, походження, спосіб дії тощо. Досить ефективним топосом з цієї групи є топос «від цього до того».

Третя група (чому? для чого?) — це топоси, пов'язані з причинами та наслідками існування предмета.

До них належать: цілі, наміри, причини, наслідки тощо.

В класичній риториці топіка виступала джерелом пошуку до­ведень, аргументів. На сьогоднішній день теорія аргументації ви­ступає вже окремим напрямом наукових досліджень, що поєднує в собі здобутки логіки, риторики, еристики та інших дисциплін. Проте слід підкреслити взаємозв'язок топіки й аргументації. Тра­диційно топіка розглядалась як засіб, а аргументація - як ре­зультат використання цього засобу при розробці певної теми. З іншого боку, топіка застосовувалася не тільки для підготовки промов, загальною метою яких є переконання. Ті запитання, пошук відповіді на які призводить до винаходу матеріалу, можуть стати у пригоді й при створенні текстів, які більше спрямовані на інформування, а не на переконання. Для оратора ж пошук аргу­ментів на підтримку своїх тез завжди складав невід'ємну частину його підготовки до промови.

5. Аргументація й критика

Аргументація (від лат. «argumentum» — «основа») — це обґрунтування прийнятності, слушності певних тве­рджень або намірів дії.

Найбільш розробленою проблематика аргументації по­стає в логіці. Звичайно, оратор повинен враховувати здобутки ці­єї дисципліни. З іншого боку, поняття логічної та риторичної ар­гументації відрізняються між собою. Логічна аргументація — не лише окремий випадок риторичної аргументації.

Згадаємо, що в Арістотеля логос є тільки одним із модусів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до області логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зо­середжується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє се­бе можливості використання інших способів впливу (в деяких випадках більш ефективних).

Інколи аргументацію розглядають не просто як процедуру обгрунтування, а й як сукупність аргументів, що наводять на під­тримку певних тез. Таке уявлення більше відповідає другом) розділу риторики «Диспозиція». У ньому аргументація виступає вже як певна частина ораторської промови.

6. Структура та види аргументації

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

Теза (бід давньогрец. «thesis» — «положення») — це твер­дження, в якому оратор намагається переконати ау­диторію.

Аргументи — це твердження, за допомогою яких ора­тор обґрунтовує тезу. Форма (схема) — це спосіб зв'язку аргументів і тези.

\

Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на тих, що є важливими для ораторської діяльності.

1) Залежно від способу обгрунтування розрізняють:

• емпіричну аргументацію;

• теоретичну аргументацію.

2) Залежно від форми (схеми) розрізняють:

• симптоматичну аргументацію;

• причинну аргументацію;

• аналогійну аргументацію.

3) Залежно від процедури обгрунтування розрізняють:

• пряму аргументацію;

• непряму аргументацію.

Стосовно першої класифікації слід підкреслити, що вже Арістотель поділив способи переконання на нетехнічні та технічні:

«Нетехнічними я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше [без нас]; сюди належать: свідки, показання, дані під тортурами, письмові договори та ін.; технічни­ми ж [я називаю] ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів, так що першими з доказів можна тільки користуватися, інші ж потрібно [попередньо] знайти».

На сьогоднішній день ці поняття можна визначити таким чином:

Емпірична аргументація — це обґрунтування тези шля хом безпосереднього звертання до дійсності.

Аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо.

Теоретична аргументація — це обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування.

Аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор.

Насправді в ораторській практиці часто зустрічаються такі ви­падки, в яких аргументація поєднує в собі й звернення до досві­ду, і теоретичні міркування.

Розглянемо приклад аргументації, який має досить давню іс­торію:

«Усі люди є смертними.

Сократ людина.

Отже. Сократ с смертним».

Перші два твердження в цьому прикладі є аргументами, а останнє— тезою. Звичайно, в ораторських промовах навряд чи можна знайти аргументацію саме в такій формі. Навіть цей при­клад мав би скоріше вигляд:

«Сократ є смертним, оскільки він — людина».

Арістотель називав подібні міркування ентимемами.

Для розуміння особливостей аргументації в риториці вищенаведені приклали показові в тому відношенні, що тези в ораторсь­ких промовах дуже часто йдуть попереду аргументів. Тобто оратор спочатку формулює тезу, яку йому потрібно обгрунтувати. Для цього він виявляє аргументи, які б допомогли вплинути на аудиторію. У логіці ж все відбувається навпаки. В ході міркувань людина здобуває із наявного знання (засновків, аргументів) нове знання (висновки, тези).

Емпіричну аргументацію, як це може здатися із визначення, не слід пов'язувати виключно з природничими науками. В оратор­ській практиці такою аргументацією виступає використання фак­тів як прикладів. Арістотель писав про те, що приклади й ентимеми є загальними засобами переконання.

«Прикладами потрібно користуватися в тих випадках, коли не маєш ентимем для доведення, оскільки для того, щоб переконати, потрібне [яке-небудь] доведення; коли ж [ентимеми] є, то при­кладами слід, користуватися як свідченнями..,».

Саме в цьому значенні застосування прикладів розглядають як емпіричну аргументацію.

Приклади — це висловлювання про одиничні факти (від лат. зроблене, здійснене), що виступають як аргументи для підтвердження тези загального характеру.

Найчастіше такі аргументи використовуються при обгрунту­ванні оратором тих намірів дії, на які він чекає від аудиторії, коли наводять певні ситуації з життя відомих людей та ін. Тоді в якос­ті прикладів можуть виступати притчі, байки, тобто випадки, до яких ми неможемо апелювати як до спостережуваних фактів. Однак подібні аргументи теж покликані підтвердити тези загаль­ного характеру. При обгрунтуванні певних дій вони досить ефек­тивно впливають на слухачів. Як відомо. Ісус навчав народ притчами. (Матв.. 13, 3 9; 18--23).

Друга класифікація дає можливість оратору, з одного боку, грамотно аналізувати аргументації інших людей, а з іншого самому правильно використовувати аргументативні схеми при побудові промови.

Виділення різних типів аргументації в цій класифікації грун­тується на тому, яке відношення покладене в основу зв'язку ар­гументів і тези. У літературі з логіки щодо форми аргументації розрізняють дедуктивну та недедуктивну залежно від типу мір­кування, за яким розгортається аргументація. Скоріше за все, симптоматична аргументація може бути зіставлена з дедуктив­ною, причинна з недедуктивною, що ґрунтується на індуктив­них міркуваннях, аналої піна з недедуктивною, що грунтується на міркуваннях за аналогією.

У риториці доречним є використання термінів симптоматична, причинна та аналогійна види аргументації.

Симптоматична аргументація — це обґрунтування

тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі.

Загальна схема симптоматичної аргументації має такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1)С прийнятне для В і

2) С характерне для А.

Вищенаведений приклад «Сократ? е смертним, оскільки він людина» є прикладом симптоматичної аргументації:

Смертність (А) характерна для Сократа (В), тому що:

1) Сократ (В) є людиною (С) і

2) Для всіх людей (С) характерна смертність (А).

Симптоматичну аргументацію можна вважати подальшою роз­робкою топосів першої групи, які пов'язані з сутністю предмета промови. У такий спосіб оратор із положень загального характе­ру на підставі наявності певних ознак у предмета виводить тезу окремого характеру.

Причинна аргументація — це обґрунтування тези шляхом наведення причинно- наслідкового зв'язку між аргументами і тезою.

Загальна схема причинної аргументації має такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1)А прийнятне для С і

2) С веде до В.

Саме за такою схемою розгортається аргументація Ш.-Л. Монтеск'є:

«У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні в своїй поведінці й навіть у своїх пороках І чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості цього клімату не в змозі дати їм стійкість».

У країнах помірного клімату (А) живуть непостійні в своїй поведінці народи (В), тому що:

1) Помірний клімат (А) має недостатньо визначені властивості (С) і

2) Недостатньо визначені властивості клімату (С) ведуть до нестійкості в поведінці народу (В).

Причинну аргументацію можна вважати подальшою розроб­кою топосів третьої групи, що пов'язані з причинами та наслід­ками існування предмета.

Аналогійна аргументація — це обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в ар­гументах, з тим, що говорять у тезі.

Загальна схема аналогійної аргументації мас: такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1)Л прийнятне для С і

2) С порівняне з В.

Саме за такою схемою розгортається аргументація в одній з максим Ж. де Л а б р ю й е р а:

«На вчену жінку ми дивимось як на коштовну шпагу: вона ре­тельно оздоблена, вишукано відполірована, вкрита тонким граві­юванням. Цю настінну прикрасу показують знавцям, але її не бе­руть з собою ні на війну, ні на полювання, адже вона так само непридатна до справи, як манежний кінь, навіть відмінно ви­їжджений».

У цьому прикладі наявні дві аналогійні аргументації:

I. Ні на війні, ні на полюванні не потрібна (А) вчена жінка (В), тому що:

1) Ні на війні, ні па полюванні не потрібна (А) коштовна шпа­га (С) /

2) Коштовна шпага (С) подібна до вченої жінки (В).

II. Непридатна до справи (А) вчена жінка (В), тому що:

1) Непридатний до справи (А) манежний кінь (С) /

2) Манежний кінь (С) подібний до вченої жінки (В).

Пряма аргументація — це вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтову­ють тезу.

Непряма аргументація — це вид аргументації, в ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (тверджен­ня, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.

Непряма аргументація буває двох видів:

• апагогічна;

• розділова.

В основу апагогічної аргументації покладене міркування за схемою «доведення від протилежного» (згадайте деякі доведення теорем із курсу «Геометрія»). Думка в таких міркуваннях руха­ється від формулювання антитези через виведення з неї та аргу­ментів протиріччя (двох тверджень, одне з яких заперечує інше) до неприйнятності антитези й слушності самої тези.

В основу розділової аргументації покладене міркування за такою схемою. Спочатку формулюють положення, які конкуру­ють із тезою, й саму тезу. Потім показують неслушність конку­руючих із тезою положень. Тим самим опосередковано ствер­джують прийнятність самої тези. Для того, аби теза в такій аргументації мала достовірний характер, необхідно па першому етапі врахувати всі можливості. Розділова аргументація с пода­льшою розробкою топосу «розгляд альтернатив». У такому випа­дку оратор, як зазначалось вище, формулює перед аудиторією рі­зні точки зору на предмет промови, потім показує їх неслушність, окрім тієї, що репрезентує тезу оратора. Досить ефективним є за­стосування розділової аргументації в підготовленій аудиторії.

6. Поняття про критику та її види

Як було наголошено вище, знання структури та видів аргументації дає можливість оратору побачити «слабкі місця» і грамотно розкритикувати положення інших людей. Дійсно, ора­торська промова не народжується у вакуумі. Існують інші думки щодо досліджуваного предмета, а оратор повинен переконати ау­диторію у правильності саме своєї позиції. Навіть якщо ці думки явно не виражені, оратор може сформулювати їх, ввести у свою промову й показати їх неспроможність.

На сьогоднішній день термін «критика» (від грец. мистецтво розрізняти ) має; декілька значень. Наприклад. цим терміном позначають такі висловлювання, які містять негативну оцінку думок чи дій певних людей, або виявляють недоліки в ду­мках чи вчинках інших людей.

Критика — це обґрунтування неприйнятності певно аргументації.

У літературі з логіки більш уживаним щодо подібних процесів є термін «спростування». Однак в ораторській діяльності така процедура майже не зустрічається. Справа в тому, що спросту­вання(опровержение(рус.) це обгрунтування логічними засобами (переважно у фо­рмі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істин­них аргументів.

Побудова критики передбачає наявність певної аргументації Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямо­вана критика, розрізняють такі її види:

• критика тези;

• критика аргументів;

• критика форми.

Критика тези — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалось іншою людиною.

Як правило, для критики тези вибирають:

• шлях «зведення до абсурду» або

• шлях обгрунтування антитези.

Перший шлях передбачає виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

Другий шлях передбачає, по суті, побудову оратором аргуме­нтації на користь власної тези, коли вона с антитезою до запро­понованого іншою людиною положення.

Критика аргументів — це вид притики, який спрямова­ний на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на під­тримку своєї тези.

Наприклад, оратор може показати, що неприйнятними є нас­лідки з наведених аргументів або продемонструвати обгрунтова­не заперечення вихідних положень іншої людини.

Часто вважають, що критики аргументів достатньо для ви­знання неприйнятності тези. Насправді це не зовсім так. За допо­могою такої процедури теза визнається лише необгрунтованою й у іншої людини залишається можливість підібрати більш вагомі аргументи на її користь

Критика форми — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами та тезою іншої людини.

Наявність такого зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, [цо встановлені.юпкою для певних видів міркувань.

Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргу­менти не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргумен­тації.

8. Види аргументів

Залежно від модусів публічного виступу розрізняють види аргументів в ораторській промові:

• аргументи до логосу;

• аргументи до стосу;

• аргументи до пафосу.

Аргументи до логосу — це твердження, які стосу­ються предмета промови, тези, яка захищається оратором.

Вони отримали назву «до суті справи». У логічній аргументації саме такі аргументи вважаються коре­ктними, а всі інші розглядаються або як певні хитрощі, або навіть як помилки, здебільшого навмисні (софізми).

Аргументи до етосу й аргументи до пафосу — це і твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії).

Їх основу складає ціла група аргументів, що отримали назву «до людини».

Найбільш поширеними серед аргументів до етосу є:

• аргумент до авторитету;

• аргумент до особи.

Аргумент до авторитету— це наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зраз­ком для аудиторії.

У деяких випадках оратор може насправді й не поділяти ду­мок авторитетних джерел, однак він розраховує на те, що слухачі не наважаться сперечатися з такими положеннями. Аргумент до

авторитету має багато різноманітних форм:

1. авторитет конкретної людини (наприклад, цитати),

2. авторитет суспільної думки,

3. авто­ритет установи,

4. авторитет досади,

5. авторитет віку,

6. власний авто­ритет тощо.

Слід підкреслити, що можливості окремої людини обмежені. Далеко не все в житті можна самостійно проаналізувати та пере­вірити. Так чи інакше людина покладається на думки інших, на знання, здобуте людством протягом історичного розвитку.

У повсякденному спілкуванні аргументам до авторитету буває дуже важко протистояти. В подібних випадках потрібно зважати не на те, що думка висловлена видатною людиною, а на те, чи є вона прийнятною, слушною.

Аргумент до авторитету використовується здебільшого саме в аргументації, коли оратор спирається на думки інших людей при обгрунтуванні своїх тез.

Аргумент до особи — це твердження, що підкреслюють особистісні якості ін­шої людини.

Якщо оратор апелює до позитивних рис, тоді цей аргумент постає як різновид аргументу до авторитету. Загальну схему його застосування можна представити таким чином:

«X» с хороше ю людиною.

Отже, її аргумент слід прийняти.

Власне аргументом до особи вважається все ж таки посилання на реальні або уявні недоліки інших людей. За допомогою такого аргументу опонент постає в кумедному вигляді або як ненадійна людина, якій не можна довіряти. Загальну схему застосування аргументу до особи можна представити таким чином:

«X» с поганою людиною.

Отже, її аргумент не слід приймати.

Аргумент до особи має багато різноманітних форм:

X неправ­дива людина.

X нерозважлива людина:

X не може реально оціни­ти ситуацію;

X має низькі моральні стандарти;

X некомпетентна людина:

X належить до групи людей, які займають упереджену позицію, не дотримуються моральних принципів тощо.

Крім то­го, аргументом до особи може виступати твердження про непо­слідовність співрозмовника, коли людина говорить одне, а сама робить інше. В таких випадках оратор здійснює «атаку па особу» іншої людини з метою дискредитації її положень.

Аргумент до особи здебільшого використовують при критиці тверджень інших людей. Оратор у своїй промові намагається продемонструвати, що певні думки не є переконливими, оскільки людям, які їх наводили, не можна довіряти.

Досить яскраво стосовно того, як протистояти аргументам до етосу, висловився відомий німецький філософ І. Лейбниць:

«Насправді, якщо з поваги я не насмілюсь заперечити, або якщо я не маю нічого кращого сказати, або якщо я собі суперечу, то звід­си зовсім не випливає, що Ви праві. Я можу бути скромним, неосвіченим, можу помилятися, але й Ви також можете помилятися».

У сучасній риториці подібна тактика захисту теж є різновидом аргументу, яка отримала назву («ти теж»).

Взагалі будь-яка риса людини може стати об'єктом аргументів до етосу. Однак ефективними вважаються такі аргументи, за до­помогою яких оратору вдається переконати аудиторію в прийня­тності чи неприйнятності певних положень.

Аргументи до пафосу— це твердження, які апелюють і до почуттів.

Вони спрямовані на те, щоб викликати в аудиторії такі почут­тя, які б сприяли прийняттю слухачами тез оратора. Ставка виключно на логос не завжди приносить бажаний ефект. Наведемо приклад:

Чудового травневого ранку Енді йшов нью-йоркським Центральним парком на співбесіду щодо майбу­тньої роботи. Він був настільки стурбований своїм майбут­нім, що не помічав навколишню красу: молодого листя на деревах, сонячних променів, які віддзеркалювались від озера. Раптом його увагу привернув жебрак, поряд з яким стояв плакат: «Я СЛІПИЙ». Ця мольба явно не хвилювала жителів міста й туристів, які квапливо проходили повз. На якусь мить Енді подумав про те, чого позбавлена ця людина тако­го чудового дня, і підійшов до жебрака.

— Я не можу дати вам грошей, — пояснив Енді, — оскільки сам кілька місяців без роботи. Але. якщо ви не проти, я мо­жу допомогти вам іншим способом. Я би хотів внести деякі зміни у ваше прохання по допомогу.

Здивований жебрак деякий час вагався, а потім сказав:

— Робіть, що хочете. Але мушу вам сказати, що навряд чи знайдуться слова, які здатні викликати співчуття у жителів цього міста до чергового жебрака.

— Енді дописав кілька слів на плакаті й пішов.

— Через кілька годин він повертався і з задоволенням відмітив, що новий плакат довів свою ефективність у розкритті сер­дець і гаманців перехожих.

— Справи у вас пішли значно краще, - - сказав Енді жебраку.

— Точно, відповів той, а потім, упізнавши голос, запитав: Що ви зробили з моїм плакатом?

— Я лише додав кілька слів, - пояснив Енді. –

— Тепер там написано: «Я СЛІПИЙ, А НА ВУЛИЦІ ВЕСНА...».

Серед аргументів до пафосу найбільш поширеними є

• аргумент до вигоди;

• аргумент до пихи;

• аргумент до жалю;

• аргумент до сили;

• аргумент до публіки.

Аргумент до вигоди — це тве­рдження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обгово­рюється.

А. Шопенгауер оцінює цей аргумент як таку хитрість, яка ро­бить зайвими всі інші аргументи:

«Адже все, не поєднане з вигодою, в більшості випадків зда­ється інтелекту безглуздим».

У сучасній практиці спілкування аргумент до вигоди найчас­тіше застосовується в рекламі.

Сила впливу подібних аргументів зумовлюється тим, що усві­домлення особистої зацікавленості в певній проблемі підвищує інтерес слухачів до ораторської промови. Для більшості людей найголовнішою людиною в житті є вони самі. Тому оратору по­трібно подбати про те, щоб слухачі могли в його промові знайти відповідь на запитання: «Навіщо це мені?».

Аргумент до пихи — це тве­рдження, що підкреслюють певні якості співрозмовників, розхвалюють їх.

Оратор розраховує на те, що під впливом компліментів інша людина стане більш поступливою, тому їй простіше буде нав'я­зати свою думку. Для того, аби похвала діяла, їй навіть не обов'яз­ково бути точною. Тобто людина може усвідомлювати, що за до­помогою компліментів підлесник намагається домогтися певної вигоди для себе, однак протистояти похвалі все одно дуже важко.

У процесі спілкування співрозмовники досить чутливі до компліментів. Вони здатні надавати людині позитивні емоції. Комплімент слід відрізняти від лестощів. У багатьох випадках неприкриті лестощі сприймають негативно («Не люблю комплі­ментів»).

Комплімент це невелике перебільшення якоїсь чес­ноти, яку сама людина бажає бачити в собі. Мета компліменту полягає в тому, щоб принести задоволення аудиторії й запрогра­мувати її на прихильне сприйняття промови. Слухачі прихильно реагують на позитивні зауваження про них самих, про їхні досяг­нення, про їхню організацію тощо.

Компліменти здебільшого слід застосовувати у вступі та в завершенні промови. Наприклад;

«Яке задоволення — бути присутнім тут. Насамперед мені хочеться привітати вас з тією творчою енергією, яка дозво­лила вам залишатися з нами протягом кількох років. Повір­те, щоб вижити в цьому енергійному бізнесі, потрібна особ­лива кмітливість».

Аргумент до жалю — це твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор.

У подібних випадках посилаються на тяжкі обставини, скрут­не становище для того, аби розжалобити аудиторію й домогтися від неї прийняття положень оратора.

Найчастіше подібним аргу­ментом користуються студенти на іспитах чи заліках.!!!!!!

Дата добавления: 2014-12-17