Старанне вивчення всього, що складає цілісність людсько­го духу»

В центрі філософування представників італійського Відро­дження було слово, культ прекрасного і чистого класичного мов­лення. Слово ототожнювалось із «знанням» і «доброчесністю». Звідси ідея виховання душі через вивчення античних творів, ідея актуалізації через «studia humanitatis» можливостей, закладених природою в індивіді. «humanitas» для латинських авторів (на­приклад, Цицерона) означав приблизно те саме, що давні греки виражали терміном «пайдейя», тобто виховання й освіту людини. У гуманістів цей термін означав повноту й неподільність приро­ди людини. Вважалось, що в становленні духовної освіти основ­на роль належить словесності, а саме поезії, риториці, історії та

філософії.

Розгорнуте тлумачення поняття «studia humanitatis» належить Колюччо Салютаті (1331—1406). Він підкреслює, що, на відмі­ну від природничих наук, «згасііа питапііаііз» спрямовані на пі­знання не зовнішнього світу, а людського буття, й у цьому їх ве­лика практична цінність. Вони грунтуються на досвіді язицької та християнської культури й покликані формувати нову людину, що володіє високою якістю — humanitas. Цю якість К. Салютаті ро­зуміє як здатність до доброчесних вчинків, що виробляється до­свідом і освітою. humanitas (людяність) — не тільки прекрасна властивість душі, але також практичний досвід і вченість. Добро­чесність і знання набувають істинного смислу в життєвій практи­ці людини. Оскільки humanitas не дана людині від народження, засвоєння цієї властивості стає підсумком наполегливої праці, але саме вона веде людину до найвищого блага на землі.

В тлумаченні humanitas полягає сутність гуманістичної про­грами К. Салютаті. Риторика повинна стати провідником мудрості, служницею філософії, але остання не може бути до кінця зро­зумілою без красномовства. Зв'язок риторики і філософії очевид­ний — вивчення однієї передбачає знання іншої. Салютаті звер­тає увагу на всепроникливе значення обох наук у системі знання:

«філософія — королева наук», риторика — найвизначніша з мистецтв, «те саме (мистецтво), яке прикрашає й возвеличує всі інші науки, як спекулятивні, так і практичні».

Ідеал Салютаті — повнота знання у поєднанні з красою і си­лою мовлення.

Учень К. Салютаті — Леопарда Бруні (1370 — 1444) — визна­чав «studia humanitatis» таким чином:

«пізнання тих речей, які стосуються життя і звичаїв і які вдосконалюють та прикрашають людину».

У цьому процесі важлива роль належить у тому числі й рито­риці. Л. Бруні в своїй праці «Про наукові і літературні заняття» відмічав необхідність читання ораторів для здобуття належної освіти. Оскільки:

«У ораторів ми навчимося вихваляти благодіяння і прокли­нати злодіяння, підбадьорювати, перекопувати, хвилювати, страшити. Хоча все це роблять і філософи, однак (не знаю, яким чином) саме у владі оратора викликати гнів, милосер­дя, збудженість і пригніченість душі. Далі, особливими зна­ряддями ораторів є словесні прикраси й образність думок, що осяюють промову, ніби зірки, і роблять її чарівною; їх ми і запозичимо у ораторів для письма та розмови й оберне­мо на свою користь, коли цього буде вимагати справа. Зре­штою, візьмемо у них словесне багатство, силу висловлю­вання й, у якості зброї, як я б сказав, всю життєву силу і могутність мовлення».

Інший відомий гуманіст Лоренцо Валла (1407 — 1457) хотів залучити для поновлення богослов'я «риторичну науку» на противагу «діалектиці». Він ототожнює об'єкт філософського дослідження з об'єктом риторики. Предмет риторики — це все те, що в історичній діяльності може бути виражене людською мовою.

У роботі «Диспути про діалектику» Лоренцо Валла відносить діалектику до риторики. Він заперечує і вважає взагалі безглуз­дим визначення діалектики як «мовлення двох» від «діа» — два і «логос»— мовлення. Діалектика— це своєрідний метод. Вона становить собою частину риторики, оскільки і діалектика, і рито­рика використовують силогізми (міркування), однак у риториці силогізм прикрашений. Діалектик прагне навчити, а оратор, крім цього, прагне також принести задоволення, переконати в необ­хідності праведного способу життя, здійснюючи при цьому по­хвалу тому, що варте похвали, й огуду тому, що на неї заслуго­вує. Діалектика і риторика як одяг, який людина міняє в залежності від місця перебування:

«...так діалектик, промова якого має домашній і приватний характер, не зможе отримати того блиску й тієї величності, які отримує оратор...».

Тобто діалектика в епоху Ренесансу на відміну від епохи Се­редньовіччя виступає як деяка допоміжна майстерність для ора­тора.

І все ж таки існувала небезпека перетворення риторики в чис­то літературне явище, що прагне досягти ідеалу мовної вишука­ності. Саме це ми спостерігаємо у творчості Ермолао Барбаро (близько 1453 — 1493), який був автором витончених промов.

Барбаро виходив із вимоги, як зазначається в одному з його листів, запобігти розходженню між формою і змістом, що прояв­ляється у філософів і юристів на шкоду формі, Його програма полягає в тому, щоб нещадно боротися проти таких «філософів», які намагаються відокремити філософію від красномовства. Од­нак згодом культ «гармонії» (узгодженість звуків, витонченість фраз, відсутність різкості) зробили його послідовним прихильни­ком мовної витонченості. Так він приходить до розуміння пере­кладу як «прикрашання»:

«Я перекладаю всі книги Арістотеля, прикрашаючи їх, на­скільки можу, ясністю, своєрідністю, вишуканістю».

Тобто творчість Ермолао Барбаро яскраво засвідчує той пункт, до якого поступово приходить розвиток риторики як мистецтва говорити витончено. Саме таке тлумачення риторики було закладене ще концепцією Квінтіліана.

Взагалі в епоху Ренесансу відбулася цікава суперечка про ри­торику між Ермолао Барабаро та іншим відомим філософом — Джованні Піко делла Мірандола (1463 — 1494).

Джованні Піко вважав:

«Немає освіченої людини без обізнаності у вишуканій слове­сності; але без посвячсності у філософію немає людини. Му­дрість, позбавлена красномовства, може приносити користь, але нерозумне красномовство, подібно до меча в руках боже­вільного, не може не приносити величезної шкоди».

Філософу ні до чого витонченість, вправність, принадність. Він розраховує не на оплески натовпу, а на мовчазне захоплення обраних. У високих матеріях краса слова лише шкідлива. Неда­ремно Святе Письмо викладене «скоріше грубо і незграбно, ніж витончено». Тут важливе «що», а не «як». Саме тому Платон хо­тів вигнати поетів з міста, де правлять філософи.

Піко вважає, що філософські міркування ие потребують сло­весних прикрас. Він також заперечує думку про те, що медоточи­ве красномовство ие є для них перешкодою, оскільки ніби поле­гшує сприйняття.

Тільки три речі прикрашають філософію: життя автора, що відповідає його філософській системі; істинність мовлення і ску­пість мовлення. Філософія повинна предстати перед людьми без ораторських шат, «вся перед очима». На думку Піко, не існує во­рожнечі мови й серця. Однак можна жити без мови, нехай пога­но, але не без серця.

Хоча в кінці свого листа до Ермолао Барабаро Піко пом'якшує свою позицію, говорячи, що краще вірне і некрасиве мовлення, ніж красиве, але невірне.

Крім цього, Піко зауважує, що його висловлювання про спів­відношення риторики та філософії мають лише підштовхнути Барбаро до палкого захисту красномовства.

У листі-відповіді Барбаро спростовує позицію Джованні Піко, оскільки, на його думку, положення: «оратори говорять неправ­ду»; «мовлення оратора ніжне та приємне»; «дике й брутальне мовлення сповнене величності» невірні в усіх відношеннях. На­приклад, з того, що деякі оратори говорять неправду, не випливає, що всі оратори брешуть. Тобто в цій суперечці для обгрунту­вання своїх позицій і Піко, і Барбаро використовують не лише свою риторичну майстерність, але й знання з логіки.

Серед теоретичних праць з риторики епохи Відродження слід відмітити «Риторику» німецького філолога Філіпа Меланхтона (1497—1560). Вона була перекладена російською мовою в 1620 р. з оригінальними доповненнями і використовувалась як підручник.

XV—XVI ст. — це епоха Реформації в Церкві. Поширення на­бувають письмові суперечки. Наприклад, відома суперечка між засновником лютеранської церкви Мартином Лютером (1469— 1536) і гуманістом Еразмом Роттердамським (1469—1536).

Крім цього, в добу Відродження риторика збагатилася живими національними мовами, залишив латину старих підручників.

Таким чином, Античність і Ренесанс — це епохи, коли до рито­рики ставились із надзвичайною повагою. В епоху Відродження риторика посіла чільне місце серед «studia humanitatis». Виходячи з того, що головною своєю якістю «humanitas» людина не володіє від народження, то вона повинна здобувати її протягом всього життя через «studia humanitatis». Тут особливо наголошується на зв'язку риторики з філософією, бо красномовство без мудрості й доброчесності може бути небезпечним для багатьох людей. Інакше риторика перетворюється на суто формальну справу, що не пов'язана з істиною, моральністю, життям у цілому і не відповідає ідеалу універсальної людини. Слово тісно пов'язане з духом, що породжує його. Отже, не можна нехтувати цим і зосереджуватись виключно на слові, на різноманітних способах виразу.

5. Риторика в епоху Нового часу

Один із засновників філософії Нового часу — англій­ський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626) — писав, що ритори­ка, як і логіка, — це наука наук. Отже, її слід вивчати на високо­му рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу — це людський розум. А риторика, на ду­мку Ф. Бекона, якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в то­му, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для ви­конання потрібних дій. Відповідно, аргументи і засоби переко­нання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися залежно від характеру аудиторії. Бекон, зокрема, пише:

«І ця пристосованість і варіація стилю мовлення (якщо мати на увазі тут бажання досягнути найвищої досконалості) по­винні бути розвинені до такого рівня, щоб при необхідності говорити про одне й те саме з різними людьми, для кожного вміти знаходити свої особливі слова. А втім, як відомо, ве­ликі оратори в більшості випадків не цікавляться цією сто­роною красномовства (тобто політичною і діловою сторо­ною красномовства в окремому мовленні) і, прагнучи лише до прикрашання промови і витончених формулювань, не піклуються про гнучкість і пристосованість стилю, про ті особливості мовлення, які допомогли б спілкуванню з кож­ним окремо»

Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступа­ється мудрості. Тим не менш, воно виявляється особливо корис­ним у практичній діяльності та повсякденному житті.

У цілому для представників філософії Нового часу характер­ним було встановлення й обгрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Пока­зовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Пас­каля (1623 — 1662) «Про геометричний розум і про мистецтво пе­рекопувати». Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі:

«Шлях розуму найприродніший, адже не можна не пого­джуватися ні з чим, окрім істин доведених. Але найбільш звичайний, хоча і противний природі, є шлях волі. Всі ми скоріше захоплюємося не силою доведень, а тим, що подо­бається».

Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво переконання він роз­глядає як сукупність методично вивірених процедур, що склада­ються із дефініцій термінів, аксіом, доведення. Французький фі­лософ пропонує правила щодо кожного компоненту (всього 8 правил, але серед них виділяється 5 необхідних). У такий спо­сіб доведення постає як ґрунтовне й безсумнівне, найбільш на­ближене до геометрії.

Новий час — це період, коли бурхливо розвивається парламе­нтське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи прези­дентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).

Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788 — 1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота «Еристика, або мистецтво сперечатися». Як зазначає І. В. Хоменко:

«Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, — це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не під­тримує точку зору Арістотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції».

Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все бі­льше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.

Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетво­рюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мов­лення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. По­ступово складається негативне уявлення про риторичність як без­змістовність, пишномовне базікання тощо.

XIX ст. — це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.

6. Розвиток риторики в Україні

Українська риторика мае досить глибокі історичні ко­рені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбуваєть­ся вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією.

Саме тому Київська Русь залишила видатні пам'ятки насампе­ред гомілетичного красномовства. Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.) «Слово про закон і бла­годать».

Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кі­нець XVII — початок XVIII ст. Це часи розквіту риторики як на­вчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії

У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов'язково писав власний підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підруч­ник зазнавав значних змін.

На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Пев­ний розквіт курсів риторики припадає на кінець XVII — поча­ток XVIII ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу по­ряд з іншими типами промов. Зразком для підручників була ан­тична теорія красномовства, насамперед доробок Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п'яти роз­ділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятову­вання і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію дореч­ності.

На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.

Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували ора­тора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ре­несансний ідеал «універсальної людини», людини високоосвіче­ної, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах.

Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво-Могилянській академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича-Горбацького. Він складався з двох ча­стин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три тракта­ти («Про силу красномовства», «Про ораторську промову», «Про тему дослідження»).

Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677 — 1736). Слід відмітити, що в Києво-Могилянській академії існували певні традиції, які полягали в тому, що перед початком викладання ку­рсу риторики професори виголошували вступні промови перед студентами. В них вони, як правило, торкались загальних питань риторики, а також демонстрували її користь у повсякденному житті.

Ф.Прокопович розглядає визначення риторики, які пропону­вались різними античними авторами, і вважає найбільш вдалим таке визначення, яке належить Квінтіліану. Тобто риторика — це вміння добре говорити. Метою оратора, на думку українського ритора, є переконувати мовою, а завданням так складати промо­ву, щоб вона переконувала слухачів. Це положення Ф. Про­копович конкретизує таким чином:

«Аби досягти цього оратор повинен винаходити те, що найбі­льше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відпо­відному порядку, має сам те оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов'язково це все запам'ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання ора­тора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розкладати, мовно оформляти, охоплювати в пам'яті і виголошувати».

Таким чином, риторичний курс українського професора побу­довано за античними зразками і докладно висвітлює етапи ора­торської діяльності.

У цілому концепція риторики, яку пропонує Ф. Прокопович, прагне певним чином поєднати традиції Арістотеля та Квінтіліана. Адже промова оратора повинна не тільки переконувати, пока­зувати, що відповідь на важливі питання є правильною. Вона по­винна також викликати почуття насолоди у слухачів. Завдання оратора полягає не тільки в тому, щоб інформувати, а й зворуши­ти аудиторію. Тлумаченню почуттів присвячена ціла книжка в курсі риторики. Діяльність оратора оцінюється передусім тим, наскільки ефективною була його промова.

У 1716 р. російський цар Петро І запрошує Ф. Прокоповича до Петербурга. Український професор стає главою «Ученої дружи­ни», найближчим радником Петра І з питань освіти й церкви, те­оретично обґрунтовує його реформи.

Слід відмітити також указ Петра І 1724 р., який вплинув на розвиток практичного красномовства:

«Панам сенаторам... заборонити промову читати по папір­цю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була».

Можна стверджувати, що риторичні курси, які читались у Києво-Могиляиській академії, вплинули і на розвиток риторики в Росії. Зокрема, певним підсумком східнослов'янської риторики є праці Михайла Ломоносова (711 — 1765). Він був знайомий з працями Ф. Прокоповича в цій і галузі. Крім того, в примітках до роботи М. Ломоносова

Розвиток риторики в Україні в XIX — поч. XX ст. являє со­бою доволі строкату картину. Перебування нашої країни в складі Російської та Австро-Угорської імперій не давало можливості розвитку навіть української мови. Як відмічають дослідники:

«...мовами освіти, церкви, юриспруденції була російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська».

Тобто у цей період красномовство розвивається не рідною мо­вою. Варто відмітити певне піднесення судового ораторства, особ­ливо після судової реформи в Російській імперії 1864 р. Після за­провадження суду присяжних відповідно до цієї реформи значно зростає інтерес до публічних змагань між прокурорами та адвока­тами.

Окремо слід відмітити роботу Сергія Поварніна (1870 — 1952) «Спір. Про теорію і практику спору», яка вийшла друком у 1918 р. Ця робота являє собою спробу в систематичному та по­пулярному викладі подати ті знання, які було накопичено в ерис­тиці, логіці, риториці та психології спілкування.

Деякі аспекти праці С. Поварніна було висвітлено при розгля­ді питання про види аргументів. По-справжньому творчий доро­бок даного автора в галузі мистецтва суперечки оцінили тільки наприкінці XX ст. Багато з тих прийомів, що було розглянуто в роботі «Спір. Про теорію і практику спору», не втратили своєї значущості й на сьогоднішній день.

Наступним періодом піднесення ораторського мистецтва мож­на вважати відкриття у 1919 р. у Петрограді унікального навчаль­ного закладу — Інституту Живого Слова. Очолив його професор В. Всеволодський -Гернгрос. До складу викладачів цього інституту ввійшли відомі діячі того часу Ф. Зелінський (його промову на відкритті Інституту Живого Слова дивіться в додатку, текст № 5), А. Коні, А. Луначарський та ін. Як зазначає Г. М. Сагач:

«За найновішими програмами тут готували педагогів загаль­ноосвітньої школи, викладачів — спеціалістів з мистецтва мов­лення, ораторів судових, духовних, політичних, а також співаків, письменників, акторів тощо.

До програми входили унікальні предмети: теорія і історія ора­торського мистецтва, теорія поезії, прози, історія декламації, ри­тміка вірша, ритміка прози тощо».

Слід відмітити, що цей «риторичний ренесанс» був досить нетривалим в історії ораторського мистецтва. Загалом у період Радянського Союзу спостерігаємо певний занепад риторики як теорії.

Новий спалах у розвитку української риторики відбувається вже в період розбудови нашої незалежної держави. Останнім ча­сом інтерес до даної науки в Україні все більше зростає. Воло­діння навичками ораторського мистецтва на сьогоднішній день є необхідною умовою сучасного фахівця в будь-якій сфері. Опану­ванню риторики сприяють підручники

С. Д. Абрамовича, Л. І. Мацько, В. В. Молдована, Г. М. Сагач та інших авторів, що вийшли друком наприкінці XX — початку XXI ст.

Модуль 2

Частина 3 ТЕОРІЯ РИТОРИК

РОЗДІЛ 4 ІНВЕНЦІЯ

Інвенція (лат. «inventio» — «винахід») — це розділ рито­рики, який вивчає розробку предметної царини(Области-рус.) ора­торської промови.

На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір від­повідного матеріалу.

1. Поняття про стратегію оратора

Оратору завжди слід пам'ятати, що промову він виго­лошує слухачам. Інколи те, що важливе й цікаве для самого ора­тора, може бути абсолютно нецікавим і неважливим для аудито­рії. Щоб уникнути подібних неприємних ситуацій, розпочинати підготовку до промови потрібно із визначення стратегії. Для цьо­го оратору слід дати відповіді на такі запитання:

• Для чого я буду говорити? (В чому полягає моя мета?);

• Кому я буду говорити?

• Що є найважливішим у моїй промові? (Що повинні з'ясу­вати слухачі?).

У стислому вигляді стратегія оратора може бути репрезенто­вана через формулювання завдання майбутнього публічного ви­ступу за формулою:

Завдання = мета + тези

Відповідь на перше запитання зі стратегії оратора передбачає розгляд поняття «мета промови».

Мета промови — це той результат, до якого прагне оратор.

У першому розділі підкреслювалось, що головними цілями оратора є інформування або переконання. Залежно від типу про­мови мета конкретизується. Перша наукова класифікація оратор­ських промов була запропонована Арістотелем. Він поділяв їх на три види:

• дорадчі (політичні);

• судові;

• епідейктичні (урочисті).

Політичні промови зорієнтовані на майбутнє й тісно пов'язані з практикою. Мету цих промов у найбільш загальному вигляді можна визначити через поняття «користь - шкода». Оратор на­магається показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, а інший, навпаки, неприйнятним, оскільки веде до шкоди.

Судові промови зорієнтовані на минуле. Основним тут є вста­новлення того, чи мало місце протиправне діяння. Відповідно, мета оратора полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини. У найбільш загальному вигляді мета цих промов визначається через поняття «було — не було».

Епідейктичні промови зорієнтовані на теперішнє, й у най­більш загальному вигляді їх мету можна визначити через поняття «похвальне - ганебне» («прекрасне - потворне»).

Впродовж подальшого розвитку ораторського мистецтва до цих видів приєдналися ще академічні та гомілетичні про­мови.

Загальна мета

академічних промов, або промов наукового ха­рактеру, окреслюється через поняття «істина — хиба»;

гомілетичнх - через поняття «добро — зло». Гомілетичні промови дуже схожі з тими, які Арістотель називає дорадчими, оскільки вони покликані вказати людині на правильні дії.

Таким чином, ключові дієслова у завданні оратора залежно від вищенаведених типів промов;

• політичні та гомілетичні — «спрямувати до того, що...»;

• судові — «звинуватити в тому, що...», «виправдати в тому, що...»;

• епідейктичні - «зацікавити тим, що...», «запалити тим, що»;

• академічні - «повідомити про те. що...», «пояснити те, що...».

Ці види промов можна розташувати на шкалі з урахуванням двох параметрів; спрямованість на переконання та спрямованість на інформування. Така схема буде мати наступний вигляд

Спрямованість на переконання

Судові промови	Дорадчі та гомілетичні промови
Епідейктичні промови	Академічні промови

Спрямованість на інформування

Як видно із схеми, найменше спрямовані па переконання епі­дейктичні та академічні промови. Дійсно, предмет похвальної промови відомий всім, оратор має ліпне подати пою у всій величі або яскраво показати його ганебність. В академічних промовах завдання оратора полягає насамперед в інформуванні аудиторії. Найбільш спрямованими па переконання виявляються судові, до­радчі та гомілетичні промови.

Слід підкреслити, що в конкретних ситуаціях спілкування, оратору важливо розуміти, в якому «квадраті» знаходиться його промова. Під час виступу оратор може, звичайно, «заходити» в інший квадрат, що виявляється в поданні більшою масиву інфо­рмації чи переконанні здійснити певну дію. Однак загальний век­тор виступу має бути чітко визначений.

Відповідь на друге запитання я стратегії оратора передбачає попередній аналіз аудиторії. У сучасній літературі існує багато класифікацій слухачів за різними показниками. Готуючись до публічного виступу, оратору потрібно врахувати принаймні такі чинники: кількість слухачів; рівень обізнаності у темі; соціально-культурні ознаки; ставлення до промови.

І. Кількісний показник аудиторії. Щодо нього розрізняють:

• великі аудиторії;

• малі аудиторії.

Велика аудиторія (понад 30 осіб) більш схильна довіряти ора­тору й практично

не схильна критично оцінювати промову. Вона нетерпляча, швидко втомлюється. Оратору при виступі в такій аудиторії слід віддати перевагу монологічному способу викладу своєї промови.

Мала аудиторія (найбільш оптимальною вважається аудиторія від 12 до 30 осіб) налаштована більш критично. З іншого боку, невелика кількість людей характеризується більшою активністю. Ора­тору слід віддати перевагу діалогічній формі спілкування.

2. Рівень обізнаності аудиторії в темі. Щодо цього розріз­няють:

• підготовлені аудиторії;

• непідготовлені аудиторії.

Головний мотив, на який реагує підготовлена аудиторія, — це мотив «що нового?».

В ораторській промові має переважати ло­гос. Пафосом треба користуватися дуже обережно, лише для по­жвавлення матеріалу промови. Для того, щоб виступ у такій ауди­торії виявився успішним, оратор повинен чітко викласти різні то­чки зору на проблему, а також пояснити, чому він дотримується саме такої позиції.

Непідготовлена аудиторія характеризується схильністю до та­ких модусів публічного виступу, як етос і пафос. Тобто емоцій­ність промови оратора має бути якомога більшою. Ефективними риторичними прийомами є приклади з життя, жартівливі історії, приказки, посилання на авторитети, повтори. Для того, щоб висту­пу такій аудиторії став успішним, оратору достатньо викласти свою точку зору і не викликати сумнівів там, де їх ще немає.

3.Соціально-культурні ознаки. Щодо них виділяють чима­ло груп аудиторій

(за гендерною ознакою, віком, національністю, віросповіданням тощо). Ці ознаки, як правило, й підказують ора­тору, про що й як говорити з такими слухачами.

Наприклад, гендерна ознака суттєво позначається на вмінні слухати. Розрізняють чоловічий та жіночий стилі слухання. Чо­ловічий стиль слухання характеризується підвищеною увагою до змісту промови; як тільки стає зрозумілим, про що мова, чолові­ки більше зосереджуються на критичних зауваженнях або взагалі починають перебивати оратора. Жіночий стиль слухання харак­теризується підвищеною увагою до емоційної складової, до само­го процесу спілкування. Жінки краще розуміють почуття спів­розмовника, менше схильні перебивати.

4. Ставлення до промови оратора. Щодо цього розрізняють:

• прихильні аудиторії;

• байдужі аудиторії;

• конфліктні аудиторії.

У прихильній аудиторії потрібно застосовувати однобічну ар­гументацію, відразу переходити до головного, тезу формулювати з самого початку.

Байдужа аудиторія зустрічається досить часто. У таких випа­дках завдання оратора полягає насамперед у тому, щоб привернути увагу слухачів. Початок промови має бути захоплюючий. Також слід показувати слухачам можливу користь від того, що розглядається у промові. Для успішного виступу промова повин­на мати визначену мету, чітку структуру, пункти, які послідовно й доступно розкривають ідеї оратора.

Найбільш складним для оратора є виступ перед конфліктною (негативно налаштованою) аудиторією. В таких випадках по­трібно рухатись поступово від аспектів згоди оратора з аудиторі­єю до предмета розбіжностей.

Слід пам'ятати про те, що приблизно 10% будь-якої аудиторії негативно ставляться до самого оратора або до його промови. Причини цього можуть бути різноманітні. Згадаємо хоча б праг­нення кожної людини до самозбереження, опору чужому впливу. Оратор мусить бути готовим до того, що йому не вдасться захо­пити всіх слухачів., треба розраховувати на більшість аудиторії.

Стратегія оратора на етапі інвенції вимагає лише загального аналізу майбутньої аудиторії, з'ясування того, хто буде його слу­хачами. Тактика впливу розробляється вже па наступному етапі, особливо при створенні вступу до промови.

Відповідь та третє запитання зі стратегії оратора передбачає розробку предмета промови.

Предмет промови — це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

На початкових етапах створення промови встановлення її предмета передбачає вибір теми. Часто оратор має справу з тим, що тема пропонується заздалегідь. Проте навіть у таких випадках назву промови все одно треба сформулювати.

Вона повинна бути стислою, виразною й такою, що привертає увагу.

Досить вдалим риторичним прийомом, що привертає увагу, є на­зва промови у вигляді запитання. Порівняйте, наприклад, такі назви:

А) «Що призвело до фінансової кризи в державі?» і

Б) «Фінансова криза в державі».

Проте таким прийомом не слід зловживати, оскільки форму­лювання теми у вигляді запитання передбачає, що у промові є чі­тка відповідь на нього.

Ідеальними в ораторській діяльності є такі випадки, коли ора­тор сам обирає предмет промови й у нього є можливість врахува­ти два важливих моменти.

По-перше, вивір предмета грунтується на інтересі. Мається на увазі, що тема повинна бути цікавою як для самого оратора так і для аудиторії. Якщо тема не є важливою для оратора, то йо­му навряд чи вдасться захопити аудиторію. Більше чого, в подіб­них випадках виникає конфлікт між тим, яким оратор є насправ­ді, і тим, яким хоче постати перед слухачами.

Якщо за попередніми уявленнями оратора тема не буде цікава аудиторії, тоді йому потрібно докласти додаткових зусиль для привернення уваги слухачів. Оратор повинен відшукати «родзи­нки» в тому фрагменті дійсності, який він виноситиме на розсуд аудиторії.

По-друге, вибір предмета зумовлюється наявністю в оратора певних знань про нього. Особливо не стосується виступів перед підготовленою аудиторією. Згадаємо, що в античних риторичних школах вивчали, окрім красномовства, ще багато інших дисцип­лін, оскільки невідомо, на яку тему доведеться в майбутньому го­ворити оратору.

Звичайно, не можна вимагати від оратора всебічних знань з будь-якого предмета. Однак для успішного виступу він повинен знати про предмет промови в декілька разів більше, ніж аудиторія.

Визначення стратегії оратора завершується формулюванням головних положень. Вони є тим, що повинні з'ясувати слухачі в промовах інформативного характеру, або тим, в чому оратор по­винен переконати аудиторію. Подальша ораторська діяльність становить собою пошук матеріалу, який би розкривав або обґрунтував ці положення.

2. Типи підготовки до публічного виступу

Існують три типи підготовки до публічного виступу:

• написання повного тексту промови;

• запис головних положень (тез та аргументів);

• виголошення промови експромтом.

Перший тип підготовки (написання тексту) рекомендуєть­ся для відповідальних, офіційних ситуацій. Написання повного тексту промови певним чином дисциплінує оратора, адже в нього є можливість ретельно продумати формулювання власних думок і точно розрахувати тривалість промови.

Виступ з попередньо написаним текстом промови може здійс­нюватися трьома шляхами:

• промову читають за рукописом;

• промову повністю вивчають напам'ять;

• промову виголошують з опорою на текст.

Найменш прийнятною для успішного публічного виступу є промова, яку читають за рукописом. Вона не є живим словом.

Оратору важко встановити контакт з аудиторією тому, що записи утворюють певний бар'єр між ним та слухачами. Погляд оратора в таких випадках зосереджений на тексті, а не на аудиторії. Від­повідно, йому важко слідкувати за реакцією слухачів. Аудиторія навряд чи позитивно сприйматиме таку промову (згадайте вашу реакцію на виступи ораторів «за папірцями»).

Промова, яку повністю вивчають напам'ять, вимагає чима­лих зусиль від оратора. Вона сприймається більш позитивно, ніж промова, яку читають. Однак під час виступу існує небезпека «застопоритися», адже точний словесний текст важко відтворю­вати, особливо великий.

Найбільш прийнятною є промова, яку виголошують з опорою на текст. В аудиторії створюється уявлення про вільне володін­ня оратором даним матеріалом. У досвідченого оратора в таких випадках є можливість під час виступу вносити зміни до промови залежно від реакції слухачів. Однак для початкуючого оратора існує небезпека перейти до читання своєї промови. Це пов'язане з хвилюванням і з думкою про те, що краще, ніж написано, на­вряд чи вдасться сказати.

Втім на початкових етапах бажаним є писати текст промови Такі вправи сприяють формуванню стилю та вдосконаленню на­вичок письмової комунікації. Дійсно, вважати, що з першого разу можна точно виразити свою думку — це у більшості випадків за­надто велика самовпевненість. Недоліки тексту стають видніши­ми, наприклад, наступного дня. І в оратора є можливість їх випра­вити та не припускатися недоречностей під час виступу. Для цього писати промову слід на одному боці окремих аркушів паперу, ко­жний з яких має завершуватися цілим реченням.

Другий тип підготовки (запис головних положень ) є опти­мальним для досвідченого оратора. Текст не фіксується раз і на­завжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від то­го, як аудиторія її сприймає.

Однак навіть за відсутності повного тексту риторика рекомендує певні положення записувати, а при виступі зачитувати. Це цитати й цифровий матеріал. Адже цитата, яку зачитують, сприймається як заздалегідь точна. Крім того найменша неточність у таких матеріа­лах може змінити думку повідомлення. Наприклад, помилка у циф­рах, перестановка слів може призвести до суттєвого викривлення інформації. Деякі оратори, правда, ним користуються. Коли їх викривають, то вони посилаються па «погану» пам'ять або обмовку.

Якщо оратор вибирає такий тип підготовки до промови, то йому варто записати:

1) перші та останні фрази промови;

2) формулювання тез та аргументів;

3) цитати й цифровий матеріал.

При цьому тексти, що охоплюються пунктами 1 і 2 краще вивчи­ти напам'ять, а матеріалу пункту 3 можна зачитувати при виступі.

Третій тип підготовки (умовно) — це імпровізована промо­ва. Проте, як відомо, найкращий експромт— це підготовлений експромт. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток впевненості у собі. Якщо оратору вдалось підготувати промову за кілька хвилин і його виступ був успішним, то значен­ня для нього подібного досвіду важко переоцінити. З іншого бо­ку, це може призвести до того, що в подальшій діяльності оратор відмовлятиметься від ретельної підготовки й буде покладатись па натхнення.

Таким чином, для здобуття майстерності в мистецтві публіч­них виступів потрібно:

• готуватись до промови (писати текст або головні положення);

• читати промову тільки в тих випадках, коли вибір слів має надзвичайно важливе значення (з політичної, юридичної або ін­шої точки зору).

3. Джерела знаходження матеріалу

Перед оратором дуже часто постає запитання про те, де взяти матеріал для промови? Найбільш вагомим джерелом знахо­дження інформації є, звичайно, читання, але це також особистий досвід, розмірковування і спостереження, інтерв’ю, бесіди В наш час існує дуже багато різноманітної літератури. Однак потрібно вміти з нею працювати, тим більше, що зовсім невелика кількість книжок ха­рактеризується великою інформативністю. Виділяють три етапи роботи з літературою:

1) відбір літератури;

2) ознайомлення з відібраною літературою;

3) опрацювання відібраної літератури.

Підсумком першого етапу (відбору літератури) є список дже­рел. За короткий час опрацювати всю наявну літературу з теми неможливо, та здебільшого й не потрібно. Щоб відібрати необ­хідні книги, достатньо проглянути їх «по діагоналі», тобто озна­йомитися з анотацією, змістом, переглянути перший і останній розділи, звернути увагу на стиль викладу.

Підсумком другого етапу (ознайомлення з відібраною літера­турою) є розмітка матеріалу в різних книгах. Значно спрощують цю процедуру ті випадки, коли книги є власністю оратора. Тоді маркером відмічають ключові слова, фрази, абзаци. За таких умов повторний перегляд літератури займає мінімум часу. Якщо поміток небагато, то корисно робити закладки або на останній сторінці виписувати номери відповідних сторінок. Такий метод може використовуватися не тільки в індивідуальній роботі.

Підсумком третього етапу (опрацювання відібраної літерату­ри) є виписки з книг. Якщо зустрічається думка, що сподобалась, її потрібно обов'язково виписати. Чимало інформації просто за­бувається. Однак виписки теж треба робити грамотно. Більшість теоретиків риторики рекомендують робити виписки на картках: кожну виписку на окремій картці. При цьому зверху вказують тему, якої стосується запис, а внизу — вихідні дані джерела. По­вний бібліографічний опис джерела повинен складатися з таких компонентів: автор, назва кпити, місто, видавництво, рік видання, кількість сторінок, сторінка. Наприклад:

Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. - К.: Основи. 1998. - 324 с. — С. 28.

Якщо вихідні дані не зазначені, то такими записами оратор не зможе користуватися в майбутньому, оскільки в разі необхід­ності неможливо буде уточнити текст. Або, принаймні, доведеть­ся витратити багато часу на пошук джерела та уточнення записів.

В сучасному світі є ще одне надзвичайно потужне джерело інформації. Це Інтернет. Робота в цій мережі значно економить час. У ній можна віднайти матеріал щодо будь-якої теми різної міри складності. Однак попередній перегляд того, що пропону­ють пошукові системи, не втрачає своєї значущості.

У будь-якому випадку слід пам'ятати про те, що виписки з джерел - це лише відправний пункт для розробки предмета промови. Головним є ретельне обдумування попереднього мате­ріалу. Тому не варто виписувати все, що здається цікавим. Такі записи великі за обсягом і ними незручно користуватися. Випи­сувати слід лише цінні думки. Для ораторської діяльності найва­жливішою залишається авторська розробка предмета промови. Саме в такий спосіб оратор може сформулювати ті положення (тези) й у тому вигляді, в якому їх повинні сприйняти слухачі.

Для того, щоб виступ перед аудиторією став вдалим, промова має «визріти». Тому її буває дуже важко підготувати за короткий строк. Промову потрібно обмірковувати у вільний час, ставити собі різноманітні запитання щодо змісту, розповідати друзям про свій задум. Справа в тому, що найяскравіші ідеї стосовно теми мо­жуть прийти до оратора тоді, коли він цього зовсім не чекає (зви­чайно, коли промова «виношується»). Тому варто записувати всі цікаві думки та ідеї щодо майбутньої промови.

4. Топіка

Як же підступитися до змістовного розкриття теми промови? Потрібно знайти якісь опорні точки. Тут на допомогу оратору приходить топіка

Топіка (від давньогрец. «топоі», лат. «Іосі» — «місця») — це вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

В риториці за тривалий період її існування було накопичено чимало топосів. На сьогоднішній день топоси можна охарактери­зувати як загальновідомі рамки, в які вписуються оригінальні ду­мки. Справа в тому, що для успішного сприйняття аудиторією промови в ній повинна бути певна пропорційність між оригіналь­ним/банальним. Якщо повідомлення с цілком оригінальною конс­трукцією, то слухачі навряд чи зможуть зрозуміти його. В сучас­ній науці вданому випадку використовуються поняття інваріанту та поняття варіанту. Поняття інваріанту відповідає топосу, а по­няття варіанту конкретній промові. Особливість інваріанту полягає в тому, що це певна абстракція по відношенню до реаль­них модифікацій. Тобто топоси — це не промови і ними не мож­на користуватись замість промови. Це певні орієнтири.

Користуватися топікою потрібно як технікою, суть якої полягає у вмінні ставити запитання. Тоді процес розробки теми становить собою рух від найбільш загальних запитань до більш конкретних, що уточнюють відповідні аспекти предмета промови. Кожне запи­тання відкриває царину подальших змістовних уточнень.

До наших часів дійшло декілька класичних топосів риторики. Одним з них с «схема опису події». При використанні цього топо­су оратору потрібно було знайти відповіді на такі п'ять запитань:

1. що це за подія,

2. де відбулася подія,

3. коли відбулася подія,

4. як відбу­лася подія,

5. чому відбулася подія.

В такий спосіб оратор нічого не пропускав із суттєвих моментів.

Ще один приклад топосу можна знайти у Квінтіліана:

Дата добавления: 2014-12-17