Предмет риторики — це публічний виступ у процесі комуні­кації

Багато людей можуть навести приклади не тільки успішних промов, але й таких виступів, що завершувалися повним прова­лом. Виникають закономірні запитання: чи можливо передбачити результат публічного виступу? Чи може звичайна людина навчи­тися виголошувати промови? Чи подібне вміння — це виключно природне обдарування?

Для відповіді на ці та інші запитання, що пов'язані з мистецт­вом публічних виступів, потрібно звернутися до надбань ритори­ки, які були накопичені протягом майже 3 тис. років.

Таким чином, риторика — це наука про способи підго­товки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію.

Відмітною рисою публічного виступу оратора є однобічний вплив на слухачів. Оратор, звичайно, повинен враховувати «фак­тор» аудиторії. Однак активна протидія слухачів не передбача­ється, на відміну, наприклад, від суперечки. Успіх ораторської промови визначається тим, чи вдалося йому досягти своєї мети під час впливу на аудиторію.

Вплив — це дія на стан, думки, почуття і вчинки іншої людини за допомогою вербальних і невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Вербальний блок — це ті фактори, які пов'язані безпо­середньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

Невербальний блок це ті і фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами [пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо).(8.2)

Психологічний вплив має багато різноманітних форм: маніпу­лювання, навіювання, переконання, примус тощо. Стосовно ора­торської діяльності доцільно говорити про переконання, тому ін­ші види залишимо поза увагою.

У сучасній літературі досить популярним терміном для позна­чення подібних процесів є також термін «презентація». У бага­тьох моментах його визначення збігається з тим, що в риториці мається на увазі під публічним виступом. Наприклад:

«публічна презентація — це персональне чи опосередковане через ЗМІ подання проектів, товарів, програм з метою здійснити на слухачів переконуючий вилив і спонукати їх до дій, які прямо чи опосередковано вигідні тому, хто виступає, або тим, від кого він виступає».

Таке визначення презентації свідчить про певну тотожність термінів «публічний виступ», «презентація», «ораторська промо­ва».

Фактори, від яких залежить успіх публічного виступу, пред­ставляють у вигляді так званого риторичного трикутника:

Оратор — це людина, яка впливає на інших людей та­ким чином, щоб вони прийняли певні твердження або виконали певні дії.

Аудиторія — це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Промова — це мовленнєве повідомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.

2.Модуси публічного виступу

У процесі будь-якого публічного виступу оратора пе­ред аудиторією можна виділити такі модуси: логос, етос і пафос.

Логос (від давньогрец. logos — «слово», «смисл») — це за­соби впливу, що апелюють до розуму.

В сучасній риториці логос здебільшого тлумачать як власне аргументи, тобто ті положення (основи, резони, доводи та ін.), за допомогою яких оратор прагне вплинути на аудиторію таким чи­ном, щоб вона прийняла певні твердження або наміри.

Етос (від давньогрец. ethos — «норов», «звичай», «харак­тер») — це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Оратор повинен «впізнаватися» аудиторією як «людина гід­на» — і в широкому значенні, й у вузькому (гідна того, щоб го­ворити, гідна того, щоб її слухали). Йдеться про те, що особисті етичні якості оратора при виголошенні промови можуть вплива­ти на сприйняття її аудиторією як позитивно, так і негативно.

У сучасних комунікативних ситуаціях ми досить часто стика­ємося якраз із цілковитою відсутністю будь-якої моралі.

Слід відмітити, що риторику завжди хвилювала ця проблема. Класична риторика, наприклад, завжди грунтувалась на постула­тах Істини, Добра і Краси. Справжній оратор мусить пам'ятати про два моменти.

По-перше, значно легше впливати на тих слу­хачів, які йому довіряють.

По-друге, втрачену довіру аудиторії повернути надзвичайно важко.

Тому найкращий спосіб мати ораторську мораль — це справді бути моральним.

Пафос (від давньогрєц. Pathos «пристрасть») — це за­соби впливу, що апелюють до почуттів.

Суть пафосу полягає в тому, що оратор повинен вміти викли­кати в аудитори почуття, які могли б вплинути на її думку. В ос­нові класичної патетики міститься уявлення про дві головні при­страсті — любов та ненависть, всі інші почуття є похідними

Таким чином, для успішності ораторської промови людині ва­рто актуалізувати всі три модуси публічного виступу.

1.Тобто ора­тор повинен подбати про створення власного позитивного образу в аудиторії (привернути етосом);

2. Про розробку самої промови відповідно до правил побудови обгрунтувань певних тверджень (переконати логосом);

3. Про виклик тих емоцій, які зрештою спри­яють закріпленню бажаного враження у слухачів (схвилювати пафосом).

3. Риторика і «воля до влади»

Саме бажання того, щоб інша людина прийняла якесь положення, здійснила якийсь вчинок співвідноситься з такою фі­лософською категорією, як «воля до влади». Вона набула значно­го поширення завдяки роботам відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше.

«Воля до влади» постає як досить потужний стимул людської поведінки. Цей стимул поряд з іншими (наприклад, лібідо) наяв­ний у кожної людини, а не лише в окремих особистостей.

Люди­на прагне підкорити собі оточуючий світ, до складу якого входять й інші люди. Існують вчинки, які нічим іншим не вмотиво­вані, окрім бажання утвердити себе серед людей. Тобто кожна людина намагається ствердитися у факті власного існування й у значимості цього існування.

Риторика дає можливість будь-якій людині цивілізовано реа­лізувати свою «волю до влади». Саме в процесі публічних висту­пів людина може домогтися переваги над іншими людьми.

Розглядаючи ораторську діяльність, можна зафіксувати при­наймні два випадки.

По-перше, аудиторії невідомий предмет промови. Тоді мета оратора полягає в інформуванні. Він повинен зацікавити слуха­чів, аби уникнути ситуації «не знаю, і знати не хочу».

По-друге, в аудиторії є певні погляди на предмет промови. Тоді мета оратора полягає в тому, щоб переконати слухачів у слушності, прийнятності власної позиції.

У будь-якому випадку результатом успішного публічного ви­ступу є те, що аудиторія бачить предмет «очима» оратора.

Серед інших шляхів реалізації «волі до влади» (примус, мані­пулювання, навіювання тощо) переконання характеризується та­кими відмітними рисами:

• Переконання є свідомим впливом з боку оратора на аудито­рію. Такий вплив передбачає наявність у слухачів можливості протистояти йому

• Переконанням оратор формує волю людини. Якщо воно є успішним, тоді слухачі самі приходять до рішення про необхід­ність прийняття певного твердження або наміру дії, якої оратор вимагає від них.

• Переконання є «владою над розумом», тому воно більш три­вале. Якщо оратору вдалося зробити свої власні думки частиною свідомості аудиторії, то вона живе з ними, як із власними, знахо­дячись при цьому, по суті, під впливом оратора.

Вищезазначені особливості переконання свідчать про те, що насправді перекопувати складно. Чому? Справа в тому, що люд­ський інтелект прагне до самозбереження. У людини є певна сис­тема поглядів, яка багато разів була апробована й підтверджена на практиці (те, що називається життєвим досвідом, життєвою мудрістю). Тому спочатку людина, звичайно, чинить опір тому, що намагається нав'язати інша людина. Це можна пояснити пра­гненням економити власні зусилля. Зовнішньо це виражається як заперечення нового.

Дата добавления: 2014-12-17