Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Психологами, зокрема, відмічено, що енер­гетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спро­бувати дослухатися до іншої думки та засвоїти її. 1 страница




 

Правило 1. Відповідно, перш, ніж намагатися переконати в чомусь іншу людину (яка не дуже хоче, аби їй нав'язували іншу думку), по­трібно спробувати якщо не спростувати її точку зору, то хоча б похитнути її. Першим кроком у цьому напрямі виклик сумніву щодо слушності позиції, якої дотримується дана людина. Це ще не є переконанням у власному значенні, але оратор перебуває вже на шляху до нього.

4. Загальна характеристика розділів риторики

 

Ще в епоху Античності було встановлено, що оратор­ська діяльність складається з п'яти етапів.

Кожний зетапів ораторської діяльності вивчається у відпові­дному розділі риторики:

1) інвенція (добір матеріалу);

2) диспозиція (розташування матеріалу);

3) елокуція (словесне вираження);

4) меморія (запам'ятовування промови);

5) акція (виголошення промови).

У першому розділі риторики (інвенції) розглядаються аспекти розробки основи промови. На цьому етапі оратор по­винен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

У другому розділі риторики (диспозиції) розглядається струк­тура ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен орга­нізувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчле­нувати його та забезпечити певну послідовність у промові.

У третьому розділі риторики (елокуцїі) розглядається вираз­ність ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен забез­печити ефектність своєї промови.

У четвертому розділі риторики (меморії) розглядаються спо­соби запам'ятовування промови.

У п'ятому розділі риторики (акції) розглядаються особливості безпосередньо публічного виступу оратора перед аудиторією.

Ці розділи риторики утворюють її ядро, оскільки висвітлюють основні етапи підготовки та виголошення ораторської промови незалежно від її різновиду.

Таким чином, риторика вивчає ораторську діяльність:

1. від за­думу промови до її публічного виголошення,

2.виявляє прийоми, які сприяють успішності виступу оратора перед аудиторією..

Частина 2 ІСТОРІЯ РИТОРИКИ

Розділ 2. Розвиток риторики в античності

У розвитку риторики виділяють два головні етапи:

1. Класична риторика (V ст. до н. є. — сер. XX ст.).

2. Неориторика (з сер. XX ст. до нашого часу).

 

Засновником класичної риторики вважається давньогрецький софіст Горгій. Протягом досить тривалого історичного етапу роз­витку риторика переживала як зльоти, так і падіння.

Золотим ві­ком ораторського мистецтва вважається, звичайно, епоха Анти­чності. В цей період докладно були розроблені три головні види ораторських промов:

дорадчі (політичні), судові та урочисті (епідейктичні).

В епоху Середньовіччя надбання античної риторики були пе­рероблені переважно для створення проповідей. Крім того, в цей період риторика була однією з головних навчальних дисциплін і входила до тривіуму — циклу з трьох наук (граматика, діалекти­ка або логіка, риторика).

В епоху Відродження риторика виходить знову на перший план серед словесних дисциплін. Вона є однією з тих гумані­тарних дисциплін, яка сприяє формуванню універсальної лю­дини.

В епоху Нового часу здобутки риторики використовувались переважно у створенні художньої прози. У такому вигляді ця ди­сципліна залишалась частиною гуманітарної освіти аж до XIX ст. Зрештою як вчення про словесне вираження вона розчиняється у стилістиці як частині теорії літератури, а інші її розділи поступо­во втрачають практичне значення. Саме слово «риторика» набу­ває негативного відтінку «беззмістовного базікання».

Засновником неориторики вважається бельгійський вчений X. Перельман.

Неориторика не заперечує досягнень класичної риторики. Од­нак ці етапи значно різняться між собою. В XX ст. риторика вже не є прерогативою виключно мовознавства, лінгвістики (як це було в останні століття розвитку класичної риторики).

На сьогоднішній день риторика являє собою досить розгалу­жену галузь наукових досліджень, що намагаються виявити та проаналізувати механізми впливу на слухачів у різних типах спі­лкування.

 

1. Давньогрецька культура як «пайдейя»

Одним із основних принципів давньогрецької культури був принцип змагальності. Він характеризується прагненням лю­дини до перемоги у будь-яких змаганнях в усіх сферах суспіль­ного життя. Таке прагнення якраз і дало значний поштовх до роз­витку грецької цивілізації, адже в такий спосіб людина намага­лася перевершити інших за допомогою власного інтелекту, осві­ченості. А подібні якості не даруються від природи, вони набу-ваються в результаті наполегливої праці над собою, самовдоско­налення, виховання.

Риторика разом із філософією перебувала в центрі давньогре­цького розуміння культури. Взагалі те, що ми тепер називаємо «культурою», давні греки називали «пайдейя» — те, що передається і прищеплюється дитині. До складу її входили:

виховання думкифілософія, яка шукає істину і

виховання словариторика, яка шукає переконання. Інколи риторика навіть займала більш високу позицію, ніж філософія. На користь цього свідчить те, що філософія, історія та мистецтво мали у Давній Греції одну заступницю — музу Кліо. А риторику охороняли три богині: Пейто — богиня переконання та дві Ериди — богині суперечки.

Розділ 2

2. Риторика в Давній Греції класичного періоду

3. Софістичний ідеал єдності риторикита філософії

Ідеалом людини у Давній Греції був образ «суспільної людини», що здатна тримати в своїх руках управління державою. Зрозуміло, що мистецтво переконання, володіння Словом було найважливішою рисою цього образу. Правозвісниками такого ідеалу людини виступили в V ст. до н. є. софісти. Не випадково засновником риторики вважається відомий давньогрецький со­фіст Горгій.

В цей період у феномені софістики, риторика та філософія досить плідно співіснували. Софісти взагалі виступали як вчителі мудрості, вчителі красномовства. Це була група людей, що заробляли інте­лектуальною працею. За досить високу платню вони бралися на­вчати тих, хто прагнув до громадської або державної діяльності.

Однією з найважливіших складових подібної діяльності є:

вміння публічно виступати, тобто ефективно впливати на розум та по­чуття громадян за допомогою влучного слова. Для вдалих висту­пів потрібно було володіти не тільки мистецтвом виголошення промов, але й вмінням обґрунтовувати власні думки, критикувати положення інших ораторів. Окрім того, треба було вміти спере­чатися, тобто ставити запитання та давати відповіді.

Для софістів головним було здобути перемогу в суперечці, не­зважаючи на те, чи виражають їх положення істину. Тому їх мо­жна вважати виразниками індивідуалізму, адже думки співрозмо­вників для них не мали особливого значення, важливим було ствердити власну перевагу через володіння мистецтвом переко­нувати.

Яскравим свідченням софістичного світорозуміння є ду­мка, сформульована Протагором:

«про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному».

Мається на увазі, що деяка думка людини має стільки ж прав на існування, як і будь-яка інша. Об'єктивної істини немає, тому можна говорити тільки про те, що одна думка є більш переконли­вою за іншу. Софісти як вчителі мудрості якраз і вбачали своє завдання в тому, щоб навчити цієї переконливості, навчити пере­творювати слабку думку на сильну.

Але вже в кінці V ст. стає очевидним той факт, що ідеал «сус­пільного життя» розпадається на два поняття, які взаємно виклю­чають одне одного: «життя діяльне» і «життя споглядальне». Іде­алом першого був ритор — практик і політик; ідеалом другого — філософ, мислитель.

«Суспільне життя»

«життя діяльне» «життя споглядальне»

ритор, політик філософ, мислитель

Як було зазначено вище, засновником риторики вважають Горгія. Однак поряд із ним називають ще й інших вчителів красно­мовства, зокрема Корака (Коракса) і Тісія.

Найбільшої слави Горгію принесли похвальні (епідейктичні) промови, зокрема «Похвала Олені». У ній, зокрема, висловлена така думка щодо сили слова:

«Слово — найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи творить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість».

4. Риторика Сократа і Платона

Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469399 рр. до н. є.). Він вважав, що риторика непотрібна оскільки істинна думка збереже свою силу і без риторичного переконання, а хибна думка навіть за до­помогою риторики не встоїть проти істини. Як свідчать діалоги Платона, Сократ намагається чітко розрізнити поняття віри й знання. Софістична риторика, на його думку, спрямована часто на формування віри без знання:

Погляди Сократа на риторику формують певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати Істини та Добра. Адже справжнім оратором може вважатися лише та людина, яка чітко знає предмет промови й прагне до вищого блага:

З іншого боку, Сократ значно розвинув практичні методи пуб­лічної полеміки, на якій грунтувались всі його відомі бесіди.

Сам термін «полеміка» у перекладі з грец. означає «воїн», «військова справа». Мистецтво ведення суперечок називається еристика. У ті часи вона була сферою застосування софістики.

Цим мистецт­вам Сократ протиставляв діалектику — мистецтво ведення бесі­ди, метою якої було досягнення істинного знання. Майстер ерис­тики або софістики, як правило, за будь-яку ціну намагався відстояти свою позицію і заперечити іншу думку. При цьому він не дуже турбувався про те, чи будуть його положення виражати істину. Саме тому Ерид— заступниць суперечки— було дві. Одна охороняла конструктивну (діалектичну) суперечку, метою якої було досягнення істини, а друга — конфліктну (еристичну), в якій головним було здобуття перемоги над супротивником.

Зазвичай Сократ починав свої бесіди з того, що за допомогою майстерних запитань заганяв супротивника в глухий кут. Пред­метом розмови часто виступали на перший погляд нескладні проблеми, в яких софісти вважали себе знавцями. Однак протя­гом бесіди виявлялись суперечності в їхніх поглядах.

Після цього Сократ підключав маєвтику (мистецтво повитухи), коли шляхом запитань та відповідей співрозмовники намагалися дійти до істи­ни.

Думку Сократа про даремність софістичної риторики розви­нув у своїх діалогах відомий давньогрецький філософ Платон (427347 рр. до и. є.). Зокрема цим питанням присвячені його роботи «Горгій» та «Федр». У «Горгії» представлена, головним чином, критика існуючої риторики. Платон вустами Сократа го­ворить про те, що риторика — це марево однієї з частин мистецт­ва політики. Тобто риторика навіть не є мистецтвом, це вправ­ність:

Софістичній риториці Платон протиставляє справжнє красно­мовство, що грунтується на справжньому знанні й тому доступне - тільки філософу. Крім того, в творчості Платона вже можна поба­чити осмислення риторичного трикутника: оратор— промова — аудиторія.

Зокрема, у діалозі «Федр» відмічається, що,

По-перше, для ритора, який впливає насамперед на душу слухачів, важливим є знання видів душі.

По-друге, важливим є також знання властиво­стей кожного з видів промов, як вони впливають на того чи іншого слухача.

По-третє, Платон пише й про доречність, що стосується як моменту виступу перед аудиторією (оратор повинен знати, коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів підвищення впливовості свого виступу (коли слід застосувати стислість, жалі­сливість, запальність тощо).

Щодо членування промови, то тут ви­діляються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свід­ченнями, докази, правдоподібні висновки.

Однак головне, чим повинен володіти ритор, — це знання.

Мистецтво пізнання складається, на думку Платона, з двох частин: вміння звести до однієї загальної ідеї всі розрізнені поняття вміння розділити все на види. Таке мистецтво у діалозі «Федр: називається ще діалектикою.

Таким чином, найважливішою думкою Платона, яка справила велике значення для подальшого становлення риторики як теоретичної та практичної дисципліни, було те, що завдання оратор полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини з іншого боку, видатний давньогрецький філософ відкинув досить продуктивне для практик ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

5. Освітня система Ісократа

 

Взагалі після виступу Платона проти риторики, що було моментом найвищого загострення ворожнечі між риторикою і філософією, в IV ст. до н. є. намічаються тенденції до примирень цих двох наук. У царині риторики це виразилось у творчості Ісократа, а в царині філософії — в творчості Арістотеля.

Ісократ (436338 рр. до н. є.) був учнем Горгія і прямим спадкоємцем софістичної освітньої системи. У 392—352 рр. і н.е. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3—4 роки, коштувало дорого (приблизно 1000 драхм), було доступним тільки заможним людям.

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, те розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сократом і Платоном. У житті доводиться мати справу не з істинами, а з думками, отже умоспоглядальна філософія була не зовсім доречною для практичного життя. Тому Ісократ зосереджується більше на мистецтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бути принаймні зрозумілим для більшості. Саме в школі Ісократа і з'являється таке поняття, як «думка більшості». Щоб виступ оратора був успішний, потрібно завоювати «думку більшості», тобто вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов'язують школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

Ісократ підкреслював великі потенційні можливості, що за­кладені в красномовстві. Природа слова така, що:

«одне й те саме можна викласти різними способами: велике представити незначним, незначне возвеличити, старе пред­ставити новим, а про недавні події розповісти так, що вони будуть здаватися давніми».

Однак він, на відміну від софістів, наполягав на моральнісних аспектах риторики.

Слід зазначити, що сам Ісократ не виголошував промови пу­блічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неорди­нарною і стала предметом глузувань.

Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, що гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елемен­ти інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор по­винний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо на яку тему йому доведеться виступати.

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були ви­роблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини:

1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності ау­диторії;

2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією на ко­ристь власних;

4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане.

Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить.

 

 

6. Риторика Арістотеля

 

Систему філософської риторики створює Арістотель (384322 рр. до н. є.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою «Риторика».В ньому, зокрема, подається таке визначення риторики:

«...здатність знаходити можливі способи переконання від­носно кожного даного предмета».

Велику увагу Арістотель приділяє також вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього — це вчення про доведення. Діа­лектика— це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії. Софістика й ери­стика дуже схожі між собою, відмінність полягає лише в меті: софісти прагнуть до позірної мудрості, а еристики — до позірної перемоги в суперечці будь-якими засобами.

Крім того, у трактаті «Риторика» закріплюється уявлення про «риторичний трикутник». Стагиріт пише про те, що існує три ви­ди способів переконання.

Перший вид залежить від характеру промовця,

другий — від настрою слухача, а

третій — від самої промови.

Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно

продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе;

скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття ауди­торії;

спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Арістотель пропонує певну типологію промов. Це можна представити у вигляді таблиці:

Критерій Види промов
        дорадчі судові епідейктичні
  справа схиляти чи відхиля­ти звинувачувати чи виправдовувати хвалити чи огуджувати
  час майбутній минулий теперішній
  мета користь або шкода справедливе або несправедливе прекрасне або гане­бне
  прийоми приклади, тому що в промовах йдеться про майбутнє, але припущення роб­ляться на основі минулого ентимеми, тому що минуле через свою неясність особливо потребує вказівки на причину та дове­дення перебільшення, тому що оратор мас спра­ву з діяннями, що визнані беззастереж­но; він повинен лише представити їх у всій величі та красі

Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель роз­глядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жар­ту; аналізує пристрасті.

Таким чином, «Риторика» Арістотеля — це, мабуть, єдина ґрун­товна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як «Про софістичні спростування». В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захи­сні прийоми проти софістів.

7. Видатні давньогрецькі оратори

 

Слід зазначити, що період V—VI ст. до н. є. в Давній Греції був не лише періодом створення теоретичних праць з ри­торики, це був період також видатних ораторів.

Насамперед, як зазначалося вище, ораторське мистецтво було тісно пов'язане з політичною діяльністю. Відомим політичним оратором був Перікл. Його промови не збереглися. Однак можна говорити про його красномовство на основі відгуків сучасників. Зокрема, Перікл завжди готувався до виступів. Коли з аудиторії лунали заклики до виступу, то він нерідко відмовлявся, посилаю­чись на те, що не встиг підготуватися. Під час промови Перікл тримався спокійно, вираз його обличчя майже не змінювався, він не жестикулював, ніколи не сміявся і не смішив аудиторію заба­вними розповідями.

Найбільш відомими давньогрецькими ораторами були Лісій і Демосфен.

Лісій (приблизно 459380 рр. до н. е.) був змушений стати оратором через життєві негаразди. Свою першу промов він виголосив, коли йому вже йшов шостий десяток. Внаслідок олігархічного перевороту (404 р. до н. е.) Лісій розорився і був змушений виступити як обвинувач на процесі проти винуватця загибелі свого брата. Потім він обрав собі професію логограф; Логограф — це та людина, яка створювала промови для інших.

Серед переваг Лісія слід відмітити його здатність готувати матеріал у досить невеликі строки, що встановлювались афінським судом. Його промови відрізнялись стислістю й чіткістю думки. Це забезпечувалось прагненням використовувати слова в їх власному значенні, уникати сміливих метафор, поетичних вираз тощо. Пізніше стиль Лісія був визнаний зразком аттикізму і став прикладом для наслідування.

Найбільш цікавим оратором Давньої Греції був, напевно, Демосфен (384322 рр. до н. є.). Його постать, зокрема, засвідчує що для успіху оратора природні задатки не є головними. Головним є постійне тренування як думки, так і слова. З дитинства Демосфен володів слабким голосом і шепелявив. Ці недоліки, також нерішучість, з якою він тримався перед публікою, призивали до провалу перших його виступів. Однак він був дуже наполегливою людиною: свої фізичні недоліки він долав постійними вправами. Свою невиразну вимову Демосфен намагався виправити тим, що набирав у рот камінці й намагався ясно та розбірливо читати уривки з поезій. Слабкий голос поліпшував тим, що виходив на берег моря і звуком свого голосу намагався заглуши шум прибережних хвиль.

Відомий оратор вважав, що переконливості словам надає тон і манера виголошення.

Крім цього, Демосфен ретельно вивчав промови, які чув і по пам'яті намагався відновити хід міркувань. До власних слів або слів інших людей вигадував можливі поправки та способи виразити ті самі думки іншими словами. Він ніколи не виступав без передньої підготовки. Сам Демосфен визнавав, що хоча й не пише всієї промови повністю, однак зовсім без попередніх начерків не виступає. При цьому він говорив, що той, хто готує промову напе­ред, по-справжньому відданий народу, що в цьому і полягає слу­жіння йому.

Ця постійна попередня підготовка до виступів ще раз свід­чить, що для ораторської майстерності важливим є не тільки природне обдарування, але й наполеглива праця. Зрештою Демо­сфен подолав свої фізичні недоліки.

Достатньо відомими є промови Демосфена проти македонсь­кого царя Філіпа. За переказами, сам Філіп Македонський, коли прочитав одну з них, зауважив: «Якби я чув Демосфена, я сам би проголосував за нього як за вождя у боротьбі проти мене».

 

 

 

8. Особливості елліністичної риторики

 

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три ви­ди промов: політичні, судові та епідейктичні (урочисті, похвальні). У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали по­літичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочи­стих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочис­тої— сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає па­фосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з'являються рід­кісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в азіанському стилі — напрямі в ри­ториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в III ст. до н. е. Риторика тепер була позбавлена гострого змісту політичної боротьби, що насна­жувала політичних ораторів минулого. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напря­ми — «ошатний» і «високомовний».

Характерна ознака «ошатного» стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії склада­лось враження співу. Представники «високомовного» стилю тя­жіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалу­женням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву аттикізм. Він набув розвитку в II—І ст. до н.е. й орієнтувався на ар­хаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда.

Крім зміни естетичного ідеалу зростає також значення теоре­тичних приписувань для красномовства. Це зумовлюється тим, що, на відміну від політичних промов, які повністю залежать від неповторної конкретної ситуації, зміст урочистих промов більш одноманітний і тому його можна підготувати наперед. Відповід­но до цього розробляються теоретичні системи риторики, що прагнуть охопити якомога більше різноманітних випадків, з яки­ми доводиться мати справу оратору.

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н.е. у Пергамській біб­ліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Антифонт, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Демосфен, Гиперід, Динарх, Есхін. До цього кано­ну пізніше часто звертались видатні оратори, теоретики й вчителі ораторського мистецтва.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні шко­ли цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовля­ти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою ан­тичної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації — промови на вигадані теми. Спочатку цим терміном позначали суто вокальні вправи, а вже згодом вони виступають як специфічні вправи у риторичних школах. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії.

Контроверсії — це судові промови по вигаданих справах,

суазорії — промови на вигадані політичні теми.

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллі­нізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особли­вий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона, до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з II ст. до н. є. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання рито­ричні прийоми. А саме: «про будь-який предмет говорити і за, і проти» й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад, який очолював Академію у 160—129 рр. до н. є., навіть став у такий спосіб відомим оратором.

У 156/155 рр. до н.е. Карнеад разом з кількома філософами відвідав Рим у складі дипломатичної місії. Там він протягом двох днів проголосив блискучу промову про справедливість. У пер­ший день він доводив, що справедливість закладена в самій при­роді людини і тому гідна прагнення до неї сама по собі. На дру­гий день Карнеад показав, що справедливість — це умовна настанова, яку придумали слабкі люди на противагу сильним. Для сильних справедливість зовсім не обов'язкова. Відомий дав­ньоримський політичний діяч того часу Катон Старший, почу­вши ці промови, наказав вигнати грецьких філософів з Риму, На його думку, така «гра» з істиною загрожувала римській молоді.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи — стоїчної — вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжнього мудреця. Вони виходили з внутрішньої єднос­ті риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говори­ти за допомогою складних міркувань, а діалектика— наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запи­тань та відповідей. Крім того, вони дотримувались аристотелів-ського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається із вступу, опові­дання, заперечення й завершення. Щодо загальної структури ри­торики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, по­будова й виконання.

9. Риторика у Давньому Римі

 

Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі слід за­значити, що для епохи республіки не був характерний культ чис­того слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були зачаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагро­мадження, до азіанства.

У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та фі­лософією. Адже більшість римських учнів пішли навчатися до риторів і лише одиниці — до філософів. Філософи вважали, що риторика — не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-12-17; Просмотров: 695; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.067 сек.