Генезис і родові ознаки епосу

ЕПІЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ

Епос (грец. єтсоС — слово, мова, розповідь) — один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми.

Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арі-стотелем, Лессінґом, Шеллінгом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об'єктивну кар­тину навколишньої дійсності. В його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи переживання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямову­ють логіку розвитку людських характерів. Автор епічного твору веде ретельний аналіз дійсності, з'ясовуючи причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі. Епос використовує в повному обсязі весь можливий арсенал зображувальних засобів (вчинки героїв, портрети, прямі характеристики, діалоги, монологи, полілоги, пейзажі, жести, міміку, інтер'єри, умовність тощо).

Первісне епос розлядався як твори про подвиги леген-

— 258 —

дарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній народній творчості різних народів. Найдавнішими епічними жанрами були міф, казка, легенда, сказання (шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фінські руни, перекази корінних мешканців Північної Америки про Гайавату). Пізніше виник так званий класичний епос — епопеї Давньої Індії та Греції («Махабхарата», «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера). Ще пізніше розвинувся героїчний епос інших народів: ірландські саги, німецька «Пісня про Нібелунгів», киргизь­кий «Манас», калмицький «Джангар».

Одним із джерел героїчного народного епосу українців є «Слово о полку Ігоревім» — пам'ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу — думи та історичні пісні — з'явилися орієнтовно в середині XV століття. Вони уславлювали високий громадян­ський обов'язок козаків, їх мужність і вірність Батьківщині в умовах боротьби з поневолювачами («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова», «Перемога під Корсунем»).

Генезис героїчного епосу одним з перших О. Весе-ловський, а за ним і інші вчені виводили з первинного синкретизму обрядової дії, в якій неподільно були злиті ембріональні форми багатьох видів мистецтв, а також і майбутніх родів літератури. Початок відокремлення родо­вих літературних форм з первинного синкретизму О. Весе-ловський пов'язував, по-перше, з ускладненням словесної партії хору, коли слово перестало бути простим засобом підтримання ритму й набуло цілком самостійного значен­ня; по-друге, з відокремленням від загального хору одного зі співаків, який став усвідомлюватись як провідний вико­навець, заспівувач (грец. «корифей» — тобто глава хору). Як пише У. Горський, стисло коментуючи теорію генезису епосу за Веселовським, «з посиленням інтересу до пісні із зв'язним текстом, хор стає для неї незручним, гальмує її розвиток. Це призводить до появи всередині хору за-співувача-соліста, корифея, який потрапляє, за словами Веселовського, „у центр дії, веде головну партію, керує іншими виконавцями. Йому належить пісня-оповідь, ре­читатив; хор мовчки, через міміку передає її зміст, або підтримує корифея повторюваним ліричним приспівом, вступає з ним у діалог..." Коли ця словесна частина дії посилиться і до неї з'явиться окремий інтерес, заспівувач винесе її із хору. У новій ролі співака він співатиме й за себе, й за хор, сповідатиме і відтворюватиме зображуване в міміці <...> О. Веселовський називає цю формальну

— 259 —

організацію ліро-епічною. Епічну частину становить у ній розповідь про певну подію, а ліричне враження створю­ють повтори віршів, рефрени, повернення до одних і тих же положень, які то прискорюють, то гальмують дію <...> За змістом такі пісні могли бути легендарно-міфологічни­ми, а в тих народів, які втягувалися в боротьбу й під її впли­вом приходили до усвідомлення своєї племінної єдності, в них оспівувалися перемоги або ж сум з приводу поразок. Майже одночасно з появою ліро-епічних пісень починаєть­ся їх циклізація, спочатку природна. Про одну й ту ж подію або подвиг героя складається не одна, а кілька пісень. У подальших поколінь вони вже не могли, проте, викликати колишніх жагучих ефектів радості та горя, їх емоційно-ліричне напруження спадало, стиралися з пам'яті й подробиці далекого минулого. Переходячи з роду в рід, від однієї народності до іншої, такі пісні привертали до себе увагу переважно своїм об'єктивним змістом. З'явилася потреба упорядкувати задля цього оповідну частину: з пісень виво­дилися ліричні відступи, перебиви в послідовному розгор­танні і т. д. Пісня вирівнювалася й узагальнювалася за змістом. В ній утримувалася лише схематична частина опо­віді, її загальні мотиви й характерні риси героя. Поча­ток такого узагальнення Веселовський пояснює стихійною, механічною роботою народного сказання. Усе інше, спира­ючись на нього, довершували співаки. Співак відрізняв­ся від заспівувача тим, що від нього вимагали не лише особливого хисту, а й знань та професійної виучки. Скла­даючи вірші на честь вождів та витязів, оспівуючи події дня, співак пам'ятав як пісні предків, так і знав родовід свого героя, і це знання вносило в його репертуар прин­цип генеалогічної циклізації пісень, за якої героїчні обра­зи поставали в нескінченному ланцюжку, підводячи до узагальнення ідеалу героїзму. Пісня про ідеальний героїзм автоматично перетворювалась у зразок для прославлення подвигів витязів усе нових поколінь.<...> Ми на грунті епіки, носіями якої стають родові та дружинні співаки на зразок грецьких аедів. Вони продовжують подальше перетворення традиційної поезії, у процесі якого на зміну генеалогічній циклізації приходить художня — зіспіви пісень. При зіспіві багатьох пісень хронологія сама собою порушувалася задля того, щоб наново мотивувати поєднання різночасових подій за одним внутрішнім планом. Так з'являється епіка — той поетичний рід, в якому разом з відмиранням первіс­ної безпосередності завмерли емоції і основний інтерес привернув до себе об'єктивний зміст» [1, 245—247\. Станов­лення епосу як літературного роду, за новішими літера-

— 260 —

турознавчими дослідженнями, не вичерпується тим шля­хом, з якого свого часу постала героїчна епіка. Паралельно. епос торував собі шлях і через форму усних переказів як побутового, так і легендарного характеру, тобто чисто роз­повідних, прозаїчних, а не віршово-пісенних форм поетич­ного мовлення, до яких належать вищезгадані жанри — міф, казка, легенда і т. д.

Дата добавления: 2014-11-28