З історії вивчення родів і жанрів літератури

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО РОДИ ТА ЖАНРИ

РОДИ И ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ

О cl

Предметом ретельної уваги дослідників уже понад два тисячоліття є проблема літературних родів і жанрів. Якщо з першою її частиною все є більш-менш зрозумілим: пере­важна більшість науковців погоджується з тим, що існує три літературних роди — епос, лірика та драма, то відносно другої — маємо різні, досить суперечливі точки зору. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Досить зазначити також, що як у підручниках, так і в солідних теоре­тичних працях терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). А втім, у перекладі з французької жанр — це є рід і вид. Отож, спершу треба визначитися з термінологією. Більш логічною видається триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення В. Халізєв, — сукупність «принципів формальної організації творів, що визначають­ся властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення» [56, 9].

Жанр — це історично сформований тип художнього тво­ру, який синтезує характерні особливості змісту та фор­ми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме

— 251 —

визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.

Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, істо­ричною, романтичною.

Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

Кожна доба в розвиткові літератури має свої найбільш поширені жанри. Щоб розібратися в сучасній класифікації родів і жанрів, варто звернутися до історії їх вивчення.

Теорія літературних родів і жанрів, хоча їй присвячено чимало наукових праць, досі не має достатньо чітких науко­вих дефініцій. Окремі дослідники навіть стверджують, що роди літератури, становлячи центральну проблему поетики, разом з тим чинять стійкий опір будь-якій смисловій інтер­претації [62, 3]. Витоки подібного підходу до класифікації родів і жанрів літератури криються в сивій давнині. Уже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього зміс­ту. Зокрема, Платонові належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не праг­не змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього говорить ще хтось» [4, 78—79].

Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідо­мості в ній є самі герої, а не письменник.

Епос розглядався античним філософом як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.

Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток в естетиці Арістотеля, який вважав кожен із трьох літератур­них родів окремим «способом наслідування». «Насліду­вати в одному й тому ж і одному й тому ж можна, розпо­відаючи про події, як про щось відокремлене від себе, як це робить Гомер (мова про епос), або ж так, що той, хто наслідує, залишається сам собою, не змінюючи свого облич­чя (лірика), або репрезентуючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних (драма)» [7, 648\. При цьому Арі-

— 252 —

стотель пропонував ураховувати три моменти — «різні зображувальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображу­вання» [7, 648\.

Під предметом зображення мислитель античності розу­мів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчем­них, що краще робити в комедії, оскільки «комедія нама­гається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників» [7, 650].

До зображувальних засобів Арістотель відносив мело­дію, ритм, розмір, слово.

Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літературних родів, Арістотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктивній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

У середньовіччі питання про поділ поезії на роди май­же не розглядалося. Повернення до поглядів Платона та Арістотеля пов'язане з добою Відродження. Зокрема, в трактаті А. С. Мінтуріно «De Poeta» (1559 p.) словесне мистецтво поділялося на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).

Теоретик класицизму француз Н. Буало у написаному віршами трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.) розглядав теорію родів і жанрів з позицій раціоналізму. На його думку, кожен літературний жанр повинен мати незмінні формальні ознаки. Саме в естетиці Н. Буало утвердилася думка про нерівноправність різних жанрів: одні з них (трагедія, поема) він відніс до високих, інші (комедія, бай­ка, роман) — до низьких. Кожен з жанрів, означений ста­лим змістом. У трагедії чи поемі зазвичай розглядається доля народу чи держави, а буденні інтереси простолюдина, його приватне життя може бути предметом комедії чи роману. Героями високих жанрів можуть виступати вінценосні осо­би, високопоставлені сановники, полководці. У низьких жан­рах повинні бути представники так званого третього стану.

В епоху Просвітництва ідеї мислителів античності знай­шли свій подальший розвиток у працях Г. Е. Лессінґа і Д. Дідро. Зокрема в дослідженнях Д. Дідро «Прекрасне», «Парадокс про актора», «Про драматичну поезію», «Побічний син» він рішуче виступив проти догматичних постулатів естетики класицизму. В його працях уперше з'явилися роз­думи про нові жанри драми — «серйозну драму» і «серйозну комедію». Середній між комедією та трагедією жанр — власне драма — отримав право на самостійне існування.

Лессінґ у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису

— 253 —

і поезії» (1766 p.) розрізняв поезію і живопис, у нарисах «Гамбурзька драматургія» (1767—1769 pp.) він порушив питання про жанри драматичного мистецтва.

Дещо пізніше з'явилася й інша традиція поділу поезії на роди та жанри як типи художнього змісту. Пріоритет у такому підході до літератури дослідники віддають А. Шле-ґелю. Розмежовуючи епос і драму, німецький учений від­дав перевагу певній духовній суті, а не формальним рисам цих літературних родів. У рецензії на твір Гете «Герман і Доротея» А. Шлеґель зазначав: «Різниця між епічним і драматичним родами... мусить... лежати дещо глибше, ніж у зовнішній формі... та й до того ж зовсім немає рації виводити вищі закономірності цих родів літератури з по­нять оповіді та діалогу» [39, 124].

Аналогічні підходи характерні й для Ф. В. Шеллінґа. Відкидаючи формальні ознаки, пов'язані зі специфікою словесного мистецтва, він шукав родо-жанрові параметри поезії у сфері філософії, співвідносячи лірику з категоріями безкінечності та духом свободи, епос — із чистою не­обхідністю, вбачаючи в драмі їх синтез як боротьбу свободи та необхідності. Роди літератури в розумінні Шеллінґа — це філософсько-естетичні субстанції, яким притаманне універсально-художнє значення.

Подібна точка зору знайшла подальшу еволюцію в есте­тиці Геґеля. Для розрізнення родів літератури він користу­вався категоріями гносеології. Стосовно епосу такою кате­горією виступає об'єкт, лірики — суб'єкт. У драмі від­бувається синтез цих понять. Виходячи з цього, Гегель вважав, що кожному роду літератури притаманним є специфічний предмет. Для епосу — це буття в його цілісності й доміну­вання подій над волею окремих індивідів. Для лірики — душевна схвильованість, переживання; цілеспрямованість, вольова активність людини — для драми.

Відзначимо також, що гегелівська родова концепція мала, крім А. Шлегеля та Ф. В. Шеллінґа, свого попередника в особі Ріхтера (Жана Поля), чия праця «Підготовча школа естетики» (1804 p.) y багатьох моментах була предтечею автора «Лекцій з естетики».

Праці Шеллінґа та Геґеля ніби вилучили з літературо­знавства категорію роду й перенесли її до сфери філо­софії. В результаті змістилися акценти з типології форми на типологію змісту. Свобода і необхідність як філософські поняття у Шеллінґа, суб'єкт і об'єкт у Геґеля витіснили платонівське та арістотелівське бачення родів літератури як типів організації словесно-художніх творів.

Критично підійшов до таких ідей В. Бєлінський, хоч і

— 254 —

йому імпонували думки Гегеля. Протиставляючи епопею та драму, де в першій панують події над героями, а в другій — герої над подіями, В. Бєлінський у праці «Поділ поезії на роди і види» переконливо довів, що літературна практи­ка часто не відповідає теоретичним постулатам і між фор­мою та змістом бувають суттєві протиріччя. Зокрема, кін­цівка «Тараса Бульби» М. Гоголя, на його думку, являє «чудовий приклад епічного твору, пройнятого драматичним елементом» [12, II, 20\, і, навпаки, закінчення шекспірівського «Гамлета» має епічний характер. Твір В. Скотта «Ламмер-мурська наречена» він назвав трагедією, що набрала форми роману.

Починаючи з В. Бєлінського, виразно стали проглядатися два підходи до розмежування епосу, лірики та драми. Одні дослідники продовжували дотримуватися поглядів Шеллінґа та Геґеля, звертаючись до літературних родів як до певних типів змісту. Ця тенденція неодмінно вела до догматизму, який у наш час стали долати ідеями про загальне змішування літературних родів у XX столітті. Деякі літературознавці, відчуваючи тенденцію до нівелю­вання епічного, ліричного та драматичного начал в окре­мому творі, навіть твердили, що поділ поезії на роди є не­перспективним і непотрібним, оскільки в літературознав­стві цілком можна без щього обійтися. Такий підхід харак­теризує праці Б. Кроче.

К. Фосслер вважав, що поділ літератури на роди не є предметом її теорії, цим повинні займатися соціологи та психологи. І дійсно, суміжні дисципліни також приділили-належну увагу даному питанню. У психології епос, лірика та драма стали зіставлятися з явищами спогадів, уявлень. У лінгвістиці — з першою, другою та третьою особою. Й. Кляйнер співвідносить роди з часом (минулим, теперішнім і майбутнім).

Показовою в даному аспекті є монографія Е. Штай-ґера «Основні поняття поетики». Дослідник явно пере­більшив роль змістово-психологічних компонентів родів літератури, недооцінивши художньо-мовні. Він радив досліджувати ліричне, епічне та драматичне ізольовано від лірики, епосу та драми як родових форм мистецтва. Аналізуючи природу ліричного, епічного та драматично­го, Е. Штайґер оперує поняттями психології. На його дум­ку, ліричне цілком співвідносне зі спогадами, епічне — з уявленнями, а драматичне — з напруженістю. Форма вираження ліричного, епічного чи драматичного змісту для Е. Штайґера є моментом несуттєвим і випадковим. Подібні позиції знаходять свій розвиток і в праці В. Рут-

— 255 —

ковські. До того ж він, крім трьох відомих літературних родів, пропонує ввести й четвертий — артистичний [63, 9\.

Недовіра до категорії літературного роду проглядаєть­ся й у розвідках ряду інших учених. Так, відомий українсь­кий літературознавець радянської доби О. Білецький роз­глядав кожен із трьох родів літератури не інакше, як абстракцію. Він же один час пропонував взагалі вилучи­ти з теорії літератури проблему родових форм: «Чи не доцільніше було б перемістити їхнє (літературних родів) існування в інший аспект, говорити не про епос, як рід поезії з такими-то, належними лише йому формальними ознаками, а про епічне, ліричне, драматичне ставлення дано­го поета чи даного твору до світу, який вони пізнають у даний момент? Для античних літератур терміни епос, лірика, драма ще не були абстракціями. Вони позначали особливі, зовнішні способи передачі твору слухацькій аудиторії. Пере­йшовши в книгу, поезія відмовилася від цих способів пере­дачі й поступово... вони перетворювались на все більшу фікцію. Чи,доцільно й далі продовжувати наукове буття цих фікцій?» [11, 342].

Не дивно, що такі оцінки зустріли серйозні заперечен­ня. Адже наявність ліро-епічних творів чи взаємопро­никнення родів літератури зовсім не засвідчують той факт, що літературних родів у природі зо^ім немає. Вони існують і мають досить помітні відмінності між собою.

У літературі XX століття значно ускладнилися і збага­тилися форми художньої творчості, що в свою чергу при­мусило науковців час від часу піддавати ревізії традиційно усталені уявлення про три основні літературні роди. Зокрема, Ю. Борєв запропонував поряд з епосом, лірикою та дра­мою як самостійні роди літератури розглядати ще й сатиру, гумор і патетику [15, 105—106\.

В інші крайнощі впав В. Днєпров, який поряд із трьома відомими родами поставив ще й роман як певний «синтетич­ний» рід [24, 499—515]. К. Гамбургер вважає за потрібне ви­ділити в самостійний рід оповідні твори, написані від першої особи, у яких виразно домінує автобіографічне начало [62, 227— 233\. Недостатню обґрунтовану спробу ускладнити поділ на роди'здійснив і М. Каган, який у книзі «Морфологія мистецтва» запропонував додати ще три нових роди, які виникли в результаті контактів літератури з кіномистецтвом, телемистецтвом і радіомистецтвом [29, 403\. До речі, намагання ускладнити поділ поезії на роди здійснювалося в давні часи, про що свідчать спроби Цицерона виділити чотири роди (епіч­ний, комічний, трагічний, ліричний), Горація — шість (героїч­ний, ліричний, елегійний, буколічний, комічний, трагічний).

— 256 —

Історичний розвиток категорії літературного роду пере­конливо доводить, що прогнозувати в найближчому май­бутньому появу якихось нових родів літератури є без­підставним, оскільки, як засвідчив В. Халізєв, «описи й роз­думи, будучи вільними від мовної експресії, від медитатив­ного начала (хай прихованого) навряд чи коли-небудь можуть дати скільки-небудь сильний стимул літературно-художній творчості [55, 37\. Реально розвиватися й надалі можуть лише епос, лірика та драма, відомі ще з часів стародавньої Греції.

Складнішою видається ситуація в розвитку жанрів. Істо­рія світової літератури переконливо доводить, що жанри народжуються, живуть і, досягши певної вершини, від­мирають. У добу класицизму передові рубежі посідали трагедія, сатирична комедія, ода, героїчна поема. Просві­тительський реалізм висунув на передній план міщанську драму, роман виховання та побутовий роман. У сенти­менталізмі домінували сімейний і подорожній романи, дорожні нотатки, щоденники, листи, інтимна лірика. Доба романтизму віддала перевагу романтичній поемі, історич­ному романові, баладі. Реалізм відкрив шлях до психологіч­ного роману, епопеї, повісті, ліро-епічних жанрів — поеми, байки, міжродових утворень — мемуарів, художньої біографії. Сам же термін «жанр» — досить молодий. Його ми не знаходимо не лише у Платона чи Арістотеля, не користуються ним ні Лессінґ, ні Геґель, ні І. Франко, ні Леся Українка. С. Крижанівський вважає, що цей термін «скоріш за все... ввели у вжиток представники ОПОЯЗу, оскільки в роботах Б. Томашевського, В. Жирмунського, В. Шкловського термін „жанр" вживається вже на початку 20-х років» [35, 147].

Найцікавішими нам видаються підходи до жанру в есте­тиці Геґеля та І. Франка, хоча вони й не вживали саме цей термін. Л. Чернець зазначає, що в «огляді Геґелем провідних жанрів світової літератури яскраво проявився історизм його мислення. Жанри розглядаються перш за все як художня проекція певної стадії розвитку суспільства» [57, 29\. Якщо для поділу на роди Геґель користується різним співвідношенням об'єкта й суб'єкта, то в жанровій теорії він застосовує інші поняття — субстанціальне та суб'єктив­не. Кожний з трьох родів літератури може виражати як субстанціальний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціальне для Геґеля — це справжній, розумний зміст мистецтва. Це не чиєсь індивідуальне бажання, а ідеї, що мають загаль­ний інтерес. Суб'єктивне є протилежним субстанціальному.

Продуманою є жанрова концепція І. Франка. Дослід­жуючи явища світової культури, він зазначив, що протягом віків поетичні форми не залишалися сталими, отож він

9 — 257 —

запропонував відмовитися від оперування сталими на всі віки ознаками для визначення того чи іншого жанру. «Те, що нам донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як пра­вила та дефініції епопеї, драми, балади і т. ін., — повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь мо­менті історичнім, і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів» [53, XXX, 216\.

І. Франко вважав за необхідне підходити до вивчен­ня жанрів з конкретно-історичних позицій. Він же дав блискучі зразки застосування своєї методології стосовно розвитку роману у світовій літературі та обгрунтування по­яви психологічної новели наприкінці XIX століття. Близькі Франковим позиції обстоювала й Леся Українка, подавши блискучий аналіз розвитку європейської драми протягом віків [51, 224-252].

У літературознавстві XX століття склалася відносно уста­лена в межах кожного з літературних родів жанрова сис­тема, про яку варто поговорити детальніше.

Дата добавления: 2014-11-28