Композиція художнього твору

229 —

6.2.4.6. Плеоназм Плеоназм (грец. TtteovaqaoC — над-

мірність) — це стилістична фігура, що ґрунтується на синонімічному повторі попереднього слова: ждати — чекати, пам'ятай, не забувай, тишком-нишком і т. д. Плеонастичний повтор не мотивований логічно і вживається як засіб стилістичного увиразнення мовлення. Найчастіше вживаний у народнопоетичній творчості: «Під ним кониченько, // Під ним вороненький // Сильно дужий» (народна пісня). Трапляється й у літературній поезії:

Серед мороку, бурі-негоди Цілу ніч буде човен блукати.

(Леся Українка)

6.2.4.7. Тавтологія Тавтологія (від грец. тато — те

саме і XôyoÇ — слою) — це стилістична фігура, що ґрунтується на однокореневому повторі попе­реднього слова: диво дивне, темниця темна, тьма-тьмуща і т. д. Як і плеоназм, тавтологія немотивована логічно і вводиться в текст зі стилістичних міркувань. Найтиповішим уживання цієї фігури є для народнопоетичної творчості, проте досить часто вона трапляється й у літературній поезії: «У чужую сторононьку, // Да на чужу чужиноньку» (народна пісня);

Прощаннячко, прошай. Ця місячна соната. Прощаннячко, прости... Який скорботний сніг. Прощаннячко. Щока... Щока. І краплі м'яти. І сіра пелена на перламутрі сліз...

(С. Сапеляк)

6.2.4.8. _ Паралелізм (грец. л

Синтаксичний _той, що йде поруч) синтаксичний —

паралелізм _це стилістична фігура, яка ґрунтується

на однотипній синтаксичній побудові

двох або більше суміжних мовних одиниць, переважно

рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої

симетрії. Наприклад:

Зашуміла дібровонька, листом зашуміла, Затужила дівчинонька, серцем затужила.

^f (M. Шашкевич)

Найчастіше паралелізм, симетрія в синтаксичній побу­дові суміжних поетичних рядків супроводжується образ­ним зіставленням виражених у них думок — так званим образно-психологічним паралелізмом: між життям при­роди і фрагментами людського життя (див. докладніше в розділі «Символ»).

— 230 —

Паралелізм відомий з давніх-давен. Найбільше він уживаний у народній поезії. Значного поширення на­буває в романтичній поезії на початку XIX століття, часто як стилізація фольклорних мотивів. Паралелізм може складати композиційну основу ліричного віршового твору.

Анафора (від грец. ccvoopopa — вине- 6.2.4.9. Анафора сення нагору, повторення) — стиліс­тична фігура, яка утворюється повтором слів або слово­сполучень на початку суміжних мовних одиниць. Наприклад:

Тобі одній, намріяна царівно, Тобі одній дзвенять мої пісні, Тобі одній в моєму храмі дивно Пливуть молитви і горять огні.

(М. Рильський)

Найчастіше анафора зустрічається у віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїчна анафора зв'язує звичайно початки суміжних речень, наприклад: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни дрібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє... А де то та любість упаде, там білий вогонь з землі виростає, а за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одне крило біле, а друге темне має» (М. Черемшина). Дуже рідко анафорич­ний повтор пов'язує не суміжні, а розведені в тексті мов­ні одиниці, наприклад початки всіх чотирнадцяти розділів повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка: «Смутний та невеселий сидів собі на лавці, у новій світли­ці... конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» (розділ І); «Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові Конотопі» (розділ IV); «Смутна і не­весела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосипів­на Олена, хорунжівна» (розділ VII) і т. д. Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що розповідається, хоча, як, зокрема, в останньому випадку може виконувати й композиційну функцію, якою звичайно відмічений анафоричний повтор у віршових текстах, де анафора слугує додатковим (поряд з константною паузою) сигналом закінчення попереднього рядка й початку на­ступного. Не так вже й рідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору (звичайно невеличкого за обсягом).

— 231 —

6.2.4.10. Епіфора Епіфора (грец. єтифора — пере­несення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних мов­них одиниць. Наприклад:

Будемо вічно в труді рости, З серця землі підіймать пласти, Чорного золота давні пласти.

(Я. Шпорта)

Набагато рідше епіфора зустрічається в прозі: «Мне бы хотелось знать, отчего я титулярный советник? Почему именно титулярный советник?» (М. Гоголь). Інколи епіфора, як і анафора, може поширюватися на весь віршовий твір.

6.2.4.11. Анепіфорою (грец. ocvemcpopà), або

Анепіфора просаподосісом (грец. лроаожюо-atÇ — буквально надлишок), або кіль­цем, називається стилістична фігура, яка зв'язує повтором окремих слів чи'словосполучень початок і кінець суміжних мовних одиниць (абзац, строфа) або й однієї одиниці (ре­чення чи віршовий рядок). Пояснюючи назву цієї фігури, В. Домбровський, зокрема, писав: «Повторення початкового слова або фрази на кінці того самого речення, вірша, строфи або цілої п'єси, через що дана гадка або ж ряд гадок, що творять логічну цілість, отримує певного роду заокруглення; звідси й назва тієї фігури» [35, 72]. Наприклад:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води...

(В. Сосюра)

Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась.

(Т. Шевченко)

Кільце часто використовується з композиційною метою, відзначаючи початок і кінець строфи. У цьому випадку говорять про кільце строфи:

^f У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти — і ні душі навколо, уздрів і скляк — блукало серед поля сто тіней. В полі, синьому, як льон.

(В. Стус)

— 232 —

Епанафорою (від грец. eiravoccpopfj), 6.2.4.12.

або анадиплосисом (від грец. avec- Епанафора оітсАлвоІС — удвоєння), або стиком, називається стилістична фігура, яка зв'язує повтором окре­мого слова або словосполучення кінець попередньої мов­ної одиниці з початком наступної. Наприклад:

Чому стилетом був мій етил ос. І стилосом бував стилзт.

(Є. Маланюк)

Крім стику, тут ще й кільце.

Стик можна розглядати як подвоєння епіфори та анафо­ри, звідси його й називають епанафорою, або епанострофою. Зішлемося на В. Домбровського: «Повторення якогось сло­ва або фрази з кінця одного вірша на початок слідуючого називається епанастрофою. Такі повторення звичайні в старовинних народних піснях, як наприклад в колядках, щедрівках, гагілках та інших, в яких творять об'єднуючий віршовий елемент, що ніби звена одного ланцюга в'яжуть в одну цілість поодинокі гадки пісні, наприклад:

Нема в короля такого коня — У мого коня золота грива. Золота грива, срібні копита, Срібні копита, шовковий хвостик, Шовковий хвостик, очі тернові, Очі тернові, вушка листові...

(Народна колядка)» [35, 70].

Дана стилістична фігура найчастіше з-поміж інших фігур (за винятком хіба що анафори) трапляється у фоль­клорі. Стик часто називають підтопленням — через те, що кожен новий рядок немовби підхоплює, посилює і роз­гортає зміст попереднього рядка. Зрідка, переважно як композиційний прийом, стик застосовується в прозі. Ціка­вий зразок міститься у відомому романі М. Булгакова «Май­стер і Маргарита», двадцять четверта глава якого закінчується так: «...и сколько угодно, хотя бы до самого рассвета, могла Маргарита шелестеть листами тетрадей, разглядывать их и целовать, и перечитывать снова: — Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город... Да, тьма», — а двадцять п'ята починається словами: «Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла нена­видимый прокуратором город. Исчезли висячие мосты, соеди­няющие храм со страшной Антониевой башней, опустилась с неба бездна...» і т. д.

— 233 —

6.2.4.13. Ампліфікація (лат. amplifikatio —

Ампліфікація поширення, збільшення) — стилістична фігура, яка полягає в підкреслено від­чутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило, одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць. «Кожна з цих оди­ниць має самостійне значення, а всі разом, функціонуючи у взаємодії, вони підкреслюють, експресивно посилюють висловлену думку. Відповідно до стилістичної настано­ви нагромаджується певна кількість таких одиниць з до­триманням, звичайно, міри своєрідної „норми", яка забезпе­чує належний художній ефект. Нагромадження ампліфі-кованих елементів без почуття міри може мати зворотній ефект, порушити стилістичну фігуру. Негативний ефект дає й ампліфікація, позбавлена цілеспрямованості та належного осмислення. Нагромадження засобів, що творять фігуру, повинно бути підпорядковане конкретному стилістичному завданню. У майстрів українського слова ця стилістична фігура твориться та використовується з тонким художнім тактом» [90, Зб4\.

Ампліфікуються звичайно, нагромаджуючись в обмеже­ному контексті, слова та мовні звороти, що виражають сино­німічні поняття, або ж слова однотипних частин мови. Обидві форми ампліфікації можуть виступати як нарізно, так і разом, утворюючи своєрідні комбіновані поєднання. Прикладом ампліфікації смислової одиниці, що виражає одну частину мови, може слугувати уривок із повісті О. Ко-билянської «Земля», де в межах трьох суміжних речень кількісно накопичується займенникова форма: «Ось той блі­дий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитиняче дрібним личком — се був його одинокий син. А той одино­кий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його». По­рівняйте з ампліфікацією слів, що виражають контексту­ально-синонімічні поняття, оформлювані за допомогою однотипних мовних засобів:

Сі круглії вежі й високії мури — Страшні та суворі, непевні, понурі, І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці, При вежах тих сумні «темнії темниці».

(Леся Українка)

— 234

Градація (лат. gradatio — поступове 6.2.4.14. Градація

підсилення) — це стилістична фігура, утворена зіставленням певних мовних одиниць у послі­довності поступового наростання чи спадання їхнього сми­слового або емоційного значення. Градація, в якій суміжне розташування мовних одиниць веде до наростання виявле­ної смислової ознаки, називається висхідною. Наприклад: «Цвіти над нами веселкове // Як мир, як щастя, як лю­бов»; «Дай, серце, волю нетерплячим крилам, // Затріпочи, розвійся і полинь!» (М. Рильський). Градація, в якій послі­довність суміжно розташованих мовних одиниць веде до спадання виявленої смислової ознаки, називається спадною. Наприклад: «На майдані пил спадає, // Замовкає річ... Вечір. Ніч» (П. Тичина); «І лиш попереду червоний вогник, // Мов поклик, блимав, танув і мовчав...» (С. Тельнюк).

Парономазія (грец. Ttocpovouaoixx — 6.2.4.15.

біля і ôvo|i6xrco — називаю) — це стилі- Парономазія стична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням. Наприклад: «Раділи радієм, плутоново плодились, // А ми світили вами, аж посліпли... //їв судний день чорнобиль­ський збудились...» (М. Влад).

Найчастіше Парономазія використовується у віршових творах, з причини того, що вони більшою мірою, ніж проза, орієнтовані на звукову відчутність слова, на вияв звукової значущості художнього мовлення. У прозі парономазія най­частіше використовується для створення каламбурів, на­приклад: «Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає!.. Оце два дні у степ вивозила курей» (О. Ковінька, «Розмова по телефону»).

Досить часто і у віршових текстах парономазія виступає як засіб творення комічного враження. У зв'язку з цим О. Пономарів пише: «Стилістичні властивості парономічного зближення слів часто, використовуються при створенні епіграм, пародій, шаржів. Для прикладу можна навести одну з пародій Юрія Івакіна, навіяну творами Івана Драча:

Біля персів вона тримала зоряного сина („Ніж у сонці")

Чистих персів торкатись не дасть („Балада про дівочі перса")

Та персів проклятих два рідні вулкани („Божевільна

балада")

Торка її холодні полум'яні перса („Калина")

Вітер перса мої пестить („Жінка і море")

— 235 —

Іван Драч „Нереальна балада"

І невідь звідки падають ці сни...

Лечу на крилах персів

в країну персів,

в державу персів, в князівство персів,

у Персію, сказати б.

Шукаю серед персів свій босий слід і не знаходжу.

На сполох б'ю у дзвони персів:

„Постаньте, персів бранці —

протуберанці!"

Із персів смутку спиваю оскому пісні. Співаю „Баладу про острів Антораж".. І гей! На абордаж беру галери персів — Де перса персонал і персонаж (за борт цей

екіпаж!).

Тримаюся за стопи персів, за грона персів, за вулкани персів, за бетатрони персів,

за їх ракетодроми, Як той Персей за Андромеду, І мегатонни персів вибухають —

віршем»

[72, 55-56].

6.2.4.16. Антитеза Антитеза (грец. àvtiOecriÇ — проти­ставлення) — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Наприклад: «Думав, доля зустрінеться — спіткалося горе» (Т. Шевченко).

Антитеза часто зустрічається в прислів'ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє», «Багатство дме, а бідність вдвоє гне». Антитеза використовується для опи­сів, характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. Наприклад:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

(І. Котляревський)

Порівняйте: «Иван Иванович худощав и высокого роста; Иван Никифорович немного ниже, но зато распространяется в толщину. Голова у Ивана Ивановича похожа на редьку хвостом вниз; голова у Ивана Никифоровича — на редьку хвостом вверх... Иван Иванович боязливого характера. У Ивана Никифоровича, напротив того, шаровары в таких ши­роких складках, что если бы раздуть их, то в них можно бы поместить весь двор с амбарами и строениями» (М. Гоголь).

— 236 —

Оксюморон, або оксиморон (грец. 6.2.4.17.

ô^ôpxopov — нісенітниця), — це стилі- Оксюморон стична фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу. На­приклад: «На нашій — не своїй землі» (Т. Шевченко); «довго тягтиметься мить» (Є. Плужник); «холодний окріп нарзану» (М. Лєрмонтов).

Оксюморон дуже виразний стилістичний прийом: ви­користовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характери­зує складність, внутрішню суперечність описуваного пред­мета або явища:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!

(Леся Українка)

Риторичними фігурами (грец. 6.2.4.18. Риторичні

ргіторікті — риторика, наука про фігури

ораторське мистецтво) називаються фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер.

Риторичні фігури постають внаслідок порушення кому­нікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діало­гічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не роз­раховані на реальну відповідь або практичну дію, як це має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог слу­гує передусім потребам обміну інформацією, такому звер­танню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або спонукає його до конкретних учинків. Діалогічність риторич­них і словесних зворотів цілком умовна і слугує у творах художньої літератури меті індивідуалізації та емоційного уви­разнення мовлення, привертання особливої уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих випадках викори­стовується з композиційною метою. Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця. Наприклад:

Україно моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла.

(М. Рильський)

— 237 —

Риторичне звертання частіше застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору.

Риторичне питання — це питання, яке ставиться не з ме­тою отримання відповіді, а з метою афористичного узагаль­нення загальновідомої або очевидної думки. Наприклад:

Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже утомлений?

(Т. Шевченко)

Інколи поставлене автором запитання мотивує подаль­ше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов'язані з запитанням, смислові аспекти.

Риторичне заперечення — це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного спів­розмовника. Наприклад:

Ні, друже мій, не та родина! Сучасна пісня — не перина...

(І. Франко)

Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затри­мати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображу­ваного. Наприклад:

О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло!

(М. Зеров)

Дата добавления: 2014-11-28