ІиІ or по u ы о 4 страница

Евфемізмом (грец. єІхртцштцоС — 6.2.3.7. Евфемізм

пом'якшений вираз) називається сло­во або словесний зворот, що пом'якшує форму виражен­ня висловлюваної думки. Наприклад: «Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарсь­ких середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати... Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попро­валюємо, не бились би!» (О. Вишня).

Евфемізм не обов'язково виступає як троп. Дуже часто евфемістичні заміни досягаються засобами лексичної сино­німії, наприклад: затримався — замість спізнився; хто крайній? — замість хто останній? (у черзі); поправився — замість розтовстів і т. д. Як троп, тобто як засіб контексту­альної синонімії, евфемізм найчастіше відносять до виду метонімії, або розгорнутої метонімії, тобто перифраза, що, за висловом В. Домбровського, «описує властиве понят-

— 219 —

тя на те, щоб щось прикрого, неприемного висловити в лагідній формі... Евфемістичні вираження коріняться в словесній забобонності. Тобто боязні вимовляти голосно слова з лихим значенням, щоб не накликати на себе лиха. Так, наш селянин боїться вимовити слово „чорт", засту­паючи його означенням: нечистий...» [35, 60\.

Найчастіше евфемізми вводяться до тексту твору з метою створення комічного враження, іноді з цензурних — етич­них та ідеологічних міркувань. Цікавим прикладом, що поєднує у собі всі ці моменти, є епіграма О. Пушкіна, при­свячена евфемізму:

Иная брань, конечно, неприличность. Нельзя сказать: какой-то де старик, Козёл в очках, плюгавый клеветник, И зол и подл: всё это будет личность. Но можете печатать, например, Что господин парнасский старовер, (В своих статьях) бессмыслицы оратор, Отменно вял, отменно скучноват, Тяжеловат и даже глуповат, Тут не лицо, а только литератор.

Не менш цікавий приклад, запозичений із книги В. Тар-ле «Наполеон», а саме — послідовної евфемістичної заміни форми виразу, наводиться в підручнику «Основи теорії літератури» Л. Тимофеева: «Розповідаючи про наближення Наполеона до Парижа в період 100 днів, урядова та близь­ка до урядових сфер преса від крайньої самовпевненос­ті перейшла до повного падіння духу й неприхованого жаху. Типовою для цієї поведінки є в ці дні жорстка послі­довність епітетів, які прикладалися до Наполеона в міру його поступового просування з півдня на північ. Перше по­відомлення: „Корсиканське чудовисько висадилося в бухті Хуан". Друге повідомлення: „Людожер іде до Ґрасса". Третє повідомлення: „Узурпатор увійшов до Гренобля". Четверте повідомлення: „Бонапарт зайняв Леон". П'яте повідомлен­ня: „Наполеон наближається до Фонтенбло". Шосте пові­домлення: „Його імператорська величність очікується у вірному йому Парижі". Уся ця літературна гама вмістила­ся в одни/ і тих же газетах, при одній і тій же редакції впродовж кількох днів» [93, 222].

6.2.3.8. Антономазією (грец. àvTOVo|o.aoia,

Антономазія від àvrovouxxÇo) —називаю по-іншому) називається різновид метонімії, по­будованої на вживанні власного імені замість загального. Сутність антономазії ґрунтується на тому, що «власне ім'я,

— 220 —

найчастіше ім'я особи, що вирізняється якоюсь характер­ною ознакою або сталою належністю до певного явища, стає прикметою цієї ознаки або цього явища. Багато міфо-логізмів, літературних персонажів, історичних діячів стали традиційними: Цицерон — „красномовна людина", Плюшкін — „скупий", Марс — „війна" і т. д. Більшість власних імен, що використовуються в загальному значенні, пере­дають одночасно й емоційну оцінку» [9, 40[. Наприклад: «Ось і не треба газетних фраз! // — Біль є постійно біль! — // Мовчки зросте десь новий Тарас // Серед кривавих піль!» (Є. Плужник); «Ми переходили всі кола — // О, жоден дант того не бачив!» (Є. Маланюк); «Мы все глядим в Наполеоны» (О. Пушкін).

Антономазія — троп, відомий ще з античності. В одній з поетик Києво-Могилянської академії «Lyra» його, наприк­лад, визначали так: «Антономазія, або заміна назви — це вживання власного імені замість загального... які мають між собою певну подібність характерів або особливостей» [58, 108]. В. Домбровський писав про антономазію як про троп, в основі якого лежить «описання імення якоїсь особи загальнозвісною прикметою, або названия її іншим йменням, взятим від міста або краю, звідки вона похо­дить, або no-батькові і т. д. Дуже часто служить антоно­мазія для оминання монотонного повторювання одного імення. Так, наприклад, Гомер називає часто Агамем­нона і Менелая разом — Атридами, Ахила — Пелі-дом, самого Гомера називали в старину Меонідом» [35, 59].

В українській літературі, як і в ці- 6.2.3.9. Асоціонім

лому у світовій, досить часто зустрі­чаються тропи, утворені шляхом переходу загальної наз­ви у власну (онімізації апелятивів). Незвичність графічного зображення апелятивної лексики з великої літери поси­лює чуттєво-образне сприймання літературного твору, спонукає читача до роздумів, пошуків художньої істини. Персоніфікацію загальних моральних понять в алегоричних образах Доброчинності, Заздрості, Розуму, Пам'яті, Волі, Перемоги, Тріумфу можна знайти вже в перекладних повістях давньої української літератури, проповідях, поле­мічних творах, шкільній драмі. Особливо часто до цього тро­пу звертаються письменники XX століття: Орел, Тризубець, Серп і Молот, Сонячні Кларнети (П. Тичина); Кострубата блакить (Г. Михайличенко); Любов, Страждання (Є. Плуж­ник); Кафедра Злиднів, Університет Ікри (І. Драч); Людина, Червоний Спас (Б. Олійник).

В. Галич лише у творчості О. Гончара налічила 60 випад­ків уживання подібних тропів (Подвиг і Сумнів, Образ

— 221 —

Людської Ріки, Світло, Високе Відродження, Мати Чиясь, Держава Наруги і Зла — «Циклон»; Мадонна, Художник, Наростаюче, Верховний Коментатор — «Твоя зоря»; Титан Праці, Трудар — «Собор»; Дуга Великого Круга, Дуга Мало­го Круга — «Тронка»; Мис Доброї Надії — «Щоб світився вогник»), які надають художнім образам публіцистич­ного звучання, у зв'язку з животрепетними проблемами сьогодення, співзвучності зі світовими подіями. Дослідниця назвала такий троп асоціонімом (лат. associatio — з'єдную, зв'язую і грец. ÖVOUOC — ім'я). «Цей термін підкреслює го­ловне у тропі: здатність графічно виділеної семантеми по­силено викликати в уяві читача поєднання різних асоціа­цій, пов'язаних зі значенням мотивуючого апелятива, кон­текстом твору, добою тощо, які лежать в основі форму­вання образу великого філософського узагальнення» [22, 19—23]. Серед асоціонімів виділяються три великі групи: асоціоніми-алегорії (Мати Чиясь, Художник, Титан); асоціоніми-символи (Океан, Світло); асоціоніми-референцїї (Велика Армія, Героїня).

6.2.3.10. Іронія Іронією (грец. eipcoveioc — на­смішка) називається слово або сло­весний зворот, що набувають змісту, прямо протилежного їхньому буквальному значенню. Наприклад, у фейлетоні О. Вишні «Чухраїнці» таким виступає слово «лорди», котре стосовно нації чухраїнців, про яку тут ідеться, звучить явною насмішкою: «Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...

Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, відповідають:

— Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні».
Іронічна інтонація виявляє себе в контексті, більш-менш

близькому сусідстві з іншими висловлюваннями автора, загальний тон яких дає змогу вловити в кожному окремо­му випадку невиявлену прямо іронічну інтонацію. Іронія звичайно вказує на відношення мовця до зображуваного й може мата багато смислових відтінків. Інколи для позна­чення слів, що мають протилежний буквальному зміст, використовують термін «антифразис». Наприклад, «цей Крез» (стосовно бідняка). Антифразис — найпоширеніший різно­вид іронії як тропа. Рідше трапляються вирази, що мають форму так званого астеїзма, тобто схвалення у вигляді осуду. Наприклад, у А. Чехова: «Собачонка ничего себе... Сердится, шельма... цуцык этакий...»

— 222 —

Найчастіше іронія використовується з метою створення комічного враження.

Гіперболою (грец. xmepßoA/ri — 6.2.3.11. Гіпербола

перебільшення) називається словес­ний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача. О. Потебня писав, що «гіпер­бола є наслідком якогось сп'яніння в почуттях, що пере­шкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах». На­приклад: «Давно, давно вже Київ панував. // Його церкви аж хмари зачіпали» (А. Метлинський); «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра); «Консул... имел такие страшные карманы в своих шароварах, что мог поместить туда всю лавку зазе­вавшейся торговки» (М. Гоголь); «Шаровары шириною в Чёрное море» (М. Гоголь).

В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка з вели­кою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття.

Літотою (грец. Ал,тотг|С — простота) 6.2.3.12. Літота називається словесний зворот, в яко­му ознаки описуваного предмета подаються з надмір­ним їх применшуванням. Наприклад: «О принесіть як не надію, // То крихту рідної землі: // Я притулю до уст її // І так застигну, так зомлію» (О. Олесь); «Такой маленький рот, что больше двух кусочков никак не может пропустить» (М. Гоголь). Літота виступає як троп, проти­лежний гіперболі.

Синтаксичні засоби увиразнення 6.2.4. Синтаксичні
мовлення складає група так званих засоби

стилістичних фігур мовлення, увиразнення

тобто своєрідних відмітних форм (стилістичні
синтаксичного впорядкування фрази: фігури)

«стилістичні фігури — це особливі

побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини» [90, 357].

Термін «фігура» (лат. figura — обрис, зовнішній виг­ляд) уперше з'явився в античній риториці, куди був пере­несений з мистецтва танцю. Згідно з античною традицією вперше термін «фігура» використовується в Анаксимена з Лампсака (TV ст. до н. е.). Біля витоків вчення про фігури

— 223 —

стоїть також один з основоположників риторики Горгій (V —IV ст. до н. е.). Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у творах авторів І століття до нашої ери — І століття нашої ери — Діонісія Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна.

Узагальненням тих визначень, які давали фігурі в антич­ності, може слугувати тлумачення знаменитого давньо­римського ритора Квінтиліана: «Фігура в точному розумін­ні слова визначається як свідоме відхилення в думці або в мовленні від звичайної та простої форми... Таким чином, будемо вважати фігурою оновлення форми мови за допо­могою певного мистецтва».

Синтаксичні звороти, що нагадують за своєю формою стилістичні фігури, досить часто вживаються й у повсякден­ному, побутовому мовленні, проте там їх використання пояснюється або наслідком випадкового збігу слів, або ж прагненням уникнути одноманітності словесно-синтаксичної форми вираження думок. Стилістичні фігури художнього мовлення, пб-перше, завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача, і, по-друге, можуть виконувати різноманітні, не пов'язані виключно з комунікативною, художні функції, зокрема, індивідуалізації та типізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, особливо важливих у смисло­вому відношенні, композиційну, функцію емоційного уви­разнення і т. д.

За характером відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі наявні стилістичні фігури мовлення можуть бути поділені на три типи:

I) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-
граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф,
еліпсис, асиндентон (або безсполучниковість).

II) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіч­
но-смислових норм оформлення фрази. В межах даного
типу можна виділити три групи фігур: повтору, зістав­
лення та протиставлення слів та більших або менших
мовних величин.

1. ФЛгури повтору. Серед повторів розрізняються прості та композиційні повтори. Простим називається під­силювально-смисловий повтор, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відно­шенні. В залежності від того, які саме смислові величи­ни повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові.

а) Звуковими називаються повтори однакових або одно-

— 224 —

типних звуків у суміжних словах або фразах тексту (пере-важно поетичного). Повтор приголосних звуків називається алітерацією; повтор голосних звуків називається асонан­сом; повтор звуків наприкінці віршових рядків або їхніх складових частин називається римою.

б) Словесними називаються повтори слів — найчастіше в
межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень,
рідше — в більш широких межах. Повтор однакових слів
називається прямим повтором. Прямими можуть бути повто­
ри як повнозначних (простий прямий повтор), так і служ­
бових (полісиндентон, або багатосполучниковість) слів.
Повтори однотипних слів називаються видозмінюваним
повтором (плеоназм; тавтологія).

в) Фразовими називаються повтори суміжних частин
(як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше
такий повтор набирає вигляду так званого синтаксичного
паралелізму.

Вже синтаксичний паралелізм може виконувати компо­зиційну функцію. На відміну від простих, композиційні пов­тори не обмежуються підсилювально-смисловою функцією і виконують композиційне завдання, виступаючи, зокрема, сигналом початку та кінця певних фразових одиниць. Най­більш яскравою композиційна функція повтору виявляє себе у віршових текстах, де повтором зв'язуються (інколи й у жорстко визначеному порядку) й виділяються окремі рядки вірша й більші, ніж рядок, одиниці композиційного поділу вірша — строфи. Менш яскраво композиційне значення повтору виявляє себе у прозі (анафора, епіфора, анепіфора, або кільце, епанафора, або стик).

2. Фігури зіставлення. Ці фігури близькі за своїми ознаками
та функціями до фігур видозмінюваного повтору. Подібно
до останніх, вони постають на основі такого накопичення
слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та
вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і усклад­
нює сприймання його фактологічної сутності. До фігур
зіставлення належать ампліфікація, градація, парономазія.

3. Фігури протиставлення. Ці фігури, на відміну від фігур
зіставлення, ґрунтуються не на однорідності (смисловій
близькості) зіставлюваних слів, а на більш-менш різкій їх
різнорідності (смисловому контрасті), яка підкреслюється
й посилюється контекстом їх зіставлення. До фігур проти­
ставлення належать антитеза та оксюморон.

III. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних комуні­кативно-логічних норм оформлення фрази, — так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

- 225 -

6.2.4.1. Інверсія Інверсія (лат. inversio — перевер­тання, переміщення) — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним. Україн­ська, як і інші східнослов'янські мови, належить до мов з вільним порядком слів у реченнях, проте певна їх син­таксична послідовніств, унаслідок своєї узвичаєності, а також через її підпорядкованість логіці розгортання висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна такої по­слідовності психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми. Логічна послідовність розгортання думки регу­лює, зокрема, порядок головних членів речення, які скла­дають свого роду синтаксичний кістяк висловлюваної думки. Нормальна логічна послідовність розгортання думки перед­бачає її рух від уже відомого (тобто того, про що вже говорилося, або такого, що подається як наперед відоме) до невідомого, того, що, власне, повідомляється про це «вже відоме» і фіксує в ньому якісь зміни. Оскільки «вже відоме» в реченні звичайно виражається через підмет (суб'єкт думки), а «невідоме», нове через присудок (предикат думки), то природним або, як ще кажуть, прямим буде порядок слів, за яким присудок розміщуватиметься за підметом, а інвер­сованим буде їх зворотний порядок: присудок перед під­метом. Наприклад, один з віршів В. Стуса починається таким реченням: «Гойдається вечора зламана віть, // мов костур сліпого, що тичеться в простір // осінньої невіді». Ця фраза сприймається як інверсована через те, що спо­чатку в ній подається предикат дії, граматично виражений присудком «гойдається» (тим новим, що повідомляється про суб'єкт дії), а вже потім називається сам суб'єкт дії, граматично виражений підметом «віть». Нормативно-логічному порядку розгортання думки тут мала б відпові­дати інша послідовність слів, а саме: Зламана віть вечора гойдається, мов костур сліпого, що тичеться в простір осін­ньої невіді.

Якщо синтаксичний порядок головних членів ре­чення регулюється нормами логічної послідовності роз­гортання висловлюваної думки, то порядок другорядних членів речення в кожній національній мові встановлю­ється історично усталеними в ній нормами синтаксич­ної побудови словесних конструкцій. Зокрема, для україн­ської мови природнішим буде розміщення додатків (1) та обставин (2), виражених іменниками, в позиції — після слова, до якого вони відносяться, а означень (3) та прислівникових обставин (4) в позиції — перед сло­вом, до якого вони відносяться. Зворотний порядок їх

— 226 —

розміщення, звичайно, сприймається як Інверсований. Наприклад:

1. «Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів'яне»
(Д. Павличко), замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів'яне
від твого доторку.

2. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить
подібне кохання» (В. Сосюра), замість: Ніхто не кохав так.
Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.

3. «Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні» (Б. Руб-
чак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні овочі.

4. «Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю»
(І. Драч), замість: Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.

Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлен­ня. Але основна її функція полягає не в цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів. Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги. Особливо яскраво ця функція інверсії виявляє себе у випадку, коли інверсоване слово не просто змінює свою узвичаєну синтаксичну позицію, але при цьому ще й від­діляється від члена речення, якому воно підпорядковане, іншими словами, — коли граматично зв'язані слова, інвер­суючись, розводяться в межах речення, а інколи й суміжних речень. Наприклад: «Хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підгонили одна одну, тихі й покірні, зморено засипали на теплім піску» (Ю. Мушкетик), замість: Тихі й покірні хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підганяли одна одну, зморено засинали на теплім піску.

Інверсоване слово, яке виділяється вже саме по собі, звичайно ще й тяжіє до винесення його в позицію по­чатку або кінця такої фрази, що вимовляється на одному диханні (це приблизно 7—8 складів), тобто в інтонаційно сильні й більш відчутні місця фрази. З особливою очевид­ністю ця тенденція виявляє себе у віршових текстах, рядки яких якраз і відповідають, у принципі, таким фразовим побудовам. Кінець кожного рядка є відчутнішим завдяки тому, що на нього припадає сильний фразовий наголос, відчутність початку наступного рядка створює сильна (так звана константна) пауза, якою він відділяється від попе­реднього рядка. Відчутності окремих слів сприяють тут і так звані цезурні паузи, які ділять навпіл довгі рядки й перед якими дещо сповільнюється мовлення. Наприклад, у наведеному вище уривку з вірша В. Сосюри (підкреслені слова, які тут виділяються, значок // позначає цезуру):

— 227 —

Так ніхто не кохав. // Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

Інверсованість слів «так», «тисячі літ», «кохання» під­кріплюється їхньою інтонаційно сильною позицією — по­чатку або кінця віршового рядка, а відчутність слів «не кохав» посилюється за рахунок цезурної паузи, яка на мить перериває мовлення.

У реальних мовленнєвих текстах інверсія може набува­ти дуже складних форм, коли, наприклад, інверсується від­разу декілька членів речення, граматичні форми підмета й присудка не збігаються з логічними формами і т. д.

6.2.4.2. Анаколуф Анаколуф (від грец.

неправильність, непослідовність) — це стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення. Наприклад: «На сто колін, перед стома богами // Я падаю: прийди мені, прийди!» (І. Драч) — замість: Прийди до мене.

Анаколуф підкреслює відтінки емоцій того, хто гово­рить, свідчить fipo його внутрішній стан (найчастіше — схвильованості), слугує засобом створення комічного вра­ження, інтонацій живої розмовності тощо.

6.2.4.3. Еліпсис Еліпсис (грец. єА,Х,єІ\|/ІС — пропуск,

нестача) — це стилістична фігура, по-

будована шляхом пропуску слова або кількох слів. Наприклад:

Зостались ви, пісні старії, Щоб старину згадати нам, Старим — літа їх молодії.

(О. Корсун)

В останньому рядку тут опущено слово «згадати».

Еліпсис може посилювати динамічність фрази, напру­женість зміни дії, підкреслювати лаконізм, ліричну схвильо­ваність, розмовні інтонації. Еліпсис часто трапляється в при­слів'ях і приказках. Фігура еліпса може лежати в основі ціло­го художнього твору або значної його частини, як, наприклад, у новелі М. Черемшини «Парубоцька слава», де увага читача інтригується тим, що ім'я персонажа довго не називається:

Такий, ген ясінь, високий та кучерявий.

А бгачкий, гей жереповий прут,

Лице, гей зарькою мальоване, на бачках обертається,

під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт.

Бровами плете дрібні віночки над голубим морем.

Як моргне, то днинка сміється.

Як гляне, то душа потопає.

Як заговорить, то сріблом розкидає...

— 228 —

Асиндетон (грец. aavvSeiov — 6.2.4.4. Асиндетон незв'язане), або безсполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (І. Нечуй-Левицький).

Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцен­тує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів:

Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка... Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

(М. Бажан)

Полісиндетон (грец. 7ioA/vxyi>v5ei;ov, 6.2.4.5.

від тгоАлІС — численний і awSetov — Полісиндетон зв'язок), або багатосполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає в накопи­ченні сполучників, що зв'язують окремі слова та частини фрази. Наприклад: «Над ялицями лютилась буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими» (О. Ко-билянська); «...й на личку змарнів, і волю стратив, і ходив засмучений та задуманий» (Ю. Федькович).

Багатосполучниковість використовується як засіб, який уповільнює мовлення, служить для виділення значущих слів, надає мові урочистості, оскільки часто асоціюєть­ся або й стилізується під багатосполучникові синтаксичні конструкції біблійних текстів. Фігура багатосполучнико­вості може оформлятися, по-перше, різними сполучни­ками (не лише «і»), наприклад: «А Дунай річка-мати, А не дай нам погибати» (народна пісня); «Ой доки ж ми та стоятимем, // Зелену траву та топтатимем // Червоними та чобітками, // Золотими підківками» (П. Чубинський). Інколи використовується комбінована форма багатосполучни­ковості, побудована на поєднанні різних сполучників. По-друге, фігура багатосполучниковості може оформлятися не лише сполучниками як такими, а й іншими службовими словами, що отримують у контексті сполучникову функцію:

Ні їсться, ні п'ється і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови, Неначе немає, ніби неживий...

(Т. Шевченко)

Дата добавления: 2014-11-28