Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Художньо-мовленнєва організація літературного твору




Художнє мовлення у складі літературного твору висту­пає як зовнішня його форма, тобто як та конкретно-чут­тєва словесна оболонка, в якій втілюється зміст твору, за допомогою якої відтворюються образи й події, про які йдеться у творі, та передається авторське до них ставлення. Художня своєрідність мовленнєвої організації літературно­го твору знаходить свій вияв у специфічному підборі або ж творенні слів і форм їх синтаксичного сполучення, що вводяться в текст твору й увиразнюють емоційно-смислову, комунікативну спрямованість його мови. Саме увиразнен­ня мовленнєвої оболонки твору, як вже зазначалося, стає можливим за рахунок того, що, по-перше, основний відсоток її слів у більшості випадків (за винятком окремих віршових творів) складають загальновживані слова та сталі форми їх синтаксичного сполучення, що, в силу своєї загальновжива­ності, становлять узвичаєну мовленнєву норму, на тлі якої, по-друге, спеціально підібрані поетом або прозаїком до тексту його твору слова та форми їх сполучень сприймаються як такий відступ від неї, що порушує передбачувану та

— 176 —


очікувану нормативність форми словесного вираження, виступаючи на тлі її узвичаєності як певна несподіванка, як свого роду словесна екзотика, яка через свою неузвичаєність, а інколи неповну зрозумілість (окремі жаргонізми, архаїзми, зарозуміла мова футуристів і т. д.) мимоволі затримує на собі увагу і, посилюючи враження, сприяє збудженню творчої уяви, викликає у читача певного роду емоційні переживання. Нормативна сталість мовлення може порушуватися з метою його увиразнення та надання йому експресивних властивостей на різних структурних рівнях людської мови. Зокрема, на звуковому рівні відступ від природних норм мовлення ви­являє себе, з одного боку, у звукових повторах, тобто не природному накопиченні однотипних звуків у суміжних сло­вах або словах суміжних фраз, з іншого боку, у встановленні неприродної для нормального мовлення симетрії в якісному або кількісному чергуванні складів у фразі. На словесному рівні відступ від узвичаєних мовленнєвих норм відбувається, по-перше (і рідше), шляхом індивідуальної словотворчості, по-друге (частіше), за рахунок заміни узвичаєного для даного предмета слова, загальновживаність якого нейтралізує і «стирає» його емоційну оціночність, більш емоційним, екс­пресивним його аналогом, що виступає по відношенню до нормативного слова як його мовний, лексичний (закріплений словниками) або контекстуальний (новотворений) синонім. На синтаксичному рівні відступ від узвичаєних мовлен­нєвих норм пов'язується з такими формами побудови фрази, що сприймаються як порушення типових норм логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і більших синтаксичних одиницях.

Художнє увиразнення мови літературного твору не ви­ступає як самоціль, як увиразнення заради самого уви­разнення чи виключно з метою справити екзотичне вражен­ня на читача. Увиразнення мови в художньому творі підпо­рядковане низці конкретних функцій, найважливішими з яких є три: зображувальна, характерологічна та оціночно-виражальна. Завдання зображувальної функції мовлення полягає в тому, щоб вказати на ті предмети, явища, людей, які у творі зображуються, тобто назвати їх. При цьому, нази­ваючи предмет, автор не вдовольняється будь-яким з тих слів, що ними даний предмет звичайно позначається. З маси слів, які становлять лексичний (від грец. teÇucôÇ — словес­ний) запас тієї чи іншої національної мови, автор відбирає саме такі слова, які з найбільшою повнотою й виразністю здатні конкретизувати те уявлення про предмет, яке автор намагається донести до свого читача. З зображувальною функцією мовлення тісно пов'язана характерологічна його

— 177 —


функція. Оскільки предметом словесного зображення у творі, крім усього іншого, виступає і сама мова, мовленнєва мане­ра (стиль) персонажів твору, його розповідачів та оповіда­чів, то ті чи інші її особливості шляхом її авторського під­креслення можуть виступати як засіб, що характеризує внутрішній емоційний стан людини, яка говорить (напри­клад, її схвильованість, розгубленість і т. д.), її соціальну або територіальну належність, певною мірою відбиває її світоглядні риси. Оціночно-виражальна функція мовлен­ня пов'язана з відбором таких слів, за допомогою яких знаходить своє вираження оціночне ставлення автора до ним зображуваного.

6.2.1. Засоби До засобів словотворчого увиразнення словотворчого мовлення належать слова або форми увиразнення слів, наявність яких у тій чи іншій мовлення національній мові не фіксована словни­ками й контекстом загального вживан­ня і які створюються прозаїком або поетом у процесі інди­відуальної мовнЬї творчості, не виходячи в більшості випадків за її межі. Забарвлені подібним індивідуальним уживанням новотворені прозаїком або поетом слова позначаються термі­ном «неологізми». Крім неологізмів, до засобів словотворчого увиразнення мовлення належить так звана зарозуміла мова, під якою найчастіше вбачають такі новотворені слова і словесні вирази, значення яких через їх різку протиставленість узвичаєним словесним формам у більшості випадків важко піддається розумінню. Якщо використання неологізмів біль­шою чи меншою мірою визначає специфіку творчості будь-якого письменника певної епохи, то зарозуміла мова — це явище, яке характеризує майже виключно ті цікаві, а інколи ризиковані (для розуміння) експерименти, які проводили над окремо взятими словами й 'мовою в цілому на початку XX століття поети-футуристи. Разом з тим встановлення чіткої межі між неологізмом та зарозумілою мовою в багатьох випадках буває проблематичним.

6.2.1.1. Неологізми (від грец. véoÇ — новий

Неологізми і?ІоуоС — слово) — це новостворені
" слова, значення слів, словосполучення,

що з'явилися в мові й ще не перейшли до розряду загально­вживаних. Загальна причина появи неологізмів полягає в необхідності давати назви тим новим явищам і поняттям, які з'являються у процесі невпинного розвитку людського суспільства. При цьому, «якщо предмет чи поняття за­кріплюються в житті суспільства, то їхня назва з часом перестає сприйматися як нова й переходить до активної

— 178 —


лексики. Коли ж вони втрачають актуальність, їхня назва стає історизмом. Так, слова „космонавт", „ЕОМ", „комп'ю­тер", „колготки", „універсам", що з'явилися кілька десяти­літь тому, уже стали звичними й вийшли з розряду неоло­гізмів. За станом на 1993 рік неологізмами є такі слова, як „СНД", „снумівець", „роздержавлення", „комп'ютеризація", „брокер", „бартер", „відеосалон", „холдинг", „рекетир"...» [107, 149].

Неологізми, у свою чергу, поділяються на загальномовні та індивідуально-авторські. Загальномовними називають такі нові слова, які, по-перше, досить швидко стають надбан­ням усіх або обмеженого за якоюсь ознакою (професій­ною, соціальною, територіальною) кола носіїв мови, і, по-друге, виконують переважно номінативну, тобто назив­ну, функцію. Індивідуально-авторськими називаються такі нові слова, які створюються письменниками і вживання яких, по-перше, виконує не стільки номінативну, скіль­ки оціночно-виражальну функцію. Порівняйте з оцінкою, яку дає індивідуально-авторським неологізмам Б. Тома-шевський: «Неологізми — це такі слова, які створює сам митець, сам поет, письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, в загальний словник, а для того, щоб читач відчував у про­цесі сприйняття самого художнього твору, як перед ним народжується нове слово. Неологізм повинен завжди сприй­матися як певний винахід саме даного митця, він непов­торний. Як тільки починають його повторювати, вводити до загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який розраховував митець. Митець розраховує на нео­логізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно для даного контексту» [97, 776]. Пропонуємо при­клади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: «...Діло брать, щоб аж сміялось... Щоб життя в нас виноград-но і пшеничне наповнялось»; «...свиня...од всіх свиней свиніша»; у В. Маяковського: «фимиамился восторг»; «И пошли часы необычайниться».

«Хай вигадані відповідними художниками слова, нові слова залишаються назавжди тільки їх словами, — писав Л. Булаховський, — хай вони не поступають до активного фонду загальної мови, — але там, де їх ужито, вони жи­вуть і довго житимуть своїм повним художньо-естетичним життям, на своєму місці вони є збагаченням мови як засобу служити виявом певної діючої образності та емоційності і, подобаючись хоча б певному колу читачів, тим самим виправдовують своє народження і своє існування» [15, 136].

Індивідуальна новизна — одна з найяскравіших ознак

— 179 —


художнього мовлення. Функцію неологізації мовлення при цьому виконують не лише виключно неологізми як такі, а й усі інші засоби лексико- і контекстуально-сино­німічного увиразнення мовлення, які порушують автома­тизм його сприйняття за рахунок того, що завжди нада­ють мові несподіваних словесних форм, які більшою або меншою мірою психологічно асоціюються в читача з чи­мось новим, незвичним.

6.2.1.2. Зарозуміла мова (рос. «заумь»,

Зарозуміла мова «заумный язык») — це специфічний різновид індивідуальної словотвор­чості, що вбирає в себе слова і словотворчі звороти, які характеризуються ослабленістю або й повною відсутніс­тю предметних значень, буквально — мова, що лежить за межами раціонального розуміння (узвичаєних його норм), безпредметна мова.

Основні принципи зарозумілої мови були вироблені на початку XX століття в поетиці російських футуристів, зокрема відомих теоретиків футуризму — Олексія Круче­них та Веліміра Хлебникова. Передісторія появи самого терміна, за словами О. Кручених, була такою: «Наприкінці 1912 р. Д. Бурлюк якось сказав мені: „Напишіть цілий вірш з „невідомих слів". Я й написав „Дыр бул щыл», п'ять рядків, які й помістив у своїй книжці „Помада", що готувалася до друку (вийшла на початку 1913 р.). В цій книжці було сказано: вірш зі слів, що не мають певного значення. Весною 1913 p., за порадою М. Кульбіна, я (з ним же) випустив „Декларацію слова як такого" <...>, де вперше була проголошена зарозуміла мова й подавалася більш пов­на її характеристика та обґрунтування» [цит. за: 38, 77]. Зокрема, там писалося, що «думка та мовлення не всти­гають за переживанням натхненного, тому митець може висловлюватися не лише загальною мовою (поняття), але й особистою (творець індивідуальний) і мовою, що не має чіткого окресленого значення (не застиглою), зарозумілою» [цит. за: 38, 264\. «Таким чином, — коментує процес зарод­ження зарозумілої мови Жан-Філіпп Жаккар, — спочатку це „невідомг" слова, які стоять біля витоків зарозумілості, потім поява^суміші звуків та букв, неможливих для фоне­тичної системи російської мови (щ + ы; ш + щ), а потім змінюється й значення слова в процесі поглибленої робо­ти над фонетикою» [38, 17]. Експерименти над словом, що привели до появи зарозумілої мови, проводилися в основному з опорою на звукову сторону мовлення, з на­данням звукам мови і окремо взятому звукові виняткового значення: «Ще в 1913 p., — писав О. Кручених, — ми

— 180 —


намітили „теорію відносності слова": настанова на звук — приглушення значення, тиск на підсвідомість, — омолодіння слова!»; «Зарозумілість... загострена фонетика — розгадуван­ня через звук, або виявлення звуком нашої підсвідомості» [цит. за: 38, 275; 23].

«...слово, — писав інший теоретик зарозумілої мови В. Хлебников, — звукова лялька, словник — зібрання іграшок. Але мова природно розвивалася з небагатьох одиниць абетки; приголосні та голосні звуки були струнами цієї гри у звукові ляльки. А якщо брати сполучення цих звуків у довільному порядку, наприклад: бобэоби або дыр бул щ (ы) л, або Манч! Манч! (або) чи брео зо! — то такі слова не належать до жодної мови, але водночас щось говорять, щось невловиме, але існуюче <...>... ці довільні сполучення (звуків), гра голосу поза словами, отримали назву зарозумілої мови. Зарозуміла мова — означає те, що лежить за межами розуміння. <...> Те, що в закляттях, замовляннях зарозуміла мова підпорядковує і витісняє зрозумілу, доводить, що в неї особлива влада над свідоміс­тю, особливі права поряд із зрозумілою. Але є шлях зро­бити зарозумілу мову зрозумілою.

Якщо взяти одне слово, скажімо „чашка", то ми не знаємо, яке значення має для цілого слова кожен окре­мо взятий звук. Але якщо зібрати всі слова з першим зву­ком ч (чаша, череп, чан і т. д.), то всі інші звуки один одного взаємознищують, і те загальне значення, яке є в цих словах, і буде значенням ч. Порівнюючи ці слова на ч, ми бачимо, що всі вони означають „одне тіло в оболон­ці іншого"; ч — означає „оболонка". І таким чином заро­зуміла мова перестає бути зарозумілою. Вона перетворюється в гру за усвідомленою нами абеткою — новим мистецтвом, на порозі якого ми стоїмо.

Зарозуміла мова виходить з двох передумов:

1) Перша приголосна простого слова керує всім словом
— наказує іншим.

2) Слова, що починаються на одну приголосну, об'єдну­
ються одним і тим же поняттям і немовби летять з різних
боків в одну й ту ж цятку свідомості.

<...> Таким чином зарозуміла мова є майбутньою світо­вою мовою в зародку. Тільки вона може об'єднати людей. Зрозумілі мови вже роз'єднують» [103, 627—628\. Наводимо характерний зразок практичного використання зарозумілої мови у В. Хлебникова (монолог Зангезі з однойменної «надповісті», площина XIX): «К Зангези подводят коня. Он садится.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-28; Просмотров: 2641; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.02 сек.