ІиІ or по u ы о 1 страница

209 —

181 —

г

Зангези

Иверни выверни,

Умный игрень!

Кучери тучери,

Мучери ночери,

Точери тучери, вечери очери.

Четками чуткими

Пали за'ри.

Иверни, выверни,

Умный игрень!

Одним з найвідоміших практиків зарозумілої мови в українській поезії початку XX століття вважається Михайль Семенко:

Я — нічий. Я — ніхто. Мене не знає історія. Мій девіз — несталість і несподіваність. Хочете? Я зримую зараз: Істерія. Я остроїв поезію в стрій ні разу не надіваний.

(«Поезійка зарозумілості»)

JT

Як зауважив С. Єфремов, «хоча Семенко й хизується тим, що не хто, як він, „остроїв поезію у стрій ні разу не надіваний", але це навіть до української поезії не зовсім так: не він перший завітав до нас із „футуризмами". Пальму першості все ж треба віддати Василискові Гнє-дову, що в збірці „Небокопи" (1913) надрукував по-українському „Огняну свиту", а в ній непохитно вибрав патент на свій винахід:

Перша его — футуристична пісня На українській мові. Усім набридли Тарас Шевченко Та гопашник Кропивницький. Ніхто не збреше, що Я свиданий Забув Українців (sic!)»

[40, 651].

У цілому в українській поезії футуристичні експеримен­ти зі словом, поетика зарозумілої мови не дістали такого поширення як у російській поезії.

6.2.2. Лексико- Засобами лексико-синонімічного уви-
синонімічні разнення мовлення є слова та фор-
засоби ми слів у лексичному запасі націо-

увиразнення нальної мови, що відступають від узви- мовлення чаєної норми слововживання та слово-позначення, наприклад: хмариноч­ка, замість — хмара, злото — замість золото; ірошіан — замість літак; пика — замість обличчя і т. д. Експресивний

— 182 —

ефект від уведення до тексту твору лексико-синонімічних засобів увиразнення мовлення Грунтується на тому, що замість очікуваного читачем, звичайного для означення того чи іншого предмета слова автор підбирає таке синоніміч­не словесне означення, яке більш або менш різко контрастує з умовно-нормативним — окремим словом чи його словес­ним оточенням у цілому — і в силу своєї неочікуванос-ті може слугувати джерелом емоційного враження або посилювати його у читача, який свідомо чи неусвідомлю-вано співвідносить його з нормою. До слів, що становлять систему засобів лексичної синонімії, яка відступає від узвичаєних мовленнєвих норм, входять переважно слова, забарвлені належністю до маловикористовуваних, з тих чи інших причин, шарів лексичного запасу мови. Серед них можна виокремити: 1) групу слів з історичним за­барвленням; 2) слова іншомовного походження; 3) так звані стилістично забарвлені слова.

1. До слів з історичним забарвленням належать слова,
які характеризують форми мовленнєвого спілкування,
прийняті на певних історичних проміжках часу і з точки
зору самого мовлення сприймаються як застарілі слова.
Застарілі слова, що використовуються письменниками, у
свою чергу, поділяються на архаїзми та історизми.

2. До групи слів іншомовного походження відносяться
слова, запозичені з інших національних мов. Ці слова
прийнято позначати термінами варваризм, макаронічна мова,
екзотизм, старослов'янізм.

3. До стилістично забарвлених належать слова сучас­
ної національної мови, вживання яких суттєво обмежене
певною комунікативною сферою людських стосунків і в
найбільшій мірі характеризує прийнятий у ньому мовлен­
нєвий стиль. Такі слова сприймаються як стилістичні синоні­
ми слів загальновживаних, тобто не обмежених переважною
належністю до того чи іншого мовленнєвого стилю й викори­
стовуваних усіма носіями мови в будь-яких формах мовлен­
нєвого спілкування. В групу стилістично забарвлених слів
виокремилися, по-перше, слова, що належать до специфічних
форм усного мовлення. Це діалектизми, жаргонізми, профе-
сіоналізми, арготизмы (також: сленг і вульгаризми), які відпо­
відно характеризують обмежену територіальними,- вузько-
соціальними, побутовими сферами своєрідність форм люд­
ського спілкування. З іншого боку, до групи стилістично
забарвлених слів входять слова, що визначають специфічні
норми книжного мовлення. Це поетизми, термінологізми,
канцеляризмы, які відповідно характеризують своєрідність
стилів художнього, наукового та офіційно-ділового мовлення.

— 183 —

t

6.2.2.1. Архаїзми Архаїзмами (від грец.

старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами» [110, 155]. Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас­ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється п'ять:

1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови
словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот,
перст — палець.

2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від
сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами:
вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються
застарілою граматичною формою: роль — роля, читає —
читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять­
ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото,
ріжний — різний.

5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів,
які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями:
живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське
життя) [107, 134].

В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою:

1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку
йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут
сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву
реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­
мання» (І. Ле);

2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­
лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха,
обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький);

3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­
несеності над звичайною, побутовою формою вираження,
наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко);
«Що ти за сила єси?» (П. Тичина);

4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку
боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную
рече...» (І. Котляревський).

— 184 —

Історизмами називаються слова, 6.2.2.2. Історизми

застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в худож­ніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржан­ня коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <...> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бун­чуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застряга­ли в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз).

Варваризмами (лат. barbari, від 6.2.2.3.

грец. ßapßocpoi — іноземці) називають- Варваризми ся слова іншомовного походження, які вживаються поряд зі своїми відповідниками в тій чи іншій національній мові, але остаточно не засвоюються нею. Порівняйте: «Стилістичним забарвленням відрізняються не ті іншомовні слова, які увійшли в мову, а ті, які вводяться в мовлення, ніяк його не збагачуючи, оскільки просто дублюють уже наявні в мові слова. Такі незакріплені в загальнолітературній мові одиниці отримали назву варва­ризми» [110, 161]. В тексті твору варваризми передаються або мовою запозичення або ж відповідною національною мовою. Наприклад:

У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд зітхає De profundis. (Леся Українка)

Скресались коні. Бій кипить довкола. Горить землі простріляний квадрат. Впав індіанець. Раптом... «Хау кола!» А це по-індіанськи: «Здрастуй, брат!»

(Л. Костенко)

1о5 ~~~

Найчастіше, проте, варваризми використовуються у функції не підвищення, а комічного зниження декла­рованої теми. З цієї причини варваризми здебільшого вживаються з метою пародіювання. Ось як пародіюється в мові одного з героїв роману О. Ізмайлова «Євгеній» (1789 р.) Євгенія Негодяєва пристрасть російських дворян­ських кіл до надмірного вживання французьких слів — так звана галломанія: «Колокольчик фрапирует мои уши. Закоптелые избы, в которых кудахчут куры и ребята, меня не амюзируют»; «Если ты мне истинный друг, сделай милость, перестань плезантировать»; «Вижу, что нельзя екскюзировать мой поступок»; «Так ловок, так авантажен!.. Право, не фла-тирую нисколько...».

Емоційний ефект від використання в тексті твору варва­ризмів пов'язаний насамперед з неповною зрозумілістю для пересічного читача їхнього значення, яке затримує на собі увагу і стимулює творчий потенціал людської фан­тазії. Тенденція до кількісного зростання числа вжива­них варваризмів, становить одну з характерних рис літе­ратури футуризму, надмірність варваризації мови якого також досить часто слугувала об'єктом дошкульних паро­дій. Дивіться, наприклад, пародію на варваризовану мову віршів Ігоря Сєверяніна, яка з'явилася в 1913 році за під­писом «Г. Е.» й мала назву: «Переклад Пушкіна на мову егофутуристів»:

Зима! Пейзанин, экстазуя, Ренувелирует шоссе, И лошадь, смежность ренифлуя, Ягуарный делает эссе. Пропеллером лансируя в'али, Снегомобиль рекордит дали, Шофёр рулит; он весь в бандо, В люнетках, маске и манто. Гарсонит мальчик в акведуке: Он усалазил пса на ски, Мотором ставши от тоски, Уж отжелировал он руки. Ему суфрактный амюзман, Вдали ж фенетрится маман.

Порівняйте з типовим зразком варваристичних віршів самого І. Сєверяніна:

О, Лилия ликеров, — о, creme de Violette!

Я выпил грёз фиалок фиалковый фиал...

Я приказал немедля подать кабриолет,

И сел на сером клене в атласный интервал

Затянут в чёрный бархат, шофер и мой клеврет —

— 186 —

Коснулся рукоятки, и вздрогнувший мотор,

Как жеребец заржавший, пошел во весь простор...

(«Фиолетовый транс»)

Інколи як особливий різновид варваризмів виокрем­люють так звану макаронічну мову, під якою найчастіше розуміють мову, надзвичайно густо пересипану варва-ристичними домішками, надмір яких перетворює її у своє­рідний жаргон. Макаронічна мова у класичному розумін­ні — це латина, пересипана вкрапленнями з мов романсь­кого походження, насамперед італійської та французької. Перші зразки макаронічної поезії, як свідчить Б. Тома-шевський, «з'явилися в Італії (макарони — страва італій­ського походження). Був в Італії поет, тепер забутий, Тіфі делле Одассі, який близько 1490 р. написав такий мака­ронічний твір, який так і називався „Массагопеа". Він став початком багатьох подібних творів спочатку в Італії, по­тім це перейшло до Франції, з Франції — в інші країни. Є проте суттєва різниця між російським макаронічним стилем і макаронікою італійською та французькою, тобто романською, а за нею й іншими західними мовами, на­приклад німецькою та англійською. Західна макароніка заснована на тому, що офіційною, книжною, науковою мовою в країнах цих мов була латина, але оскільки латина — мова мертва й вивчали її медики та юристи досить пога­но, то вони, самі того не помічаючи, псували цю латину, домішуючи туди слова своєї мови. Макаронічні поеми пародіювали мову людини, яка погано володіє латиною, але впевнена в тому, що вона нею володіє. В найбільш яскравій формі подібний жаргон змальований в мові па­ризького студента, виведеного в книжці Рабле про Ґар-ґантюа. Комедія Мольєра „Вдаваний хворий" закінчується буфонадою, побудованою на макаронічному стилі, — уро­чистому посвяченні в медики, під час якого обов'язкова в таких випадках латина відрізняється тим, що до неї по­стійно домішується французька мова» [97, 144\. Дивіть­ся зразок макаронічної мови на бурсацький лад з поеми І. Котляревського «Енеща» — суміш латини з українською, яка досить повно відтворює своєрідний колорит макаро­нічного стилю:

Еней, к добру з натури склонний, Сказав послам латинським так: «Латинус реке єсть невгомонний, А Турнус пессімус дурак. Ікваре воювать вам мекум? Латинуса буть путо цекум, А вас, сеньйорес, без ума;

— 187 —

Латинусу рад пацем даре, Пермітго мертвих поховаре, І злості корам вас нема.

Один єсть Турнус ворог меус, Сам, ерго, дебет воювать; Велять так фата, ут Енеус Вам буде реке, Аматі зять. Щоб привести ад фінем беллюм, Про що всіх сангвіс проливать? Чи Турнус буде, чи Енеус, Укажеть глядіус, вель деус, Латинським сцептро управлять».

(Частина 6, строфи 84—85)

Підрядковий переклад промови Енея перед латинськи­ми послами, зроблений коментатором поеми О. Ф. Ста-вицьким, звучить так:

Латин цар єсть невгомонний, Латина вважаю за сліпого, А вас, сенатори, без ума; Латину рад мир дати, Дозволю мертвих поховати, І злості на вас нема.

Один єсть Турн ворог мій, Сам, отже, повинен воювать; Велить так доля, щоб Еней Вам був цар, Аматі зять. Щоб привести до кінця війну, Ми зробимо з Турном поєдинок, Про що всім кров проливать? Чи Турн буде, чи Еней Латинським скіпетром управлять — Укажеть меч або бог

[44, 282].

6.2.2.4. Екзотизмами, або етнографізма-

Екзотизми ми, називають слова, що передають ха­рактерні назви реалій із життя інших народів і не'" мають точних відповідників у мові, до якої вони потрапляють. Наприклад: аул, мечеть, сакля, курултай, дехканин, духан, полісмен, кюре, леді, лорд тощо. У творах художньої словесності екзотизми використовуються насам­перед з метою створити незвичайну, екзотичну атмосферу, яка посилює емоційне враження, а також для передавання етнографічних особливостей тієї місцевості, про яку роз­повідається. Ось як, наприклад, використовує екзотизми

— 188 —

Л. Костенко: «Танцюй, танцюй, дитино! Життя — страшна корида, // На сотню Мінотаврів — один тореадор»; М. Зеров: «Тільки в далекості є баобаби, секвойї і пальми...». В романі «Євгеній Онєгін» О. Пушкін, характеризуючи Тетяну, пише:

Никто б не мог её прекрасной Назвать, но с головы до ног Никто бы в ней найти не мог Того, что модой самовластной В высоком лондонском кругу Зовётся vulgar. He могу... Люблю я очень это слово, Но не могу перевести; Оно у нас покамест ново, И вряд ли быть ему в чести, Оно б годилось в эпиграмме...

Екзотизм стосовно лексики початку XIX століття, пізні­ше vulgar було засвоєно у вигляді слова «вульгарний».

Постійне вживання екзотизмів — ознака, що найбільшою мірою характеризує мовний стиль творів поетів і про­заїків романтичного напряму, які, власне, і вводять екзо-тизми в широкий літературний обіг. Цікавим прикладом використання екзотизмів (стосовно російського читача і особ­ливо — з петербурзького дворянського середовища) україн­ського побуту в російськомовному художньому стилі є повість М. Гоголя «Тарас Бульба». Наводимо характерний уривок: «— Ну ж, паны-братцы, садись всякий, где кому лучше, за стол. Ну, сынки! прежде всего выпьем горелки! — так говорил Бульба. — Боже, благослови! Будьте здоровы, сынки: и ты, Остап, и ты, Андрий! Дай же Боже, чтоб вы на войне всегда были удачливы! Чтобы бусурменов били, и турков бы били, и татарву били бы; когда и ляхи начнут что против веры нашей чинить, то и ляхов бы били! Ну, подставляй свою чарку; что, хороша горелка? А как по-латыни горелка? То-то, сынку, дурни были латинцы: они и не знали, есть ли на свете горелка».

Старослов'янізмами називаються 6.2.2.5. Старо- слова, запозичені зі старослов'янської слов'янізми мови, що є найдавнішою формою слов'янського книжного мовлення, запровадженого в IX сто­літті Кирилом та Мефодієм з метою зробити зрозуміли­ми всім слов'янам переклади текстів грецьких книг. Цю мову називають іще давньоболгарською, тому що в основу її був покладений солунський діалект болгарської мови. А оскільки розроблялася вона з метою перекладу книг релі­гійного змісту, її ще називають церковнослов'янською,

— 189 —

а слова, запозичені з неї, — церковнослов'янізмами або слов'янізмами. Основні відмітні ознаки старослов'янізмів, за довідником сучасної української мови, такі:

1. Фонетичні ознаки:

а) Неповноголосні звукосполучення ра, ла, ре на місці
українських оро, оло, еле: град, глава, злато, древо.

б) Звукосполучення ра- на початку слова на місці
українського ро-: раб.

в) Звукосполучення жд на місці українського ж: вождь,
нужда.

г) Літера щ замість української ч: священик, плащ.

ґ) Літери є, ю на початку слів замість українських о, у. єдиний, юний, юродивий, юдоль.

2. Словотворчі ознаки:

а) Суфікси іменників -знь, -тель, -ство, -иня (в
абстрактних іменниках), -тва, -тай: приязнь, учитель,
братство, святиня, молитва, глашатай.

б) Суфікси -ащ, -ущ, -м (ий) дієприкметникового по­
ходження: трудящий, грядущий, відомий, неопалимий.

в) Префікси воз-, пре-, пред-, со-: воскреснути, возвістити,
премудрий, предтеча, согрішити.

г) Компоненти складних слів благо-, бого-, добро-, зло-,
град-: благодать, богослов, добродушний, злочин.

3. На старослов'янське походження слова може вказувати
його церковно-релігійна семантика: святий, пророк, суєта,
творець, гріх, господь [107, 766].

В лексичному складі слов'янських мов старослов'яніз­ми посідають особливе становище, з одного боку, спів-відносячись за певними ознаками з архаїзмами та варва­ризмами, але з іншого боку, не збігаючись з ними цілком. З архаїзмами церковнослов'янізми споріднює те, що знач­на частина їх застаріла й перейшла до пасивного лексич­ного запасу мови, отримавши синонімічні відповідники з активно діючої лексики. Проте, на відміну від архаїзмів, далеко не всі церковнослов'янізми застаріли чи сприй­маються такими. «Архаїзмами, — пише Б. Томашевський, — називаються лише ті слова, в яких особливо відчувається належність до минулого. Архаїзмами є слова, які від­мирають, виходять з ужитку, тоді як про слов'янізми в цілому цього не можна сказати. Церковнослов'янізмами називаються слова, запозичені з церковнослов'янської мови, при цьому такі, походження яких усвідомлюється мовцем. В будь-якому випадку, це слова, які мають у літературній мові... синонім» [97, 62]. Не можуть бути ототожненими церковнослов'янізми з варваризмами, хоча формально ті й інші належать до слів іншомовного походження. Якщо

— 190 —

варваризм сприймається як чужомовне вкраплення в націо­нальну мову, то слов'янізм не викликає враження чужо­мовної стихії, насамперед тому, що слов'янізми були й залишаються більш-менш зрозумілими всім носіям сло­в'янських мов. «Взаємодія між давньоруською та церковно­слов'янською мовами, — писав Л. Якубинський, — по­легшувалася тим, що церковнослов'янська мова, хоча й була мовою чужоземною, завезеною в Київську державу ззовні, але разом з тим була мовою, спорідненою з давньоруською, схожою на неї. Вона була, таким чином, мовою чужою, але не зовсім чужою. З цієї причини в давньоруську мову проникали не лише окремі церковнослов'янські слова, але й граматичні форми... Зрозуміло, що з найдавніших часів ряд церковнослов'янських слів потрапляв у розмову освіче­них людей; тут ці слова переставали бути церковнослов'ян­ськими, піддавались обрусінню» [116, 273, 274—275]. Міра проникнення та активного функціонування старослов'янізмів у східнослов'янських мовах була, проте, неоднаковою. Най­більш уживаними слов'янізми були в російській літературній мові, тоді як на українську мову, в якій з ними успішно конкурували діалектно-просторічні елементи та полонізми, вони справили менш відчутний вплив. У літературі XVIII— XIX століть старослов'янізми найчастіше використовували­ся з метою надання мові урочистого, піднесеного звучання, яке старослов'янізмам забезпечувало, з одного боку, їхнє церковне, а отже, «високе» в емоційному і смисловому від­ношенні забарвлення, з іншого боку — архаїзованість їхнього звучання, яка створювала більш-менш різкий контраст між ними та їхніми відповідниками в побутовому мов­ленні. В. Тредіаковський писав з цього приводу:

Пусть вникнет он в язык славенский наш степенный,

Не голос чтится там, но сладостнейший глас; Читают око все, хоть говорят все глаз; Не лоб там, но чело; не щеки, но ланиты; Не губы и не рот, уста там багряниты; Не нынь там и не вал, но ныне и волна; Священна книга вся сих нежностей полна

[цит. за: 97, 29—30].

А. Кантемір у трактаті з віршознавства (1742 р.) писав: «Наш язык изрядно от славенского занимает отменные слова, чтобы отдалиться в стихотворстве от обыкновенного простого слога и укрепить тем стихи свои» [цит. за: 97, 85]. Наводимо приклад вживання старослов'янізмів з метою надання мові урочистого, піднесеного звучання:

— 191 —

Все упованіє мое

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

(Т. Шевченко)

У художньому творі старослов'янізми можуть викорис­товуватись із протилежною метою — створення комічного ефекту. В українській літературі одним з перших до старо­слов'янізмів у цій їх функції звернувся І. Котляревсь­кий: «Що ти тут, старосто мій, — теє-то, як його — розгла-гольствуєш з пришельцем?» (типовий зразок мови чиновника Возного з п'єси «Наталка Полтавка»). Поряд із церковно­слов'янізмами інколи виділяють так звані біблеїзми: «Особливою стилістичною категорією є церковнослов'янізми в текстах, що імітують стиль Біблії. В цій функції вони називаються біблеїзмами. <... > При зверненні до Біблії, яка вщома переважно в церковнослов'янському перекладі, в поезії використовувалися церковнослов'янізми. Лексика в таких творах звичайно збігається з передачею певних біблійних образів, особливо тих образних виразів східного походження, які відрізнялися від образної системи європейської поезії. Характерною формою поезії, насиченої біблеїзмами, були так звані „оди духовні", які представляли собою переробку псалмів» [97, 92]. Наприклад:

Благословен господь мой Бог, Мою десницу укрепивши И персты в брани научивый Сотреть врагов взнесенный рог......Вещает ложь язык врагов, Десница их сильна враждою, Уста обильны суетою; Скрывают в сердце злобный ков. Но я, о Боже, возглашу Тебе песнь нову повсечасно; Я в десять струн тебе согласно Псалмы и песни приношу.

(М. Ломоносов, «Преложение псалма 143»)

Біблеїзми досить часто трапляються у віршах Т. Шев­ченка, пов'язаних тією чи іншою мірою з біблійною тема­тикою або образами:

Трудящим людям, всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли.

— 192 —

А чистих серцем? Коло їх Постав ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли.

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждугцим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

(Т. Шевченко, «Молитва»)

Діалектизми (від грец. оихХєктоС — 6.2.2.6.

говір, наріччя) — це слова, вживання Діалектизми яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами. Наприклад: трепета — осика, блават — волошка (південно-західні говори); конопляник — горобець, клювак — дятел (північні говори); баклажан — помідор, калачики — кукурудза (південно-східні говори). Поряд з поняттям діалекту існує поняття говірки. Обидва поняття досить часто вживаються в синонімічному значенні, але інколи їх розділяють: «Діалект звичайно відрізняється від говірки розміром охопленої ним території (говірка може бути поширеною в межах навіть одного села, а діалект може утворювати сукупність однорідних говірок) і характером спільності, яка пов'язує людей, що знаходяться в постійному й безпосередньому мовному контакті (говірка пов'язана лише з поняттям території)» [85, 87\. Діалекти української мови поділяються на три основні групи: північну, південно-схід­ну та південно-західну. За сукупністю мовних ознак роз­різняються фонетичні, граматичні та лексичні діалектизми. У довіднику сучасної української мови вони класифікують­ся за такими ознаками:

Фонетичні діалектизми відрізняються від літературної норми вимовою певних звуків: кирниця — криниця, гил-тати — глитати, вашко — важко, зора, зорйа — зоря, дієд — дід, куень, куєнь — кінь.

Граматичні діалектизми різняться від літературної нор­ми оформленням певних граматичних форм: співаєть — співає, буду ходив — буду ходити, я му ходити — ходитиму, їсиш — їси, руков — рукою.

⁷ — 193 —

Лексичні діалектизми поділяються на три групи — власне лексичні, етнографічні та семантичні. Власне лексичні — це діалектні синоніми до загальнонародних слів: вуйко — дядько, кибель — відро, киря — сокира, маржина — худоба, шаркан — буря. Етнографічні діалектизми — це назви місце­вих реалій, що не використовуються на решті національної території: крисаня (різновид чоловічого капелюха), трембіта (духовий інструмент), ґалаґани (вид печива), каварма (страва), ковганка (вид посуду). Семантичні діалектизми — слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загально-мовного: пироги (вареники), базар (майдан), збір (ярмарок), врода (урожай) [107, 137\.

Діалектні слова та говірки найчастіше вводяться до тексту твору з метою індивідуалізації й типізації мов­лення героїв, їхньої мовленнєвої характеристики, з метою підкреслення мовного колориту зображуваного, належ­ністю героя до певного побутового середовища, інколи з метою створення комічного враження тощо. Напри­клад: «Мама звелася і поволіклася на постіль. — Семенку, а тепер файно'вмийси, і Катруся, і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керни-цу, не хилєйси дуже...» (В. Стефаник, «Кленові листки»).

У XVIII—XIX століттях, тобто в час формування україн­ської літературної мови, письменники часто використовува­ли діалектизми без будь-якого спеціального художнього роз­рахунку, стихійно, як природну для того чи іншого автора форму висловлювання думок, або ж внаслідок недостатньої обізнаності письменника зі встановленими літературними нормами (так звані немотивовані діалектизми). Наприклад: «Чирячка змолоду не раз сиділа у куні, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля та корінці та на усякі ліки та лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від заушниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зніма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює... І чого вона не знала?» (Г. Квітка-Основ'яненко, «Конотопська відьма»). Літературна мова різних націй, зрештою, і постає на окремих етапах істо­ричного розвитку мови внаслідок відбору та закріплення в певній нермативно-граматичній системі ознак одного або кількох діалектів з подальшим розвитком цієї системи, підпорядкованим суспільно- та економічно-значущим ко­мунікативним потребам, які з'являються у процесі історич­ного становлення нації. За визначенням Б. Томашевського, «літературною мовою називається те нормальне мовлення, яке використовується в писемності й виступає як мова спілкування освіченої частини суспільства. <...> Саме

— 194 —

норми „правильності та „чистоти є визначальними для літературної мови. Ці норми обов'язкові. Володіння цими нормами, їх знання та вміння використовувати і складає грамотність. Літературна мова звичайно протиставляється діалектам, тобто місцевим обласним говорам, і так званому просторіччю, тобто такій формі мови, яка є еквівалентом діалекту в мовленні людей, що користуються літератур­ною мовою: водночас з літературною мовою в родинних, фамільярних, інтимних стосунках користуються ще не нормалізованими формами мовлення, не нормалізованою лексикою, не нормалізованими зворотами, які в цілому називаються просторіччям. Літературне мовлення, на відмі­ну від інших форм, таких як просторіччя або діалекти, є нормалізованим мовленням, до того ж ці норми мають особливий характер. Це те, чому навчають у школах. Коли відзначають правильне або неправильне мовлення, то мають на увазі його правильність або неправильність з точки зору... літературної мови» [97, 19]. Важливо усвідомлювати при цьому, що сама протиставленість двох мовних типів — літературного і діалектно-просторічного — не є жорсткою: «Термін „літературна мова" у тому розумінні, в якому він використовується, означає не особливу, самостійну мову, протиставлену загальнонародній, а лише певний прошарок мови, підпорядкований особливим нормам. За своїм харак­тером ці норми сильно відрізняються від тих природних норм, які визначають, наприклад, граматичну систему облас­них діалектів. Ми приписуємо нормам літературної мови властивості особливої „правильності" і „обов'язковості", на відміну від норм, якими керуються діалекти та просторіччя. <...> Лише літературна мова визначається граматичною, сталою, в той час як мови „народні" вважаються продуктом повного свавілля мовців і саме тому змінюються від міс­цевості до місцевості та з покоління в покоління. Літературна мова є мовою взірцевою, обробленою, такою, що виступає узагальненням увиразнювальних можливостей загально­народної мови» [96, 326—327].

Дата добавления: 2014-11-28