Практичне заняття №2

Заява

План

1. Роль ділової мови у суспільному житті.

2. Історичне формування ділової мови.

3. З історії розвитку офіційно-ділового стилю.

4. Правопис префіксів.

5. Правопис апострофа, м’якого знака.

6. Заява.

1. Роль мови у суспільному житті

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…” (І. Огієнко).

Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожний момент її свідомості супроводжується мовою.

Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв’язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко спільний характер – не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об’єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.

У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов. Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Мова — це скарбниця духовних надбань нації, досвіду сігівжит-тя, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах — філо­софський розум, витончений естетичний смак, поетичне чут­тя, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом з тим мова - це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуаль­ного зростання, розвою і поступу народу в загальносвітовому житті.

Літературна мова – це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення.

В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традиції і культури. Це гарантує Конституція України.

«Закон про мови», що був прийнятий ще 1989 р., попри всі об'єктивні та суб'єктивні негаразди набуває юридичної сили і все ширше й потужніше дає змогу українській мові посісти належне їй місце державної мови.

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору й денаціоналізації.Нанайвищому державному рівні видавалися закони, постанови і розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюють у сьо­годенні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати при­родну якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своє­рідний покруч - «суржик».

Під цим поняттям розуміють мішанину залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національ­но-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духов­ного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що форму­валася упродовж віків, може призвести до її спотворення,та навіть зникнення.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, іноземну (чужу) мову можна вивчити за півроку, а свою треба вчити все життя.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Ці Кобзареві слова ще довго будуть злободенними, оскіль­ки адресовані «і живим, іненародженим».

Така важлива роль мови в суспільному житті нашої держави зобов’язує добре знати правила і закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Досконале знання мови є важливим показником розумового розвитку людини та її культурного рівня.

2. Історичне формування ділового мовлення

Відомо: писемність на території України була ще в до­християнські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили вже існуючу азбуку, якою користує­мось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і ста­рослов'янська (церковнослов'янська) мови Київської Русі — відповідно староукраїнська мова світської літератури, літо­писів, адміністрації Великого князівства Литовського і ста­рослов'янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли кни­годрукування в Україні, видання граматик і словників, роз­виток стилів на основі живого народного мовлення (доку­менти гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, дра­ми і т. ін.).

Становлення нової української літературної мови відбу­валося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розви­ток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX — початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський цир­куляр, ускладнювали процес становлення єдиної літератур­ної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, ство­рення словників, граматик, правописів, діяльність письмен­ників та інших культурних діячів сприяли становленню нор­мованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 р.

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писем­ну й усну форми вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київ­ської Русі та адміністрації Великого князівства Литовсько­го, на юридичних актах міських урядів (XV—XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярської та мови австро-угорських і польських канцелярій.

Необхідність у складанні документів виникла одночасно з по­явою писемності. Більше того, вважають, що саме початкова по­треба у складанні різноманітних документів викликає появу пи­семності як засобу фіксації і збереження державної і приватної документації.

Після періоду розквіту і величі Київської Русі в XI—XII ст. і Галицько-Волинського князівства майже вся Україна опинилася у сфері іноземного панування. Волинь, Київщина, Переяславщина, Галичина — у складі Молдавського князівства. Однак, з почуттям глибокого патріотизму висловився про цей період ще у 1918 році Іван Огнієнко: “Татарський погром не спинив культури нашої мови, коли Україну запосіла Литва (з початку XIV ст.), то не змогла воназнести культри вкраїнської і сама швидко перейнялася кульрою нашою, і ця культура мала спроможність йти собі вперед. І ми бачимо, що мова українська зробилась тоді державною мовою, — нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці”.

Як стверджує У.Єдлінська: "не могла в той час виконувати цих функцій жодна з панівних народностей. Литовська і молдавська - через відсутність писемних традицій, польська - через офіційну латиномовну практику. Українська мова у статусі державної, активно функціонуючи в нових історичних умовах, зазнала значного розвитку, зокрема в жанрі ділового письменства, який тим самим став основним мовнотворчим грунтом загальнонаціональної писемної мови.

Основна діяльність литовських канцелярій зосереджувалася у західних землях України і Білорусії, тобто на території, яка безпосередньо живила народномовними елементами ранішу руську мовну основу. Історична ситуація, в якій тоді жила і функціонувала українська мова, наклала свій відбиток на її лексикограматичний лад, на її своєрідний характер. Проте загальноприйнята теза, що ділові пам'ятки XIV—XV ст. є відбиттям живої мови народу — чи зображення певного стану загальнонаціонального мовного субстрату на конкретному історичному етапі розвитку мови.

Про мовні особливості українських грамот XIV — XV ст. існує багата література, де зокрема ставиться питання і про відображення у цих пам'ятках діалектних рис. Але завжди у дотеперішніх дослідженнях предметом уваги була тільки якась частина українських ділових документів. У канон джерел увійшли майже всі збережені українські пам'ятки з усієї етнічної української території, а також з Польщі, Молдавії, частково Литви, де українська мова служила писемною мовою.”

Із розвитком писемності ділові папери стали засобом спілку­вання та передачі інформації. Після створення давньоруської дер­жави писемність стала необхідною для письмових зносин з інозем­ними діячами, укладання угод з іншими країнами.

Документи відігравали життєво важливу роль у різні періоди історії України. Наприклад, для історії княжої України (часи Київської держави X — XIII ст. та Галицько-Волинської держа­ви XIII – ХІVст.) основними джерелами є літописи, що зберегли­ся у вигляді літописних кодексів (Іпатіївський кодекс 1425 р.), Лаврентіївський кодекс (1377 р.), княжих грамот (грамоти галицько-волинських князів XVI ст), правових кодексів ("Руська правда", церковні устави) тощо.

Найдавнішим і найважливішим документом, що зберіг давні норми звичаєвого права, є "Руська правда"— основний закон Київської князівської держави. Цей оригінальний правовий доку­мент став основою "Литовського Статуту", широко використову­вався при складанні зведення законів московської держави — "Уложенія". На превеликий жаль, оригінал цього документа не зберігся.

Важливими документами тогочасної епохи були княжі, а також церковні устави. Прикладом може бути "Устав Володимира Мономаха", що став доповненням і своєрідною структурною части­ною "Руської правди".

Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація до­кументальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Держав­ним характером гетьманської України визначається українське походження і зміст документів XVII — XVIII ст. Основними дже­релами цієї доби є конституції (зокрема конституція Пилипа Ор­лика (05 04.1710), уніерсали й листи гетьманів тощо.

У зв'язку з перебудовою особливостей російських ділових па­перів, у 20—30 роках XX ст. у нашій державі була зроблена спроба створення стандартів на окремі групи документів, а на сторінках російської періодики з'являвся ряд статей, написаних як юристами, так і мовознавцями, що мали велике значення й для українського офіційно-ділового мовлення, норми якого лише вироблялися.

Наслідком дискусії та соціологічного дослідження 1929 року з питання зрозумілості радянського закону для народних мас була організація при Секретаріаті ЦВК СРСР на початку 30-х років спеціальної комісії для вивчення та удосконалення мови радянсь­ких законів, до складу якої ввійшли юристи, мовознавці та літера­турознавці.

Вивчення ділового стилю, як і будь-якого іншого стилю мови, вимагає історичного підходу. Історичний підхід до вивчення мов­них явищ характеризує всю історію вітчизняного мовознавства.

3. З історії розвитку офіційно-ділового стилю

Після прийняття християнства у східних слов'ян з'явилася книж­на старослов'янська мова. Вона насамперед обслуговувала церкву і всі потреби суспільства, пов'язані з освітою наукою, діловодством, законодавством, релігією і філософією. Однак на побутовому рівні, в художній літературі зустрічаються елементи живої мови, про що свідчить література XVI ст.

Літературна мова Київської Русі була успадкована східно­слов'янськими мовами, в тому числі й українською.

У XIV - XVI ст склалася лексична, фонетична і граматична системи мови української народності, але роль літературної мови, мови офіційних документів і листування за традицією виконувала книжна мова Київської Русі, в яку проникали елементи живої роз­мовної мови місцевого населення.

У XIV—XV ст. в Україні існувало тільки три сфери застосуван­ня літературної мови: церковнорелігійна література, актово-уря­дове письменство і літописання. Лінгвістичною основою церковно-релігійної літератури була церковнослов'янська (слов'яноруська) мова. У світському вжитку в XIV — XV ст. існували лише такі різно­види літературної української мови, як канцелярсько-урядова мова (мова українських грамот), що культивувалась у литовських князівських канцеляріях (український варіант "руської мови"), та мова літописів. Протягом кінця XVI — першої половини XVII ст. в українській мові формуються стилі публіцистичної мови (мови полемічної літератури і творів І.Вишенського, З. Копистенського, спрямованих проти польських феодалів і єпископів-ушатів), худож­ньої мови (мова віршів Гераснма Смотрицького, Памви Беринди та ін.), наукової мови, мови літописної літератури (Густинського, Львівського, Межигірського, Острозького й Київського літописів) і актово-урядової, документальної мови (мова актових книг місь­ких урядів різних українських міст на зразок Житомирської книги 1582 —1588рр.)

Застосування офіційно-ділового стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої, але й пізніше протягом XVII І першої половини XVIII ст., не пориваючи зв'язку з попередніми традиціями, набувала все більшого поширення й досконалості діло­ва актова мова (актові книги Полтавського, Бориспільського й Пирятинського міських урядів XVII ст., листування гетьманської та полкових і сотенних канцелярій, Запорозької Січі тощо)

За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колоні­зація, викорінювання всього східнослов'янського. Мова ділових паперів Богдана Хмельницького, канцелярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі з включен­ням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів із того­часної усної мови. Саме цей різновид літературної мови, особливо після запровадження "гражданського" алфавіту, став основним і все ширше використовувався в усіх ділянках суспільного життя в Україні. Але приєднання до Роси, скасування гетьманства покла­ло край відродженню української державності. Безправність ук­раїнського народу в колишній царській Росії і в цісарській Авст­ро-Угорщині позбавляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розви­вати такі свої стилі, як офіційно-діловий, нау ковий, публіцистичний.

Лише після возз'єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР почався розквіт української культури, українсь­ка літературна мова під впливом давно сформованих стилів російсь­кої літературної мови виробила власні функціональні стилі для всіх галузей різноманітної мовної практики.

Аналізу мови українських грамот XIV—XV от присвячено ряд ґрунтовних праць, у тому числі й монографій. Вони мають важли­ве значення для дослідження української мови періоду формуван­ня української народності, а також підтверджують народну осно­ву тогочасного ділового мовлення. На неабияку роль універсалів, грамот, листів гетьманської та полковницької канцелярій середи­ни XVII ст — видатних зразків ділових документів у формуванні української літературної мови вказує академік І.К. Білодід

І хоча в українській літературній мові національного періоду, як зазначає В.М.Русанівський, діловий стиль зовсім не був представ­лений, паростки нового офіційно-ділового мовлення закладалися саме в цей період життя літературної мови.

Мова повноцінно розвивається тільки тоді, коли вона твориться як цілісна система на всіх рівнях, формує усі стилі, забезпечує ви­конання усіх соціальних функцій. Значення і місце офіційно-діло­вого стилю особливо відчутне зараз, у період державотворення, адже його рівень репрезентує розвиток нашого суспільства. На нинішньому етапі активізується робота над удосконаленням та розвитком цього стилю, виробленням національної термінології правничої лексики на українському грунті, на поверненні і засто­суванні колишніх здобутків нашої культури. Тому так важливо вивчати досягнення попередніх поколінь.

4. Правопис префіксів

1. Префікс с- в українській мові пишеться тільки перед глухими к, п, т, ф, х; сказати, спинити, стиха, сформу­вати, сховати. Перед іншими приголосними вживається префікс з- (із-): зробити, ізвечора, зцілити, ізнов, зловити.

Якщо ж корінь слова починається сполученням кількох приголосних звуків, то для полегшення вимови вживається префікс зі-: зіскочити, зітхати, зізнання, зіставлення.

Префікс зі- пишеться також перед губними приголосними, якщо далі йде йотований голосний [йа], [йу], [йе], [йі]: зів'янути, (зів'йанути), зім'яти (зім'йати), зів'ються (зів'йуться).

2. У префіксах роз-, без; через- кінцевий приголосний, на відміну від російської мови, не змінюється: розбити, роз­писка, безформний, черезсідельник.

Префікси розі-, обі; віді-, піді- пишуться в таких са­мих випадках, як і префікс зі-: розіграти, розім'яти,, розіпхати, обіграти, відігнути, підібрати, підім'яти.

3. Префікс при- надає словам значення наближення, приєднання, близькості, неповноти дії; прийшов, прибив, привіз, приче­пив, прикордонний, пришкільний, причал, привабливо, присісти..

Префікс прі- вживається тільки в словах прізвище, прір­ва, прізвисько.

4. Префікс пре- вживається на означення вищої міри якості: премудрий, прекрасно, пречистий, превеликий, предобрий.

У словах президія, прелюдія, презирство префікс пре- злився з коренем.

5. У префіксах ви; межи- пишемо и: вибігти, вислів, межиріччя.

5. Правопис апострофа і м'якого знака.

Правопис апострофа.

Апостроф ставимо:

а) після губних б, п, в, м, ф перед йотованими я, ю, є, ї: об'єднання, п'ять, ім'я, в'юн;

б) після р в кінці складу перед я, ю, є, ї при наявності роздільної вимови: бур'ян, матір'ю, бар'єр, на подвір'ї(але буря, рядно, буряк);

в) після префікса, що закінчується на твердий приголосний, перед я, ю, є, ї: об'єднатися, під'їзд, під'язичний;

г) у слові Лук'ян та похідних від нього: Лук'янчук, Лук'яненко, Лук'янівка, Лук'янович.

Апостроф не ставимо:

а) Якщо перед губними приголосними є приголосний, крім р, що належить до кореня слова: свято, цвях, дзвякнути, морквяний, тьмяний, мавпячий, але черв'як, верб'я, зв'язок, розп'ясти.

б) Перед сполученням -йо- апостроф ніколи не ставиться: підйом, серйозний, Муравйов, зйомка.

Правила вживання м'якого знака.

1. М'якість приголосних на письмі позначається буквами я, ю, є, і та ь. М'який знак пишеться після м'яких приго­лосних д, т, з, с, ц, дз, л, н у кінці складу (і слова): молодь, путь, в'язь, ґедзь, вісь, місяць, ганьба, різьба.

2. У середині слова м'який знак пишеться після м'яких приголосних перед о: льон, чотирьох, синього, дьоготь, цього.

3. Пишемо м'який знак у суфіксах -ськ(ий), -зьк(ий), цьк(ий): сільський., вузький, хвацький, німецький, фран­цузький, людський, а також у словах хвацько, по-німецько­му, вузькість, близькість, по-французьки.

Примітки: 1. У словах в'язкий, боязкий, порский, дерзкий, ковз­кий. баский і похідних від них (в'язко, боязкість тощо) м'який знак не пишеться, бо тут літери з, с не входять до складу суфіксів.

2. Літе­ра ц в кінці слова на відміну від російської мови (боец, месяц) вимов­ляється м'яко (стілець, місяць, палець). У словах іншомовного поход­ження м'який знак у кінці слова не пишеться (плац, абзац, шприц).

4. М'який знак пишеться також у суфіксах –еньк, -оньк; -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-, -ець, але не пишеться у суфіксах -ств; -зтв; -цтв- та в прізвищах на -енк-: маленький, малесенький, малісінький, малюсінький, голі­вонька, батенько, морозець; юнацтво, боягузтво, Іваненко, малярство.

5. У сполученнях –лц-, -лч-, -нц-, -нч-, -сц-, -сч- м'який знак не пишеться, якщо похідні слова утворені від слів з цими сполученнями; у сполученнях -льц-, -льч-, -ньц-, -сьц-, -сьч- пишеться м'який знак, якщо похідні утворені від слів, які пишуться з м'яким знаком: рибалка — рибалці, рибалчин; Галька — Гальці, Гальчин; ненька — неньці, неньчин; Малайка — Маланці, Маланчин; Васька — Васьці, Васьчин; Параска — Парасці, Парасчин.

6. У словах іншомовного походження пишеться м'який знак після м'яких приголосних перед йотованими [я], [ю], [є], [ї], [йо], коли є роздільна вимова: мільярд, Севілья, Ньютон, портьєра, Віньї, мільйон, батальйон.

7. В особових закінченнях дієслів дійсного способу після т в українській мові м'який знак пишеться, а в російській — ні: пишуть — пишут, ходить — ходит, сміється — смеётся, вчиться — учится.

8. М'який знак не пишеться після губних б, п, в, м, ф, шиплячих ж, ч, ш, щ та р в кінці слова і складу: дріб, річ, ніч, ріж, ріжте, степ, кров, верф, сип, сипте, вісім, гір­кий, Харків, нехворощ, читаєш, одягаєшся, секретар (але М. Горький); у російській мові після цих літер пишеться: ночь, любовь, царь. пишешь, вещь.

9. Не вживається м'який знак після н перед шиплячими та суфіксами -ськ(ий), -ств(о): тонший, менший, кінчик. вінчик, бакенщик, інжир, селянський, селянство.

10. Не пишеться м'який знак також після м'якого приго­лосного (крім л) перед м'яким та між подвоєними приголос­ними: пісня, щастя, майбутній, життя, наллю, змаган­ня, але тьмяний, бо тьма; різьбяр, бо різьба.

Вправа №1. Запишіть словосполучення, виправляючи помилки у слововживанні.

Виголошувати порядок денний, базисне училище, оперативне рішення питань, поверхове освітлення фактів, затрати на соціальне забезпечення, воєнна дисципліна, гармонічний розвиток особи, підвищувати дальше, дипломатська пошта, дисциплінарний робітник, на протязі лекції.

Вправа №2. Перекладіть словосполучення українською мовою.

Избирательная комиссия, настойчиво требовать, выдающийся деятель, личное дело, дипломатические отношения, фундаментальное исследование, ответственный участок работы, эффективный способ обучения, состояние аффекта, любимый литературный герой, личное наблюдение, письменное разрешение, ошибочное представление.

Завдання №3. Запам’ятайте написання слів іншомовного походження

Преамбула, президент, президія, презентація, престиж, претендент, претензія, прецедент, прем’єра.

Привілей, приватний, примат, призер, призма, примітив, принцип.

Вправа №4.На місці крапок поставте потрібні префікси.

…буття, …погано, …гір’я, …пліччя, …континентальний, …обласний, …брати, …звище, …царів’я, …крите, …ходити, …глядатис, …рва, …копати, …садибний, …м’яти,

…сушити, …варити, …клітинний, …доріжний.

Вправа №5. Перепишіть слова у дві колонки: 1) ті, у які вставили апостроф; 2) ті, які пишуться без апострофа.

1. Дев..ятсот, м..ята, хутор..янин, зв..язок, духм..яне, пор..ядок, бур..ян, без..язикі, тьм..яно, цв..ях, присв..ята, реп..ях, п..ятдесят, з..ясовано, Солов..йов.

2. Медв..яний, п..ятсот, арф..ях, посер..йознішав, святки, розв..язано, помор..янин, св..ято, сузір..я, харків..янин, вар..яг, від..їзд, різьб..яр, мавп..яча, роз..ятрити, при..їзд.

Ключ. З останніх букв прочитаєте назви віршів: 1) В. Сосюри; 2). М. Рильського.

Вправа №6. Запишіть слова, поставте, де потрібно, м’який знак, поділіть на групи відповідно до правил вживання і невживання м’якого знака.

Молот..ба, різ..ба, майбут..нє, повір..те, ковал..с..кий, домен..щик, тр..ох, т..ма, гарнен..кий, скрин..ка, усміхаєт..ся, учител..ка, Хар..ків, Натал..чин, пул..с, князівс..кий, стріл..ці, ласун..ці, сіл..с..кий, с..вятиня, степ.., камін..чик, стат..тя.

Вправа №7. Перекладіть слова українською мовою. Поясніть зміни в поданих словах.

Вратарь, степь, Сибирь, меньшинство, стул, карандаш, путь, секретарь, дробь, запорожский, французский.

ЗАЯВА — це публічне офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, в якому викладається певне прохання.

Розрізняють заяви від організацій і установ та особисті заяви.

В особистій заяві реквізити рекомендується розміщувати у такій послідовності:

1) праворуч на останній третині рядка пишуть назву органі­зації або установи, куди подається заява, назву посади, прізвище, ініціали керівної особи;

2) нижче колонкою викладають відомості про того, хто подає заяву: посада, місце роботи, прізвище, ім'я, по батькові, домашня адреса (іноді зазначаються паспортні дані);

3) ще нижче, посередині рядка, пишеться слово “Заява”;

4) через один рядок з абзацу й великої літери починаєть­ся текст заяви, в якому чітко викладається прохання з ко­ротким його обґрунтуванням.

5) під текстом з нового рядка пишуть перелік додатків (якщо вони є) із зазначенням кількості сторінок і примірників;

6) ліворуч ставиться дата, праворуч — підпис особи, котра писала заяву (підписувати слід чітко і розбірливо).

Варто пам'ятати: під час написання тексту заяви спостерігаються варіанти в таких деталях оформлення: прізвище керівника установи або закладу, до якого звертаються із заявою, може вказуватися або не вказуватися; серед даних про освіту особи, котра звертається із заявою, номер і серія пас­порта ставляться лише тоді, коли у заяві йдеться про випла­ту грошей; перелік документів, що додаються, може почина­тися словами: До заяви додаю (тоді назви доданих документів ставляться у знахідному відмінку: довідку, автобіографію), може починатися словами: До заяви додаються такі доку­менти (далі назви документів у називному відмінку) або словом Додаток: 1...; 2...; 3....

У тексті заяви, коли є кілька паралельних способів ви­словлення, вибирайте найточнішу граматичну форму, наприклад: вживайте тільки потрібний відмінок іменників чолові­чого і жіночого роду при звертанні, необхідне закінчення (-ові, -еві, -єві; -у, -ю), належний порядок слів загального змісту речення (без спеціального наголошення окремих його елементів).

За аналогічною схемою складають і інші заяви з кадрових питань, але ці документи мають певні особливості щодо написання деяких реквізитів: адресуючи їх до тієї органі­зації, в якій працює автор, не треба зазначати домашню адре­су, а достатньо назвати посаду і місце роботи (структурний підрозділ).

Зразок

Деканові Чернігівського педагогічного інституту

проф. Василенку С.С.

студента Харківського державного університету

Шевченка Сергія Івановича.

Заява

У зв’язку з переїздом моїх батьків до м. Чернігова на постійне проживання прошу зарахувати мене студентом ІІІ курсу фізико-математичного факультету із спеціальності “Математика і фізика”.

До заяви додаю:

1) витяг із залікової книжки на 2 арк. в 1 прим.;

2) характеристику, видану Харківським університетом на 1 арк. в 1 прим.;

3) свідоцтво про народження на 1 арк. в 1 прим.;

4) довідку про місце проживання на 1 арк. В 1 прим.

20.7.1 Власноручний підпис

Завдання №8. Виправте помилки в адресуванні заяв. Замі­ніть, де потрібно, малу букву великою. Запишіть правильні варіанти.

1. Директору (і)нституту (у)країнської (м)ови НАН України

від (м)олодіпого (н)аукового (співробітника Гузок Ірини Іванівни.

2. Голові (р)ади підприємства (е)лектроприлад тов. Головащуку

(м)еханіка цеху готової продукції Михайла Сапіги

3. Директорові (п)родовольчого (м)агазину № 19 Булигіну М. М.

Чернецької В, К., проживаючої по адресу;

пр. Панфілова, 7, кв. 789

4.Деканові (ф)акультету (у)країнськоі (ф)ілології (н)аціонального (п)едагогічного (у)ніверситегу (І)мені М. П. Драгоманова (д)оц. Висоцькому А. В. студента І курсу Олексієнка Василя Петровича

5. Начальнику (в)ідділу (к)адрів Лисенку Андрію Васильовичу від Лисенка Леоніда Олександровича

Вправа 9. Типові мовні звороти, що вживаються в заявах, перекладіть українською мовою. Запам'ятайте укра­їнські відповідники.

В связи с болезнью, к заявленим прилагаю, восстановить в должности, тяжелое материальное положение, освободить от занятий, освободить с должности, снять с работы, с зачислением в штат, долгосрочная ссуда, заявляющий.

• З'ясуйте різницю між словами звільняти — усувати — знімати, складіть з ними речення.

Завдання №10. Прочитайте текст. Знайдіть помилки в оформленні. Текст відредагуйте і запишіть.

Директору київської середньої

Школи №20

Від випускника педагогічного інституту

Волошина А.П.,

що мешкає по вулиці Б.Грінченко, 13, кв.70.

Заява.

Прошу прийняти мене на посаду вчителя фізики. До заяви додаю копію диплома про закінчення інституту, копію трудової книжки.

28.03.99 р.

Підпис.

Вправи для самостійного виконання:

Вправа №1. Напишіть заяву, розмістивши подані реквізити відповідно до правил оформлення.

Заява. Прошу надати мені відпустку за власний рахунок з 1.09 по 10.09.2001 р. у зв'язку з сімейними обставинами. Директорові загальноосвітньої школи № 25 м. Києва Ткачуку М. В. 30.08.2001 р. Вчителя математики Собко В. М. Підпис.

1. Тема реферату: “Історія виникнення і розвитку української мови”.

Література: Історія української мови: Хрестоматія./ Упорядники: С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсієнко.- К.: Либідь, 1996.

Контрольні запитання:

1. Яка провідна соціальна функція мови?

2. Який зв’язок існує між мисленням і мовленням?

3. В яких випадках в українській мові пишуться префікси пре-, при-, прі-?Чи завжди в префіксі пере- пишеться літера е?

4. В яких випадках пишеться префікс з-, а в яких с-?

5. Розкажіть правопис префіксів роз-, без-, під-, від- та ін.

6. Коли в українській мові пишеться м’який знак?

7. В яких випадках м’який знак не пишеться?

8. Назвіть правила вживання апострофа.

9. Назвіть основні реквізити, які необхідно застосовувати при складанні заяви.

Тема: Особливості офіційно-дільвого стилю.

План.

1. Офіційно-діловий стиль як один із функціональних стилів української мови.

2. Особливості офіційно-ділового стилю.

3. Чергування приголосних звуків при словотворенні та словозміні.

4. Спрощення в групах приголосних.

5. Автобіографія.

1. Офіційно-діловий стиль як один із функціональних тилів української мови.

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писем­ну й усну форми вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київ­ської Русі та адміністрації Великого князівства Литовсько­го, на юридичних актах міських урядів (XV—XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярської та мови австро-угорських і польських канцелярій.

Основна одиниця документа — текст, що оформляється за певними правилами з використанням відповідних рекві­зитів (за класифікацією управлінських документів). Компо­зиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь, мірку­вання, пояснення), закінчення (висновки, мета, заради якої укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов'язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів.

Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, міжстильова лексика, відповідна термінологія та про­фесійно-виробнича лексика; відтінок книжності мають сло­ва з абстрактним значенням (виконання, дозволяється, роз­робляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надісла­ти, призначити), вмотивовані слова (що відповідають змісту документа); іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні словоформ — вибір найточнішої граматичної форми слова (з погляду відмінків — прізвища, звертання), вживан­ня роду (назви посад, професій) і числа; написання числів­ників, вживання відповідних займенників (ви, ми) та відпо­відних форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи те­перішнього часу, наказового способу); на рівні синтаксису документ в основному має розповідний характер, отже, вима­гає розповідних поширених речень, найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах (контрактах, договорах) — складних речень з умовними, причиновими підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання розщепленого присудка (зробити огляд, провес­ти операцію, давати вказівки); важливим є вибір при­йменника у синтаксичних конструкціях (відповідно до. Підго­туватися до...) і т. ін.

Стійкі словосполучення є засобом називання предметів, явищ, процесів; виникли шляхом переосмислення вільних словосполучень і є семантичною цілісністю. Вони якнайкра­ще характеризують стандартизований стиль ділової мови: зни­жувати якість, взяти до уваги, довести до відома, уклас­ти угоду; інколи ці словосполучення є термінами: рекомен­дований лист, цінні папери, статутний фонд і т. ін.

Говорячи про стилістичні засоби, необхідно звернутися до визначення офіційно-ділового стилю, до вимог щодо мов­них засобів на рівні стандартизації лексики, синтаксису, сло­воформ, а також логічності висловлення, вмотивованості лек­сики; особливу увагу треба скерувати на усталені (стійкі) словосполучення: з номінативним значенням (трудова уго­да), на прийменникові

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок та ін. Основна функція офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

2. Найхарактерніші риси офіційно-ділового стилю.

Діловий стиль — це стиль, який задовольняє по­треби суспільства в документальному оформленні різ­них актів державного, суспільного, політичного, еко­номічного життя, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офі­ційній сфері їх спілкування.

Соціальна функція писемного ділового мовлення ду­же важлива: ділове мовлення обслуговує суспільні відно­сини людей, служить для зв'язку органів влади з на­селенням, для взаємозв'язку у політичній, економічній, соціальній і культурній сферах.

Цілком очевидно, що ці завдання не може виконува­ти якесь однотипне, уніфіковане мовлення. В межах ді­лового стилю виділяються підстилі:

1. Адміністративно-канцелярський, який в свою чергу поділяється на:

- документи особового складу;

- інформаційні документи;

- розпорядчі;

- обліково-фінансові;

- господарсько-договірні;

- планово-звітні;

- ділове листування.

2. Законодавчий.

3. Дипломатичний.

Тепер розглянемо найважливіші риси, які визначають діловий стиль.

1. Офіційно-діловий стиль грунтується на логічній основі (використання засобів образності, як і виявлен­ня особистих почуттів, для нього не типове). Найваж­ливішими тут є послідовність і точність викладу фак­тів, об'єктивність оцінок, гранична чіткість у вислов­ленні запропонованих розв'язків того чи іншого зав­дання (тому в діловому стилі не вживається емоційно забарвлена лексика, суфікси суб'єктивної оцінки, вигуки та ін.). Основний (з точки зору емоційно-експресивного забарвлення) тон ділового мовлення — нейтральний.

2. Офіційно-діловий стиль вимагає стандартизації: для кожної групи документів є еталон (зразок) який є нормативним, і цієї стандартизованої форми повинні дотримуватися всі, хто складає документи. Найхарактерніші прояви стандар­тизації такі:

- широке вживання усталених словесних формул (на­приклад: з метою, у зв'язку, відповідно до, в порядку, по лінії, згідно з та ін.); їх вживання в ділових паперах цілком закономірне, оскільки набагато спрощує і по­легшує процес складання окремих видів документів;

- велика повторюваність тих самих слів, форм, зворо­тів, конструкцій — як результат прагнення до однотип­ності способів вираження думки в однотипних ситуаці­ях. Укладачі ділових паперів свідомо відмовляються від використання всієї багатоманітності виражальних засо­бів мови. Вибрані таким чином мовні прийоми почина­ють витісняти всі інші можливі форми висловлення дум­ки й набувають характеру універсальних засобів, т. зв. кліше.

3. Суворі вимоги до лексики офіційно-ділового сти­лю:

а) широке, тематично зумовлене використання про­фесійної термінології (юридичної, бухгалтерської, еко­номічної та ін.), скорочених слів, зокрема скорочених назв різних організацій та установ;

б) відсутність діа­лектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики;

в) міні­мальне використання вигуків, часток, іменників з суфіксами суб'єктивної оцінки, що пояснюється завданням нейтрального ставлення до повідомлюваних явищ.

Офіційно-діловий стиль відзначається також вели­кою частотністю вживання віддієслівних іменників; це веде до збільшення кількості пасивних форм (порівня­но з активними), вживання цілого ряду нових слів зв'язок (з метою, по лінії, у зв'язку з та ін.) і нагро­мадження родових відмінків. Якщо у текстах інших стилів іменники часто замінюються займенниками, то для ділового стилю така заміна загалом не типова (адже при заміні цілком конкретного повнозначного іменника досить загальним і невиразним займенником завжди існує небезпека появи двозначності, певного ви­кривлення змісту).

4. Синтаксис ділового стилю характеризується насам­перед вимогою дотримання прямого порядку слів (під­мет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваними словами; до­датки — після керуючого слова; обставинні слова (при­слівники) — по можливості ближче до слова, яке вони пояснюють; вставні слова звичайно ставляться на по­чатку речень).

Перелічені особливості офіційно-ділового стилю є об'єктивним фактом мови; їх застосування в текстах службових документів цілком закономірне й закріплене традиціями вживання.

Ми назвали тут риси, які виділяють діловий стиль як окремий стиль української літературної мови. Проте він не стоїть осторонь від інших стилів і не є чимось чужорідним по відношенню до них, а пов'язаний з ни­ми багатьма внутрішніми зв'язками.

Так, діловий і науковий стилі мають таку спільну рису, як наявність термінології. Проте термінологія, вживана в діловому стилі, має дещо іншу природу, ніж термінологія наукова: вона менш точна й більш змін­на, порівняно з науковою (ділова мова загалом біль­ше зв'язана з повсякденною побутовою тематикою, а тому частіше зазнає змін під впливом суспільних фак­торів).

Діловий і науковий стилі об'єднує ще й така властива їм обом риса, як передбачуваність тих слів і словосполу­чень, які в них вживаються (іншими словами, в обох сти­лях вибір слів і словосполучень не довільний, він регла­ментується вимогами тієї суспільної сфери, яку обслуговує кожен з них).

Діловий стиль має спільну рису і з публіцистичним стилем: обидва вони, на відміну від розмовної чи нау­кової мови, обслуговують актуальні громадсько-політич­ні потреби суспільства. Проте, на відміну від публіци­стичного стилю, діловий стиль не розвивався так швид­ко і не мав такого впливу на літературну мову.

3. Чергування голосних і приголосних звуків

Написання ненаголошених голосних [е], [и], [о]

1. Голосні звуки вимовляємо і чуємо ясно, коли вони наголошені. Ненаголошені звуки [е],[и], [о] у вимові чують­ся невиразно;[е], [и] наближаються один до одного (се^ило, жи^еве), а ненаголошений звук [о] за деяких умов — до [у] (ко^Ужух, го^Улубка). У сумнівних випадках голосні звуки перевіряють наголосом (села, жити, голуб) або звіряютьзасловником (релігія, орден).

2. Коли сумнівний голосний звук у ненаголошеному складі при зміні слова випадає, то слід писати[е], а не[и]: беру — брати, хлопець — хлопця, вітер — вітру.

3. Правопис слів із сполученнями -ри, -ли; -оро-,-оло; -ере; -еле- треба запам'ятати: бриніти, блищати, гриміти, дрижати,, тривога, кришити, тривалий, боро­нити, волосина, очерет, ожеледь. Слід запам'ятати й сло­ва з ненаголошеними голосними, що не перевіряються наго­лосом, а також слова іншомовного походження: а) цибуля, кишеня, черкати, керувати, левада; б) інженер, інтерес, вінегрет, медаль, ветеринар та ін.

4. Ненаголошений звук [е] виступає у суфіксах -ен-,

-ен(я), -енн(я), -енк-, -еньк; -есеньк; -ечк-, -тель, наприклад: ношений, каченя, збереження, Любченко, ба­тенько, рученька, гарнесенький, вихователь.

У сумнівному випадку необхідно перевірити слово за ор­фографічним словником.

5. У коренях деяких слів перед складом із наголошеним а (я) пишемо а: багатий, хазяїн., галявина, качан, гаря­чий. Буква а зберігається і в похідних від них словах: бага­тенько, хазяйнувати.

Винятки: богатир (у значенні "герой"), солдат, гончар, монастир, корявий, поганий, товар, лопата.

3.Найважливіші випадки чергування голосних і приголосних звуків.

1. У дієсловах, корінь яких закінчується на р, л, чергу­ються голосні [е] з [и]. Буква и пишеться тоді, коли після кореня стоїть суфікс -а-; беру — забирати, деру — види­рати, умерти — умирати, стелю — застилати тощо.

2. Чергуються звуки [о] і [а], коли після кореня стоїть наголошений суфікс -а- (-я-): гонити — ганяти, ломи­ти — ламати, змогти — змагання.

3. Чергуються [о], [е] з [і] в закритих складах, що властиве тільки українській мові, наприклад: гора —гір, село — сіл, особа — осіб, осені — осінь, печі — піч, Чернігова — Чернігів.

У деяких словах під впливом більшості форм відмінків у відкритому складі пишеться [і] (кінець, кілок, рівень), а в закритому — [о]: народ, собор, закон. Не відбувається чергування [о], [е] з [і] також у сполученнях -оро-, -оло; -ере-, -еле-: борозна, голос, шелест, очерет, ворог, холод, колос,морозний; у сполученнях -ор-, -ов-; -ок-, -он-: ви­хор, торг, словник, полон, синочок, батон,кров. Не пе­реходять [о], [е] в [і] у закритих складах, якщо вони при зміні слова випадають: сон — сну, день — дня, стілець — стільця, хлопець — хлопця.

При зміні початкового звука [о] на [і] нерідко з'являється протетичний приголосний звук [в]: овечка — вівці, око — вічко, отець — вітця, овес — вівса.

4. Для милозвучності вимови слів у реченні в українській мові чергується прийменник у з в, сполучник і з й та почат­кові звуки [у], [і] з [в], [й] в окремих словах. Наприклад: працюють у полі, працюємо в полі; робітник і селянин, робітники й селяни; наш учитель, наша вчителька; він іде, вона йде.

Після голосного звука попереднього слова, як правило, пишуться в, й, а після приголосного — у, і: день учора, проблукав у полі, підвищення врожайності, ми йдемо, гуси й лебеді, півень і курка.

Чергування приголосних звуків при словозміні і словотворенні

Найголовніші випадки чергування приголосних можна зас­воїти за допомогою такої схеми:

[г] — [з] — [ж]: друг, друзі, друже;

[к] — [ц] — [ч]: ріка, ріці, річка;

[х] — [с] — [ш]: муха, мусі, мушин.

Таке саме чергування (зміна) приголосних відбувається перед суфіксами -ськ-ий, -ств-о, зокрема:

а) [г], [з],[ж] змінюються на -зьк-ий, -зтв-о: Прага — празький, Париж — паризький, Криворіжжя — криворізь­кий, боягуз — боягузтво;

б) [к], [ц], [ч] змінюються на -цьк-ий, -цтв-о: козак — козацький, козацтво; ткач — ткацький, ткацтво;

в) [х], [с], [ш] змінюються на -ськ-ий, -ств-о: чех — чеський; товариш — товариський, товариство.

Дата добавления: 2014-11-29