Контрольні питання 1 страница. 1. Що таке типізація (класифікація) земельних ресурсів як інструментарій управління

1. Що таке типізація (класифікація) земельних ресурсів як інструментарій
управління.

2. Суть категорій земель як об'єкта державного управління.

3. Залежність цінності і інвестиційної привабливості земельних ресурсів від
природно-ресурсного потенціалу.

4. Типологія особливостей управління сільськогосподарським та несільсько-
господарським землекористуванням.

5. Охарактеризуйте особливості управління використанням та охороною зе­
мель житлової та громадської забудови.

6. Охарактеризуйте особливості управління використанням та охороною зе­
мель лісового фонду.

7. Охарактеризуйте особливості управління використанням та охороною зе­
мель водного фонду

Розділ 8. СПЕЦИФІКА УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ РІЗНИХ ФОРМ

ВЛАСНОСТІ

8.1. Управління як економічна функція власності

Те, що розпоряджатися тим самим об'єктом власності може не тільки власник, а також володілець, користувач і, крім того, є управляючі власника і володільця, це очевидний факт. Тому методологічно неправильно категорію, що належить до системи понять управління, ставити в один класифікаційний ряд з категоріями приналежності.

Однак між розпорядженням і власністю є беззаперечний зв 'язок. Глибинний зміст цього зв'язку полягає не в тому, що власник благ може розпоряджатися ними, а навпаки, цей зв'язок є поверховий і очевидний. Він полягає в тому, що суб'єкт, який фактично розпоряджається благами, крім власника, може за дея­ких умов стати власником, не тільки фактичним, а й наділеним правом.

В основі такої метаморфози лежить спосіб присвоєння, який стосовно сфери виробництва й обміну продуктами прийнято називати способом ви­робництва чи господарювання. Історія має досить велику кількість фактів, які дають змогу знайти закономірність того, що самостійне ведення господарства ким-небудь за допомогою чужих ресурсів, що не належать по праву суб'єкта господарювання, перетворює останнього в суб'єкта, якому фактично цілком чи частково належать результати, а згодом і засіб господарювання.

Так, у Стародавньому Римі раби, які самостійно вели господарство з ви­користанням засобів рабовласника, не виходячи з рабського стану, здобували можливість володіти значним майном, маєтками, власними рабами і самим вирішувати, чи залишати все це своєму пану чи ні. Щось подібне мало місце й у кріпосницькій Росії, де кріпак міг здобувати землю на ім'я свого пана, що, як відзначав один спостережливий мандрівник, «не стане порушувати мо­ральних зобов'язань, що пов'язують його із заможним рабом. Позбавити цьо­го раба плодів його праці й ощадливості було б зловживанням влади, на яке не зважиться жоден найдеспотичніший боярин». Що ж стосується найманих управляючих, то перехід у їхню власність майна надто довірливих чи легко­важних поміщиків був досить частим явищем.

Протягом історії власники, надмірно покладаючись на своє право і вла­ду, не раз з подивом виявляли, що виробництво, яке здійснюється з викорис­танням їхніх законних засобів, задовольняє не їхні потреби, а їхні управляючі фактично діють як справжні хазяї, залишаючи їм до пори до часу тільки титул власника.

У Західній Європі, головним чином, у Німеччині і Франції, протягом 2—3-х століть з XI по XIII ст. відбувався масовий розпад помісного господарства з відповідним переходом власності від колишніх землевласників - духовної і світської аристократії- до управляючих маєтками. Імперські землі поступо­во перейшли в руки майорів (мерів), графів та інших міністеріалів, які спочат­ку були тільки слугами, посадовими особами із завідування господарством. До XIII ст. вони вже утворюють новий стан, їхні посади перетворилися в спад­коємні, як і земля, що була віддана їмяклен, тобто плата за несення служби. Нерідко вони і прямо привласнювали суспільні (доменіальні) землі. Починаючи з XIII ст., як виморочне майно, так і конфісковані землі надходили до окремих територіальних государів, а не до імперської скарбниці. Применшення зна­чення імператора як землевласника відбувалося одночасно із загальним зане­падом його влади.

Такий самий процес відбувався й в аристократичних маєтках. Вілікус чи майор, колись простий прикажчик із кріпаків, у XII ст. перетворився в міністеріала з лицарською гідністю. Будучи зобов'язаним доставляти вот­чиннику продукти, вироблені в маєтку і принесені кріпаками, він не тіль­ки привласнював собі значну частину оброку, оскільки контролювати ді­яльність прикажчиків було майже неможливо, а і намагався перетворити свою посаду в спадкоємну. Феодали намагалися перешкоджати цим «намі­рам» і зберегти за собою право призначати мерів, але, зрештою, ця полі­тична боротьба закінчилася не на їхню користь — колишні слуги, вихідці з кріпаків, мери стали ленними власниками і їхні землі у правовому відношенні перестали відрізнятися від земель інших феодалів. Якщо феодали, що не ба­жали миритися з утратою своїх прав, намагалися відняти в міністеріалів право спадкування посад і пов 'язаних з ними ленів, то це вже розглядалося як свого роду державний переворот. «Урезультаті ті великі землевласники, що не зуміли захопити у свої руки державну владу, під впливом утворення останньої, утрати колишніх регалій, падіння земельних рент, загинули в не­рівній боротьбі з новою територіальною владою. У XIII і XIV ст. ці арис­тократичні роди вимирали, їх замінювали дрібні землевласники у вигляді міністеріалів і лицарів».

Світова історія свідчить, що процес витиснення власників управляючими відбувався повсюдно і багаторазово, як в окремих випадках, так і в суспільних масштабах. Аналіз умов, за яких це відбувалося, свідчить, що так буває що­разу, коли економічна функція власності відокремлюється від титулу (права) власності. Економічна функція власності полягає в діяльності, що забезпечує використання об 'єкта власності в інтересах власника, задоволенні тих чи ін­ших його потреб. Управління - найважливіший елемент цієї діяльності, тому, коли власник передоручає виконання функції управління об'єктами власності іншій особі, то передбачається (і закріплюється договором), що управляючий у своїй діяльності буде керуватися, насамперед, інтересами власника.

Але, як відомо, всі люди у своїх учинках керуються в першу чергу не правами й угодами, а своїми інтересами. Тому управляючі в міру своєї волі від втручання власника в процес управління спрямовують процес використання його майна на задоволення своїх потреб. У результаті, за загальним правилом додавання різноспрямованих сил, фактична спрямованість господарської діяльності управляючого відхиляється від інтересів (мети) власника до ін­тересів (мети) управляючого тим більше, чим менше участі власник бере в управлінні об'єктами своєї власності, тобто чим більше титул власності від­окремлюється від її функції.

Співіснування двох способів присвоєння засобів і продуктів виробництва: фактичного, за допомогою управління виробничим процесом, і правового, за допомогою використання юридичних норм, може продовжуватися досить дов­го. Але коли це розходження починає негативно позначатися на ефективності економіки і виникає суспільна потреба в скасуванні одного з них, доля носія титулу власника виявляється вирішеною, оскільки скасування фактичного ор­ганізатора виробництва можливо тільки разом із ліквідацією самого вироб­ничого процесу, що суперечить інтересам суспільства й зумовлює підтримку ним претендента на звання власника в боротьбі проти носія права власності.

Отже, здійснюючи управління земельними ресурсами, повинні бути чітко розмежовані права і обов'язки власника землі та землекористувача (управляючого землями державної чи комунальної власності або орендаря).

8.2. Специфіка управління земельними ресурсами як об'єктом права власності

У повсякденному житті та науковій літературі поняття «земля» вживаєть­ся у різних значеннях. Термін «земля» використовують для позначення кос-

мічної матерії та складової частини планетарної системи, земної кулі и відосо­бленої планети, частини земної кори і природного ландшафту, поверхні плоті й рельєфу земної суші, територіального простору і території держави, пев­ної місцевості та місця проживання, ґрунтового шару, засобу господарського використання і просторового базису, природного об'єкта та складової части­ни навколишнього природного середовища тощо. Наведені позначення землі зустрічаються і в нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р. земля визнавалась найважливішою складовою частиною на­вколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельє­фом, ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об'єкт, що складається з великої кількості природних компонентів.

Найбільш уживане правове позначення землі у вітчизняному законодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний про­стір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі, кому­нально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяль­ність населення за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів національної економіки, зведення будинків і споруд соціально-культурного і комунально-побутового призначення, прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає у забез­печенні взаємозв'язку органічних і неорганічних речовин, їхньої переробки, поглинання утворюваної вуглекислоти тощо.

У земельному законодавстві земля як об'єкт правового регулювання та­кож розглядається у кількох значеннях. Так, згідно з ч.З ст. 2 Земельного кодек­су України об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цьо­го випливає, що землі в межах території нашої країни є об'єктами земельних відносин і до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відособлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин. Водночас відповідно до ч. 1 зазначеної статті закону земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоч суспільні земельні від­носини не вичерпуються цим.

Більш визначеним у земельному законі є позначення земельної ділянки як об'єкта права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним міс­цем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної ділянки як об'єкта права власності є її по­значення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з чис­ленних категорій земельного фонду нашої країни, оскільки без такого від­особлення неможливе встановлення права власності на цю ділянку. Зазначене відособлення здійснюється шляхом встановлення меж земельної ділянки від­повідно до затвердженого проекту її відведення в порядку землеустрою.

Неабияку роль у відособленні земельної ділянки відіграє юридична озна­ка, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визначення правового титулу належності ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї - це крите­рії відособлення конкретної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливою в умовах нерозмежування земель комунальної та держав­ної власності.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК України право власності на земельну ділянку по­ширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній розміщені. Щодо земельної право-об'єктності ґрунтового шару, розташованого над надрами землі, особливих сумнівів не виникає. Однак з деякими утрудненнями пов'язане визначення правооб'єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикорослого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об'єктів водного, лісового, флороохоронного та аграрного законодавства. При цьому має місце певна комплексність, власти­ва земельній ділянці й визнана законом як об'єкт права власності. Тому тре­ба враховувати ознаки водних, лісових та інших природних ресурсів і на цій основі здійснювати їх реальне відмежування від земельної ділянки як об'єкта права земельної власності.

Дещо складніше визначити правооб'єктність надповерхневої і підповерх-невої меж земельної ділянки. Так, відповідно до ч. З ст. 79 ЗК право влас­ності на земельну ділянку поширюється на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Хоч закон у цих випадках обмежує правооб'єктність ділянки землі зведенням житлових і виробничих будівель і споруд, все ж може мати місце поширення прав на земельну ділянку, що охо­плюють підземні межі і повітряний простір.

Варто враховувати також деяку пріоритетність сучасного земельного за­конодавства стосовно інших галузей природно-ресурсного права, у тому числі щодо закріплення права власності на об'єкти природного походження. Вона передбачена в ч. 2 ст. З ЗК України, згідно з якою земельні відносини, що вини­кають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються ЗК та нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать земельному закону. Наведене положення певною мірою змінює раніше закріплену самостійну правооб'єктність інших природних багатств на­віть на рівні конкретної земельної ділянки як об'єкта права власності.

Термінами «суб'єкт права» в загальнотеоретичному правознавстві та «суб'єкт права власності» у галузевому розумінні прийнято позначати учас­ників суспільних відносин. Проблеми суб'єктів права, як і суб'єктів права власності, є досить дослідженими в юридичній літературі. Не применшуючи значення цивільно-правових досліджень у галузі суб'єктів права власності, все ж варто зазначити, що питання земельної правосуб'єктності не дістали належного висвітлення у вітчизняній правовій літературі.

Це пояснюється принаймні двома обставинами. По-перше, довгий час дослідження питань, пов'язаних з суб'єктами права власності на землю, об­межувалися розглядом лише правосуб'єктності держави, оскільки радянське законодавство не включало до складу суб'єктів права власності на землю ін­ших учасників права. По-друге, як вже зазначалося, земельні ресурси мають специфічні особливості в силу свого природного походження, що істотно впливає на земельну правосуб'єктність.

У найзагальнішому прояві земельна правосуб'єктність являє собою здат­ність бути учасником суспільних земельних відносин. Тому власницька зе­мельна правосуб'єктність - це здатність бути учасником відносин власності на земельні об'єкти. Безумовно, поняття суб'єкта права власності як учасника відповідних відносин тісно пов'язане з поняттями правоздатності та дієздат­ності. При цьому земельна правоздатність означає здатність мати права і брати на себе обов'язки щодо землі. Земельна дієздатність - це здатність своїми діями набувати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки.

Однак земельне законодавство не передбачає загальних вимог, яким пови­нні відповідати суб'єкти земельних відносин, наприклад, для придбання кон­кретної земельної ділянки. Вони передбачені в цивільному законодавстві й міс­тяться в таких цивільно-правових поняттях, як «правоздатність», «дієздатність» і «правосуб'єктність». Земельне законодавство сприймає ці правові категорії й поширює їх, наприклад, на фізичних та юридичних осіб, визнаючи їх суб'єктами

права власності на землю. Так, правом власності на землю наділені фізичні та юридичні особи, які володіють правоздатністю за українським законодавством.

Здійснювати правомочності щодо реалізації права власності на конкрет­ну земельну ділянку вони можуть на підставі загальноцивільної дієздатності. Правомочності суб'єктів права власності на землю у передбачених законом випадках можуть здійснюватися їх законними представниками або уповнова­женими особами. Таке уповноважене представництво в земельних відносинах здійснюється в порядку і межах, передбачених цивільним законодавством.

У зв'язку зі сказаним виникає питання про можливість застосування ци-вілістичної категорії правосуб'єктності до земельних відносин, зокрема, про те, наскільки загально цивілістична правосуб'єктність придатна для позна­чення земельновласницької правосуб'єктності. Безумовно, її юридичний бік полягає в законодавчому визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах власності на земельні багатства. Інакше кажучи, це уза­конення їхньої участі у відносинах власності на земельні ресурси, яке звільняє від індивідуальної, групової чи класової сваволі, та доведення цієї участі до рівня загальновизнаної в законодавчому порядку на всій території держави.

Крім засобу виробництва виробничо-господарського призначення, земля являє собою просторове середовище, що забезпечує життєдіяльність люди­ни і суспільства. У зв'язку з цим її використання ґрунтується не тільки на власницькій правосуб'єктності, а й природних потребах людини і публічних інтересах суспільства, незалежно від їх законодавчого визнання та юридич­ного закріплення у законодавчих актах, які приймаються державою. Саме у нормативно-правових актах природні потреби та публічні інтереси дістають оформлення у вигляді вольових проявів. Тому властивості суб'єктів права власності на землю, які не повною мірою охоплені юридичним боком земель­ної правосуб'єктності, субсидіарно доповнюються загальноцивілістичною правосуб'єктністю як найбільш урегульованою правовою категорією.

Водночас земельне законодавство передбачає деякі спеціальні вимоги до суб'єктів права власності на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ве­дення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільсько­му господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також українські юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують право- і дієздатності громадян або підприємств як суб'єктів права земельної власності. Вони належать до фактичного складу земельних правовідносин, пов'язаних із придбанням зе­мельних ділянок для їх використання зі спеціальною метою.

Згідно зі ст. 80 ЗК суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які ре­алізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через від­повідні органи державної влади, - на землі державної власності. У наведеній нормі не тільки передбачене коло суб'єктів права земельної власності, а й ви­значені його об'єкти, а також способи реалізації територіальними громадами та державою своїх власницьких правомочностей. Останнє пов'язане з тим, що держава, а в переважній більшості і територіальні громади не можуть безпо­середньо здійснювати свої правомочності щодо власності на землю. Однак наведений перелік суб'єктів права земельної власності не є вичерпним. У зе­мельному законодавстві є вказівки й на інших суб'єктів, наприклад, іноземних фізичних і юридичних осіб та іноземні держави й міжнародні організації.

Попереднє земельне законодавство, що визначало коло вітчизняних суб'єк­тів права земельної власності, пов'язувало з ними існування певних форм влас­ності на землю. У Земельному кодексі України, як й у Конституції, не йдеться про форми земельної власності. Відповідно до ч. З ст. 78 ЗК України земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Сама послідовність перерахування і законодавча регламентація зазначених форм да­ють можливість вести мову про деяку пріоритетність приватної власності на землю. Цим визначається і послідовність їхнього подальшого розгляду.

8.3. Специфіка управління землями державної власності

Державна власність на землю є досить давньою і бере свій початок із князівської "сабіни", що пережила періоди земельної власності царської сім'ї та імператорського двору, кабінетного землеволодіння і казенних земель й, на­решті, набула статусу державної власності на землю. Отже, держава з момен­ту свого виникнення володіла і до наших днів володіє певними земельними площами на власницькій основі. Безумовно, вона й у майбутньому буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та задоволення публічних ін­тересів суспільства.

Однак проблема полягає у встановленні того, в яких межах і по якому пра­ву земля належить державі. Відомо, що у радянський період право власності на землю та інші природні ресурси існувало у виключній формі, що означало усунення усіх, крім держави, суб'єктів права від участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства. Таким чином, держава була єдиним влас-

ником землі та інших природних багатств. Але при цьому не було законодавчо визначено конкретного власника в особі будь-якого державного формування. А це призвело до встановлення не державної власності на землі та її багатства, а адміністративно-управлінської й чиновницько-бюрократичної.

Відносини, пов'язані з державною власністю на землю, дістали прин­ципово інше закріплення в законодавстві сучасної української держави. Так, згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Наведена нор­ма дає підстави для деяких висновків.

По-перше, у ній визначення об'єкта права державної власності зробле­но на основі використання не поняття конкретної земельної ділянки, а більш широкої категорії «землі», що охоплює й ознаки відособленої земельної ді­лянки. З цього випливає, що об'єктами права державної власності є не тіль­ки конкретні ділянки, а всі землі відповідних категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної та приватної власності. Відособлення земельних площ державної власності не за ознаками місць розташування кон­кретних ділянок і встановлення їх меж на земній поверхні, а за ознаками меж державного кордону забезпечує їх відмежування від земель сусідніх держав (зовнішнє) і від земель комунальної та приватної власності (внутрішнє).

По-друге, за такого широкого позначення об'єктів державної власності законодавчою вказівкою на «всі землі» складається ситуація, коли у державі не можуть бути земельні об'єкти, які не належали б кому-небудь на підставі пра­ва власності. Це означає, що якщо земельні площі не є об'єктами комунальної чи приватної власності, вони належать до об'єктів державної власності. Отже, державна власність на землю на відміну, наприклад, від приватної земельної власності фізичних та юридичних осіб на конкретні земельні ділянки ніби резюмується на законодавчому рівні. Але з цього випливає, що держава не може володіти правом власності на відособлені земельні ділянки, наприклад, при викупі їх з комунальної чи приватної власності, наданні в користування державним підприємствам, установам і організаціям, конфіскації у встановле­ному порядку та в інших випадках, передбачених законом.

Важливою особливістю права державної земельної власності є визначен­ня у законодавчому порядку земель, що не підлягають передачі в комунальну власність. Відповідно до ч. З ст. 84 ЗК України до земель державної власнос­ті, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культур­
ного, виробничого та житлового призначення;

- землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними
об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

- землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності
Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України
та інших органів державної влади, Національної академії наук України і
державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відсе-
лення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської
катастрофи.

Зазначені землі призначені для виконання державою її внутрішніх і зо­внішніх функцій. Вони використовуються для задоволення інтересів усього суспільства і виконання загальнодержавних завдань. Ці землі не обмежені ні категоріями, ні розмірами площ, ні місцем розташування. А з урахуванням функціонального призначення їх використання треба визнати, що наведений вище перелік державних земельних ресурсів, які не можуть передаватися у комунальну власність, не є вичерпним. Тому дедалі актуальнішою стає про­блема розмежування земель державної та комунальної власності на законо­давчому рівні.

Не менш важливе значення має законодавче визначення земель державної власності, які не підлягають передачі у приватну власність. Так, згідно з ч. 4. ст. 84 ЗК України до земель державної власності, що не можуть передава­тись у приватну власність, належать:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі під державними залізницями, об'єктами державної власності пові­
тряного і трубопровідного транспорту;

- землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-
культурного та оздоровчого призначення, які мають особливу екологічну,
оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше
не передбачено законом;

- землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених земельним
законом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяль­
ності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів
України та інших органів державної влади, Національної академії наук
України та державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відсе-
лення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської
катастрофи.

Не важко побачити, що перелік земель державної власності, що не підля­гають передачі у приватну власність, є ширшим порівняно з переліком земель­них об'єктів, які не можуть передаватись у комунальну власність. Однак це не позначається на реалізації конституційного принципу рівності суб'єктів права власності перед законом хоча б тому, що приватні власники не можуть бути суб'єктами права власності на зазначені землі. Крім того, треба мати на увазі, що комунальні землі, як і земельні ресурси державної власності, призначені для задоволення публічних інтересів територіальних громад.

Найбільш істотно рівність прав власності на землю характеризує по­ложення ч. 2 ст. 14 Конституції про набуття і реалізацію права власності на землю державою нарівні з громадянами та юридичними особами виключно відповідно до закону. Цей конституційний принцип дістав закріплення в зе­мельному законі. Так, згідно з ч. 5 ст. 84 ЗК України держава набуває право власності на землю у разі:

- відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­
ності та для суспільних потреб;

- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими
цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини;

- передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності те­
риторіальними громадами; конфіскації земельних ділянок.

Показовим є те, що у наведеній земельно-правовій нормі в усіх випадках набуття державою права власності на землю фігурують земельні ділянки з озна­ками відособленого об'єкта права. Придбання таких ділянок здійснюється на підставі закону, перед яким фізичні та юридичні особи рівноправні з державою. Що ж стосується «земель» у розглянутому вище розумінні їх правооб'єктності, то вони були і залишаються у власності держави і в їх «повторному» придбанні немає необхідності. Ці землі належать нашій державі на підставі їх природного привласнення нею як правонаступницею попередніх державних утворень.

Українській державі можуть належати на праві власності й земельні ді­лянки, розташовані за її територіальними межами. Так, відповідно до ч. З ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відпо­відної країни. Незважаючи на незначні, порівняно з площами внутрішніх зе­мель державної власності, розміри закордонних землеволодінь нашої держа­ви, наведене положення має принципове значення.

Суб'єктом права власності на державні землі та конкретні земельні ді­лянки, що входять до їх складу, завжди залишається держава як політико-правова організація суспільства. При цьому законодавче покладання держа­вою функцій, пов'язаних з реалізацією правомочностей власності, на ті чи інші

Дата добавления: 2014-11-29