Контрольні питання 2 страница

органи державної влади, не применшує її власницької правосуб'єктності і не підмінює державу як власника земельних ресурсів. Землі державної власності належать державі з усіма соціальними і юридичними наслідками, що виплива­ють з цього, а не органам представницької або виконавчої влади, які здійсню­ють правомочності, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням ними у встановлених законом межах від імені та в інтересах держави.

8.4. Специфіка управління землями комунальної власності

Комунальна власність на землю є відносно новим явищем у нашій країні. Комунальна власність, що виникла на підставі ст. 31 Закону України "Про влас­ність» як різновид державної власності, з прийняттям чинної Конституції набула самостійного характеру. Стосовно до земельної власності це дістало вияв у ст. 142 Основного закону, положення якої набули подальшого розвитку у Земельному кодексу України. Комунальна власність на землю означає належність останньої на праві власності територіальним громадам. Тому за сучасних умов комунальна земельна власність є альтернативою державній власності на землю. Зберігаючи публічний характер, вона являє собою найбільш оптимальний рівень усуспільне­ної належності земельних ресурсів та їх багатств територіальним громадам.

Основним джерелом виникнення комунальної власності на землю були і залишаються державні земельні ресурси. Це мало місце, наприклад, при пере­дачі в комунальну власність підприємств агропромислового комплексу згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 «Про по­етапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлово­го фонду, сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності разом із земельними ділянками, що перебували в колективній власності, на яких були розташовані ці підприємства. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну передбачена ст. 117 ЗК. Нині право комунальної земельної власності може розширюватися шляхом викупу земельних ділянок фізичних та юридичних осіб для суспільних потреб і придбання на інших засадах, передбачених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебува­ють усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та дер­жавної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких роз­ташовані об'єкти комунальної власності. Таким чином, землі комунальної власності в загальному вигляді визначаються шляхом їх виключення зі складу земельних ресурсів державної класності та відмежування від земельних ді­лянок права приватної власності.

Водночас у земельному законі визначені землі, що можуть бути лише у комунальній власності й не можуть передаватися у приватну власність. Так, згідно з ч. З ст. 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не мо­жуть передаватись у приватну власність, належать:

- землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, про­
їзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця
знешкодження та утилізації відходів тощо);

- землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і
трубопровідного транспорту;

- землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та
оздоровчого призначення, що мають особливу економічну, оздоровчу, на­
укову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбаче­
но законом;

- землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК; земельні
ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­
вого самоврядування.

Не менш важливими є положення земельного закону про підстави на­буття права комунальної власності на землю. Територіальні громади можуть придбати землю у комунальну власність у випадках: передачі їм земельних ді­лянок державної власності (ст. 117 ЗКУ); їх викупу для суспільних потреб та примусового відчуження і мотивів суспільної необхідності (ст. 146 і 147 ЗКУ); прийняття спадщини, умовою якої (за законом або заповітом) є передача цих ділянок територіальним громадам (ст. 111 ЗКУ); набуття у власність земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами (ст. 131 ЗКУ); виникнення інших підстав, передбачених законом. До останніх можна віднести, наприклад, добровільну відмову фізич­ної або юридичної особи від права власності на земельну ділянку на користь територіальної громади або примусове вилучення ділянки за позовами орга­нів місцевого самоврядування у передбачених законом випадках тощо. Отже, наведений перелік підстав набуття права комунальної власності на землю не є вичерпним.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні грома­ди. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України комунальною власністю є землі, що належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст. Визначення поняття територіальної громади, її правосуб'єктність, основні функції та повноваження, у тому числі правомочності власності, а також умо­ви і порядок їх здійснення закріплені в Законі України "Про місцеве самовря­дування в Україні».

Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах сіл, селищ і міст, що є само­стійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровіль­не об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. А адміністративно-територіальна одиниця являє собою область, ра­йон, місто, район у місті, селище або село. З цього випливає, що територіаль­на громада - це не адміністративно-територіальна одиниця і не створені нею органи місцевого самоврядування, а об'єднання жителів у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Територіальні громади одночасно є первинними носіями прав місцево­го самоврядування і суб'єктами повноважень, пов'язаних із володінням, ко­ристуванням та розпорядженням об'єктами, розташованими на їх території. Зазначена норма Закону про місцеве самоврядування визначає право кому­нальної власності як невід'ємне право територіальної громади володіти, до­цільно, економно та ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через орга­ни місцевого самоврядування.

Невід'ємне право територіальних громад на володіння, користування і розпорядження майновими об'єктами не применшує їх права на використання земельних ресурсів на основі права власності, яке їм належить. Правомочності територіальних громад, закріплені в Законі про місцеве самоврядування, іс­тотно доповнюються положеннями ст. 12 та іншими нормами ЗК України. Найважливішими серед них є правомочності, пов'язані з володінням, корис­туванням і розпорядженням землями комунальної власності. Самі ж умови та порядок здійснення територіальними громадами безпосередньо або через створювані ними органи місцевого самоврядування правомочностей власнос­ті не призводять до втрати ними статусу відособлених і самостійних суб'єктів права власності на комунальні землі.

8.5. Специфіка управління землями приватної власності

Уперше у новітній законодавчій історії України право приватної власнос­ті на землю було передбачено Законом «Про форми власності на землю». На цій підставі право громадян на довічне спадкове володіння земельними ді­лянками, закріплене у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 р. (у редакції від 13 березня 1992 р.) було перетворено на право їхньої приватної власності на землю. У чинному ЗК України це право набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не тільки на громадян України як фізичних осіб, а й на юридич-

них осіб, заснованих українськими громадянами або створених українськими підприємствами, установами і організаціями недержавної та некомунальної форми власності. Водночас варто зазначити, що це не завжди є виправданим і не в усіх випадках узгоджується і цивільним, і господарським законодавством. Очевидно, наведена обставина і стала підставою для відособленої регламен­тації в земельному законі права приватної власності на землю громадян і юри­дичних осіб.

Насамперед треба зазначити, що набуття громадянами права приватної власності на земельні ділянки має свої правові засади. Так, згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі:

- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими ци­
вільно-правовими угодами;

- безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

- прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм зе­
мельної частки (паю).

Набуття громадянами права приватної власності на землю за цивільно-правовими угодами, передбаченими ЗК, може мати місце, наприклад, за до­говорами купівлі-продажу під час продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності (ст. 127 ЗК України), договорами дарування земельних наділів, обміну ними або успадкування їх за законом чи заповітом (ст. 131 ЗК України). До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної влас­ності на землю можна віднести, наприклад, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України).

Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських під­приємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України), під час визначення місць розташування земельних ділянок громадян при ліквідації сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій (ст. 29 ЗК України) або у разі роз­поділу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств (ст. 30 ЗК України). Безоплатна передача земельної ділянки у при­ватну власність громадянина може мати місце за давністю користування нею, тобто на підставі набувальної давності (ст. 119 ЗК України).

Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у корис­тування, як підстава набуття права приватної власності на землю за ЗК, може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських госпо­дарств (ст. 32 ЗК України).

Громадяни України можуть набувати право приватної власності на зе­мельні ділянки на зазначених підставах для утворення фермерського госпо­дарства (ст. 31 ЗК України), ведення особистого селянського господарства (ст. 33), садівництва (ст. 35), будівництва та обслуговування житлового бу­динку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст. 40 ЗК України), дачного будівництва (ст. 51 ЗК України) тощо. Для зазначених цілей зе­мельні ділянки надавалися громадянам на праві приватної власності й за земельним законодавством, яке діяло раніше. Особливістю ж чинного Земельного Кодексу України є те, що наведений у ньому перелік видів при­ватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.

У земельному законі своєрідно закріплено право приватної власності на землю юридичних осіб. Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 ЗК України юридичні особи, засновані громадянами України або українськими юридичними осо­бами, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підпри­ємницької діяльності.

Приватна природа права власності на земельні ділянки юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або українськими підприємствами приватної власності, не викликає сумнівів. Однак із текстуального змісту на­веденої земельно-правової норми випливає, що приватними власниками землі можуть бути не тільки юридичні особи недержавної чи не комунальної влас­ності, а й підприємства державної і комунальної власності, оскільки вони та­кож є юридичними особами України. Проте важко уявити ситуацію, за якої державне або комунальне підприємство на передбаченій законом підставі на­буде земельну ділянку для підприємницької діяльності, що була, наприклад, у приватній власності.

Тому для зазначених юридичних осіб у ЗК збережено інститут права по­стійного користування землями державної та комунальної власності. Інакше придбання ними земельних ділянок у приватну власність неминуче призводи­ло б до встановлення змішаної державно- чи комунально-приватної земель­ної власності. Теоретично можна припустити можливість надання земель державної або комунальної власності відповідним підприємствам у постійне користування і закріплення за ними викуплених у громадян земельних діля­нок на правах приватної власності. Проте чинне законодавство не передбачає такої правової підстави використання зазначеними підприємствами не тільки земельних ресурсів, а й майна та інших засобів виробництва.

Юридичні особи можуть набувати право приватної власності на зе­мельні ділянки у разі придбання:

• їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-
правовими угодами;

• внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду;

• прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Не важко побачити, що підстави набуття права приватної власності на зе­мельні ділянки юридичними особами не збігаються з підставами набуття пра­ва власності на землю громадянами. Для юридичних осіб не передбачається, наприклад, безоплатна передача земель державної та комунальної власності. Вони можуть придбати їх у приватну власність за плату.

Незважаючи на те, що приватизація земельних ділянок, які раніше були надані юридичним особам у постійне користування, не передбачена як під­става набуття ними права приватної власності на них, вона фактично може застосовуватися. Про це свідчить п. 6 Перехідних положень ЗК, який визначив термін для юридичних осіб щодо переоформлення у встановленому порядку права власності чи права оренди на земельні ділянки. Насамперед така при­ватизація може здійснюватися юридичними особами, які втратили статус осіб державної або комунальної власності. У таких випадках приватизація земельних наділів юридичними особами може здійснюватися як безоплатно, наприклад, для використання з метою, передбаченою ст. 41 ЗК України, так і за плату. І тоді вона мало чим відрізнятиметься від придбання ними земельних ділянок за цивільно-правовими угодами.

Треба зазначити, що такий спосіб набуття юридичними особами права приватної власності на землю, як внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду, є обмеженим. Так, згідно з п. 14 Перехідних положень ЗК України було визначено термін заборони внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. Це положення пошире­но лише на господарські товариства як юридичні особи. Воно було обмежене трирічним терміном і стосувалось лише громадян, оскільки тільки вони воло­діють правом на земельну частку. Однак зазначене обмеження є недостатньо обґрунтованим. Адже у будь-якому разі реально не виділена земельна частка перебуває у складі земель сільськогосподарського підприємства.

Порівняльний розгляд положень земельного і господарського законодав­ства свідчить про відсутність істотних відмінностей між правом користування громадянами земельною часткою на свій розсуд і користуванням цим правом у складі господарського товариства. Більше того, відповідно до положень Закону

України від 19 вересня 1991р. «Про господарські товариства» самі громадяни -власники прав на земельні частки можуть засновувати такі товариства. У зв'язку з цим виникає ситуація, коли громадянин - член сільськогосподар­ського кооперативу згідно з ч. 2 ст. 20 Закону України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» може передавати право користуван­ня земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок, а вносити право на земельну частку до статутного фонду цього товариства, яке може надаватися відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про господарські товариства» лише на умовах користування, йому заборонено.

Земельне законодавство передбачає й деякі інші обмеження, пов'язані з виникненням права приватної власності на землю. Так, відповідно до ч. 4 ст. 78 ЗК України особам та їх спадкоємцям, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р., останні не повертаються. Зазначена дата є днем набрання чинності ЗК у редакції від 13 березня 1992 р., в якому закріплюва­лося право приватної власності на землю. З цього випливає, що фізичні та юридичні особи, а також їхні спадкоємці не мають права вимагати повернення приватних землеволодінь, наданих їм до 15 травня 1992 р. Такі особи мають право на придбання земельних ділянок у приватну власність на загальних під­ставах, передбачених земельним законодавством.

Не менш важливим є обмеження за розмірами і термінами набуття фі­зичними та юридичними особами права приватної власності на сільськогос­подарські землі. Так, згідно з п. 13 Перехідних положень земельного закону на період до 1 січня 2010 р., громадяни та юридичні особи можуть набува­ти право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. Таке обмеження пов'язане, по-перше, з обме­женістю земельних площ сільськогосподарського призначення, по-друге, з більшою цінністю сільськогосподарських земель.

Однак, зазначене обмеження не поширюється на інші категорії земельних ресурсів нашої країни, які громадяни та юридичні особи можуть придбати на праві приватної власності. Крім того, площі земель сільськогосподарського призначення можуть бути збільшені у разі успадкування земельних ділянок. Попри те, що наведене положення стосується лише успадкування земельних ділянок за законом, уявляється, що воно підлягає розширеному тлумаченню і поширенню на успадкування земель сільськогосподарського призначення ві­тчизняними громадянами та юридичними особами і за заповітом.

8.6. Специфіка управління землями іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною україн­ського національного законодавства. На відміну від попереднього земельного закону в новому ЗК відсутній розділ, присвячений міжнародним договорам у сфері земельних відносин. Проте земельне законодавство нашої країни визнає норми і принципи міжнародного права, пов'язані з регулюванням земельних відносин.

Наведене конституційне положення дістало вияв у конкретних нормах ЗК, присвячених земельним правам іноземних громадян й осіб без грома­дянства, іноземних юридичних осіб та іноземних держав. Вони визнаються суб'єктами земельних відносин, зокрема, суб'єктами права власності на кон­кретні земельні ділянки. Це є підтвердженням визнання Україною загального принципу надання іноземним громадянам національного правового статусу нарівні з громадянами країни їх перебування, за винятком випадків, перед­бачених національним законодавством. Такі винятки, зокрема, щодо пра­ва власності іноземних суб'єктів права на земельні ділянки, передбачені й Земельним кодексом.

На відміну від громадян України, які можуть придбати земельні ділян­ки усіх категорій і на різних підставах, іноземні суб'єкти права власності на землю обмежуються у можливостях їх придбання категоріями земель, місцем їх розташування, метою використання, умовами одержання тощо. Так, відпо­відно до ч. 4 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Якщо ж такі землі отримані іноземними громадянами, особами без громадянства, іноземними юридичними особами у спадщину, згідно з ч. 4 ст. 81 та ч. З ст. 82 ЗК України вони протягом року підлягають відчуженню.

Наведені положення дають змогу стверджувати, що земельний закон вза­галі виключає можливість передачі сільськогосподарських земель іноземним суб'єктам права або їх придбання ними. Це пояснюється тим, що відповідно до ч. І ст. 1 ЗК України земля є основним національним багатством нашої країни, що перебуває під особливою охороною держави. Тому її використання іноземними суб'єктами на праві власності може заподіяти шкоду правам та інтересам вітчизняних громадян і нашого суспільства.

Згідно з ч. 2 ст. 81 ЗК України іноземні громадяни та особи без грома­дянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогос-подарського призначення в межах населених пунктів, а також на такі ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на правах приватної власності. З наведеної норми випливають принаймні три істотні обмеження набуття права земельної власності іноземни­ми громадянами та особами без громадянства. Вони можуть придбати лише землі несільськогосподарського призначення, які є в межах населених пунктів, а також: такі самі землі за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на правах приватної власності.

Згідно з ч. З ст. 81 ЗК України іноземні громадяни та особи без грома­дянства можуть набувати право власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у разі:

• придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими
цивільно-правовими угодами;

• викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого май­
на, що належать їм на правах власності;

• прийняття спадщини.

Зіставлення наведених випадків набуття права власності на земельні ді­лянки іноземними громадянами та особами без громадянства з правовими під­ставами їх придбання вітчизняними громадянами також дає змогу вести мову про обмежені можливості перших.

Більш істотні обмеження набуття права власності на земельні ділянки, передбачені для іноземних юридичних осіб. Так, згідно ч. 2 ст. 82 ЗК України іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ді­лянки несільськогосподарського призначення:

- у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна
та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької
діяльності в Україні;

- за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Отже, набуття іноземними юридичними особами права власності на зе­мельні ділянки прямо пов'язується з придбанням або необхідністю зведення на відповідних землях об'єктів нерухомості. Що ж стосується підстав набуття земельних ділянок у власність, то вони аналогічні підставам, передбаченим для іноземних громадян та осіб без громадянства.

Земельні ділянки, одержані іноземними громадянами, особами без грома­дянства та іноземними юридичними особами у власність, набувають правову природу приватної земельної власності. Українське земельне законодавство не

передбачає комунальної чи муніципальної власності іноземних суб'єктів пра­ва. Проте у принциповому плані випадки придбання або передачі земельних ділянок разом з іншими об'єктами нерухомості, наприклад, муніципальним представництвам міст-побратимів, що мають місце на практиці, не суперечать чинному законодавству.

Певний інтерес становить регламентація права власності на земельні ді­лянки іноземних держав. Відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд ди­пломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій згідно з міжнародними договорами.

Безумовно, земельні ділянки відповідних категорій земельного фонду на­шої країни для використання їх у зазначених цілях можуть бути придбані іно­земними державами у власність, за винятком земель сільськогосподарського призначення. У ч. 4 ст. 22 ЗК прямо зазначено, що ці землі не можуть переда­ватись у власність іноземним державам. Однак, передбачивши таке обмеження, законодавець не визначив наслідки одержання сільськогосподарської земельної ділянки іноземною державою, наприклад, у порядку правонаступництва, успад­кування та на інших правових підставах, що можуть мати місце у реальній дій­сності. Вважаємо, що юридична доля таких земельних ділянок повинна вирішу­ватися аналогічно їхньому успадкуванню іноземними юридичними особами.

Відповідні земельні ділянки передаються іноземним державам з ураху­ванням міжнародного принципу взаємності, тобто наша держава має надавати їх конкретній іноземній державі на тій самій правовій основі, на якій остання надає ділянки Україні. Водночас треба зазначити, що у міжнародній практиці нерідко трапляються випадки відхилення від цього принципу і передачі зе­мельної ділянки національною державою на більш пільгових умовах, ніж це робить іноземна держава. Така практика не суперечить нормам міжнародно­го права і розцінюється як акт доброї волі. Але, у принциповому плані вона може суперечити вимогам національного законодавства, оскільки іноземний суб'єкт права взагалі та іноземна держава, зокрема, не можуть мати у націо­нальній державі більший обсяг прав, ніж це передбачено для національних суб'єктів права і національної держави в іноземній.

8.7. Специфіка управління землями спільної власності

Виклад «відносин земельної власності» у попередніх параграфах ґрунту­вався на належності земельної ділянки одній особі. Але у житті часто виника­ють ситуації, коли, кілька осіб, а іноді й безліч суб'єктів права об'єднують свої

земельні ділянки в єдиний об'єкт права, внаслідок чого виникають відносини багатосуб'єктної належності земельної ділянки. Такі відносини прийнято на­зивати правом спільної власності на землю.

Право спільної власності у майнових відносинах давно відоме цивільно­му законодавству і є досить розвинутим правовим інститутом. У земельному ж законодавстві таке право являє собою відносно нове явище. Поза всяким сумнівом, новий земельний закон сприйняв багато положень цивільного за­конодавства про право спільної власності. Більше того, в Земельному кодексі певною мірою відтворені окремі правові норми, які раніше були виключені з Цивільного кодексу. Водночас у земельному законі передбачено кілька право­вих нововведень. У зв'язку з цим відносини, пов'язані зі спільною земельною власністю, становлять значний пізнавальний інтерес.

Відповідно до. ч. І ст. 86 ЗК України земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників цієї власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників (спільна су­місна власність). Наведена земельно-правова норма пов'язує спільну власність із визначеністю або невизначеністю частки. Проте, якщо врахувати, що земель­на ділянка являє собою частину земної поверхні зі встановленими межами і певним місцем розташування та існування визначених щодо неї прав, треба визнати, що спільна власність - це об'єднання не тільки кількох земельних ді­лянок, а й прав кожного її учасника. Таким чином, об'єктом спільної власності на земельну ділянку є остання як цілісний об'єкт та юридичне злиття прав на неї, внаслідок чого і формується право спільної земельної власності.

У правових відносинах спільної власності на земельну ділянку відбува­ється також певне об'єднання суб'єктів права власності. Ними згідно з наведе­ною земельно-правовою нормою можуть бути громадяни та юридичні особи. Причому земельний закон не вказує на неможливість участі у спільній влас­ності на земельні ділянки таких суб'єктів права приватної власності, як іно­земні громадяни, особи без громадянства та юридичні особи інших держав. Отже, немає законодавчих перешкод для виникнення права спільної власності на земельні ділянки між зазначеними суб'єктами, а також між ними та вітчиз­няними громадянами і юридичними особами, за винятком випадків, перед­бачених законодавством.

Безумовно, при об'єднанні громадян і юридичних осіб як приватних власників земельних ділянок незалежно від його варіантів (лише громадян як фізичних осіб, громадян і юридичних осіб чи тільки юридичних осіб) правова природа приватної власності не змінюється. У земельному законодавстві не­має вказівки й на кількість суб'єктів такого об'єднання. Зрозуміло, що в ньому не може бути менше двох суб'єктів права. Максимальна ж кількість учасників спільної власності не обмежена.

Попри те, що комунальна власність на землю виникла недавно, встанов­лення права спільної власності на неї передбачено в законі і є реальністю. Так, відповідно до ч. 5 ст. 83 ЗК територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Отже, при їх об'єднанні виникає право спільної власності відповід­них територіальних громад. З урахуванням цього не зовсім коректною є ч. З ст. 86 Земельного кодексу, згідно з якою суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

З цього аж ніяк не випливає, що територіальні громади сіл, селищ і міст позбавляються правосуб'єктності щодо земельних ділянок при формуванні спільної земельної власності. По-перше, це суперечило б ст. 142 Конституції України, по-друге, земельний закон вказує на можливу правосуб'єктність ра­йонних і обласних рад щодо земель територіальних громад. Спільна власність не усуває, а навпаки, передбачає множинність суб'єктів - її учасників. Адже при односуб'єктності у відносинах власності за наведеними нормами (лише району чи області) немає і самої спільної власності. Спільна власність на ко­мунальні земельні ділянки не є винятком з цього.

Земельний кодекс не передбачає права спільної власності на землю на­шої держави разом з іншими державами. Але, в принциповому плані виник­нення таких відносин не суперечило б вітчизняному законодавству. Адже ст. З Закону України "Про власність» допускає можливість існування спільної власності різних держав. А відповідно до ч. 4 ст. 8 цього Закону режим ви­користання спільних природних об'єктів, розташованих на території України і суміжних держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими нашою державою.

Дата добавления: 2014-11-29