Землі промисловості, траспорту. зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

ЧО

Тернопільська
Хмельницька
Черкаська
Чернівецька
Чернігівська
Республіка Крим
Миколаївська
Одеська
Херсонська
Всього по Україні

7.4. Типологія особливостей управління

сільськогосподарським і несільськогосподарським

землекористуванням

У ст. 14 Конституції України закріплено: «земля є основним національ­ним багатством, що перебуває під особливою охороною держави».

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка про те, що саме цей факт відрізняє землю від інших об'єктів права власності, створених працею людини, його виробничою діяльністю.

Безпосереднім об'єктом права приватної власності на землі сільськогос­подарського призначення виступає певна територія, що є просторовою сфе­рою діяльності земельного власника, на якій він може займатися виробни­цтвом сільськогосподарської продукції й зведенням будинків, споруд та інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування основної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне використання їх не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції), що є притаманною рисою цієї категорії земель, а і як просторово-операційного базису, що властиво всім категоріям.

Земельний кодекс України вживає як термін «земля», так і термін «зе­мельна ділянка», хоча визначення дається тільки другому.

Земельний кодекс України в ст. 79 дає визначення земельної ділянки як частини поверхні землі, що має фіксовану межу, площу, місце розташування, певними щодо нього правами.

Необхідно вказати на специфічні ознаки земельних ділянок сільськогос­подарського призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних відно­син: обмеженість площі земель, локалізація земель за місцем розташування, вони є нерухомим об'єктом, виступають основним способом виробництва в сільському господарстві.

Таким чином, у приватній власності можуть перебувати тільки індивіду­ально-визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, які мають точні межі й розрізняються за цільовим призначенням. Тобто правовий режим земельної ділянки включає цільове призначення, дозволене використання й зареєстроване у встановленому порядку право власності (або інше право в інших випадках) на цю земельну ділянку.

Земельна ділянка як об'єкт права приватної власності має свою специ­фіку і містить у собі кілька важливих елементів. Насамперед, це ґрунтовий покрив, що відіграє важливу роль щодо віднесення землі до відповідної кате-

горії. Але, крім цього, важливо й включення іноді інших об'єктів природи, що перебувають на цій ділянці: ліс, водні об'єкти і т. д.

Будь-яка діяльність власника на своїй земельній ділянці здійснюється в певному просторі: повітряному або підземному. Усі ці моменти враховує Земельний кодекс. Так, в одних випадках право приватної власності законо­давство поширює не тільки на землю, а й у межах земельної ділянки на по­верхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси й багаторічні наса­дження, які на ній розміщені (п. 2 ст. 79 Земельного кодексу України), в інші -визначається порядок використання таких об'єктів природи власником зе­мельної ділянки (п. 2 ст. 56, п. 2 ст. 59 ЗК). Крім того, законодавець закріплює так зване право власника земельної ділянки на простір, що перебуває над і під поверхнею земельної ділянки на висоті й глибині, необхідних для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (п. З ст. 79 ЗК).

У новому Цивільному кодексі України земельні ділянки визначені видом нерухомого майна. Згідно зі ст. 182 Цивільного кодексу України, до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки й усе, що розташовано на них і нерозривно пов'язане з ними, тобто об'єкти, перемі­щення яких без співрозмірного збитку для їхнього призначення неможливе. Таке визначення не вважається новим в історії права. Воно мало місце в до­революційному цивільному законодавстві, має місце у Цивільному кодексі. Класичним у цьому відношенні є Німецьке цивільне законодавство, де під не­рухомістю розуміється земельна ділянка з такими складовими частинами, які: не можуть бути відділені без їхнього руйнування або зміни їхньої суті; жор­стко пов'язані із земельною ділянкою, зокрема, будинки та інші речі, пов'язані із землею. Речі, які були пов'язані із земельною ділянкою чи будинком тим­часово - не є складовою частиною нерухомості.

Земельні ділянки й права на них, а також тісно пов'язані із земельними ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багаторічні насадження, бу­дівлі, споруди та ін.), переміщення яких без співрозмірних збитків їхньому призначенню неможливе, перебувають в обігу неподільно, якщо інше не пе­редбачено законом.

Виходячи із принципів цивільного законодавства, земельна ділянка може бути подільною і неподільною. Подільною можна визнати земельну ді­лянку, яка без зміни її цільового призначення й дозволеного використання може бути розділена на частини, кожна з яких після поділу може утворити самостій­ну ділянку, що підлягає державній реєстрації. Неподільною визначено земель­ну ділянку, яка за своїм цільовим і господарським призначенням й дозволеним використанням не може бути розділеною на самостійні земельні ділянки.

Таким чином, земельною ділянкою, як об'єктом права власності по­винна визнаватися не будь-яка ділянка земної поверхні, а індивідуаль­но відособлена відповідно до певної групи ознак. Межі земельної ділянки фіксують на планах (кресленнях) і виносять у натуру. Площа земельної ді­лянки визначається після виносу межі в натуру. Цим і визначається специ­фіка управління.

Відповідно до Земельного кодексу України об'єктами права приватної власності на землю виступають земельні ділянки для ведення фермерського господарства (ст. 31), особистого селянського господарства (ст. 33), садівни­цтва (ст. 35). Крім того, згідно з п. З ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення передають у власність громадянам для ведення товарного сіль­ськогосподарського виробництва. Основним суб'єктом товарного сільськогос­подарського виробництва з правом приватної власності на землю є фермер­ське господарство, але в цій статті йдеться про надання землі не селянському господарству, а громадянам для здійснення господарської діяльності з метою товарного виробництва (іншими словами, підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва). Однак у земельному законодавстві не визначені умови й порядок передачі земельних ділянок громадянам, ні роз­міри земельних ділянок для цілей підприємництва.

Згідно зі ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення с землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здій­снення сільськогосподарської науково-дослідної й навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Чинне земельне законодавство, як і раніше, базується на пріоритеті розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. І це справедливо, з огляду на кількість і якість цих земель. Таким чином, землі сільськогосподарського призначення на сьогоднішній день є основною катего­рією земельного фонду України, що задіяна проведенням земельної реформи.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогос­подарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та пере­логи), тобто з певним господарським використанням; несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під госпо­дарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Виходячи з наведеного вище поняття, можна визначити дві основні пра­вові ознаки земель сільськогосподарського призначення - надання для потреб сільського господарства й призначення для використання в сфері сільськогос­подарського виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником у силу ряду особливостей, серед яких найчастіше виділяють: обмеженість (не­змінність кількості), непереміщуваність, невідновність, практична невичерп­ність продуктивної сили.

Землі сільськогосподарського призначення не випадково займають пріо­ритетне місце серед виділених у законодавстві дев'яти категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, використовуваних в основному як просторово-операційний базис, землі сільськогосподарського призначення виступають як основний засіб виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Цей факт є головною особливістю зазначеної категорії земель, для якої встановлений особливий правовий режим, що характеризується таким використанням земель сільсько­господарського призначення, при якому забезпечується охорона земель, під­вищення родючості ґрунтів, недопущення виведення таких земель із сільсько­господарського обороту.

Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового ре­жиму мають потрійну правову характеристику:

• загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поширюється за­
гальний правовий режим використання земель;

• родовий об'єкт (категорія земельною фонду), на який поширюються пра­
вила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогоспо­
дарського призначення;

• безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється
дія норм земельного, фінансового, господарського та інших галузей права.

Для земель сільськогосподарського призначення важливим є їхня ґрунтова характеристика, оскільки значну частину земної поверхні займають ґрунти. Тому земля відіграє особливу роль у сільськогосподарському виробництві. її використання в цій сфері - основне використання ґрунту як об'єкта. Поняття ґрунту як верхнього шару земної кори дається в агрономічній науці. Ґрунти -це поверхневий пухкий шар землі, що видозмінився й продовжує постійно змінюватися під впливом біологічних і атмосферних факторів, а також ціле­спрямованої діяльності людини. В енциклопедичному словнику визначається, що «ґрунт - це природне утворення, що складається з генетично пов'язаних горизонтів, що формуються в результаті перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родючість».

Родючість властива тільки землям сільськогосподарського призначення. У цьому значенні земля й ґрунт поняття ідентичні. Різниця полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язують з конкретним уявлен­ням про якість землі й здатністю її використання в сільському господарстві.

Подання про ґрунти як специфічні природні і господарські об'єкти не знайшло свого відображення в Конституції. Пропонують визначення ґрунту як самостійного об'єкта екологічних правовідносин з властивою йому родю­чістю, що є основним і незамінним способом виробництва сільськогосподар­ської продукції.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються земельним зако­нодавством як єдиний об'єкт, що означає:

- не всякі землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише
придатні для цих цілей;

- не всякі придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть вико­
ристовуватися як землі сільськогосподарського призначення.

Так, у заповідних зонах не може здійснюватись товарна сільськогоспо­дарська діяльність.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає ха­рактеристику їхньої юридичної структури або складу. Традиційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля функціонує у двох якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. У зв'язку із цим землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично закріпленими методами використання розподіляються на два головних види.

По-перше, це земельні площі, які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільсько­господарських культур і слугують засобом виробництва в рослинництві.

По-друге, це землі, які є тільки територіальним базисом і необхідні для організації сільськогосподарського виробництва й пов'язаних з ним видів ді­яльності. У цьому випадку мова йде про земельні площі, які не призначені для вирощування рослин, отже, вони є несільськогосподарськими угіддями, що обслуговують сільськогосподарське виробництво.

Існує також класифікація, згідно з якою до складу земель сільськогоспо­дарського призначення віднесено:

1) Угіддя - земельні ділянки з певним господарським використанням (тобто ті, що використовуються в сільському господарстві як головний засіб виробництва): рілля, пасовища, луки, сіножаті, земельні ділянки, зайняті ба­гаторічними насадженнями. Ці земельні ділянки являють собою найціннішу частину сільськогосподарських земель.

Площі, зайняті сільськогосподарськими об'єктами: фермами, під'їзними шляхами, полезахисними насадженнями, землями тимчасової консервації і т. д. На цих земельних ділянках розташовуються об'єкти, необхідні для ведення виробництва аграрними підприємствами й організаціями, селянськими та фермерськими господарствами.

2) Неугіддя -яри, балки, болота, на яких необхідно проводити окуль­турення земельних ділянок з метою залучення їх до складу продуктивних земель.

Найбільш характерними відмінностями, які повинні застосовуватися при типології земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призна­чення - це їхні споживчі властивості.

За споживчими властивостями землі сільськогосподарського призначен­ня ділять на:

- сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, па­
совища та перелоги);

- несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні
лісові смуги, землі під госпдворами).

Землі несільськогосподарського призначення це:

1. Землі житлової та громадської забудови в межах населених пунк­
тів діляться на:

• ділянки під житловими будинками;

• ділянки під громадськими будівлями та спорудами - об'єктами загального
користування;

• ділянки під вулицями, площами, скверами тощо.

2. Землі природно-заповідного фонду та іншого природо-охоронного
призначення ділять на:

• природні заповідники;

• національні природні парки;

• біосферні заповідники;

• регіональні ландшафтні парки;

• заказники;

• пам'ятки природи;

• заповідні урочища;

• ботанічні сади;

• дендрологічні парки;

• зоологічні парки;

• парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва;

• водно-болотні угіддя;

• природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

3. Землі лісового фонду:

• укриті лісовою рослинністю;

• не вкриті лісовою рослинністю, надані для потреб лісового господарства.

4. Землі водного фонду:

• моря, річки, озера, водосховища, болота, острова;

• прибережні захисні смуги;

• гідротехнічні споруди;

• берегові смуги.

Цільове призначення земель - це встановлені законодавством порядок, умови, межа експлуатації (використання) земель для конкретних цілей від­повідно до категорій земель. Правильним буде визначати цільове призна­чення конкретної земельної ділянки як встановлену компетентним органом при наданні ділянки межу експлуатації (використання) земельної ділянки для конкретного призначення відповідно до правового режиму відповідної категорії земель.

Поряд із цільовим призначенням земельної ділянки іншою найважливі­шою рисою можна назвати його дозволене використання. Змістом дозволено­го використання земельної ділянки є його використання з урахуванням цільо­вого призначення, установлених обмежень і обтяжень.

Дозволене використання земельної ділянки визначають на основі зону­вання земель, містобудівної й землевпорядної документації. Воно містить ви­моги до:

а) способів використання земельної ділянки й забороні тих з них, які ведуть
до деградації земель і зниженню родючості ґрунтів або погіршенню навко­
лишнього природного середовища;

б) щільності, глибині, висоті й архітектурній виразності забудови відповідно
до містобудівної документації й будівельних норм і правил;

в) розміщенню соціально-культурних, комунально-побутових, промислових і
інших будинків, будівель та споруд у межах відповідної зони або земельної
ділянки;

г) видів користування, що негативно впливають на здоров'я людини або
пов'язані з підвищеною для нього небезпекою;

д) граничнодопустимих норм навантаження на навколишнє природне сере­
довище;

є) збереженню зелених насаджень;

ж) іншим вимогам, встановлених законами й іншими нормативно-правовими актами держави, а також нормативно-правовими актами органів місцевого державного управління й органів місцевого самоврядування.

Дозволене використання земельної ділянки визначають органи місцево­го державного управління й органи місцевого самоврядування при зонуванні земель, а також при наданні конкретних земельних ділянок і вказують у до­кументах, що засвідчують права на землю, а також документах державного земельного кадастру й державної реєстрації. При цьому самовільна зміна до­зволеного використання земельної ділянки не повинна допускатися.

Аналіз вимог, що включають у зміст дозволеного використання земель­ної ділянки, дозволяє дійти висновку, що вони найменшою мірою належать до регулювання земельних відносин. Зазначені вимоги є частиною інших га­лузей законодавства, у складі яких вони більш докладно регламентуються. Наприклад, земельним правом не регулюються вимоги до граничноприпус-тимих норм навантаження на навколишнє природне середовище. Ця проблема детально розробляється в рамках екологічного законодавства. При встанов­ленні розмірів земельних ділянок, наданих громадянам у власність органами влади, враховуються природно-економічні, екологічні й соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ про природно-сільськогоспо­дарське районування земель і нормування земель.

7.5. Особливості управління використанням та охороною земель житлової і громадської забудови

У зв'язку з тим, що землі житлової і громадської забудови у своїй біль­шості розміщені в межах населених пунктів, перебувають у віданні міських, селищних і сільських рад, які здійснюють управління шляхом планування і організації використання земель, надання і вилучення земельних ділянок для різних цілей. Підприємство, яке бажає отримати землю, повинно переду­сім звернутись до органу місцевого самоврядування за місцем розташуван­ня земельної ділянки. Ці самі органи ведуть також державний облік землі і контроль за її правильним використанням, розглядають конфлікти, пов'язані з використанням земельної ділянки.

Органи місцевого самоврядування встановлюють у межах своєї компе­тенції порядок здійснення містобудівної діяльності на своїх територіях. Вони контролюють дотримання нормативних актів у напрямі фінансування містобу­дівної діяльності, результати експертизи і реалізацію містобудівної докумен­тації, а також погоджують питання формування промислових, рекреаційних та інших функціональних зон і об'єктів, використання природних ресурсів, охорони історико-культурної спадщини і навколишнього середовища.

У свою чергу органи місцевого самоврядування відповідно до погодженої і затвердженої в установленому порядку містобудівної документації забезпечу­ють її реалізацію у визначені строки, дотримання містобудівних нормативів.

Державне регулювання містобудівної діяльності забезпечується:

- управлінням державними капітальними вкладеннями у створення і розви­
ток соціальної і промислової інфраструктур;

- регулюванням податкової політики;

- наданням дотацій, субсидій, субвенцій, інших бюджетних і позабюджет­
них видів фінансової і матеріальної допомоги на розвиток об'єктів місто­
будівельної діяльності;

- контролем за дотриманням містобудівельних нормативів і стандартів;

- здійсненням антимонопольних заходів приватизації об'єктів державної
власності, в тому числі об'єктів незавершеного будівництва;

- проведенням експертизи, в тому числі технічної і екологічної, містобуді­
вельної документації.

Регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відпо­відно до земельного законодавства.

Визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійсню­ється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою.

Землі, визначені для перспективного розвитку населених пунктів, спору­джених конкретних об'єктів, до часу їх вилучення (викупу) і надання для міс­тобудівних потреб використовуються власниками землі, землекористувачами відповідно до земельного законодавства.

Сільські, селищні та міські ради користуються переважним правом ви­купу земель, будинків і споруд, передбачених затвердженою землевпорядною і містобудівною документацією для розвитку населених пунктів та інших гро­мадських потреб.

Державний контроль за використанням і забудовою земель, визначених для містобудівних потреб, забезпечення можливості здійснення на них запла­нованої містобудівної діяльності провадиться органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, спеціально уповноваженими на це державними органами та їх підрозділами на місцях.

Забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування зе­мельною ділянкою у порядку, передбаченому земельним законодавством, та одержання дозволу на виконання будівельних робіт.

Питання розвитку і благоустрою міста (селища), покращення навколишньо­го середовища вирішуються у відповідних планах і проектах, які являються зем­левпорядними та містобудівними документами. До таких документів належать:

- генеральна схема розселення, природокористування і територіальної орга­
нізації виробничих сил України;

- схеми землеустрою і проекти районного планування, адміністративно-те­
риторіальних утворень;

- проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів;

- генеральні плани міст, інших поселень та їхніх систем;

- проекти міської і селищної адміністративної межі, а також сільських по­
селень;

- проекти землеустрою територій, підвідомчих сільським радам, а також
промислових, рекреаційних та інших функціональних зон;

- територіальні комплексні схеми охорони природи і природовикористання
зон інтенсивного господарського освоєння;

- проекти детального планування громадського центру, житлових районів,
магістралей міст;

- проекти забудови кварталів і ділянок міст та інших поселень.

Кожний вид землевпорядної чи містобудівної документації відповідає конкретним об'єктам містобудівної діяльності, виконується у певному масш­табі, має своє призначення і зміст, а також порядок проведення експертизи, за­твердження і погодження, установлений Кабінетом Міністрів України згідно із земельним і містобудівельним законодавством.

Затверджена землевпорядна та містобудівна документація обов'язкова для виконання всіма учасниками містобудівельної діяльності. Містобудівна документація розробляється, як правило, на конкурсній основі, є власністю замовника і передається в розпорядження відповідних органів архітектури та містобудівництва.

Землевпорядна документація розробляється відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій", стандартів, норм і правил у сфері землеустрою та охорони земель.

Проект (план) міста, іншого поселення - основний юридичний документ, що визначає в інтересах населення умови проживання, напрями і межі тери­торіального розвитку, функціональне зонування, забудову і благоустрій тери­торії, збереження історико-культурної і природної спадщини.

Вони визначають також основні напрями використання земель; їх ці­льову приналежність, розміщення житлових районів, промислових центрів та місць відпочинку; поверховість будівництва, захисні санітарні зони тощо.

Генеральні плани затверджуються на 25-30 років, вони покликані забезпечити оптимальну організацію земель житлової і громадської забудови.

Проекти детального планування розробляються на основі генерального плану і охоплюють окремі частини міста (селища): житлові та промислові райони, загальноміські центри, зони відпочинку і екологічного захисту. Такі проекти розраховані на 3-5 років.

Особливості правової охорони земель житлової і громадської забудо­ви полягають в тому, що під час розміщення, проектування, будівництва та введення в дію нових і реконструйованих об'єктів, будівель і споруд, а також упровадження нових технологій повинно передбачатися додержання еколо­гічних та санітарно-технічних вимог щодо охорони земель.

Уведення в дію об'єктів і застосування технологій, що не забезпечують вимог захисту земель від деградації або порушення, забороняється.

Розміщення об'єктів, що впливають на стан земель, погоджується із зем­левпорядними, природоохоронними та іншими органами в порядку, що визна­чається законодавством України.

Стратегічні та оперативні управлінські рішення розробляються відповід­но до наявних даних земельного кадастру і містобудівного кадастру з враху­ванням вимог землевпорядної та містобудівної документації.

7.6. Управління використанням та охороною земель лісового фонду

Важливе значення для забезпечення раціонального використання, відтво­рення і охорони земель лісового фонду відіграє організація державного управ­ління в цій сфері. В основі класифікації органів, що здійснюють державне управління в цьому напрямі, лежить обсяг і характер їхньої компенсації. Тому прийнято розрізняти органи державного управління загальної і спеціальної компетенції.

Органами державного управління загальної компетенції виступають ор­гани державної влади, повноваження яких у сфері організації використання лісів і земель лісового фонду пов'язані з адміністративно-територіальним по­ділом. Такими функціями наділені Верховна Рада України та органи місцевого самоврядування.

Кожний з цих органів у межах наданих йому повноважень здійснює функ­ції управління лісами і землями лісового фонду на всій території України.

Верховна Рада України здійснює управління лісами і землями лісового фонду на підставі ст. 26 Лісового кодексу України (в редакції 2006 року). До її відання у сфері лісових відносин належать:

1) визначення засад державної політики у сфері лісових відносин;

2) прийняття законів щодо регулювання відносин у цій сфері;

3) затвердження загальнодержавних програм з охорони, захисту, використан­
ня та відтворення лісів;

4) вирішення інших питань у сфері лісових відносин відповідно до Конституції
України.

Верховна Рада України також делегує відповідним Радам свої повнова­ження щодо розпорядження лісами.

До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних рад у сфері лісових від­носин належить:

1) забезпечення реалізації державної політики у сфері лісових відносин;

2) забезпечення виконання загальнодержавних і державних програм з охоро­
ни, захисту, використання та відтворення лісів і затверджують регіональні
(місцеві) програми з цих питань;

3) передача у власність, надання у постійне користування земельних лісових
ділянок на землях спільної власності відповідних територіальних громад,
власності територіальних громад міст Києва і Севастополя та припинення
права користування ними;

4) прийняття рішення про виділення в установленому порядку для довгостро­
кового або тимчасового користування лісами на землях спільної власності
відповідних територіальних громад, власності територіальних громад міст
Києва і Севастополя та припинення права користування ними;

5) погодження ліміту використання лісових ресурсів при заготівлі другоряд­
них лісових матеріалів та здійсненні побічних лісових користувань;

6) погодження максимальної норми безоплатного збору дикорослих трав'я­
них рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо;

7) встановлення порядку використання коштів, що виділяються з відповід­
ного місцевого бюджету на ведення лісового господарства;

8) вирішення інших питань у сфері лісових відносин відповідно до закону.

До відання селищних і сільських рад у сфері лісових відносин на їх території належить:

1) передання у власність, надання у постійне користування земельних лісо­
вих ділянок, що перебувають у комунальній власності, в межах сіл, селищ,
міст і припинення права користування ними;

2) прийняття рішення про виділення в установленому порядку для довго­
строкового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що пере­
бувають у комунальній власності, в межах сіл, селищ, міст і припиняють
права користування ними;

3) участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків
стихійних явищ, лісових пожеж, залучення у встановленому порядку до цих
робіт населення, транспортних й інших технічних засобів та обладнання;

4) організація благоустрою лісових ділянок і культурно-побутове обслугову­
вання відпочиваючих у лісах, що використовуються для цих цілей;

5) встановлення порядку використання коштів, що виділяються з місцевого
бюджету на ведення лісового господарства;

6) вирішення інших питань у сфері лісових відносин відповідно до закону.

Громадяни та їх об'єднання, громадські комітети і ради самоврядування мають право у встановленому порядку брати участь у розгляді радами питань, пов'язаних із використанням лісового фонду, а також сприяти радам і спе­ціально уповноваженим органам державної виконавчої влади у здійсненні за­ходів щодо охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

До органів державного управління, крім загальної компетенції, належать органи спеціальної компетенції, які здійснюють державне управління у сфері ви­користання, захисту і охорони лісів як свого основного завдання. Таким держав­ним органом правління є Державний комітет України по лісовому господарству.

Державний комітет України по лісовому господарству здійснює функції безпосередньо і через свої територіальні (місцеві) органи: обласні та районні управління, відділи лісового господарства, лісгоспи, лісгоспи-технікуми, до­слідні лісові господарства, а також національні парки.

Державний комітет України по лісовому господарству здійснює свою діяльність на підставі однойменного Положення про нього, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства - Державний комітет України по лісовому господарству

1) здійснює державне управління, координацію виконання заходів у галузі
ведення лісового господарства;

2) вносить пропозиції щодо формування і реалізації державної політики у
сфері лісових відносин;

3) розробляє та організовує виконання загальнодержавних, державних і регі­
ональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтво­
рення лісів;

4) розробляє та затверджує в установленому порядку нормативно-правові
акти з ведення лісового господарства;

5) здійснює державний контроль за додержанням норм, правил та інших нор­
мативно-правових актів з ведення лісового господарства;

6) організовує ведення лісовпорядкування, обліку лісів, державного лісового
кадастру та моніторингу лісів;

7) організовує ведення лісового господарства і раціональне використання лі­
сових ресурсів;

8) забезпечує функціонування державної лісової охорони, координує діяль­
ність лісової охорони інших постійних лісокористувачів і власників лісів;

9) координує здійснення заходів з охорони лісів від пожеж та захисту від
шкідників і хвороб;

10) координує роботу з ведення лісового господарства підпорядкованими
йому науково-дослідними установами;

11) видає ліцензії відповідно до закону;

12) вносить пропозиції щодо обмеження або тимчасового припинення діяль­
ності підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядку­
вання та форм власності в разі порушення ними природоохоронного та
лісового законодавства;

13) бере участь у підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації ка­
дрів для лісового господарства;

14) здійснює міжн234ародне співробітництво з питань ведення лісового гос­
подарства;

15) вирішує інші питання у сфері регулювання лісових відносин відповідно
до закону.

Центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколиш­нього природного середовища у сфері лісових відносин:

1) вносить пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у
сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів як складової
частини державної політики у сфері охорони навколишнього природного
середовища;

2) здійснює державне управління, регулювання у сфері охорони, захисту, ви­
користання та відтворення лісів як складової частини заходів з охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання, від­
творення та охорони природних ресурсів;

3) здійснює державний контроль за додержанням вимог природоохоронного
законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

4) координує здійснення органами виконавчої влади заходів з охорони, захис­
ту, використання та відтворення лісів;

5) бере участь у розробленні загальнодержавних, державних і регіональних
(місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

6) погоджує матеріали лісовпорядкування;

7) затверджує в установленому порядку нормативи використання лісових ре­
сурсів;

8) погоджує нормативно-правові акти з ведення лісового господарства;

9) організовує проведення екологічної експертизи щодо впливу промислових
та інших об'єктів, хімічних речовин на ліси, затверджує переліки пести­
цидів, дозволених для застосування в лісах, установлює регламенти їх за­
стосування;

10) обмежує чи зупиняє (тимчасово) в установленому порядку діяльність
підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування
та форм власності, якщо вона здійснюється з порушенням законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, вимог дозволів на
використання природних ресурсів;

11) розглядає справи про адміністративні правопорушення;

12) застосовує у випадках, передбачених законом, економічні санкції до під­
приємств, установ та організацій, їх посадових і службових осіб, грома­
дян за порушення вимог законодавства, подає позови до суду про відшко­
дування збитків і втрат, завданих унаслідок такого порушення;

13) забезпечує погодження проектів відведення земельних лісових ділянок;

14) вирішує інші питання відповідно до закону.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території:

1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин;

2) беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (міс­
цевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

3) здійснюють контроль за додержанням законодавства у сфері лісових від­
носин;

4) передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісо­
вого господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній
власності, на відповідній території;

5) передають у власність, надають у постійне користування для нелісогоспо-
дарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що пере­
бувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах
міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного зна­
чення та припиняють права користування ними;

6) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довго­
строкового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебу­
вають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст
обласного та республіканського (Автономної Республіки Крим) значення;

7) обмежують або тимчасово припиняють діяльність підприємств, установ та
організацій у разі порушення ними лісового законодавства в порядку, пе­
редбаченому законодавством;

8) забезпечують здійснення заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації
наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому по­
рядку до цих робіт населення, транспортні та інші технічні засоби та об­
ладнання, забороняють відвідування лісів населенням і в'їзд до них тран­
спортних засобів у період високої пожежної небезпеки в порядку, перед­
баченому законодавством;

9) встановлюють ліміт використання лісових ресурсів при заготівлі друго­
рядних лісових матеріалів та здійсненні побічних лісових користувань;

10) встановлюють максимальні норми безоплатного збору дикорослих
трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо;

11) вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону.
Виникнення та припинення права лісового землекористування регулю­
ється Земельним кодексом України та Лісовим Кодексом України.

Згідно з вимогами Земельного кодексу України громадянам і юридичним особам можуть безоплатно передавати у власність замкнуті земельні ділянки лісового фонду із земель права державної і комунальної власності у складі угідь селянських (фермерських) та інших господарств.

Громадяни і юридичні особи можуть набувати у власність земельні ді­лянки для заліснення із земель іншого призначення з деградованими і мало­продуктивними угіддями.

Земельні ділянки лісового фонду із земель права державної і комуналь­ної власності надаються у постійне користування спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, а також в оренду іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоров­чих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-до­слідних робіт.

Постійне користування земельними ділянками лісового фонду припиня­ється у випадках і порядку, передбачених Земельним кодексом України.

Об'єктом тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебува­ють у державній, комунальній або приватній власності.

Дата добавления: 2014-11-29