Заняття №3. Теорія літератури: літературні стилі

Теорія літератури: літературні стилі. (2 год.)

БАРОКО (від лат. barocco — вигадливий, примхливий) — напрям у європейському мистецтві й літературі в період між Відрод­женням та класицизмом (XVI—XVIII ст.). Це була складна і суперечлива перехідна доба в соціальному й духовному житті на­родів, яка характеризувалася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства,

гострою боротьбою ідей Відродження і Се­редньовіччя, становленням нових уявлень про людину і світ. Бароко як естетична сис­тема було дуже складним і багатоликим, проте мало певні загальні риси: тяжіння до різких контрастів, надмірну метафо­ричність, алегоризм та емблематичність, схильність до барвистого риторизму. У різ­них країнах бароко утверджувалося в різні часи. Спершу — в Італії (кінець XVI — по­чаток XVII ст.). В XVII ст. стало панівним у більшості країн Європи. Вершинні здобут­ки літератури бароко пов'язані з творчістю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія), Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеч­чина). В українській літературі риси бароко з'явилися на початку XVII ст. у творчості І. Вишенського, М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його посилився після від­криття Києво-Могилянської академії (1632). Бароковий стиль притаманний плеяді ук­раїнських письменників того часу: Л. Барановичу, І. Максимовичу, І. Величковському, С. Яворському та ін. Філософія й естетика бароко найвиразніше виявились у творчості Г. Сковороди.

КЛАСИЦИЗМ (від лат. classicus — зраз­ковий) — напрям у європейській літературі та мистецтві XVII—XVIII ст. Теоретичні засади класицизму сформулював французь­кий поет, критик і теоретик літератури Н. Буало (1636—1711) в поетичному трак­таті «Мистецтво поезії». Він висунув три ос­новні принципи: наслідування природи, на­слідування античних зразків, відповідність вимогам розуму. Розроблені Буало правила узагальнювали художню практику певної історичної доби, відкривали нові підходи до відтворення дійсності, але водночас гальму­вали розвиток літератури. Орієнтація на ан­тичність, надання переваги розуму над по­чуттям, обмеження творчості зображенням прекрасного — усе це призводило до відри­ву літератури від життя, надавало їй поза-історичного, суто раціоналістичного харак­теру. Основними жанрами класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира, байка, епіч­на поема. У кожній країні класицизм мав свої особливості. Так, російські і українські письменники зверталися переважно не до античності, а до національної історії, нада­вали великої ваги жанру сатири.

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ (від фр. sentiment — почуття, чутливість) — художній метод і на­прям в літературі кінця XVIII ст., що виник як реакція на раціоналізм класицизму. Тер­мін походить від назви роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1786). Сентименталізм назива­ють ще преромантизмом, оскільки він мав деякі характерні риси романтизму — перед­усім культ почуття, прагнення розкрити внутрішній світ людини, подолати раціона­лістичну прямолінійність у зображенні дій­ових осіб. Герої творів письменників-сенти­менталістів — не царі та полководці, а люди нижчих станів, які зображуються у сфері сімейного життя, у звичайних людських стосунках. Акцент робиться на психології героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на не­повторному й індивідуальному в кожному з них. Проте чутливість героїв часто має надмірний, слізливий характер.

Популярними жанрами були роман, повість, роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші представники напряму: в Анг­лії — Л. Стерн, С. Річардсон, у Франції — Ж. Ж. Руссо, в Німеччині — Й. В. Гете, в Росії — М. Карамзін. В Україні, на думку Д. Чижевського, сентименталізм як напрям не набув самостійного значення, хоча певні риси його виявились у творчості Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана» та ін.), І. Котляревсь­кого («Наталка-Полтавка»), Є. Гребінки («Розпо­віді пирятинця», «Записки студен­та») та ін.

РОМАНТИЗМ (від фр. romantisme) — художній метод і напрям, що утвердив­ся в європейській літературі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Естетична те­орія романтизму за всіма основними поло­женнями протистояла естетиці класицизму. Теоретики класицизму розглядали літерату­ру як наслідування природи, а для романти­ків вона була засобом вираження внутріш­нього світу митця; класицизм орієнтувався на античне мистецтво, тоді як романтики вважали, що література повинна відобража­ти життя свого народу; культу розуму ро­мантики протиставили культ почуття. Фі­лософська основа романтизму — сенсуалізм (від лат. sensus — почуття), який прого­лосив головним засобом пізнання світу почуття. Для романтиків характерне неприй­няття існуючої дійсності, поривання у світ мрії і фантазії, висунення на перший план виключних героїв і сюжетів, домінування у творах суб'єктивно-оцінних елементів. Основою для побудови образу у них стає не предмет, а суб'єкт, не реальна дійсність, а особистість автора. Романтизм відкрив важливу закономірність художньої творчості, котра залишилася поза увагою попе­редників. Разом з тим він не піднявся до розуміння того, що література являє собою єдність зображуваного (об'єкт) і вираже­ного (суб'єкт). Важливий внесок романти­ків у теорію і практику літератури — ідея народності, яка стала одним із провідних принципів естетики реалізму.

Першими теоретиками романтизму були німецькі письменники брати Шлегелі, в Росії — український письменник, критик і журналіст Орест Сомов, який в 1817 р. за­кінчив Харківський університет і переїхав до Петербурга. В журналі «Соревнователь просвещения и благотворения» 1823 р. він опублікував цикл статей «Про романтичну поезію», де вперше зробив спробу визначи­ти головні риси нового напряму. Романтизм в українській літературі представлений творчістю Т. Шевченка, Харківською шко­лою поетів-романтиків та ін.

Спроби визначити типологію російського і українського романтизму за ідейно-полі­тичними ознаками — революційний і реак­ційний, активний і пасивний тощо — вия­вилися непродуктивними.

РЕАЛІЗМ (від лат. realis — речовий, матеріальний) — художній метод і напрям, що утвердився в літературі у другій чвер­ті XIX ст. і відзначається якісно новими принципами відображення дійсності. Фор­мування реалізму відбувалося на тлі ус­піхів філософії, політичної економії, приро­дознавства, психології, естетики та інших наук, які значно розширили уявлення про закономірності розвитку природи і суспільс­тва. Завдяки реалізму література збагатила свої пізнавальні можливості, заглибилася в дослідження життя, сутності людини і со­ціальних відносин. Термін побутував у се­редні віки в філософії. В 50-ті роки XIX ст. він був переосмислений і застосований до літератури французькими письменниками Ж. Шанфлері та Л. Дюранті. Останній ви­давав журнал під назвою «Реалізм».

Правда життя — головний принцип ре­алізму: об'єктом зображення стало людське життя в усіх його проявах. Якщо представ­ники класицизму і романтизму обмежували­ся зображенням тільки ідеального, то пись­мен­ники-реалісти стали показувати справж­нє життя. Докорінно змінився герой літе­ратурного твору: місце виняткової особис­тості посіла звичайна людина — чиновник, купець, дворянин, селянин — представники всіх прошарків суспільства.

Вкрай важливим було відкриття дуаліс­тичної природи людини — соціальної і біо­логічної: характери героїв стали розвивати­ся не по волі автора, а відповідно до їх со­ціально-психологічної сутності. Утвердився як закон реалізму принцип саморозвитку характерів. Глибшого розуміння набув при­нцип історизму: віднині людина постає не тільки представником певного соціального середовища, але й суб'єктом історії, учасни­ком історичного потоку. Усе це надало кар­тинам життя і образам героїв широкомасш­табного узагальнення й типовості.

У різних національних літературах ре­алізм має свої особливості. Для української і російської літератур XIX ст. є характерним критичний пафос у відтворенні соціальної дійсності, через що їх реалізм часто нази­вають критичним реалізмом. За радянських часів офіційна наука запровадила штучний термін соціалістичний реалізм.

Певні реалістичні тенденції були влас­тиві літературі і попередніх епох. Тому тер­мін реалізм застосовується для атрибуції методів античної, середньовічної та інших літератур — міфологічний реалізм, реалізм епохи Відродження, просвітительський ре­алізм тощо.

МОДЕРНІЗМ (від фр. moderně — сучас­ний) — термін, що виник на початку XX ст. і визначав новітні на той час течії в літе­ратурі та мистецтві, які протиставляли себе традиції і шукали нових засобів художньо­го відтворення дійсності. Модернізм не мав єдиних філо­софсько-естетичних засад і був пред­став­лений рядом відносно самостійних течій і угру­пувань: експресіонізм, футу­ризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрре­алізм та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові відмінності кожної з цих течій, усім їм властива певна світоглядна і соціо-культурна спільність: відчуття дисгармонії світу, протест проти антигуманних суспіль­них відносин і несвободи митця, неприйнят­тя існуючого мистецтва. Характерним для них є звернення до філософських концепцій, у центрі яких були проблеми індивідуаль­ної свідомості,— до раціонального волюнта­ризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії Юнга та ін. В художніх творах письменників-модерністів світ постає переважно жорстоким і абсурдним, а людина — одино­кою і приреченою (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф та ін.). У пошуках шляхів осмислення дійсності вони намага­ються відродити міф як першооснову люд­ського мислення.

Модерністські течії були досить широко представлені в російській і українській літе­ратурах. Прихильники їх виступали проти «натуралізму» реалістичної літератури, об­стоювали гасло «чистого мистецтва». В Ук­раїні на початку XX ст. сформувалися дві модерністські групи — у Львові і Києві. Осе­редком львівської групи було видавництво «Молода муза». До неї входили П. Кармансь­кий, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публікували в журналі «Світ» (1906—1907). У Києві письменники-модерністи А. Товкачевський, М. Сріб­лян­ський, М. Євшан та інші групу­валися навколо журналу «Українська хата» (1910—1914).Деякі модерністські новації використовували в своїй творчості письмен­ники-реалісти (М. Коцюбинський, О. Коби­лян­­ська, В. Стефаник та ін.). Модернізм вза­галі й український зокрема — явище склад­не, суперечливе і ще недостатньо вивчене. Хронологічні межі модернізму чітко не ви­значені. Одні пов'язують його з літературою всього XX ст., інші — відносять лише до першої половини цього століття, називаючи пізніші модифікації постмодернізмом.

НЕОРОМАНТИЗМ (від гр. neos — новий і романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кін­ця XIX — початку XX ст. їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики роман­тизму, що знайшло втілення в культі герої­ки, уславленні мужності, утвердженні но вого героя — мужньої людини, життя якої пов'язане з ризиком і незвичайними приго­дами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Ε. Войнич. У Росії впливом неоромантизму позначена творчість Л. Андреева, Д. Мережковського, М. Горького та ін. В українсь­кій літературі прихильником неоромантиз­му була Леся Українка, яка вважала, що реалістичне «фотографування» дійсності не відповідає завданням літератури, поклика­ної боротися за оновлення життя. Ліричний герой її поезії — безкомпромісний борець за світле майбутнє, готовий долати будь-які перешкоди на шляху до обраної мети.

НЕОКЛАСИЦИЗМ (від гр. neos — новий і класицизм) — назва порівняно вузької течії в європейській літературі XIX—XX ст., яка орієнтувалася на естетику класицизму. У різних країнах неокласицизм мав свої національні особливості. Найвідомішою у Франції була група поетів «Парнас», що утворилася після виходу в світ збірки «Су­часний Парнас» (1866). До групи входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес, П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмо­вими для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Леконта де Ліля. В Росії прихильника­ми неокласицизму в середині XIX ст. ста­ли представники так званої «легкої поезії» А. Майков, Η. Щербина, пізніше — символіс­ти І. Анненський, В. Брюсов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму вони сприйня­ли захоплення античністю, використання міфологічних тем і образів, а також відсто­ронення від сучасності, яке знайшло вияв у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії неокласицизму властивий культ ху­дожньої форми — пластичність образів, ви­шуканість мови, відточеність ритмів.

СИМВОЛІЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon — знак, символ) — напрям у єв­ропейській літературі кінця XIX — початку XX ст. Основи естетики символізму закла­дені в 70-х роках XIX ст. французькими поетами П. Верленом, А. Рембо, С. Мал­ларме та ін. Теоретичним підґрунтям були філософські концепції А. Шопенгауера, Є. Гартмана, Ф. Ніцше та інших філосо­фів. Символісти намагалися проникнути за допомогою символів у світ «речей у собі», що перебувають за межами чуттєвого спри­йняття. Символ вони визнавали за художнє знаряддя, дійовіше від образу. Саме він, на їхню думку, дозволяє подолати повсякден­ність і дістатися надчасової ідеальної Кра­си. Розглядаючи мистецтво як інтуїтивне пізнання світу через розкриття аналогій, символісти вважали, що у змісті твору має бути таємний підтекст, а у образу — ряд значень. Виходячи з твердження А. Шопенга­уера про те, що музика є мистецтво транс­цендентальне, найбільш наближене до світу таємного, вони надавали великого значен­ня милозвучності поезії. Попри ідеалістич­ну сутність естетичних позицій, творчість визначних письменників-символістів утвер­джувала загальнолюдські ідеї добра, краси і свободи, виховувала повагу до одвічних культурних і християнських цінностей.

Символізм в Росії мав свою специфіку і представлений численною групою тала­новитих письменників, таких, як О. Блок, В. Брюсов, Андрій Бєлий, К. Бальмонт, І. Анненський, В'яч. Іванов, Д. Мережковський та ін. Представниками символіз­му в Україні були Г. Чупринка, О. Неприцький-Грановський, М. Жук, О. Романова, Олена Журлива та ін.

ІМПРЕСІОНІЗМ (від фр. impression — вра­ження) — напрям в образотворчому мистец­тві, літературі та музиці кінця XIX — почат­ку XX ст. Сформувався у французькому живописі 70-х рр. XIX ст. Назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сон­ця» (1873). Представники напряму не запе­речували об'єктивну реальність світу, але вважали, що вона може бути відтворена митцем у багатьох аспектах. Новим було їх прагнення не тільки зафіксувати миттєве враження від життєвого явища, а й наголо­сити на його мінливості, текучості, швид­коплинності. У літературі імпресіонізм ви­явився в посиленому психологізмі, відтво­ренні миттєвих вражень і зміни настроїв, у підкресленій увазі до кольорів та звуків. Поетику імпресіонізму використовували Г. Мопассан, А. Чехов, Б. Пруст, М. Коцю­бинський та ін.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (від фр. expression — вираження) — напрям у європейсько­му мистецтві та літературі 10—20-х років XX ст., одна з течій авангардизму. Тео ретична основа — філософія інтуїтивізму А. Бергсона, згідно з якою мета мистец­тва — не відображення дійсності, а «вира­ження» неповторного авторського бачення її. Для письменників-експресіоністів є ха­рактерним лірико-суб'єктивне осмислення дійсності. Експресіонізм виник у Німеч­чині й Австрії, де мав вплив на образотвор­че мистецтво, музику, театр і літературу. У російській і українській літературах він не склався в окрему течію, хоча прояви його відчутні у творчості А. Чехова, Л. Андреева, Μ. Хвильового, В. Винниченка, Μ. Куліша та ін. Сучасне літературознавство долає од­нозначне негативне ставлення до художньої практики представників цієї течії.

НЕОРЕАЛІЗМ (від гр. neos — новий і realis — речовий) — течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Дру­гої світової війни. її представляли письмен­ники, кінорежисери і сценаристи Дж. Де Сантіс, Л. Вісконті, К. Лідзані та ін. Своєрід­ним маніфестом їх став фільм Р. Россе ліні «Рим — відкрите місто» (1945). Характер­ні особливості неореалізму — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання простонарод­ної мови, наближення художнього кіно до документального. В літературі представни­ками неореалізму були А. Моравіа, В. Пра­то­ліні, К. Леві, Е. Де Філіппо та ін. їхнім творам притаманні документалізм, відчутне ліричне «я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кіне­мато­графічності.

ФУТУРИЗМ (від лат. futurum — май­бутнє) — одна з течій в літературі початку XX ст. Основоположником був італійський письменник Марінетті, який 1909 р. опублі­кував «Перший маніфест футуризму», де за­кликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбут­нього», що буде оспівувати замість людини техніку і машини. У своїх пізніших маніфес­тах він визначив принципи поетики футу­ризму: руйнування норм морфології і син­таксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуризм культи­вував анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, егоцентризм. Згодом його послідов­ники з'явилися в багатьох країнах Європи. В Росії футуризм був представлений групою поетів і художників, які об'єдналися навко­ло альманаху «Садок судей» (1910). До гру­пи входили В. Хлебников, В. Каменський, брати Бур люки, пізніше до них приєднався В. Маяковський. У маніфесті «Пощечина общественному вкусу» (1913) футуристи за­кликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» Пушкі­на, Толстого, Достоєвського, творити нову мову й нову літературу. Великого значення вони надавали словотвору, що позначилося на мові їхніх творів. Російський футуризм мав кілька напрямів — кубофутуризм, его­футуризм та ін. Після Жовтневої революції провідною стала група Маяковського ЛЕФ (пізніше — РЕФ), яка поступово змінювала свої естетичні позиції і після смерті поета припинила своє існування.

Футуризм в українській літературі пов'язаний з діяльністю М. Семенка, який протягом 1914—1919рр. видав 11 футу­ристичних збірок. Автор дотримувався ос­новних принципів естетики футуризму: від­мова від традицій, егоцентризм, формаліс­тичне експериментаторство, словотвір тощо. Особливістю українського футуризму було підкреслене протиставлення урбаністичної культури «сільській» поезії. З ініціативи Се­менка виникли групи «Фламінго» (1919), «Аспанфут» (1922—1924), «Комункульт» (1924), «Нова генерація» (1927—1931). До футуристів в Україні деякий час належали Г. Шкурній, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Бажан, Ю. Яновський та ін.

СЮРРЕАЛІЗМ (від фр. surrealisme — надреалізм) — напрям у мистецтві та літера­турі, що виник у 20-х рр. XX ст. у Франції. Сюрреалізм ґрунтується на філософії інтуї­тивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Естетичні засади напря­му викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільни­ти людське «Я» від «пут» матеріалізму, ло­гіки, моралі, традиційної естетики, які вони вважали породженням буржуазної цивіліза­ції. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкі­нечне й вічне. До групи сюрреалістів входи­ли письменники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара, художники Г. Арп, Ж. Мірно та ін. Певний час до неї примикали Л. Арагон, П. Ел го-ар, П. Шкассо, С. Далі. Як напрям сюрре­алізм припинив своє існування, хоч окремі художники продовжують працювати в сюр­реалістичній манері. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні моти­ви, елементи фантастики) використовуються в «театрі абсурду».

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. existe-ntia — існування) — одна з течій у філосо­фії та естетиці XX ст. Основні ідеї викладе­но в книгах К. Ясперса «Психологія світог­лядів» (1919) та М. Хайдеґґера «Буття і час» (1927). Своїми попередниками екзистен­ціалісти вважали С. К'єркегора та Ф. Ніцше. Як течія екзистенціалізм сформувався після Другої світової війни у Франції. Його пред­ставники Г. Марсель, Ж. П. Сартр, С. де Бевуар, А. Камю та ін.— виступали водночас як філософи і письменники. Філософсько-естетичні погляди кожного з них мали свої відмінності, але спільним було розуміння абсурдності буття, визнання незахищенос­ті людини у ворожому їй світі, прагнення збагнути причини трагічної невлаштованос­ті життя. У центрі їхньої уваги — одинока людина, що переживає тривогу, страх, муки совісті і бачить вихід для себе у внутрішній свободі. Провідні жанри творчості — філо­софський роман, «театр ідей». Характерні риси — поєднання життєвої конкретики з міфом і притчевою алегоричністю, посиле­ний інтерес до підсвідомого в людині.

Екзистенціалізм мав прихильників у ні­мецькій літературі (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голлдінг), іс­пан­ській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) та ін. В українській літературі вплинув на письменників 20-х років — В. Підмогильно­го, І. Багряного, Т. Осьмачку та ін.

ПОСТМОДЕРНІЗМ (від лат. post — піс­ля і φρ. moderně — сучасний, новітній) — напрям у сучасній філософії, мистецтві, літературі та естетиці, що виник на ґрунті модернізму. Єдиної теорії генезису та сут­ності модернізму немає. Термін поширив­ся наприкінці 60-х років XX ст. на позна­чення певного менталітету, особливостей світо­сприймання і світобачення людини пост­індустріального періоду. Філософські основи постмодернізму вперше висвітлені у праці французького філософа Ж. Ф. Ліотара «Постмодерністська доля». Основний сенс концепції Ліотара — відчуття вичер­пності історії, естетики, мистецтва. Сучас­ний світ, на його думку,— це варіювання та співіснування всіх — і найдавніших, і новітніх — форм буття. Постмодернізм як напрям у сучасному літературознавс­тві спирається на теорію і практику струк­туралізму. Його прихильники оперують та­кими нетрадиційними поняттями, як «світ як хаос», «світ як текст», «інтертекстуальність», «криза авторитетів», «авторська маска», «подвійний код», «пастиш» (твір як самопародія) та ін. Література, за їхніми уявленнями, є не відображенням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в ній не істина, а сло­во, котре як елемент тексту являє собою нову реальність. Твір постає сув'яззю міфів, архетипів, цитувань, алюзій. «Ми живемо в епоху,— твердить С. Аверинцев,— коли всі слова вже сказані». Для наукової есте­тики позаісторичне тлумачення літератур­них явищ, заперечення зв'язків літератури з конкретною історичною дійсністю є непри­йнятним. Проте вона використовує окремі підходи і прийоми вивчення літератури, за­пропоновані теоретиками постмодернізму, зокрема структурування твору, інтертекстуальні зв'язки, елементи міфопоетики тощо. У сучасній художній практиці поняття постмодернізм поширюється на різноманітні авангардистські течії.

ЗАЛІК № 1

Дата добавления: 2014-11-29