Суспільство як об’єкт філософського аналізу (проблема суспільства в історії філософії)

Соціальний простір та соціальний час

Основні сфери суспільного життя, їх характеристика

Онтологія соціального.

Суспільство як об’єкт філософського аналізу (проблема суспільства в історії філософії).

Тема 15. Суспільство як система, що развивається

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з'ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп.

Принципи кожного філософського напряму нерідко використовувалися для осягнення таємниць суспільства, розв'язання проблеми «людина — суспільство». Чи не першими були щодо цього античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співжиття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Суспільство-держава є, на думку Платона, нічим іншим, як «великою людиною», своєрідною самостійною реальністю, що має свою внутрішню гармонію, особливі закони власної рівноваги. У праці «Держава» Платон обґрунтував стабільність ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), в основу якої поклав поділ населення на три верстви (класи): керманичі — філософи, що керують державою; стратеги — воїни, завдання яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; виробники — землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб. Попри ідеальність міркувань Платона, він не просто описує державу, а намагається віднайти в ній суттєве, загальні принципи, від яких залежить життєдіяльність людського суспільства.

Арістотель також проводив паралель між людиною і суспільством. Але, на відміну від Платона, розглядав не суспільство похідним від людини як державної істоти, а навпаки, у нього людина є похідною від суспільства. За його переконанням, людина за межами суспільства-держави є абстракція, поза суспільством вона неможлива. Ідеальною державою для нього є «суспільство рівних, об'єднаних однією метою — досягти найкращого життя, наскільки це можливо». Арістотель вважає верховенство закону (конституційне правління) ознакою доброї держави.

Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність. Не лише людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне «суспільство» — «державу богів і людей». Тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності було названо «соціальним універсалізмом».

В античній філософії побутували й інші точки зору. Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об'єдналися в суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов'язки, особливо ті, що стосувалися безпеки, і затвердивши правила стосунків між собою. Подібна інтерпретація суспільства на суто раціональних засадах одержала назву «соціальний атомізм». Відтоді обидва узагальнюючі погляди на суспільство — соціальний універсалізм і соціальний атомізм — пронизують всю історію соціально-філософської думки.

В епоху домінування середньовічного християнського світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільство був соціальний універсалізм, а філософською основою був неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з «тілом Христа».

Однак уже в XVII—XVIII ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Так, Локк, виводячи цивільне суспільство зі згоди його громадян, писав, що «суспільство — втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, які входять у державу чи створюють її».

Т. Гоббс, вважаючи суспільство великим цілим тілом, наголошував, що це — тіло штучне, складне для подолання природної роздрібненості на окремих індивідів, «боротьби всіх проти всіх». Суспільства, що постають із спільного життя цих істот, — плід їх спільної дії і взаємного реагування. А умова тривкого єднання між ними — не справедливість і чесний розподіл чи якісь моральні ідеали, а певний тип поведінки.

Подібне уявлення про суспільство переважало у XVIII ст. Але вже у XIX ст. після важкого досвіду французької революції і краху раціоналістичного індивідуалізму знову відроджуються ідеї соціального універсалізму, щоправда, у складнішій інтерпретації. Ними опікувались філософи Жозеф де Местр, Луї де Бональд, пізніше Огюст Конт, який у своїй праці „Соціологія” знову висунув окреслене ще Б. Паскалем уявлення про людство як єдину Людину. Над цими проблемами працював також Едмунд Берк, який визнавав, що суспільство є наслідком певного договору, але стверджував, що воно не повинно розглядатись як щось не краще за партнерську угоду, в який постає тимчасовий інтерес, що розривається примхливою волею сторін. Всяка угода в конкретній державі — це тільки одне положення у великому первісному договорі вічного суспільства, де взаємопов'язуються нижчі й вищі природи, єднаються видимий і невидимий світи відповідно до незмінної домовленості, освяченої незламною клятвою, яка утримує всі природи (фізичні й моральні) в призначених їм місцях. У Берка простежуються відсутність чіткого розмежування між суспільством у широкому розумінні слова і державою, водночас започатковуються уявлення про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним об'єктивним чинником. У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса — спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності.

Держава, на думку Гегеля, - це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу, вона є абсолютною раціональністю, божеством, вічним і необхідним буттям духу, ходою Господа в світі, створюючи громадянське суспільство для досягнення своїх цілей.

Соціологи, передусім англієць Джон-Стюарт Мілль і особливо Герберт Спенсер, продовжували розвивати «універсальну» теорію суспільства. Спенсер розглядав суспільство як природний організм, використовував еволюцію для реконструкції системи натурального суспільства з природними межами між економікою та політикою. Природа у його вченні розглядається по прямій лінії — від енергії до життя, від життя — до розуму, від розуму — до суспільства, від суспільства — до цивілізацій і до більш високо диференційованих та інтегрованих цивілізацій.

Дещо інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм, розглядаючи його як здійснювану солідарність, композицію різноманітних ідей, вірувань, почувань (релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних), що реалізуються завдяки посередництву індивідів. Як осердя «внутрішнього морального життя», «джерело і вмістилище усіх цінностей», суспільство, у баченні Дюркгейма, постає своєрідним божеством, «органічною» солідарністю, що може існувати «тільки в нас і завдяки нам». Іншими словами, суспільство існує не над індивідами, воно — плід їх взаємозумовленості. З одного боку, людина тільки завдяки суспільному впливу набуває своїх атрибутивних ознак і якостей, стає власне людиною, набуває морально інтелектуальної культури, а з іншого — буттєвість суспільства можлива лише завдяки буттю людини.

Багато дослідників пов'язують специфіку соціального не стільки з біологічними, як із психічними явищами. На цій хвилі в теорії суспільства постав новий напрям — соціопсихологія, прибічники якого розглядають суспільство як індивіда з його психофізіологією. Найвпливовішою школою соціопсихології стали інстинктивізм, і передусім фрейдизм, який вбачає джерела соціального в інстинктах людини, число яких у неї від кількох до 15 тисяч. Найістотнішими з них, за Фрейдом, є інстинкт життя Ерос та інстинкт смерті — Танатос, а їх боротьба і є основою соціального буття.

Принципові положення соціопсихології набули розвитку в концепції соціальної дії (М. Вебер, Т. Парсонс, А. Шюц), згідно з якою кожний індивід частково «запрограмований» існуючими соціальними нормами, оцінює альтернативи, приймає рішення і добивається їх виконання. А суспільство виступає як система соціальних взаємодій індивідів, кожний з яких прагне до реалізації власних цілей. Дії окремих індивідів кооперуються, на основі чого утворюються асоціації (групи, суспільство). Попри егоїзм, люди діють спільно, оскільки їх дії осмислені, раціональні, вони розуміють, що індивідуальних цілей найлегше досягти спільними зусиллями.

На підставі аналізу різних підходів до соціального, суспільного, а отже, і суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соціального атомізму, можна стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як сис­тема зв'язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. У такій інтерпретації поняття «суспільство» означає не просту сукупність індивідів, що проживають спільно, а систему зв'язків і стосунків, у які вступають індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку, суспільство — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енер­гії кожного індивіда. Тобто суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об'єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім'ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності.

Онтологія соціального. Люди як об'єкти і суб'єкти суспільного буття характеризуються не лише індивідуальними ознаками і якостями, а й мають загальнозначуще — соціальне — зумовлене обставинами їх суспільного існування: умовами матеріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. Постає питання суспільної природи соціального. Як правило, соціальним вважають усе те, що характеризує співіснування людей і що є відмінним від їх природної, біологічної основи. Виникає воно як системна характеристика, інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Сучасні соціологічні та філософські дослідження дозволяють виділити кілька пануючих підходів у тлумаченні соціального (соціальних процесів та соціальних якостей):

· субстратно-редуктивний підхід, згідно із яким в основі соціальності лежать генетичні, біохімічні чи якісь інші матеріально-речові субстрати, тобто цей підхід намагається звести соціальне до чогось простішого, доступного для вивчення та матеріально-речового (Ф.Кріс, Ж.Моно, Е.Уілсон та ін.);

· інтерактивний підхід, згідно із яким суспільні зв'язки зумовлені взаємними діями індивідів, включених у загальну систему діяльності, тобто соціальність – це сукупність певних міжіндивідуальних взаємодій (Дж.Мід, Дж.Хоманс та ін.);

· структурно-функціональний підхід, що пов'язує соціальність із певною сукупністю створених суспільством закладів та інституцій, функціонуючих у взаємних зв'язках та забезпечуючих цілісність соціального процесу (Р.Мертон та ін.);

· менталітетно-трансцендентальний підхід, що намагається покласти в основу соціальних явищ та процесів деякі вищі або абсолютні цінності, нормативи, взірці, сенси, наприклад релігійно-культового плану (М.Вебер, В.Дільтей, М.Шелер та ін.);

· діяльнісний підхід до пояснення та розуміння сутності соціального, що панував у марксистських дослідженнях; при цьому на перший план виходили дослідження співвідношення процесів опредметнення та розпредметнення, тобто вважалось, що специфікою людських стосунків є те, що вони опосередковані речами, які постають продуктами людської перетворюючої діяльності.

Соціальні якостівиникають лише на базі природних якостей, властивостей та процесів. Виникаючи на основі природного, соціальні якості виявляються надприродними. Однак, соціальні якості, на відміну від природних якостей, створені людиною, служать людині; сама їх сутність, а також суспільний розвиток визначаються їх відношенням до людини та людства, їх особливою функціональною роллю у суспільстві. Ті речі, що набувають соціальних якостей, вступають у зовсім інший життєвий цикл. В цілому предмети, які пройшли через людську перетворюючу діяльність, припиняють функціонувати у відповідності із природними властивостями і включаються у культурно-історичний цикл свого буття, тобто соціальні явища реально існують лише в людському, певним чином організованому та спрямованому способі життєдіяльності.

Соціальне орієнтує індивіда в дійсності принципово іншим, не природно-біологічним способом, але, водночас, соціальне постає як система обмежень, регламентацій, вимог та заборон. Набуття речами соціальних якостей передбачає їх цільове функціонування, тобто їх спрямування до виконання певної функції шляхом обмежень та контролю. Соціальні якості можуть сприйматися та оцінюватися тільки свідомістю, оскільки вони не притаманні речам самим по собі і не передбачають наявності особливого речового матеріалу для свого існування. Соціальні якості набувають реальності лише в людській, певним чином організованій та регламен­тованій діяльності як спосіб впорядкування останньої.

Соціальні процеси завжди сповнені певної боротьби, протистоянь, внутрішньої напруги та конфліктів: різні люди по-різному розуміють, як саме, із дотриманням яких меж повинна функціонувати соціальність, а до того ж остання завжди перебуває у сперечанні із природним як ззовні людини, так і в самій людині.

Соціальний процес – це певним чином та на певному рівні предметно, а потім і соціальне, і морально, і юридичне унормований процес людських самоздійснень та самовиявлень. Сутність соціального полягає у виявленні та фіксації предметних меж, визначень та орієнтацій як світу, так і людини - в її індивідуальних та колективних проявах. Суспільство як форма спільного здійснення людьми своєї життєдіяльності може існувати пише на основі продукування соціальних якостей.

Досить важливими та складними для нормального життя суспільства постають його взаємини із окремою людиною. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціаліза­ції — засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цін­ностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. В сучасному суспільстві, внаслідок суттєвого ускладнення соціальних процесів, саме окрема людина постає як носієм соціальних якостей, так і джерелом соціальної творчості, а тому питома вага окремої людини зростає.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим. Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі. Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі. Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей.

Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей су­спільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи певними групами у процесі спільної діяльності, які виявля­ються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразником певних соціальних якостей.

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соціальні спільності». Соціальна спільність — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єктом соціальної дії. З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціальні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін.

Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відношень. Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми зв'язків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром — мікросоціальні (малі, наприклад сім'я), локальні (середні, наприклад жителі конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи регіону), макросоціальні (великі - класи, нації); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (контактні) та умовні тощо.

Основні сфери суспільного життя, їх характеристика. У сучасній філософії активно розробляється філософська методо­логія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Хабермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:

— «матеріальну», або економічну, сферу (сфера— реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, об­міну і споживання «речей». Матеріальне виробництво забезпечує вихідні умови для життєдіяльності всього суспільства. Воно завжди носить суспільний характер і в решті-решт обумовлює спрямованість впливу суспільства на природу з метою перетворення речовини природи в необхідні для людини матеріали і предмети. Економічна сфера виступає насамперед як основа суспільства і його життєдіяльності, є головною причиною й умовою історичного процесу, оскільки люди повинні мати матеріальні умови і засоби для свого існування, розвивати продуктивні сили.

— «соціальну» — сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп». Вона виникає на основі взаємозв'язку з економічною сферою життя суспільства. Будь-яке суспільство – це безліч конкретних соціальних груп, що відрізняються одна від іншої і знаходяться у певних відносинах між собою і суспільством у цілому. Суспільство, таким чином, - складна сукупність різних груп, їх взаємозв'язків і взаємодій, тобто воно соціально організовано. Соціально - історичні спільності людей припускають стійкі суспільні зв'язки між індивідами, які виявляються в особливостях життя конкретної соціальної групи, що має однакові потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, свої стереотипи поведінки й ін. У результаті утворяться певні соціальні типи особистості.

— «організаційну» (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей. Політична сфера суспільства являє собою новий рівень свідомо-ідеологічних форм суспільного життя. Політична сфера містить у собі політичну свідомість, політичні відносини, політичні інститути і дії.

— «духовну» — як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Ця сфера є найскладнішою зі всіх сфер суспільного життя, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів, оскільки саме тут виробляються, закріпляються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини предметні, смислові та ціннісні орієнтири. В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов'язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше-естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого. Орієнтування в змісті та функціях даних елементів духовного життя суспільства є необхідним для суспільства та окремої людини, оскільки, з одного боку, лише при цьому можна свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а, з іншого боку, це дозволяє людині орієнтуватися в перспективах свого духовного розвитку. У духовному житті розрізняють також такі його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при цьому перераховані раніше елементи суспільного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях.

Усі сфери су­спільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов'язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями — суб'єкт і головна дійова особа суспільства загалом.

Диференціація суспільства на економічну, соціальну, політичну і духовну сфери відіграє важливу роль в обґрунтуванні й осмисленні історичного процесу в цілому. Вона дозволяє з'ясувати особливості кожної зі сфер суспільства і простежити зв'язок між ними усередині соціальної цілісності.

Названа сукупність елементів суспільного життя:

· забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);

· утворює цілість суспільного "організму";

· створює умови для історичного процесування суспільства;

· дає змогу з 'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.

Соціальний простір та соціальний час. Формою прояву суспільства виступає соціальний простір. Його джерела складає ойкумена, як органічна єдність людського фактора і природних умов. Ойкумена забезпечує не тільки взаємозв'язок і взаємодію природи і людини, але і формує унікальну і неповторну протокультуру зі своїми архетипами свідомості і поведінки, звичаями і традиціями, зі своїми ціннісними орієнтирами. Сформована культура ойкумени обумовлює зміст процесу антропосоціогенеза, задає вертикаль спадкоємності в розвитку конкретного народу, що не виключає можливість горизонтальних зв'язків з культурами інших народів.

Завдяки соціальному просторові формується «тіло» суспільства, оформляється його «душа». Тіло соціального буття представляють соціальні інститути і соціальні процеси, локалізовані в рамках конкретного географічного середовища. Душа соціального буття представлена його культурою. Від біологічного простору соціальне відрізняється перетвореною формою людського фактора, що визначає історичність простору, його неоднорідність і ієрархію.

Формою здійснення суспільства як конкретного рівня буття у світі є соціальний час. Як і час природи соціальний час однорозмірно, асіметрично і необоротно. Односпрямованість часу обумовлена природою причинно-наслідкових відносин, загальною необоротністю процесу суспільного розвитку, який виникає повторення кількісних змін або їхній циклічний характер. Специфіка соціального часу визначається особливим способом буття суспільства, особливою формою його прояву. Воно несе на собі відбиток суспільної життєдіяльності в рамках конкретної ойкумени. Соціальний час виявляється в двох видах – як кількісна і як якісна характеристика подій, що протікають. Кількісну характеристику часу відраховують годинники і календарі. З їхньою допомогою можна ідентифікувати швидкість і тривалість різних подій. Вони дозволяють людині орієнтуватися в просторі, координувати свою діяльність, вписуватися в соціальну реальність. Якісна характеристика часу зв'язана із соціальними змінами і виступає як онтологічна властивість подій і процесів соціальної дійсності. Соціальний час виконує ряд функцій, серед яких виділяють: своєчасність, послідовність, синхронізацію, координацію і інтервальність.

Дата добавления: 2014-11-29