Специфічні риси сучасного етапу розвитку суспільства

Концепції суспільного прогресу Г.В.Ф. Гегеля та К.Маркса, їх вплив на історичні події XXст.

Особливості просвітницьких теорій прогресу.

Проблема суспільного прогресу та його критеріїв.

Діалектика цілісності і суперечливості сучасного світу

Тема 16. Суспільний прогрес.

Проблема суспільного прогресу та його критеріїв. Прогрес – це розвиток від менш досконалих до більш досконалих форм. Соціальний прогрес, який розгортається в історії людства, є предметом пильної уваги та суперечок дослідників. Різкі аспекти цієї проблеми викликають дискусії. По-перше, виникають різкі погляди на характер суспільного прогресу. Згідно з деякими теоріями(вченням просвітників, Г.В.Ф. Гегеля, К.Маркса та ін.) прогрес має закономірний об’єктивний та незворотний характер. Ця точка зору здається ймовірною і для релігійної свідомості. Вона також легко підтверджується, якщо порівнювати покажчики розвитку суспільства на великому часовому інтервалі (аналіз первісного та сучасного суспільства). З іншого боку, представники таких напрямків, як екзистенціалізм, неопрагматизм та ін. Вважають, що прогрес має випадковий, зворотний та відносний характер. Він відбувається завдяки зусиллям та консолідації людей. Якщо такі зусилля відсутні, прогрес неможливий. Німецький екзистенціаліст К. Ясперс підкреслював, що регрес у розвитку може бути дійсно вражаючим, оскільки фактично людина “ніколи не переставала бути первісною”, а шар цивілізації, який приховує її природу занадто тонкий.

Ще одним дискусійним питанням є проблема критерію прогресу. Іноді покажчиком визнають вдосконалення соціальних форм, засобів виробництва та ін. Економічні фактори. Іноді критерієм прогресу вважають рівень свободи, щастя, який суспільство може гарантувати людині.

У різних галузях суспільного життя прогрес є більш чи менш очевидним. Прогресивний розвиток у науково-технічній сфері спростувати важко: достатньо відзначити досягнення у розвитку засобів пересування, комунікації тощо. Хоча і тут є альтернативні думки: так, американський філософ Т. Кук доводив, що зміни наукових парадигм відбувається під дією випадкових причин, а самі парадигми порівнювати некоректно, бо вони вирішують різні кола проблем.

Найбільш сумнівним є питання про можливість прогресу в моралі (рівень морального розвитку завжди залишає бажати кращого), а також у галузі мистецтва (тут, навпаки, виникає проблема неперевершеності класичних зразків).

З проблемою прогресу пов’язане питання про єдність історичного процесу. Якщо для Г.В.Ф. Гегеля цілеспрямованість розвитку людства була очевидною, то, наприклад, О. Шпенглеру здавалося,що цивілізації виникають випадково, а їх внутрішній розвиток набуває характеру локального тимчасового прогресу.

Цікаво, що ідея прогресивного розвитку з’являється завдяки християнству. В античну добу переважали теорії циклічного розвитку як природи, так і суспільно-політичного життя. Поняття про лінійний незворотний час – здобуток християнської культури. Історія, згідно християнським віровченням, прагне досконалості (Царству Божому), але її досягнення обертається кінцем самої історії, загибеллю матеріального світу. Проте існувала концепція хіліазна (грецьк. “Chilioi”–тисяча), яка передбачала те, що перед кінцем світу буде встановлено тисячолітнє Царство Христове на землі. Віра у “ земний рай ” мала великий вплив на подальші теорії прогресу, зокрема на концепції модерної доби(XVII-перша половина XX ст.).

Особливості просвітницьких теорій прогресу. Оптимізм по відношенню до суспільного прогресу стає характерною рисою епохи Просвітництва (XVIII ст.). Саме тоді надії на покращення життя починають пов’язувати з поцейбічними існуванням. Людина вірить, що може досягти ідеалу через соціальні зміни, вона стає набагато активною, ніж житель середньовічної доби. Це особливо стосується представників буржуазії, які покладаються на підприємницьку діяльність, прагнуть змінити власний соціальний статус. Європейські революції Нового часу були спрямовані проти станової структури суспільства, тіракії абсолютної монархії, колоніальної політики. Не випадково прогресивистська думка особливо бурхливо розвивається у Франції напередодні революції 1789р. Таким чином, людина починає довіряти власному розуму, який згодом стає все більш амбітним. Цьому сприяв розвиток науки та просвіти. Ті надії, які раніше адресувалися Богу зараз покладаються на пізнання, науку, які мають нібито безмірний потенціал. Віра у соціальний прогрес в епоху Просвітництва базувалася саме на вірі у можливості людського розуму. Одним з перших французьких просвітників, який розробив послідовну концепцію прогресу, був Анн Роберт Тюрго (1727-1781). Він вказував, що зміни у природі мають циклічний характер, а в суспільстві – прогресивний. Рушійною силою прогресу Тюрго вважав розвиток просвіти, вдосконалення знання та його розповсюдження. Критерій прогресу він бачив у рівні виробництва.

Найбільш розвинути вчення про прогрес ми знаходимо у філософії Марі Жана Кондорсе (1743-111794). Він автор праці “Ескіз історичної картини у людського розуму ”(1795). Кондорсе підтримував думку, що історичний прогрес існує завдяки розвитку розуму(знання, науки, просвіти). Припинити цей розвиток неможливо, отже історичний прогрес має закономірний характер та не має обмежень.

Кондорсе прагнув реконструювати закономірності історичного процесу, його рушійні сили та етапи. Він виділив десять епох–етапів розвитку розуму. Остання епоха, на його думку, починається з Великої Французької революції, свідком та учасником якої був сам. Ця епоха відрізняється подолання нерівності, національної та соціальної, а також вдосконаленням природи людини.

Надії маркіза Кондорсе на розум не виправдалися для нього особисто: він помер за гратами, де опинився за часів якобінського терору, коли революція почала “пожирати сама себе”, тобто коли репресії торкнулися поміркованих революціонерів.

Віра у прогрес в епоху Просвітництва виглядає наївною. Проте вона є проявом зростаючої амбітності розуму, який більше не визнавав власної слабкості. Все, що могло нагадати про якісь обмеження, було усунено якомога далі. Так, саме в класичну добу(XVII-XVIIIст.), зазначив сучасний філософ М.Фуко, утверджується практика суворої ізоляції божевільних від суспільства.

Просвітницькі концепції прогресу підготовували грунт для соціальної теорії Гегеля, яка у свою чергу мала величезний вплив на розвиток соціальної думки Нової та новітньої доби.

Концепції суспільного прогресу Г.В.Ф. Гегеля та К.Маркса, їх вплив на історичні події XXст. Дійсно, Г.В.Ф. Гегель(1770-1831) продовжувавпросвітницьку інтекцію: принаймні він визнавав, що прогрес має основу в ідеальній сфері. Історію він вважав ареною самопізнання об’єктивного духу, отже і закони її розвитку є цілком об’єктивними. Абсолютна ідея пізнає себе через розум людини. У так звану східну епоху, за Гегелем, виникають перші цивілізації у вигляді деспотій. Тоді розум ще спав або лише починав прокидатися, а усвідомлював себе тільки голова держави–він і мав свободу. В античну добу свободу усвідомлює досить велика кількість людей, а ті, хто на це не здатні, перебувають у рабстві. Тиранія східного типу поступається давньогрецькій демократії. І нарешті, найвищим та останнім етапом історичного розвитку Гегель вважав “християнсько-германський світ”, де усі люди усвідомлюють свою свободу.

Культура кожного народу на певному історичному етапі має свою вершину у вигляді філософії. Філософія, як і культура в цілому, розвивається теж прогресивно, а вершиною її Гегель вважав власну філософську систему, тому що саме в ній Абсолютний Дух пізнає самого себе.

Як бачимо, концепція Гегеля має оптимістичний характер, він не передчував ніяких ознак кризи європейської культури, яка міститься на раціоналістичних основах. Система Гегеля – це вершина класичного раціоналізму.

Проте Гегель розглядав історичний розвиток як безкінечну боротьбу, яка відбувається відповідно до діалектичних законів. Протилежні тенденції завжди борються, але жодна з них не відкидається, оскільки в результаті виникає їхній синтез. Відмова від старого не буває остаточною, бо воно стає основою для народження нового, утримується всередині нього(закон відкидання).

Ідеї Гегеля розвивалися у філософії младогегельянців, до яких належав і відомий мислитель К.Маркс(1818-1883). Маркс відкинув ідеалізм Гегеля, але сприйняв діалектику, принцип історизму, згідно з яким кожне явище треба проектувати на умови, які його породили. Маркс вважав, що зміни соціально-економічних умов спричиняють зміни у духовній сфері. Він розглядав прогрес як цілеспрямований, закономірний рух від одної суспільної формації до іншої, причому заключною стадією вважав комуністичне безкласове суспільство. Рух історії виражається у постійній боротьбі класів – груп людей, одна з яких експлуатує іншу за майновою ознакою.

За Марксом, соціально-економічна формація – це “суспільство на певній стадії історичного розвитку, яке має своєрідний характер”.

Він виділяв докласове(архаїчне), класове та комуністичне суспільство.

Вчення Маркса розвивали зокрема російські мислителі Г.В.Плеханов та В.І.Ленін. Саме вони починають застосовувати термін “ соціально-економічна формація ”. Ленін виділяє п’ять таких стадій:

· Первісне суспільство

· Рабовласницьке суспільство

· Феодальне суспільство

· Капіталістичне суспільство

· Соціалістичне суспільство

Формаційна теорія була канонізована Сталіним у “Короткому курсі історії ВКП(б)” та стала загальприйнятою у радянській філософії.

Марксисти продовжували класичну прогресивістську лінію трактування суспільного розвитку. Але соціальні процеси XIX-XXст. Показали, що абсолютизація якогось одного соціального аспекта є деструктивного для системи в цілому. Теорії потребують для реалізації віри, навіть фанатизму. Ціна “прогресу” виявляється занадто високою, тим більше, що вона виправдовується метафізичною кінцевою метою будування досконалого суспільства (у цьому сенсі Марксу не вдалося послідовно дотримуватися діалектичного вчення, абсолютизуючого розвиток). У XXст. боротьба за втілення у життя світських ідеологій (комунізм, фашизм) мала наслідком світові війни, геноцид, гуманітарні катастрофи. Ці результати були ледве не гіршими, ніж ті, що мали релігійні війни середньовіччя. Людина Нового часу не змогла протиставити ірраціональна мислячій людині “темних” середніх віків. Гуманітарні катастрофи підірвали віру у розум людини та, як наслідок, скомпрометували класичну віру у прогрес.

Специфічні риси сучасного етапу розвитку суспільства. Сучасний етап розвитку соціуму має назву постіндустріального суспільства. Цей термін був запропонований американським соціологом Д.Беллом у 1973р. Постіндустрійна економіка органічно пов’язана із інформаційним “глобальним” суспільством та постмодерною культурою др.пол.XXст. Чи є цей етап більш прогресивним, якщо так, то за якими критеріями?

Довгий час індустріальна економіка, яка базується на розвитку галузей важкої промисловості, національні держави та ліберально-демократичний устрій вважалися за універсальну модель. Її кризу наблизив розвиток інформаційних технологій. Головними ознаками постіндустріальної економіки є такі:

· Переорієнтація з товаровиробництва на отримання прибутків у сфері послуг;

· Головний продукт виробництва – інформація, знання;

· Домінування наукоємких галузей;

· Глобалізація соціального та інформаційного простору, формування надвідкритого суспільства, яке важко контролювати.

Визначною рисою неоекономіки виявляється те, що вона нібито спекулює на господарчому ресурсі, який накопичено раніше. Прибутки отримуються не через удосконалення продукції, а через її рекламу, завдяки вмінню нав’язати її покупцям.

Ця риса є характерною і для культури постмодерну, яка орієнтується на минуле та відкидає претензії на утворення чогось принципово нового. Еклектика (комбінування) та відновлення старих сюжетів – ознаки постмодерного мистецтва.

У суспільно-політичній сфері відбувається, з одного боку, певна стагнація. Незважаючи на недоліки сучасної західної демократії та притаманної їй системи цінностей, спостерігається відсутність нових альтеративних ідеологій. Виходячи з цього, американський автор Ф.Фукуяма стверджує, що подальший хід історії відрізнятиме поширення ліберально-демократичної ідеології. Таким чином, підкреслює Фукуяма, історія у класичному розумінні як заміна старих форм якісно новими зазнала кінця. За таких умов очікування безкінечного суспільного прогресу стає абсурдним.

Разом з тим противагу західноєвропейському та американському лібералізму за відсутністю нових конкурентноздатних ідеологій відновлюються націоналістичні та релігійні фундаменталістичні проекти. Глобалістичні тенденції зустрічають суперника у вигляді неоархаізму, ідей середньовічного походження.

Як бачимо, сучасний етап розвитку суспільства важко визнати безперечно прогресивним вже в силу того,що навіть поняття прогресу зараз стає дуже відносним. Науково-технічний розвиток, як і раніше, поліпшує умови життя людини, але і ставить її перед небезпекою глобальних проблем – геополітичних, економічних, екологічних тощо. За часів холодної війни світ спостерігав боротьбу двох ідеологій – комунізму та лібералізму. Зараз ідейна аморфність противників західного засобу життя робить їх в очах громадян високо розвинутих країн якоюсь “біомасою”, яка загрожує їх добробуту. Таке протистояння розвинутих та відсталих країн – головна ознака і водночас глобальна небезпека сучасності. Цілком ймовірно, що вектор подальшого розвитку залежить від творчої активності, рівня інформованості та вибору людей.

Дата добавления: 2014-11-29