Аксіологія. Цінності та символи

Німецька філософська антропологія.

Специфіка філософського розгляду проблеми людини. Індивід, індивідуальність, особистість.

Цінності та їх роль у житті суспільства

Тема 17. Проблема людини у філософії.

Специфіка філософського розгляду проблеми людини. Індивід, індивідуальність, особистість. Навіть самі далекі, умоглядні проблеми людина вирішує для себе, для глибинного розуміння власного існування. Природно, що у людини виникає ряд питань: яке моє місце в цьому світі? для чого я пізнаю світ? чому природа в процесі свого розвитку породила дух, здатний осягати таємниці світобудови? У філософії постійно виникає бажання надати всім метафізичним проблемам людський вимір, тобто з'ясувати, як вони зв'язані з існуванням людини.

На ранніх етапах розвитку філософії людина сприймалась, як складова частина космосу, природи. Така точка зору має своє продовження і у сучасних філософських теоріях (антропний принцип). Мова йде про особливу роль людини у Всесвіті. Людина визнається унікальним творінням у Всесвіті.Це так званий антропний принцип Б. Картера і Дж. Уіллера. Д. Бом вважає обмеженою та незавершеною будь-яку теорію космосу, якщо вона не містить у собі свідомості як істотного компонента буття. На його думку, матерія, життя і свідомість узагалі не виводяться друг з друга за законом причинного зв'язку, тобто, матерія не є причиною виникнення та існування свідомості. Матерія не тільки речовина, з якої складаються різні предмети, але і поля (електромагнітні, гравітаційні, біологічні і т.д.), і потоки енергії, і багато чого іншого. У Космосі матерія існує в нескінченній безлічі форм, системних утворень і виявлень.

Бажання обмежити сферу філософського осмислення людини проблемою специфічно людського наштовхується на труднощі, оскільки людина у такому випадку не охоплюється в її цілісності. Тілесність, духовність, розумність людини - все це окремі, розрізнені теми. При визначенні "специфічно людського" філософи використовують поняття - "людська природа" і "сутність людини". Вже в античності стало складатися переконання, що це різні поняття. Людська природа - це сукупність різних людських властивостей, а сутність людини - визначальна, основна його якість. Найчастіше вважають, що природа людини - біологічна, а сутність - соціальна. Людська природа - сукупність стійких рис, загальних задатків і властивостей, що виражають особливості людини як живої істоти і властиві людині розумній. Сутність людини - визначальна риса людини, що виражає ступінь розвитку її свідомості. Соціальна сутність людини має на увазі, здатність людини жити в суспільстві. У процесі соціалізації людина освоює культуру, соціальні норми, прийняті у даному суспільстві.

Але людина не є простим відображенням соціального оточення. Якби це було так, то всі люди однієї культури мало чим відрізнялися б друг від друга. Кожна людина індивідуальна, її своєрідність виявляється у мисленні, у її внутрішнім світі. Суспільство багато в чому формує людину, але, людина і сама впливає на суспільство, в якому живе. Тому при визначенні людини важливо звертати увагу як на її біологічну природу, так і на її соціальну сутність.

Для визначення людини у сучасній філософії існують поняття “індивід” (біологічний представник людства), “індивідуальність” (підкреслює унікальність людини), “особистість” (пов’язана з соціальністю, етикою, духовністю людини). Терміни: "індивід", "індивідуальність" і "особистість", визначаючи поняття людини, разом з тим мають різний зміст. Коли йде мова про розвиток людини, про її індивідуальні психологічні, духовні та соціальні якості, то ці поняття використовуються саме в такій послідовності.

Індивід (лат. "неподільне") - окремо узятий представник людської спільності. У соціальному житті індивід виступає як клітинка соціальної групи чи суспільства. При розгляді індивіда, насамперед маються на увазі біологічні властивості людини. Індивідуальність - неповторна своєрідність людини, набір її унікальних властивостей. Це поняття вказує на незвичайність людської істоти. Особистість зв'язана із соціальністю, із суспільством. Особистість – поняття, якє підкреслює духовність людини. Воно вбирає в себе самобутність людини, її соціальні якості, багатство душі. Поняття „особистість” підкреслює соціальний облік людини, як суб'єкта суспільних відносин. Поняття „особистість” передбачає гармонічний, універсальний розвиток усіх задатків людини.

Яку людину можна назвати особистістю? Насамперед духовно розвиту, що володіє почуттям відповідальності за свої вчинки. Коли в давнину хотіли сказати про кого-небудь, що вона соціально і духовно розвита людина, використовували лат. слово "персона" ("маска актора"). Це слово підкреслювало соціальність людини та показувало, що вона не є лише природним організмом. Слово "особистість" з'явилося в Західній Європі близько XVІІ ст... У Росії цей термін використовував М. Карамзін, він вважав людину суспільною істотою, яка здатна до спілкування, інтелектуального вдосконалення.

Німецька філософська антропологія. Філософська антропологія займається вирішенням таких питань: що є людина як цілісність? Що можна вважати сутністю людини як самостійної істоти? Передумовою виникнення філософської антропології була філософія життя (Ф. Ніцше, В. Дільтей). Філософська антропологія вважається самостійною сферою філософського дослідження, яка формується на початку XX століття та представлена творчістю М. Шелера, А. Гелена, Х. Плеснера, Е. Ротхакера, М. Ландмана та ін. На відміну від інших наук, які вивчають окремі прояви людини (біологічні, психологічні, соціальні та ін.), задачею філософської антропології постає створення цілісного філософського образу людини.

Макс Шелер (1874-1928), основоположник філософської антропології, вважав, що всі основні проблеми філософії можна звести до питань: що є людина? Шелер висунув програму філософського пізнання людини у всій повноті її буття. Задача філософської антропології полягала в тому, щоб на основі нового природничонаукового і гуманітарного знання створити цілісний філософський образ людини, який би об'єднував наукове, філософське та релігійне сприйняття людини. У роботі "Людина і історія" Шелер так визначає предмет філософської антропології: це наука про сутность людини, про її відношенні як до царств природи (неорганічнє, рослиннє і твариннє), так і до основи всіх речей, - це наука про сутніснє походження людини, про основи її фізичного, психічного та духовного, це наука про основні напрямки і закони біологічного, психічного, духовно-історичного і соціального розвитку людини.

Вихідна проблема філософської антропології - принципова протилежність людини і тварини. Задум Шелера і його послідовників полягав у тому, щоб виявити природу людини за допомогою порівняння її з твариною. Філософська антропологія розвиває ідею біологічної "незавершеності" людини завдяки якій сама природа як би визначила відкритість людини світу та її творчу здатність до створення культури. Шелер, порівнюючи людину з твариною робить висновок, що людина нічого загального не має з твариною. Природа людської духовності не коріниться в тілесній фізіології та біології. Згідно Шелеру, людині властивє любовне, безкорисне, неупереджене відношення до речей, до других людей. Суть цього відношення полягає в тісному зв'язку з основою всіх речей. Людина, по Шелеру, який був католицьким мислителем, - це істота віруюча ("теологічна антропологія" і "філософська антропологія" у Шелера фактично співпадають).

Гельмут Плеснер (1892-1985) розробив концепцію, яка трактує людину як ексцентричну істоту. Ексцентричність у Плеснера є динамічним поняттям, що позначає таке відношення до самого себе і до навколишнього світу, що виключає стан повної рівноваги. Ексцентричність виступає як деяке перехрещування мощі та немочі. Ексцентрична позиція людини може виявлятися, як сміх і плач, тобто в реакціях, що виникають у результаті втрати самовладання при зіткненні з непоясненими ситуаціями, на які не відомо як треба реагувати. Тварина позбавлена ексцентричності, вважає Плеснер, вона не здатна помітити ці ситуації. Тільки духовна істота здатна так реагувати, помічати дистанцію між досконалістю та своїми можливостями. Ексцентричність означає для людини постійне коливання між необхідністю пошуку відсутньої рівноваги та прагненням усунути рівновагу, яка вже досягнута в культурі. Людина розуміється Плесснером, як творча істота, як сила та "ексцентр" творчого самостворення. Виходячи з особистісного "ексцентра", людина пізнає світ і речі, будує відносини як до самого себе, так і до зовнішнього світу.

Арнольд Гелен (1904-1976) у роботі "Людина. Її природа та положення у світі" розробляє філософсько-біологічну концепцію людини на основі природничонаукових досягнень свого часу. Він пояснював свідомість та духовність людини особливостями її біології (“в людині реалізовано унікальний проект природи”). Людина долає свою “біологічну недостатність” і створює культуру. Він прагне подолати дуалістичний підхід до людини і обґрунтовує тілесно-душевно-духовну єдність людини шляхом відповіді на питання, чому людина має свідомість і чому у свідомості людини саме такі властивості, а не інші. Гелен висуває тезу про те, що в людині втілен унікальний проект природи, людина принципово відрізняється від тварини в морфофізіологному та біологічному аспектах. При цьому "біологія" людини явно уступає "біології" тварини. Наприклад, людина не захищена от непогоди природним волосяним покровом, не пристосована до швидкого бігу, не має природних органів захисту і нападу; у людини небезпечний для природного існування недолік у розвитку чуттєвих органів і інстинктів. Однак біологічна "недорозвиненність", непристосованість до середовища приводить до формування специфіки спосібу існування людини. Біологічна недостатність, на думку Гелена, виявляється одночасно і недоліком, і умовою відкритості людини світу. Людина компенсує свою „біологічну недостатність” активною творчою діяльністю, створюючи культуру. Сама природа визначила людину до людиною тим, що вона не визначила її твариною. Таким чином, Гелен приходить до висновку, що свідомість і духовність визначаються біологією людини.

Представники культурно-антропологічної галузі філософської антропології Е. Ротхакер і М. Ландман розглядають людину як творця культури та як її творіння. Культура є специфічною формою вираження творчої відповіді людини на виклики природи. Людина, на думку Ротхакера, оточена таємничою дійсністю, яка не дана в готовому виді. З цієї дійсності завдяки мові, а також біологічно і екзістенціально зацікавленому переживанню цієї дійсності людина створює свої світи культури. "Навколишнім середовищем" людини виступають визначені духовні"культурні ландшафти" - конкретні культури, які розрізняються особливим сприйняттям та відношенням.

Кожна з розвинених філософсько-антропологічних концепцій створених представниками німецької філософської антропології по-своєму цікава й оригінальна, і в сукупності своїх результатів усі вони дозволили західноєвропейської філософії просунутися в осмисленні природи людини. Представники німецької філософської антропології прагнули, по-перше, виявити основи і сфери власне людського буття, людської індивідуальності, суб'єктивно-творчих можливостей людини; по-друге, виходячи з людини і через людину пояснити його власну природу та зміст і значення навколишнього світу; по-третє, описати типізовану модель індивідуальності людини.

Символічну концепцію у філософській антропології створює неокантіанець Ернст Касірер (1874-1945). Його роботи "Філософія символічних форм", "До логіки наук про культуру", "Досвід про людину. Вступ до філософії людської культури" розкривають зміст таких понять як "символічна функція", "культура", "людина". Для Касірера людина виступає як носій культури - людська діяльність протікає в рамках духовної реальності; людина не контактує з буттям безпосередньо, вона опосередкована культурними формами. Життя – розуміється, як підсумок синтезу всіх культурних форм. Культура ж створюється не тільки свідомо; Кассирер вважає, що міфологічна, художня і наукова творчість протікає значною мірою несвідомо. Але за всіма цими створеннями присутня осмислена символічна діяльність. По Касіреру, людина є "тварина символічна" (anіmal symbolіcum) значно більше ніж "тварина раціональна" (anіmal ratіonale), оскільки саме символічна діяльність відкриває їй "шлях до цивілізації", яка розуміється Касірером як влада над самим собою, звільнення від незнання. За допомогою культурної творчої діяльності людина визначає свою позицію у світі, яка визначає різницю між людиною та твариною.

Аксіологія. Цінності та символи. У житті та пізнанні людини важливу роль відіграють цінності. Філософске вчення про цінності називається аксіологією, у перекладі з грецькоі "аксіос" означає "цінність". Аксіологія - складова філософського знання, яка вивчає цінності, закономірності створення людиною системи цінностей, символів. Цінністю є для людини усе, що має визначену значимість, особистісний чи суспільний зміст. Ціннісне відношення людини до світу і себе приводить до формування цінністних орієнтацій особистості. Зріла особистість звичайно має досить стійкі ціннісні орієнтації. Стійкі ціннісні орієнтації мають характер норм, оскільки вони визначають форми поводження людей у суспільстві. Цінносне відношення особистості до себе і світу реалізується в емоціях, волі, творчості та ін. Коли проблему цінностей розглядають у загальному смислі, тоді в якості цінностей виступають істина, добро і краса. При більш конкретному розгляді виділяють економічні, політичні, эстетичні, моральні, релігійні та ін. цінності.

Серед цінностей людини важливе значення має воля - свідома саморегуляція суб'єктом своєї діяльності, що виявляється як цілеспрямованість, рішучість, самовладання. Серед ціннісних орієнтацій людини визначальне значення має також віра - суб'єктивний акт прийняття чого-небудь як істинного. Віра залишається одним із найбільш значимих феноменів духовного життя людини. Мається на увазі і така риса особистості, як віра в себе, яка переходить у впевненість у своїх можливостях. Віра як цінність має співвідношення з ідеалами, які впливають на життя людини. Образ бажаного майбутнього, як регулятивна ідея стає метою. Людина в силу своєї здатності зв'язувати в ланцюг почуття, думки, створює образ бажаного результату. Максимально цілісний образ майбутнього – це ідеал. На зміст ідеалу впливає життєвий досвід людини, ступінь її освіченості, рівня культури.

Створення ідеалів сполучено з абстракціями, ідеалізаціями і сильними переживаннями. Ідеальна держава Платона, святість середньовіччя, эстетична досконалість епохи Відродження, науковє знання Нового часу - усе це ідеали, зв'язані з доведенням позитивної оцінки того чи іншого явища життя людини до межі. Ідеал - це не просто конкретний образ майбутнього, це сукупність різних теоретичних і інших уявлень, які можуть бути переглянуті. Далеко не завжди ідеал зводиться до кінцевої мети, що може приводити до утопічних уявлень. Але присутність ідеалів неодмінна підстава досягнень людини. Існують різні ідеали сучасна філософія орієнтируеться на такі ідеали, як справедливість, демократия, відповідальність та ін..

Кожна людина поводиться відповідно до визначених цінностей. Людина живе у суспільстві і засвоює визначену ціннісну традицію суспільства, яка піддається уточненню та модифікації. У розвитку особистості виділяють три етапи: засвоєння ціннісної традиції, її усвідомлення, привнесення власних новацій. У своїй діяльності людина не може бути абсолютно вільною, вона обмежена рамками цінностей, які, як показує історичний досвід, при всій їх мінливості володіють відносною стабільністю і не піддаються суттєвим змінам водночас. Людина-особистість свідомо формує свій ценностний світ. При особистісному визначенні людини переважнє значення мають її ціннісні орієнтації та їх реалізація в поведінці. Соціальна сила видатних особистостей полягає в тому, що вони конструюють ціннісний світ, який вітається більшістю представників суспільства.

Тлумачення цінністі життя, як святині безперечно, адже якщо немає земного існування, інші цінності втрачають своє значення. Людство не зможе продовжувати власне буття, якщо перестане сприймати життя як вищу цінність. Сенс життя людини - це філософські роздуми про мету та призначення життя людини. Життя та його унікальність - одна з головних тем у філософії, яка розглядаеться також природознавством та теологією. Життя виступає одним із найглибших філософських символів. Людина веде боротьбу за життя і безсмертя. Проблема життя відноситься до числа фундаментальних, оскільки торкається граничних підстав буття людини. У філософії існують роздуми не тільки про життя, але й про смерть. Людина - істота, яка стоїть перед смертю протягом усього свого життя. Проблематизація смерті розглядається в контексті безсмертя душі. Відсутність остаточної відповіді на питання, навіщо існує смерть, спонукає мислителів на пошуки в надії вивідати таємницю життя.

Навіщо ж шукати способи продовження життя в різних символічних формах, якщо відомо, що людське буття має кінець? У кожній культурі формується визначена система цінностей, у якій осмислюється символіка життя і смерті. Вона дає визначений комплекс образів та смислів, за допомогою яких забезпечується психологічна рівновага людини. Людина намагається сформувати визначену структуру уявлень, які уможливлюють повноцінне життя навіть при ясному розумінні неминучої смерті. Виживання людини припускає, що в її психіці складається визначена структура, яка дозволяє за допомогою символічних образів наповнити своє земне існування змістом. Цю психологічну рівновагу потрібно постійно підтримувати. Така потреба присуща не тільки окремій людині, а і культурі в цілому. Коли виникає небезпека для життя окремої людини чи цілого народу, зразки символічного безсмертя стають більш виразними. Одним із засобів символічного увічнення життя людини можна вважати творче безсмертя. Символічно зберегти себе людині дозволяє не тільки наукова чи художня творчість. Різні, потрібні людям види діяльності забезпечують таке безсмертя - і створення нових матеріальних і духовних цінностей, і передача успадкованих традицій та знань і ін.

Дата добавления: 2014-11-29